Олесь Адамович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Алесь Адамович
АДАМОВИЧ.jpg
Ім'я при народженні Аляксандар Міхайлавіч Адамовіч
Народився 3 вересня 1927(1927-09-03)
Q21634159?, Q4150120?, Копильський район, Білорусь
Помер 26 січня 1994(1994-01-26) (66 років)
Москва, Росія
·гострий інфаркт міокарда
Громадянство
(підданство)
Flag of Belarus (1918, 1991–1995).svg Білорусь
Діяльність прозаїк, сценарист, публіцист
Alma mater філологічний факультет БДУ[d], Московський державний університет імені Ломоносова і Вищі курси сценаристів і режисерів[d] (1966)
Членство Спілка письменників СРСР
Нагороди
Орден Вітчизняної війни II ступеня Орден Трудового Червоного Прапора — 1987 Орден «Знак Пошани»
Медаль «Партизанові Вітчизняної війни» 2 ступеня
Премії Державна премія БРСР (1976)

Алесь Адамович у Вікісховищі?

Алесь Адамович, (повне ім'я та прізвище: Аляксандар Міхайлавіч Адамовіч; 3 вересня 1927, Мінська область Білорусь — 26 грудня 1994 року, Москва, Росія) — білоруський радянський письменник і критик, професор і член-кореспондент академії наук Білорусі, доктор філософії в галузі філології; член Верховної Ради СРСР (1989-92).

Біографія[ред. | ред. код]

Народився 3 вересня 1927 в сім'ї службовців. Мати під час Другої світової війни, рятуючи сина від вигнання до Німеччини, в шкільному свідоцтві виправила дату його народження на більш пізню. Під час окупації воював у партизанському загоні.

Починаючи з 1944 року відновив свою освіту. Після війни навчався в Леніногорського гірничо-металургійному технікумі. Закінчив філологічний факультет Білоруського державного університету (1950) аспірантуру (1953), московські Вищі дворічні курси сценаристів і режисерів (1964). Починаючи з 1950-х років, у Мінську, Адамович працював в області філології та літературної критики; а пізніше і в кінематографі. У 1954—1962 працював в Інституті літератури ім. Я. Купали АН БРСР. Доктор філологічних наук (1962). У 1962—1966 викладав в МГУ курс білоруської літератури, був усунений від викладання за відмову підписати лист із засудженням Ю. Даніеля і А. Синявського. З 1967 по 1987 рік знову працював в Інституті літератури ім. Я. Купали АН БРСР (з 1976 — завідувач сектором). Був членом Спілки письменників СРСР з 1957 року У 1976 році був удостоєний Державної премії Білорусі в галузі літератури за Хатинь. З 1986 року жив і працював у Москвi. У 1987—1994 — директор Всесоюзного НДІ кінематографії.

Помер від другого інфаркту. Похований у міському селищі Глуша Бобруйського району Могильовської області.

Твори Алеся Адамовича перекладено 21 мовою.

Громадська діяльність[ред. | ред. код]

Після Чорнобильської аварії в 1986 р, коли Білорусь постраждала чи не найбільше, Адамович почав активно поширювати факти про катастрофу серед радянської правлячої еліти.

У 1989—1991 — народний депутат СРСР від Спілки кінематографістів СРСР, входив до Міжрегіональної депутатської групи. Активно підтримував створення Білоруського Народного Фронту і його ініціативи. Був співголовою громадської ради історико-просвітницького товариства «Меморіал» (з 1989) членом бюро клубу «Московська трибуна» (з 1989), членом Координаційної ради руху «Апрель» (з 1990). У 1989—1992 — Співголова Міжнародного фонду «Допомога жертвам Чорнобиля». Підписав «Лист 42-х». Помер 26 січня 1994 одразу після виступу у Верховному Суді РФ з промовою на захист майнових прав Спілки письменників і Літфонду.

Творчі спілки: Член Спілки письменників СРСР з 1957 в 1986—1991 — член правління, в серпні 1991 — секретар правління, у вересні 1991—1992 — співголова правління. Член Спілки журналістів СРСР з 1967 року. Член Спілки кінематографістів СРСР з 1977. Заступник голови Комісії СРСР у справах ЮНЕСКО (1987). Входив до редколегії журналів «Неман», «Фенікс — ХХ» громадський редакційної ради альманаху «Детектив і політика».

Нагороди та премії[ред. | ред. код]

Вибрані праці[ред. | ред. код]

Фантастика у творчості Адамовича[ред. | ред. код]

Вже в воєнній повісті Адамовича «Карателі» (1980) з'являються епізоди символіко-фантастичного плану. Під час роботи на сесії Генеральної Асамблеї ООН в складі білоруської делегації (у 1982 році) письменник почав роман «Остання пастораль» (1987 - 1989), що залишився єдиним суто фантастичним твором письменника, філософську притчу про світ після катастрофи (ядерної війни); троє героїв вижили — російський офіцер, американець і дівчина з неназваною європейської країни — виявляються в «локальному раю» (на острові, що не піддається радіації) заново розігруючи біблійний сюжет про гріхопадіння.

Повісті та оповідання[ред. | ред. код]

  • Партизани, роман (1960-63) і фільм під тією ж назвою.
  • Хатинь, виданої в 1972 році, опублікованій в 1976 році.
  • Карателів («Карателі»), 1980.

Друкувався як критик (з 1953), прозаїк (з 1960) і публіцист. Твори Адамовича перекладені 21 мовою. Неодноразово друкувався в «Літературній газеті» газеті «Московские новости» журналах «Питання літератури», «Знамя», «Новий світ», «Дружба народів», «Грані».

Критика[ред. | ред. код]

Сценарій[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]