Організація українських націоналістів

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Організація українських націоналістів
(ОУН)
Девіз Україна понад усе!
Дата заснування 3-го лютого 1929
Тип Всеукраїнська праворадикальна громадська організація
Голова

Коновалець Євген Михайлович (перший)

Червак Богдан Остапович (чинний)
Члени понад 10000
Положення Статут ОУН, зареєстрований Міністерством юстиції України[1]
Офіційний сайт oun.org.ua, kmoun.info
CMNS: Організація українських націоналістів на Вікісховищі

Організа́ція украї́нських націоналі́стів (ОУН) — український громадсько-політичний рух, що ставить собі за мету встановлення Української соборної самостійної держави, її збереження та розвиток.

Визначивши себе як рух, а не як партія, ОУН засуджувала всі легальні українські партії Галичини як колабораціоністські. Заснована 3 лютого 1929 року у Відні, легалізована в Україні 1993-го як громадська організація[2].

ОУН виникла внаслідок об'єднання Української військової організації (УВО) та студентських націоналістичних спілок:

1940 року ОУН розділилася на дві частини: старші, більш консервативні члени підтримали Андрія Мельника (ОУН (під проводом А.Мельника)), тоді як молодші і радикальніші члени — Степана Бандеру (Організація українських націоналістів революційна). Остання група отримала підтримку від націоналістичного руху на Західній Україні, в тому числі від створеного нею військового крила ОУН — Української повстанської армії (УПА), яка була найбільшим українським збройним рухом опору.

2013 року ОУН(б) та ОУН(м) оприлюднили спільну заяву про бажання «консолідувати український націоналістичний рух і передусім відновити єдність ОУН», яку підписали голови організацій Стефан Романів і Богдан Червак[3].

Історія

Становлення

Головною метою ОУН було встановлення незалежної соборної національної держави на всій українській етнічній території.

Ця мета мала досягатися через національну революцію та встановлення диктатури.

Економіка держави планувалася як поєднання приватної, націоналізованої та кооперативної форм власності. ОУН відкидала будь-який партійний чи класовий поділ та представляла себе як домінуючу силу українського суспільного життя як вдома, так і за кордоном.

Звинувачуючи соціалістичний та ліберальний табори в поразці Української Народної Республіки 1917–20, ОУН наголошувала на важливості формування сильної політичної еліти, національної солідарності та опори на «свої сили».

Для ідеологічного обґрунтування своєї діяльності ОУН використовувала ідеологію націоналізму Дмитра Донцова, основні положення якої були викладені ним у його праці «Націоналізм»[4]. ОУН свою ідеологію та політичну практику будувала на тоталітарних засадах.[5][6] Сучасні прихильники українського націоналізму визнають спорідненість ідеології та практики ОУН з тоталітарною та авторитарною ідеологією та практикою тогочасних подібних політичних рухів в Європі.[7]

Діяльність, спрямована проти польського режиму

Сучасні українські історики відзначають, що «ОУН сприймала терор і насильство як політичний інструмент проти зовнішніх та внутрішніх ворогів»[8]. Крайовий Провід ОУН тлумачив терор як засіб, що мав призвести до загального антипольського повстання. Терористичні акти разом з відповідними діями польської влади мали довести українське населення до стану постійного революційного кипіння, щоб у слушний момент взятися за зброю і стати до остаточної розправи з ворогом[9].

За даними сучасних українських істориків, «ОУН здійснила в Галичині й на Волині сотні акцій саботажу, включно із підпалами маєтків польських землевласників, бойкотів державних шкіл та польської тютюнової й горілчаної монополії, десятки експропріаційних нападів на урядові установи з метою здобуття капіталів для своєї діяльності, а також більше 60 вбивств»[8].

Терор ОУН був спрямований не тільки проти зовнішнього, але й проти внутрішнього ворога, у першу чергу — проти тих, хто виступив за нормалізацію стосунків з польським урядом. За підрахунками історика Я.Грицака «всього націоналістичне підпілля провело 63 замахи. Їхніми жертвами стали 25 поляків, один росіянин і один єврей; більшість — 36 — були українцями (з них один комуніст!)»[9]. Найвизначнішими жертвами терористичних актів ОУН були польські чиновники Тадеуш Голувко та Броніслав Перацький (особисто відповідальний за т. зв. пацифікацію, що призвела до масових арештів та знущань над українцями), чиновник радянського консулату Олексій Майлов (вбитий у помсту за Голодомор 1932–33 в УСРР) та колишній сотник УГА, директор Української академічної гімназії у Львові Іван Бабій, звинувачений у співпраці з поляками.

Поляки використали національно-визвольну діяльність ОУН як привід для посилення політики національно-релігійного терору проти українців. Його кульмінацією стала так звана «пацифікація» 1930 року. Підозра у приналежності до ОУН часто була мотивом до ув'язнення будь-якого українця терміном до 5 років (спеціально для цього було відкрито концтабір «Береза Картузька»). Крім того, у скрутне становище потрапили партії леґального сектору. Українське політичне життя опинилося перед загрозою бути повністю загнаним у підпілля[9].

