Луїджі Ноно

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Луїджі Ноно
Luigi Nono (1979).jpg
Народився 29 січня 1924(1924-01-29)[1][2][…]
Венеція, Італія[1]
Помер 8 травня 1990(1990-05-08)[4][5][…] (66 років)
Венеція, Італія[7]
Поховання
Громадянство
(підданство)
Flag of Italy.svg Італія
Діяльність композитор, диригент
Alma mater Венеціанська консерваторія
Вчителі Gian Francesco Malipiero[d]
Відомі учні Гельмут Лахенман
Володіє мовами італійська[2]
Членство Academy of Arts of the GDR[d] і Баварська академія витончених мистецтв[d]
Напрямок 20th-century classical music[d]
Жанр опера
Magnum opus Q2078541?, Q2600177?, Q2693731? і Première pluie[d]
Родичі Pietro Moretti[d]
У шлюбі з Nuria Nono-Schönberg[d]
Діти Silvia Nono[d]
Нагороди
IMDb nm0634655

Луїджі Ноно (італ. Luigi Nono; 29 січня 1924 — 8 травня 1990) — італійський композитор, відомий своїм радикальним підходом як у музиці, так і у соціумі.

Життєпис[ред. | ред. код]

Ранні роки[ред. | ред. код]

Home of Luigi Nono, Zattere al ponte Longo, Dorsoduro, Venice, Italy -Plaque.jpg

Походив з заможної венеціанської сім'ї. Отримав освіту як правознавець, одночасно вивчаючи композицію. Будучи студентом захопився радикальними політичними ідеями і тенденціями музичного авангарду. Зокрема, це була важлива зустріч з поетом Гарсія Лорка, на вірші якого Ноно написав кілька пісень і хорових творів.

В 1950 брав участь у літніх музичних курсах в Дармштадті, в ході якого він зустрівся з Булезом і Штокгаузеном. Обидва композитори мали величезний вплив на Ноно. Того ж року відбулася прем'єра першого твору Ноно — оркестрових варіацій на теми Арнольда Шенберга. У 1952 році Ноно став займатися електронною музикою. Того ж року став членом комуністичної партії Італії. У 1954 році він познайомився з дочкою А. Шенберга Нурією, на якій одружився через рік.

Творчість[ред. | ред. код]

З більш ніж 60 робіт, які залишив Ноно, більшість мають інноваційний і часто революційний характер. У творі Il Canto Sospeso (1956) текст написаний не речення за реченням, навіть на слово за слово, а лише з поділом на склади. 1960 року Ноно написав перший електронний твір — «Приношення Еміліо Ведове» (Omaggio a Vedova), з цього часу електронна музика зайняла одне з головних місць в творчості композитора.

Того ж року Ноно написав свою першу оперу — «Нетерпимість» (Intolleranza). Сам композитор описує зміст цієї опери як «пробудження гуманістичної свідомості людини (шахтаря-емігранта), який, збунтувавшись проти потреби, шукає сенс і „гуманну“ основу життя. Переживши випробування ненавистю і насильством, він знову знаходить зв'язок між собою і такими ж, як і він, людьми і разом з ними гине в повені.» В опері також використовуються фрагменти з «Репортаж з петлею на шиї» Ю. Фучика, з листів страчених учасників Опору, з «Лівого маршу» Маяковського, з поеми «До нащадків» Б. Брехта.

Соціальну спрямованість має друга опера Ноно — «Під палким сонцем любові» (Al gran sole carico d'amore, 1975). Її героїні — революційні діячі минулого і майбутнього, зокрема Луїза Мішель, Роза Люксембург, Айде Сантамарія, До тексту опери включені вислови Маркса, Леніна, Че Гевари, Кастро.

У вісімдесятих роках Ноно звернувся до звукових експериментів, заснованих на звуках традиційних інструментів, які внаслідок обробки що приймають незвичайні барви. В ці роки була написана третя опера Ноно — «Прометей», в якій задля ефекту розпливчатості, безмірності і невизначеності передбачена система гучномовців, що розміщуються в різних кінцях залу.

Наприкінці життя, під впливом Джачінто Шельсі повернувся у бік містичної музики, продовжуючи експерименти з просторовою локалізацією джерел звуку. Серед останніх творів — «Немає доріг…треба йти… Андрію Тарковському» (No hay caminos, hay que caminar… Andrei Tarkovski), звернене до відомого російського режисера. Твір написаний для семи незалежних один від одного оркестрів, розведених у просторі.

Література[ред. | ред. код]

  • AA. VV., Nono, a cura di Enzo Restagno, EDT, Torino 1987 — ISBN 88-7063-048-X
  • Luigi Nono, Carteggi contenenti politica, cultura e partito comunista italiano, a cura di Antonio Trudu, Olschki, Firenze 2008 — ISBN 978-88-222-5727-7
  • Житомирский Д. В., Леонтьева О. Т., Мяло К. Г. Западный музыкальный авангард после второй мировой войны. М., 1989. С.149-166

Інтерв'ю[ред. | ред. код]

  • Ноно Л. Интервью // Современное буржуазное искусство: Критика и размышления. М., 1975.
  • Ноно Л. Музыкальная власть // Современное буржуазное искусство: Критика и размышления. М., 1975.
  • Ноно Л. У нас общие цели // Советская молодежь (газета ЦК ЛКСМ ЛатССР). 1973.21-22 авг.

Примітки[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]