Дзюба Іван Михайлович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Іван Дзюба)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Дзюба Іван Михайлович
Дзюба Іван Михайлович
Іван Дзюба у 2004 році
1-й Голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка
10 жовтня 2001 — 30 серпня 2005
Президент Леонід Кучма,
Віктор Ющенко
Попередник посада запроваджена
Наступник Роман Лубківський
2-й Голова Комітету з Державних премій України імені Тараса Шевченка
13 липня 1999 — 10 жовтня 2001
Президент Леонід Кучма
Попередник Володимир Яворівський
Наступник  —
2-й Міністр культури України
17 листопада 1992 — 19 серпня 1994
Президент

Леонід Кравчук,

Леонід Кучма
Попередник Лариса Хоролець
Наступник Дмитро Остапенко (Міністр культури і мистецтв України; з 1995)
Народився 26 липня 1931(1931-07-26)
село Миколаївка, Волноваський район, Українська Радянська Соціалістична Республіка, СРСР СРСР
Помер 22 лютого 2022(2022-02-22) (90 років)
Київ, Україна
Відомий як письменник, політик, публіцист, правозахисник, міністр культури, філолог, викладач університету, літературний критик
Місце роботи НАН України
Громадянство СРСР СРСРУкраїна Україна
Alma mater ДонНУ
Нагороди
Герой України (орден Держави)
Орден Свободи — 2009
Орден Князя Ярослава Мудрого V ступеня
Ювілейна медаль «25 років незалежності України»
Національна премія України імені Тараса Шевченка — 1991Державна премія України в галузі науки і техніки — 2017

Іва́н Миха́йлович Дзю́ба (26 липня 1931, с. Миколаївка, Волноваський район, Українська РСР — 22 лютого 2022, Київ, Україна) — український літературознавець, літературний критик, громадський діяч, активний учасник руху за незалежність України, дисидент радянських часів, Герой України (2001), кавалер ордену Свободи (2009), кавалер ордена Ярослава Мудорого V ступення(2022), лаурет Державної Премії ім. Тараса Шевченка(1991) та премії ім. О. Білецького у галузі літ. худож. критики (1987), академік НАН України, другий Міністр культури України (1992—1994), голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка (1999—2001), керівник відділу загальних енциклопедичних досліджень Інституту енциклопедичних досліджень НАН України[1]. Один із засновників політичної партії Народний рух України.

Співголова Головної редакційної колегії «Енциклопедії сучасної України». Радник Президії Національної академії наук України.[2]

Головний редактор журналу «Сучасність» (у 1990-х роках), редактор відділу перекладної літератури видавництва «Дніпро» (у 1969—1972 роках), член редколегій наукових часописів «Київська старовина», «Слово і час», «ЄвроАтлантика» тощо.

Життєпис[ред. | ред. код]

Народився в селі Миколаївка Ольгинського району Сталінської області в родині селян Михайла Івановича Дзюби (1909—1943) та Ольги Никифорівни Дзюби (у дівоцтві Гнітько; 1912—1981)[3]. Батько загинув на фронті.

1932 року родина, рятуючись від Голодомору, переїхала в сусіднє робітниче селище Новотроїцьке, потім — в Оленівські Кар'єри (тепер Докучаєвськ), де Іван Дзюба закінчив середню школу № 1. До 17 років розмовляв російською[1].

Закінчив російську філологію в Донецькому педагогічному інституті[4], згодом аспірантуру Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка.

Друкуватися почав з 1959 року.

З 1956 року працював у видавництві «Дніпро»[5]. 1958 року перейшов працювати до часопису «Вітчизна», звідки 1962 року звільнений з посади завідувача відділу критики часопису «за ідеологічні помилки», а 1965 року — з роботи у видавництві «Молодь».

31 липня 1963 року взяв участь (разом із Т. Цимбал, М. Коцюбинською, І. Драчем, С. Тельнюком, М. Вінграновським, Ю. Назаренком, І. Жиленко) в несанкціонованому творчому вечорі в Першотравневому парку Києва, присвяченому 50-річчю з дня смерті Лесі Українки[6].