1934 року польська поліція заарештувала декількох провідних діячів ОУН, у тому числі Степана Бандеру і протримала їх в ув'язненні до розвалу Польщі.

1935 року розпочалась місія ОУН по відновленню Української Далекосхідної Республіки. Оунівці домовилися з новою японською владою в Маньчжурії про створення Української національної колонії Харбін. В 1937 році у Харбіні було направлено декілька діячів ОУН, де на основі місцевих пластунських організацій був сформований батальйон «Далекосхідна Січ», що мав на меті звільнити територію Зеленого Клину від радянсько-російської окупації та відновити державність Української Далекосхідної Республіки. Українська національна колонія навіть підготувала склад уряду, який мав стати на чолі відродженої держави. Також були підготовлені спеціальні агенти, які мали таємно перейти радянсько-маньчжурський кордон та підняти на повстання українців в окупованому СРСР Зеленому Клині.[10]

1938 — після утворення у Чехословаччині української автономії на території сучасного Закарпаття ОУН охопила своїми впливами її політичне, економічне, культурне життя. В жовтні 1938 року численні оунівські добровольці зі Східної Галичини і Волині, всупереч вказівкам Мельника, нелегально перейшли польсько-чехословацький кордон і брали участь у створенні місцевого збройного ополчення - організації «Карпатська Січ», серед них був, зокрема, майбутній головнокомандувач УПА Роман Шухевич, проте незабаром ПУН заборонив своїм членам переходити польсько-чехословацький кордон без дозволу проводу, а представник ПУН в Закарпатті Ярослав Барановський вимагав виїзду українських націоналістів із Закарпаття[11]. У лютому 1939 р. на виборах до Сойму Карпатської України перемогла коаліція самостійницьких сил, яку підтримувала ОУН. 15 березня 1939 року було проголошено державну незалежність Карпатської України, після чого (за потурання Німеччини) на її терен увійшли угорські війська. «Карпатська Січ» вела боротьбу з окупантами, проте сили були нерівними і новостворену державу було ліквідовано. Багатьом бійцям «Карпатської Січі», проте, вдалося втекти за кордон. Саме вони склали ядро майбутнього «Українського легіону», який Німеччина планувала використовувати в ході війни проти Польщі.

У ситуації з Карпатською Україною намітилися межі майбутнього розколу між мельниківцями, представленими в основному емігрантами, і бандерівцями-крайовиками з питань зовнішньополітичної тактики. Хоча і бандерівці, і мельниківці однаково орієнтувалися на гітлерівську Німеччину і тісно з нею співпрацювали, але бандерівці були менш послідовно налаштовані на співпрацю з Німеччиною, розглядаючи взаємодію з нею скоріше як тимчасове явище (це зумовило те, що ОУН-Б під час Другої світової війни в кінці кінців перейшла в опозицію Німеччини, в той час як мельниківці до останнього сподівалися на здобуття Україною незалежності практично виключно на Німеччину). Основним приводом для розколу стало небажання А. Мельника виключити на вимогу Бандери і його прихильників з ОУН Ярослава Барановського та Омеляна Сеника, яких прихильники Бандери підозрювали в зраді на користь Польщі[12].

ОУН та німецькі спеслужби

Співпраця українських націоналістів з німецьким Абвером розпочалася ще задовго до приходу нацистів до влади, і тривала аж до Другої світової війни і нападу Німеччини на СРСР. Найбільшу роль у її налагодженні відіграв Ріко Ярий, який з 1921 року очолював мережу УВО в Німеччині та займався пошуком, зокрема, джерел для постачання Організації зброєю та військовими матеріалами, грошовими коштами, вишкільними базами[13].

Завдяки цьому у січні-березні 1923 року група членів УВО отримала можливість проходження у Мюнхені тримісячних радіотехнічно-диверсійних курсів. За спогадами одного з слухачів цих курсів Осипа Мельниковича[14]:

«
Програма вишколу складалася з двох головних ділянок: радіослужби й технічно-піонерської. В першій вишколювано курсантів приймати й надавати радіовістки; в другій зривати мости, укріплення, будівлі та ставити міни взагалі. Насамперед вишколювали нас теоретично, а відтак практично.
»

Наприкінці 1923 — на початку 1924 року аналогічні курси під контролем Ріко Ярого було проведено також у Голландії. Наприкінці 1932 року між тодішнім шефом німецької розвідки Конрадом Патцінгом та Євгеном Коновальцем і Ріком Ярим було укладено усну угоду, за якою ОУН погоджувалася співпрацювати у військовій сфері у разі німецько-польського конфлікту, а німецька розвідка зобов'язалася здійснювати щомісячне фінансування ОУН на суму у 7000 марок щомісячно, починаючи з 1933 року, а також при потребі забезпечувати Організацію додатковими сумами для виконання «спеціальних завдань»[15].

