Польовий Ренат Петрович
| Польовий Ренат Петрович | |
|---|---|
| Народився | 6 жовтня 1927 Москва |
| Помер | 17 вересня 2008 (80 років) Київ |
| Поховання | Буча |
| Громадянство |  СРСР →  Україна |
| Національність | українець |
| Діяльність | письменник, інженер, політичний в'язень  |
| Сфера роботи | література[1] і краєзнавство[1] |
| Знання мов | українська[1] |
| Мова творів | українська |
| Жанр | документальна проза, краєзнавство |
| Партія | Українська республіканська партія |
| Батько | Петро Родіонович Половий |
| Мати | Олександра Павлівна Польова |
| Діти | Микола (), Любов () |
Польови́й Рена́т Петро́вич (6 жовтня 1927, Москва — 17 вересня 2008, Київ) — український письменник і краєзнавець, інженер-винахідник, колишній політв'язень, член Української Гельсінської спілки (1988). Брат українського художника і графіка Василя Польового.
Народився 6 жовтня 1927 року в Москві, (де на той час навчалася мати) в сім'ї українських інтелігентів. Батько, Петро Родіонович Польовий (?-?), був землеміром, згодом гірничим інженером, мати, Олександра Павлівна Польова (?-?) — вчителькою математики. Родина часто переїздила з місця на місце — спочатку по селах Дніпропетровщини, де батько працював землеміром, а згодом, коли він перевчився на маркшейдера, — по копальнях Кривбасу. Переживши Голодомор в Україні, Ренат навчався в різних школах. З початком німецько-радянської війни родина переїхала на Урал, де він навчався в ремісничому училищі, працював токарем на військовому заводі. Потім навчався в сільськогосподарському технікумі.
У 1945 році Ренат Польовий був засуджений і до 1951 року відбував термін ув'язнення на Колимі. Там він зійшовся із членами ОУН та вояками УПА. Завдяки їм пізнав історію визвольної боротьби українського народу. Після звільнення поселився на Кубані, де працював механізатором рибозаводу. ??? року одружився з Вірою Денисенко. У подружжя було двоє дітей — Микола (?-?) і Любов (*).
1953 року Ренат повернувся в Україну, на Донеччину. Оселився в Костянтинівці, працював скловаром на заводі скловиробів. Закінчив вечірній технікум та вечірній інститут (який?) за фахом інженера-механіка, працював конструктором, механіком, технологом. Розробив і впровадив кілька високоефективних винаходів із технології виробництва скляного волокна. Працюючи на заводі, зазнавав критики начальства за вживання української мови. Подорожуючи Україною, 1970 року відвідав музей Івана Гончара, де познайомився і на довгі роки потоваришував з цим митцем.
З молодих років захоплювався українською народною культурою, особливо старовинною традицією народного кобзарства. Ретельно збирав відомості про забутих та заборонених кобзарів, відвідував тих, що ще жили (зокрема, Євгена Адамцевича, Михайла Башловку, Олексія Нирка, Георгія Ткаченка та інших), допомагав їм і роками складав єдину в Україні унікальну колекцію записів їхнього співу та гри[2]. У свої подорожі брав сина Миколу, брата — художника Василя Польового та зятя — Василя Чуба. Першим зробив запис славетного «Запорозького маршу» в Євгена Адамцевича, а згодом привіз запис до Києва й передав іншим бандуристам.
Також із подорожей Україною привозив сотні фотографій пам'яток культури та архітектури, які згодом перетворилися у велику колекцію альбомів. Бібліотека Рената Польового налічує понад п'ять тисяч томів, серед яких є рідкісні видання.
У 1972 році був переведений на роботу до Київської науково-дослідної лабораторії базальтових волокон, де розробив удосконалену технологію виробництва волокон. У 1975 році, не знайшовши в лабораторії підтримки своїм новим технічним ідеям, перейшов працювати на Ірпінський комбінат «Прогрес», де розробив високоефективну технологію виробництва базальтового супертонкого волокна, яку впровадили на десятках заводів країни.
