Нікітченко Віталій Федотович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Нікітченко Віталій Федотович
Нікітченко Віталій Федотович
Прапор
Голова КДБ УРСР
6 квітня 1954 — 16 липня 1970
Спадкоємець: Федорчук Віталій Васильович
 
Партія: КПРС
Освіта: Український державний університет залізничного транспорту
Народження: 17 березня 1908(1908-03-17)
Севастополь
Смерть: 3 вересня 1992(1992-09-03) (84 роки)
Київ
Громадянство: СРСР
 
Військова служба
Звання: CCCP army Rank general-polkovnik infobox.svg Генерал-полковник
Автограф: Vitalii Nikitchenko Signature 1966.png
Нагороди:
Орден Леніна — 1964 Орден Трудового Червоного Прапора — 1958 Орден Трудового Червоного Прапора — 1968 Орден Червоної Зірки  — 1945
Орден «Знак Пошани»  — 1948
Медаль «За бездоганну службу» III ст. (СРСР)
Медаль «За бездоганну службу» III ст. (СРСР)
Медаль «За бездоганну службу» III ст. (СРСР)
Почесний співробітник держбезпеки

Віта́лій Федо́тович Нікі́тченко (17 квітня 1908, Севастополь — 3 вересня 1992, Київ) — діяч радянських органів держбезпеки, генерал-полковник (1967). Депутат Верховної Ради УРСР 3—4-го скликань. Член ЦК КПУ в 1954—1971 р. Депутат Верховної Ради СРСР 5—8-го скликань.

Професійна і партійна кар'єра[ред. | ред. код]

Народився в родині сільського ветеринарного лікаря. Після закінчення семирічки навчався в Мелітопольській професійній школі. У 1925 році вступив до комсомолу.

Трудову діяльність розпочав у 1926 році кочегаром зерносушилки у місті Мелітополі.

У 1928—1931 роках навчався у Харківському інституті інженерів залізничного транспорту (ХІЗТ), здобув спеціальність інженера-механіка.

З червня 1931 року працював інженером в Управлінні Південної залізниці у місті Харкові. У жовтні 1931 — вересні 1933 року навчався в аспірантурі ХІЗТ. У 1933—1934 роках — інженер Харківського паровозоремонтного заводу. У червні 1934 року відновив навчання в аспірантурі Харківського інституту інженерів залізничного транспорту.

У 1938—1944 роках — асистент, викладач, доцент Харківського інституту інженерів залізничного транспорту (Харків, Ташкент). Обирався партійним організатором (парторгом) факультету, секретарем партійної організації інституту.

Член ВКП(б) з 1940 року.

У 1941 році захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата технічних наук (відповідний диплом одержав у 1950 р.). Доцент (1949 р.).

З липня 1944 по 1948 рік — заступник секретаря Харківського обласного комітету КП(б)У з транспорту.

У грудні 1948 — червні 1953 року — завідувач транспортного відділу ЦК КП(б)У. У 1953—1954 роках — завідувач відділу адміністративних і торговельно-фінансових органів ЦК КПУ.

Служба в КДБ[ред. | ред. код]

З 6 квітня 1954 року по 16 липня 1970 року — голова КДБ при Раді Міністрів УРСР. Викликав на розмову Івана Дзюбу. Мав репутацію ліберала і прихильника Петра Шелеста. З липня 1970 по липень 1974 року — начальник Вищої школи КДБ при Раді Міністрів СРСР ім. Ф. Е. Дзержинського. Після чого до 1978 року працював професором в школі КДБ. Після відставки проживав в м. Київ.

Звання[ред. | ред. код]

Нагороди[ред. | ред. код]

Нагороджений орденом Червоної Зірки (1945), орденом «Знак Пошани» (1948), знаком «Почесний співробітник держбезпеки» (1957), двома орденами Трудового Червоного Прапора (1958, 1968), орденом Леніна (1964), медаллю «За бездоганну службу» 1–3-го ступенів (1958—1959, 1964).

Посилання[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]