Основною причиною такої співпраці ОУН з абвером була можливість використання німецьких полігонів та тренувальних таборів задля отримання членами Організації необхідної теоретичної підготовки та військового вишколу, позаяк ОУН в тогочасних умовах розглядала можливість здобуття Української держави саме збройним шляхом. Задля організації практичного військового вишколу робилися спроби організації спеціальних старшинських або підстаршинських курсів, зокрема, у Данцигу силами місцевої станиці УВО-ОУН, однак кількість учасників таких курсів, порівняно з загальною кількістю членів ОУН була незначною[16].

Починаючи з січня 1937 року контактами з ОУН почало займатися так зване Друге управління німецької розвідки, яке спеціалізувалося на організації диверсійної діяльності за кордоном та у тилу ворожих військ[17]. За посередництва колишнього генерал-хорунжого УГА Віктора Курмановича відбулося кілька зустрічей Євгена Коновальця з представниками абверу та безпосередньо з керівником німецької розвідки адміралом Вільгельмом Канарісом[18].

У 1938 році ОУН отримала для своїх потреб замок поблизу села Завберсдорф у районі Віннер-Нойнштадту (Австрії) на південь від Відня[19]. За спогадами одного з діячів ОУН Зиновія Книша[20]:

«
ОУН винайняла цей будинок майже за безцінь, для наших цілей надавався він прекрасно: вигідно приміщалася в ньому добра сотня людей, а то й більше, оточений високим муром, не видно, що діється всередині, положений у глухому селі, здаля від битого шляху, але не занадто далеко від Відня. Чудове місце на різні курси, вишколи, всяку конспіраційну роботу.
»

У цьому замку члени ОУН отримали змогу пройти початковий військовий вишкіл. За спогадами учасника вишколу Євгена Стахіва він включав у себе «теоретичні військові справи, трохи стратегії, міжнародної політики»[21], а також лекції з націоналістичної ідеології, які проводив Іван Габрусевич («Джон»)[22]. Тренувально-фізичний вишкіл, зокрема, руханку, біг, інші тренувальні вправи проводив Іван Стебельський. Командантом замку був старий сотник петлюрівської армії[23]. Загальний контроль над вишколом здійснював Ріко Ярий[24].

В грудні 1938 року близько тридцяти членів ОУН з числа колишніх військовиків отримали змогу пройти шестимісячні офіцерські курси над озером Кімзе у Баварії. Безпосередньо підготовкою старшин керував генерал-лейтенант Теодор Ендерс[25]. Безпосередній учасник вишколу Євген Гутович згадував, що[26]:

«
Вишкіл поставлений був на дуже високому рівні. Крім звичайних теоретичних викладів, відбували ми теренові вправи і часто їздили на різні показові маневри реґулярної німецької армії... Таких вишколів з нами було три. Наука тривала шість місяців....
»

Ще близько 10 членів ОУН пройшли чотиритижневий поліцейський вишкіл у Найсе та Бреслау у Верхній Силезії[27]. Вишколи відбувалися в умовах цілковитої конспірації. Їх учасники змушені були вдаватися до псевдонімів, використовувати німецькі імена, а також приховувати свою національність. Їм було заборонено листування та будь-які контакти з родинами[28].

З наближенням німецько-польського конфлікту у середовищі німецького командування зародилася ідея про організацію напередодні нападу на Польщу повстання на території Західної України, яке могло б стати приводом для німецького військового втручання. Так, зокрема, радник Міністерства закордонних справ Німеччини Петер Кляйст 2 травня 1939 року у розмові з журналістом зазначив[29]:

« Ідеально було б, якби конфлікт з Польщею був викликаний не з боку Німеччини. На теперішній час ми у Берліні обговорюємо питання включення у цю справу українців... Створене таким чином вогнище для неспокою в Україні дає Німеччині привід для військового втручання у великих масштабах. Весь цей проект викликає в Німеччини лише одне побоювання - можливе реагування Радянського Союзу. У разі конфлікту ми хочемо у будь-якому випадку добитися нейтралітету СРСР. Мені, проте, здається, що створення незалежної України у Східній Галичині викличе за собою втручання Радянського Союзу. Якщо в найближчий час ми переконаємося у протилежному, то український фактор нами буде введено у дію. »

7 травня 1939 року радник Посольства Німеччини у Польщі фон Шелія констатував, що: «вжито усіх підготовчих заходів, щоб інсценувати повстання у Східній Галичині, яке у даному випадку використовувалося б як привід для інтервенції»[29].

На думку Проводу ОУН для успіху такого антипольського повстання з українського боку у ньому повинні були б узяти участь не менше 1300 офіцерів та 12 000 солдатів[30]. Водночас німецьке керівництво планувало ініціювати таке повстання лише у тому випадку, коли на західноукраїнських теренах буде вирішено створити незалежну державу з перешкоджанням поширення цього руху на території Радянської України[31].

Андрій Мельник розглядав Німеччину як стратегічного партнера. Що стосується Степана Бандери і його прихильників, для них Німеччина в 1940-1941 роках була лише свого роду інструментом, здатним завдати найбільшої шкоди головним ворогам українського націоналізму і таким чином сприяти створенню самостійної української держави. Саме ця розбіжність стало однією з основних причин конфлікту всередині керівництва ОУН та наступного її розколу.