У вересні 1965 року на прем'єрі фільму «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» (Київ) разом із Василем Стусом і В'ячеславом Чорноволом вийшов на сцену з першим у СРСР публічним протестом проти політики влади, оприлюднивши інформацію про таємні арешти української творчої інтелігенції.

1965 року написав памфлет «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (перше видання — Лондон, 1968; журнал «Вітчизна», 1990, № 5—7) — про загрозливі проблеми національних відносин у соціалістичному суспільстві. Автор власноруч надіслав її до найвищих керівних органів УРСР у сподіванні, що влада врахує перегини в національній політиці й «виправиться».

У 1970-х роках був підданий гонінням за погляди, висловлені в окремих публікаціях. Зокрема, 1972 року був виключений зі Спілки письменників України.

У рамках погрому української інтелігенції 1972 року, влада знову повернулася до його публіцистичної праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?». За офіційною інформацією, ЦК КПУ постановою від 7 лютого 1972 року доручив комісії в складі А. Д. Скаби (голова), В. Ю. Євдокименка, Ю. О. Збанацького, В. П. Козаченка, Л. П. Нагорної, П. О. Недбайла, В. А. Чирка, М. З. Шамоти та П. Й. Ящука розглянути листа Івана Дзюби, адресованого першому секретарю ЦК КПУ Петру Шелесту та голові Ради Міністрів УРСР Володимирові Щербицькому, та додану до листа працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

15 лютого 1972 року комісія, «проаналізувавши згаданий лист та матеріал І. Дзюби, а також вивчивши матеріали зарубіжної антирадянської преси і радіо за період з 1966 по 1972 рік» комісія «прийшла до висновку, що підготовлений Дзюбою матеріал „Інтернаціоналізм чи русифікація?“ є від початку й до кінця пасквілем на радянську дійсність, на національну політику КПРС і практику комуністичного будівництва в СРСР».[7] Василь Стус називав рецензію цієї комісії «з відверто поліційними, кровожерними заявами», а про самих рецензентів Дзюби писав що «їхня вина в проведенні масових репресій така сама, як і штатних кагебістів. Вони такі самі душогуби, як слідчі і судді.»[8]

1973 року Київський обласний суд засудив його до 5 років ув'язнення і 5 років заслання за «антирадянську» працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Згодом звернувся до Президії Верховної Ради УРСР з проханням про помилування. Після «помилування» його не оголосили «тунеядцем» завдяки авіаконструкторові Олегу Антонову, який знайшов йому роботу коректора в багатотиражці Київського авіазаводу[4].

Восени 1989 року став одним із засновників «Народного Руху України»[9].

З 1991 — головний редактор журналу «Сучасність», згодом — голова редакційної ради[1].

Із 17 листопада 1992 року по 19 серпня 1994 року — міністр культури України[9]. Їздив на роботу в громадському транспорті, соромлячись користуватися службовим авто[1].

У 1999—2005 роках Дзюба очолював Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Один із засновників ініціативної групи «Першого грудня»[10], її учасник у 2011—2019 роках.

Із 2001 року — почесний доктор НаУКМА[11].

Член Українського ПЕН.

Помер 22 лютого 2022 року в 90-річному віці в Києві. За словами Миколи Жулинського, Іван Дзюба останніми роками мав проблеми зі здоров'ям, та все одно продовжував працювати і стежити за літературним процесом і суспільно-політичним життям[12].