Знімаючи на кіноплівку панораму Києва для матеріалу, присвяченого 1500-літтю від дня заснування міста, 1982 року трагічно загинув єдиний син Рената Польового — кінооператор Микола Польовий. Поховали його в Бучі Київської області. На могилі поставили нагробок роботи скульптора Миколи Малишка, точну копію хреста зі старовинної козацької могили, якого вподобав і сфотографував сам Микола.
У тому ж році Ренат став учасником Народного етнографічного хору «Гомін» під керівництвом Леопольда Ященка й тривалий час брав участь у концертах і подорожах.
У 1995–1997 роках перебував у Ізраїлі, де розробляв технологію виробництва базальтового неперервного волокна. Цю роботу закінчив в Україні 2001 року. А вже наступного року він виїхав впроваджувати цю розробку в Південну Корею. Працював і в японській компанії.
1988 року Ренат Польовий став членом Українського культурологічного клубу, невдовзі — членом Української гельсінської спілки та Української республіканської партії. З 1995 р. був членом Всеукраїнського політичного об'єднання «Державна самостійність України» та головою його Суду честі. З 1997 р. — член Історичного Клубу «Холодний Яр».
За своє життя Ренат Польовий здійснив 93 винаходи, написав 72 технічні статті в галузі виробництва скляних волокон. Його винаходи впроваджували в багатьох розвинених країнах світу. Отримуючи чималі кошти за раціоналізаторсько-винахідницьку діяльність, Ренат Польовий щедро жертвував їх на охорону пам'яток української архітектури, на потреби УКК, УГС, УРП, Української міжпартійної асамблеї, ДСУ, редакції газети «Незборима нація» й історичного клубу «Холодний Яр».
Автор трьох книг — «Кобзарі в моєму житті», «Кубанська Україна», «Моя боротьба».
Коштом Рената Польового вийшло й чимало книг. Окрім власних, він видав «Історію Смілого» Феодосія Сахна, «Республіку козаків» Григорія Нудьги, «Нариси з історії Кубані», «Багряні жнива Української революції», «Операцію „Заповіт“» Романа Коваля. Підтримав фінансово також видання збірника «Героїзм і трагедія Холодного Яру», роману «Холодний Яр» Юрія Горліса-Горського, мемуарів «З воєнного нотатника» Якова Гальчевського, «За волю і честь» і «Коли кулі співали» Романа Коваля.
Помер 17 вересня 2008 року. Похований на 2-му Бучанському кладовищі поряд з могилою сина.
- Польовий Р. «Кубанська Україна». — К.: Діокор, 2002.
- Польовий Р. «Кобзарі в моєму житті». — К.: Діокор, 2003.
- Польовий Р. «Моя боротьба. Спогади». — К.: Діокор, 2003.
- Полевой Р. «Моя борьба. Воспоминания». — Пермь: НП «Базальтовые технологии», 2006.[3]
- Данило Кулиняк. «Мільйон Рената Польового». — Журнал «Знання та праця», № 5, 1972
- Роман Коваль. «Тиха війна Рената Польового». — Київ: Історичний клуб «Холодний Яр»; Вінниця: ДП «Державна картографічна фабрика», 2011. ISBN 978-966-240-100-4
- «Повернення правди. Світлі дороги Рената Польового» (автор фільму Роман Коваль, режисер Олександр Домбровський, 2014). Перша серія. Друга серія
- Польовий Ренат Петрович // Українська музична енциклопедія. — Київ: Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Т. Рильського НАН України, 2018. — Том 5: ПАВАНА — «POLIКАРП». — С. 341
- Народились 6 жовтня
- Народились 1927
- Померли 17 вересня
- Померли 2008
- Уродженці Москви
- В'язні ГУЛАГу
- Українські інженери
- Українські винахідники
- Українські письменники
- Українські краєзнавці
- Громадські діячі Києва
- Члени Української республіканської партії
- Померли в Києві
- Поховані в Бучі
- Люди, на честь яких названо вулиці