Друга світова війна

Польська кампанія

З нападом на Польщу розпочалася Друга світова війна в Європі. У вересні 1939 почалися спорадичні виступи ОУН проти поляків, які особливо почастішали після нападу СРСР на Польщу 17 вересня. Українські націоналісти роззброювали польські військові загони. Головною метою цих зіткнень було видобуток зброї для ОУН.

Розкол ОУН

Євген Коновалець

Сталінський режим був стурбований наростанням активності ОУН і організував вбивство лідера організації Євгена Коновальця в Роттердамі у 1938.

Після смерті Євгена Коновальця ПУН очолив полковник Андрій Мельник. 27 серпня 1939 р. в Римі відбувся Другий Великий Збір Українських Націоналістів, який офіційно затвердив Андрія Мельника на посаді Голови ПУН і надав йому титул «вождя», проголосивши його відповідальним лише «перед Богом, нацією і своїм власним сумлінням»[8].

Смерть Коновальця призвела спочатку до кризи, а згодом до розколу ОУН. Вона викрила фундаментальні розбіжності між членами ОУН у Західній Україні та членами Проводу українських націоналістів (ПУН), які жили за кордоном. Краєві кадри прагнули відстоювати національні ідеї та методи під сильним впливом ідей Дмитра Донцова, який пропагував культ сили. Мельниківські провідники ОУН хоча і не цурались ідеї суверенності, були більш авторитаристськими (навіть на вітання «Слава Україні!» користувались відгуком «Вождеві Слава!» на противагу бандерівському «Героям слава!»).

Група молодих націоналістів на чолі зі Степаном Бандерою, яка після окупації Польщі Німеччиною повернулася з тюрем, не визнали малочисельності т. зв. «Великого Збору» і домагалася від ПУН та його голови А.Мельника зміни тактики ОУН, а також усунення з ПУН кількох дискредитованих його членів (Ярослава Барановського, Омеляна Сеника та Сидора Чучмана). Конфлікт набрав гострих форм і призвів до розколу. Більшість ОУНівців на чолі з Бандерою в лютому 1940 року утворили «Революційний Провід ОУН» й обрали собі назву ОУН(б) (пізніше — ОУН(сд), ОУН(р)), а в квітні 1941 р. провели II-й Великий збір ОУН (б).

Членів цього крила ОУН стали називати «бандерівцями», членів же другого крила — «мельниківцями» або ОУН(м).

Із листа Степана Бандери до Андрія Мельника 10 серпня 1940 року[32]:

« 10 лютого ми покинули слова, а взялися за діло. Висунений революційний Провід ОУН на ініціативній нараді відвернувся від кліки в ПУНі та її починів і сам зачав кермувати найістотнішими частинами й галузями діяльності ОУН. Не мали ми тоді нічого того, що дає позиція офіційного Проводу, ані такої свободи в наших руках, ані тої зовнішньої позиції, що її завдяки боротьбі впродовж довгих років здобула собі ОУН, а змогу користуватися нею мав передусім офіційний Провід. Зате ми мали на своєму боці правду, чисту справу, віру і незламне рішення довести справу до успішного кінця. А передусім між нами були тільки люди чину й ми мали повне довір'я членських кадрів. »

Причину розколу ОУН «мельниківці» пояснюють особистими амбіціями «бандерівців» та прагненням до влади всередині ОУН[33][34]. Бандерівці ж у свою чергу звинувачували мельниківців у нехтуванні українськими інтересами і колабораційній концепції співпраці з гітлерівською Німеччиною, гітлерівським урядом і гестапо. Це бачення подає історик ОУН(б) П.Мірчук, який стверджував, що згідно з Я. Барановським, який мав надзвичайний вплив на Андрія Мельника в часи розколу ОУН, ця політика узагальнювалась як «підкоритись волі Гітлера і щирою співпрацею заслужити в Гітлера створення Української Держави»[35].

Розбіжності між бандерівцями і мельниківцями в момент розколу не носили ідеологічного характеру. Тим більше не існувало тоді між двома ОУН різниці в поглядах на те, якою має бути політика України стосовно національних меншин, що представляє собою українська нація і т. Д. Головний ідеолог ОУН-Б на початок війни Степан Ленкавський зізнавався, що між бандерівцями і мельниківцями не існує ідеологічної різниці, а є питання розбіжності тактики, а також проблема особистих відносин провідників[36].