« Сьогодні вранці уві сні на 91 році життя відійшов за межі цього земного світу унікальна людина Іван Дзюба. Одне ім’я вже говорить багато. Багато — бо це один із лідерів національно, духовного відродження другої половини ХХ і початку ХХІ століття. Передусім Іван Дзюба — це інтелектуальний провідник і речник українського «шістдесятництва». І я сьогодні не можу не згадати слів Ліни Костенко, яка сказала, що Іван Дзюба – це людина, що завжди мала мужність говорити правду «

— Микола Жулинський, [12]

Погляди[ред. | ред. код]

Іван Дзюба; офіційна світлина КДБ перед арештом Дзюби в 1973 році
« Попри все пережите, особливо у ХХ столітті, український народ значною мірою зберіг свою культурно-генеративну енергію, здатність породжувати нові творчі сили і давати ґрунт для інтелектуальних звершень і художніх шукань. Але маємо трагічний парадокс: у нас багата й самобутня культура, однак протягом століть її відтісняли на периферію суспільства, буття й людської свідомості, і тепер аж ніяк не можемо сказати, що нинішнє українське суспільство формується в лоні національної культури. Незважаючи на здобуття незалежності й усіх, пов'язаних з цим позитивних факторів, культурно наше суспільство залишається колоніальним, або усе ще колонізованим.

Одним із найважливіших завдань бачиться мені введення української мови y коло сучасних комп'ютерних комунікацій. Тобто, йдеться про зміну форми функціонування культурних текстів. У східних регіонах потрібна рішуча підтримка української культури та українського слова (книга, газета, радіо, телебачення) української освіти за допомогою ринкових і законодавчих механізмів.

«

У липні 2018 року підтримав відкритий лист українських діячів культури до ув'язненого в Росії українського режисера Олега Сенцова[13].

Проблеми зі здоров'ям[ред. | ред. код]

Іван Дзюба захворів на туберкульоз легень іще в студентські роки[14]. Потреба в постійному лікуванні та певних умовах життя для виживання давало КДБ чудовий інструмент тиску на Дзюбу. На думку дослідників, саме через загострення хвороби під час його арешту 1972 року Дзюба був змушений до певної міри піддатися «слідчому тиску» партії та КДБ й «покаятись», інакше він просто не пережив би найближчу зиму в таборі[15].

Твори[ред. | ред. код]

Книги[ред. | ред. код]

Статті та лекції[ред. | ред. код]

  • Вимирання слова (2004)[16]
  • Микола Хвильовий: «Азіятський ренесанс» і «психологічна Европа» (2005)[17]
  • Донецька рана України: Історико-культурологічні есеї / НАН України. Інститут історії України. — К.: Інститут історії України, 2015. — 78 с. — (Студії з регіональної історії. Степова Україна) ISBN 978-966-02-7536-2

Редакція та упорядкування[ред. | ред. код]

Автор вступних статей[ред. | ред. код]

  • І. Фізер, Психо-лінгвістична теорія літератури Олександра Потебні: метакритичне дослідження. — К.: Обереги, 1996
  • М. Павлишин, Канон та іконостас. — К.: Час, 1997
  • Україна: антологія пам'яток державотворення, Х-ХХ ст.: у 10 т. — К.: Основи, 2009
  • Порода: Антологія українських письменників Донбасу. Упорядкування Веніаміна Білявського і Микити Григорова. Передмова Івана Дзюби. — К.: Легенда, 2017. — 384 с.

Кінематографічна діяльність[ред. | ред. код]

Автор сценаріїв фільмів:

  • Василь Симоненко (1988)
  • Українці. Надія (1992)
  • Поет і княжна (1999)
  • Співавтор сценаріїв серій «Поет і княжна», «На цій окраденій землі», «Душа з призначенням прекрасним» і «Доле моя, де ти?» телесеріалу «Тарас Шевченко. Заповіт» (1992―1997) тощо.