Обидві частини ОУН — ОУН і ОУН(р) сподівалися використати неминучий конфлікт між Німеччиною та СРСР для встановлення незалежної української держави шляхом союзу з націонал-соціалістичною Німеччиною. Передача Адольфом Гітлером Карпатської України угорцям у 1939 році, в той час коли була проголошено її незалежність, викликала кризу у відносинах з Німеччиною, але вони не покидали думку про співпрацю і паралельно посилали похідні групи в Україну. Чисельність бандерівських груп становила близько 5000 осіб, мельниківських — 1,6 тисячі осіб, однак у процесі роботи відбувався перетік активу від других до перших.[37]

ОУН проти СРСР

У 1940 - початку 1941 рр. ОУН готувала антирадянське повстання в Західній Україні, але через постійні ударів радянської влади по українського підпілля націоналістам не вдалося зібрати достатньо сил в Західній Україні для організації повстання. Зрештою термін початку повстання був перенесений на початок війни Німеччини з Радянським Союзом. НКВД вела активну діяльність проти оунівського підпілля. Тільки в грудні 1940 року було заарештовано близько тисячі чоловік, в основному, активу ОУН[38].

У січні 1941 року відбувся так званий «процес 59» над учасниками українського підпілля. Велика частина обвинувачених було засуджено до вищої міри покарання. Але деяким все ж вдалося врятуватися. Серед них був майбутній голова УПА, Дмитро Клячківський. Йому смертний вирок був замінений 10 роками ув'язнення. З початком німецько-рядянської війни йому вдалося втекти з в'язниці.

У квітні-травні 1941 р було заарештовано ще 1478 членів ОУН. Однак до повного розгрому ОУН в Західній Україні було далеко. Владі Радянського Союзу так і не вдалося повністю знищити українське націоналістичне підпілля, що визначило відродження діяльності ОУН в Західній Україні після нападу Німеччини на СРСР[39].

Німецько-радянська війна

Після нападу 22 червня 1941 Німеччина на СРСР, слідом за фронтом, що швидко рухався на схід, були відправлені, сформовані оунівцями так звані «похідні групи», маршрут просування яких був заздалегідь узгоджений з абвером. Ці групи, вони захоплювали населені пункти, залишені Червоною армією і формували в них українські органи місцевого самоврядування. У населених пунктах, які перебували далі від лінії фронту, націоналісти поширювали листівки із закликами ухилятися від мобілізації і не допомагати Червоної Армії. Багато місцевих жителів, мобілізовані до Червоної армії, самі дезертирували і переходили до оунівців[40].

30 червня 1941 року ОУН(р) у Львові проголосила Акт відновлення Української Держави, негативно сприйнятий німцями і мельниківцями.

У вересні — на початку жовтня 1941 в с. Збоїськах на околиці Львова відбулася конференція ОУН(р). Її делегатами були лідери Організації, котрі тоді ще перебували на свободі — Микола Лебідь , Мирослав Прокоп, Дмитро Мирон-Орлик, Іван Климів, І. Павлик, І. Ребак, Василь Кук, Михайло Степаняк. Було вирішено працювати у двох рівноцінних напрямках: користуватися усіма нагодами легальної роботи в культурних, політичних, адміністративних структурах окупаційної влади і одночасно перевести основну частину організаційних кадрів на нелегальне становище, готуючись таким чином до тривалої боротьби з Третім рейхом[41].

Похідна група ОУН(м), яка досягнула у вересні 1941 року Києва, налагодила випуск газети «Українське Слово», функціонування Спілки українських письменників, низки інших громадських установ, сформувала Українську Національну Раду (УНРаду) у Києві (на чолі з Миколою Величківським), що складалася переважно зі східних українців. Членів київської УНРади було заарештовано у грудні 1941 року, й більше 40 з них, включно з Оленою Телігою, були знищені нацистами. Після заборони діяльності УНРади у Києві, її представники підписали акт злуки з Національною Радою у Львові, до цього акту долучився Сейм Карпатської України, таким чином навесні 1944 р. постала Всеукраїнська Національна Рада.

Андрія Мельника тримали під домашнім арештом у Берліні з 9 липня 1941 р. до січня 1944 року, коли разом з іншими заарештованими головними діячами ОУН(м) його відправили у концентраційний табір Заксенгаузен (там уже понад 2 роки був С.Бандера).

Антигітлерівський рух Опору розпочався з формуванням у серпні 1941 року «Поліської Січі», потім УПА- «Поліської Січі»,, пізніше УПА, яку очолював Тарас Бульба- Боровець — представник в Україні Уряду УНР в екзилі.

УПА була створена восени 1942 року. Підрозділи ОУН і УПА- «Поліської Січі», створили спільні збройні загони УПА на Волині і Поліссі для боротьби з нацистами і радянськими партизанами.

Конфлікт між збройними формуваннями УПА під керівництвом Тараса Бульби — Боровця та ОУН(р) Лебідя стався через неузгодження питання про політичний центр керування УПА. Бандерівці вважали, що керівництво повинна здійснювати ОУН(р), а Тарас Бульба-БоровецьДержавний центр Української Народної Республіки в екзилі. Група ОУН(р) очолювана Лебедем на початку 1943 року перейменувала свої військові відділи в УПА. (Щоб відмежуватися від новоствореної УПА, що здійснювала задуми Миколи Лебедя, 20 липня 1943 року Головна Команда УПА Тараса Бульби-Боровця змінила свою назву і відтоді вона стала називатися Українською Народною Революційною Армією).

Навесні 1944 року ОУН у Львові заснувала Всеукраїнську Національну Раду.

У кінці війни Андрій Мельник знову очолив ОУН(м).

ОУН(м) після війни розвивала консервативну корпоративну ідеологію. Третій Великий Збір 30 серпня 1947 року обмежив владу лідера, зробивши його відповідальним перед Збором, що мав скликатися кожних три роки, та запровадивши у програму принципи рівності перед законом, незалежності суду, свободи совісті, слова, преси та політичної опозиції.

ОУН та дивізія СС Галичина

Важливим аспектом взаємин ОУН і Німеччини є діяльність дивізії Ваффен-СС «Галичина». Ще на початку війни деякі лідери мельниківського руху виступали за створення української армії в складі німецьких збройних сил[42].

Але на першому етапі війни допомогу слов'янських народів нацистам була не потрібна. Ситуація змінилася після поразки німців під Сталінградом. Тоді було прийнято рішення залучати расово «неповноцінні» народи в німецьку армію. Стали створюватися національні дивізії «Ваффен-СС». Німецька влада не наважилися на створення «української» дивізії «СС», але було прийнято рішення створити «галицьку» дивізію «СС» з українців Галичини. У квітні 1943 року був оголошений набір в дивізію[43].

В Галичині після оголошення набору до дивізії «Галичина» добровольцями записалося 62 тисячі осіб (згідно з іншими даними 84 тисячі). На думку українського діаспорного історика Володимира Косика, ОУН-Б виступала проти створення дивізії і вела агітацію проти неї[44]. Однак, як показують більш пильні дослідження і спогади самих членів дивізії, було складніше. В ОУН були різні думки щодо дивізії. Частина лідерів на чолі з Романа Шухевичем виступала за те, щоб націоналісти йшли служити в дивізію для отримання військової підготовки. Інші, включаючи проводи ПЗУЗ (Північно-західні українські землі) і ПУЗ (південні українські землі), виступали проти. В результаті було прийнято компромісне рішення: публічно ОУН засуджувала дивізію, але для отримання військової підготовки і впливу в дивізії проводила туди свої кадри[45]. Пізніше УПА формувала свої ряди з колишніх членів дивізії[46].

Національна політика

ОУН та євреї

На початку 1930-х років єврейська проблематика зайняла значне місце в ідеології ОУН. Поштовхом до погіршення українсько-єврейських відносин послужило вбивство в травні 1926 року глави Директорії Української Народної Республіки (УНР) Симона Петлюри євреєм С. Шварцбадом, яке він зробив в якості помсти за єврейські погроми, вчинені «петлюрівцями». Вбивство Петлюри і, що не менш важливо, виправдувальний вердикт, винесений його вбивці паризьким судом, ускладнили і без того непрості українсько-єврейські відносини. Масло у вогонь підлив той факт, що під час процесу єврейська преса виступила на захист вбивці, тому незабаром на євреїв стали покладати колективну відповідальність за вбивство Петлюри. Як виявиться пізніше, цей стереотип під час єврейських погромів 1941 р коштував деяким євреям життя[47].

На початку Німецько-рядянської війни українські націоналісти активно брали участь в єврейських погромах і знищенні євреїв. У багатьох містах, таких як Львів, Тернопіль, Золочів і інших, погроми відбувалися після виявлення трупів в'язнів, розстріляних НКВС. Незважаючи на те, що погроми часто проводилися в місцях вбивств українських в'язнів, прямого зв'язку тут немає. Єврейські погроми відбувалися і там, де ніяких розстрілів українських в'язнів не було. У багатьох випадках погроми стали результатом домовленості німецької та української сторін. У той же час розстріли в'язнів сприяли радикалізації українських мас, полегшували їх участь в погромах. Це призвело до ще більшої кількості жертв з єврейської сторони. Спочатку українські націоналісти планували знищувати тільки євреїв, які співпрацювали з органами радянської влади, але на практиці українські націоналісти і їх прихильники брали участь у знищенні не тільки «винних» євреїв, але також членів їх сімей та інших євреїв в силу укоріненого в ОУН стереотипу «жидо-комуни». Масове знищення євреїв незалежно від статі, віку і політичної орієнтації було б неможливо без стереотипу «жидо-комунізму», поширеного в Західній Україні (і не тільки в ній) напередодні війни. Цей стереотип призвів до того, що відповідальність за реальні чи уявні злочини комуністів покладалася на всіх євреїв. Єврейські погроми були реалізацією будь-якого загального плану українських націоналістів по відношенню до євреїв. Незважаючи на антисемітизм і бажання розправитися з євреями-комуністами, чіткого плану вирішення «єврейського питання» стосовно до євреїв в цілому в українських націоналістів не було.