Нагороди і відзнаки[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в г Олена Зварич. Іван Дзюба: В Європі немає держав, які не мають універсальних енциклопедій… Крім України // Україна молода, № 229, 08.12.2006. Архів оригіналу за 05.03.2016. Процитовано 25.04.2015. 
  2. Дзюба Іван Михайлович [Архівовано 25 жовтень 2019 у Wayback Machine.] // Сайт НАН України
  3. Дзюба, Іван (2008). Спогади і роздуми на фінішній прямій (українська). 2008: Криниця. 
  4. а б Сергій Грабовський. Хто ви, академіку Дзюбо [Архівовано 26 листопад 2015 у Wayback Machine.] //Український тиждень
  5. Дзюба, Іван Михайлович. ВУЕ (укр.). Архів оригіналу за 24 березня 2022. Процитовано 4 червня 2022. 
  6. Історичний календар: цей день в історії (25 квітня) // Ін-т історії України НАН України. Архів оригіналу за 29 червень 2016. Процитовано 31 липень 2012. 
  7. ЦЕНТРАЛЬНОМУ КОМІТЕТУ КП УКРАЇНИ ПРО ЛИСТ І. ДЗЮБИ ТА ПОДАНИЙ ДО НЬОГО МАТЕРІАЛ. НАДІСЛАНІ ДО ЦК КП УКРАЇНИ. Архів оригіналу за 25 листопад 2015. Процитовано 16 серпень 2015. 
  8. Василь Стус. Я обвинувачую // Сучасність. Січень 1976 — Ч. 1(181). Архів оригіналу за 23 листопада 2015. Процитовано 16 серпня 2015. 
  9. а б в В ефірі — Іван Дзюба (відео). передача "Вечір з Миколою Княжицьким". телеканал ТВІ. 24 листопада 2011. Архів оригіналу за 10 грудня 2011. Процитовано 1 грудня 2011. 
  10. Ініціатива «Першого грудня». Архів оригіналу за 2 березня 2012. Процитовано 16 грудня 2011. 
  11. Дзюба І. Україна перед Сфінксом майбутнього [Архівовано 23 вересень 2015 у Wayback Machine.]: лекція прочитана 15 жовтня 2001 року в Національному університеті «Києво-Могилянська академія». — Київ: КМ Academia, 2001. — 34 с.
  12. а б Помер літературознавець, дисидент, Герой України Іван Дзюба. Радіо Свобода (укр.). Архів оригіналу за 22 лютого 2022. Процитовано 22 лютого 2022. 
  13. Звертаюсь до всіх моїх друзів.. Facebook. Boris Yeghiazaryan. 24 липня 2018. Архів оригіналу за 25 липень 2018. Процитовано 7 листопада 2021. 
  14. Хто ви, академіку Дзюбо?. Архів оригіналу за 28 січень 2016. Процитовано 25 квітень 2015. 
  15. [недоступне посилання з липня 2019
  16. Дзюба, Іван (23 липня 2004). Вимирання слова. Архів оригіналу за 29 жовтня 2017. Процитовано 29 жовтня 2017. 
  17. Дзюба, Іван (14 жовтня 2005). Микола Хвильовий: «Азіятський ренесанс» і «Психологічна Европа». Архів оригіналу за 29 жовтня 2017. Процитовано 29 жовтня 2017. 
  18. Указ Президента України від 26 липня 2001 року № 567/2001 «Про присвоєння звання Герой України»
  19. Указ Президента України від 16 січня 2009 року № 26/2009 «Про відзначення державними нагородами України»
  20. Указ Президента України від 22 січня 2022 року № 27/2022 «Про відзначення державними нагородами України з нагоди Дня Соборності України»
  21. Постанова Ради Міністрів УРСР від 27 лютого 1991 № 52 «Про присудження Державних премій Української РСР імені Т. Г. Шевченка в галузі літератури, журналістики і мистецтва 1991 року». Архів оригіналу за 25 грудень 2021. Процитовано 7 січень 2011. 
  22. Указ Президента України від 21 травня 2018 року № 138/2018 «Про присудження Державних премій України в галузі науки і техніки 2017 року»
  23. Указ Президента України від 19 серпня 2016 року № 336/2016 «Про нагородження відзнакою Президента України – ювілейною медаллю "25 років незалежності України"»
Nuvola apps kaboodle.svg Зовнішні відеофайли
Nuvola apps kaboodle.svg Документальний цикл про шістдесятників. Іван Дзюба

Джерела та література[ред. | ред. код]