Погроми з'явилися страшним лихом для західноукраїнських євреїв. Кількість жертв липневих погромів на Західній Україні за різними підрахунками становить від 12 до 28 тисяч євреїв. Ейнзацгруппам на самому початку війни рекомендувалося ініціювати антиєврейські погроми, але робити це непомітно[48]. Однак в деяких випадках знищення членами ОУН євреїв почалося ще до приходу німців. Водночас слід зазначити важливу відмінність українського масового антисемітизму від німецького. Німецькі документи повідомляли, що в Україні був сильно поширений антисемітизм, але він мав переважно релігійний, а не расовий характер[49].

Фелікс Левітас пише, що прості громадяни не піддалися на німецькі провокації і не брали участь в погромах. Але це не так, і спогади тих, хто вижив євреїв однозначно свідчать, що місцеве українське населення брало активну участь в цих погромах. Ступінь люті українського населення по відношенню до євреїв буде неможливо зрозуміти без згадки про дії радянської влади під час відступу. Перед відходом із Західної України співробітники НКВС, не встигаючи евакуювати, вбили кілька тисяч ув'язнених, включаючи підлітків, у багатьох містах. У Львові, наприклад, було вбито близько 7 тисяч осіб. У відповідності зі сформованим стереотипом єврея-комуніста відповідальність за ці дії були покладені на єврейську громаду цілком[50].

Одним з найбільших погромів став Львівський. У центрі історичних (і в зв'язку з сильною політизованість теми публіцистичних) дискусій виявився навіть не сам погром і та роль, яку грали в ньому українські націоналісти, а причетність до нього батальйону «Нахтігаль». Це важливо ще й тому, що одним з його командирів був майбутній головнокомандувач УПА і лідер ОУН-Б Роман Шухевич. Те, що українці брали в погромі найактивнішу участь, не підлягає сумніву. Частково антиєврейські погроми починалася ще до прибуття в місто німців. Ще до взяття міста Львова активісти ОУН захопили Львівську радіостанцію[51]. Через захоплені радіостанції українські націоналісти закликали знищувати євреїв[52].

Згідно з доповіддю ейнзацгруппи, після відходу радянських військ у Львові місцеві жителі зігнали 1000 євреїв у в'язницю НКВД, потім велику їх частину вбила українська поліція, яка була організована ОУН, проте полягала не тільки з членів ОУН[53]. За даними деяких істориків у Львовському погромі відіграв важливу участь батальон Нахтігаль. Німецький історик Дітер Поль вважає, що члени батальйону «Нахтігаль» брали участь в розправі над євреями в тюрмі Бригідки[54].

Однак не всі вчені згодні з тим, що батальйон брав участь у погромі. Відповіді на питання, чи брав участь батальйон «Нахтігаль» у знищенні поляків і євреїв у Львові, присвячена глава книги Івана Патриляка[55]. У ній він розглядає як самі джерела, що стосуються перебування бійців «Нахтігалю» у Львові, так і формування радянського історіографічного стереотипу про участь підрозділи Дружин Українських Націоналістів у знищенні євреїв і польських професорів. Після вивчення джерел український дослідник приходить до висновку, що, хоча в передвоєнної ідеології ОУН містилися положення, що закликають до знищення євреїв, які є в наявності джерела не підтверджують версію про те, що члени «Дружини» брали участь у знищенні євреїв, він визнає, що в знищенні євреїв брали участь деякі українці-члени поліцейських формувань (але не батальйону «Нахтігаль»)[56].

Можна припустити, що, по крайней мере, деякі солдати «Нахтігалю» були причетні до розстрілу євреїв у Львові на початку липня 1941 р але відсутні дані про те, що вони виконували наказ Проводу, а не діяли за власною ініціативою. Ймовірно, ініціативою «знизу» без вказівок керівництва ОУН були і розстріли у Вінниці.

Післявоєнний період

Суперечка між двома фракціями ОУН продовжувалась у Німеччині відразу після війни: вони боролися за домінуючий вплив у таборах переміщених осіб та в еміграційній Українській Національній Раді.

ОУН(м) та її союзники здобули контроль над Радою. ОУН(м) і ОУН (р) мали вирішальний вплив на еміграційну українську громаду. Радянська пропаганда прагнула дискредитувати ОУН(м) та ОУН (р) як нацистських колаборантів та наймитів західних розвідувальних служб. Претендуючи на авангардну роль у боротьбі проти російського імперіалізму, ОУН (р) намагалася стати домінуючою силою емігрантського життя.

Після смерті Андрія Мельника у 1964 році, ОУН(м) очолювали О. Штуль-Жданович, Д. Квітковський (1977–79) та Микола Плав'юк (1981—2012).

Суперництво між мельниківцями та «революційниками» тривалий час розділяло й виснажувало сили еміграційних організацій, що служили їхнім прикриттям. З метою примирення націоналістичних угрупувань різних напрямків СКВУ мав пожертвувати принципом більшості голосів і ефективної процедури прийняття рішень.

У 1980 ОУН (р) перебрала контроль над Українським Конгресовим Комітетом Америки. Сила та вплив ОУН(м) і ОУН (р) занепадають внаслідок асиміляційного тиску, ідеологічних розходжень із західними ліберально-демократичними цінностями.

Сучасний етап

Зі здобуттям Україною незалежності, ОУН починає переносити свої структури до Києва та відновлювати організаційну мережу по країні: ОУН(м) під назвою «Організація Українських Націоналістів», а ОУН(р) — пiд прикриттям партії «Конгрес Українських Націоналістів»[57]. Частина старих членів ОУН(р), які діяли в Україні, не погодилися з лідерством представникiв дiаспори i утворили окрему політичну партію — «Організація українських націоналістів в Україні» (ОУНвУ), яка була зареєстрована Міністерством юстиції України 17 листопада 1993 р., номер свідоцтва: № 518. Пiзнiше ОУНвУ офiцiйно змiнила назву на Політична партія «Організація Українських Націоналістів»[58]. Однак ця політична партія стала інструментом політтехнологів різних олігархічних угрупувань і остаточно змаргіналізувалася. Відтак на даний час в Україні ОУН діє легально і виключно як громадська організація.

Таким чином, з 1992 року ОУН легалізувалася як громадська організація, фактично при тому зберігши статус понадпартійної центральної формації. ОУН починає розбудову фасадних організацій, таких як: Фундація імені Олега Ольжича, Бібліотека імені Олега Ольжича, Видавництво імені Олени Теліги, ВУЖТ імені Олени Теліги, Об'єднання студіюючої молоді «Зарево» тощо. Офіційний часопис — газети «Українське Слово» (тижневик), «Українське слово. Літаври» (неперіодичний випуск), функціонують сторінки територіальних структур організації в соціальних мережах.

Під час Революції Гідності у січні 2014 р. сформувалась 1-а Київська сотня ОУН ім. Євгена Коновальця.

Від серпня 2014 р до квітня 2015 р. на передовій російсько-української війни перебував Добровольчий батальйон ОУН, створений з ініціативи членів ОУН за підтримки ПУН. Зараз бійці Батальйону ОУН ввійшли окремими підрозділами до Збройних сил України, решта — проводять роботу з військового вишколу по регіонах. Бренд «ОУН» з метою політичної розкрутки пробують активно використовувати різні новітні радикальні організації, зокрема — т. зв. «Добровольчий рух ОУН».

9 квітня 2015 року Верховна Рада України ухвалила закон «Про правовий статус борців за незалежність України» авторства Юрія Шухевича, у якому вказано перелік організацій, які визнаються таким, що боролись за незалежність України, серед них є Організація українських націоналістів та Українська повстанська армія.[59]

Символіка ОУН

До символів ОУН належать емблема, прапор і гімн. Символіка ОУН є затвердженою у Міністерстві юстиції України, свідоцтво № 41 від 9 лютого 1994 року[60].

Емблема ОУН

Емблема ОУН — щит синього кольору із стилізованим золотим тризубом з мечем. Затверджена Проводом Українських Націоналістів у 1932 р., автор — Р. Лісовський. Зареєстрована в Міністерстві юстиції України 1993 р.

Прапор ОУН

Прапор ОУН — синє прямокутне полотнище з емблемою ОУН. Використовувався з 1930-х рр., остаточно затверджений V ВЗУН у 1964 р. 1993 р. зареєстрований у Міністерстві юстиції України.

Гімн ОУН — «Марш Українських Націоналістів», створений на слова поета Олеся Бабія композитором О. Нижанківським[джерело?]. Затверджений Проводом Українських Націоналістів у 1932 р.

У наш час офіційно затвердженою версією гімну є скорочений його варіант гімну, що складається з перших двох і останнього куплету «Маршу..» (рішення XVI ВЗУНу).

Зродились ми великої години
Слова: Олесь Бабій Музика: О. Нижанківський[джерело?]

Зродились ми великої години,
з пожеж війни і з полум'я вогнів —
плекав нас біль по втраті України,
кормив нас гніт і гнів на ворогів.

І ось ідемо в бою життєвому,
тверді, міцні, незламні мов граніт —
бо плач не дав свободи ще нікому,
а хто борець — той здобуває світ.

Не хочемо ні слави ні заплати —
заплатою нам розкіш боротьби:
солодше нам у бою умирати
як жити в путах, мов німі раби.

Доволі нам руїни і незгоди —
не сміє брат на брата йти у бій.
Під синьо-жовтим прапором свободи
з'єднаєм весь великий нарід свій.

Велику правду для усіх єдину
наш гордий клич народові несе:
«Вітчизні ти будь вірний до загину —
нам Україна вище понад все!»

Веде нас в бій борців упавших слава —
для нас закон найвищий та наказ:
Соборна Українськая Держава —
вільна й міцна, від Сяну по Кавказ.

Аудіо запис Гімн у виконанні ветеранів УПА

Десять заповідей українського націоналіста (Декалог)

Десять заповідей українського націоналіста, відомі як Декалог, затверджені в якости дійсних XVI ВЗУНом

Я — Дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя:

  1. Здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за Неї.
  2. Не дозволиш нікому плямити слави, ні честі Твоєї Нації.
  3. Пам'ятай про великі дні наших Визвольних змагань.
  4. Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового Тризуба.
  5. Пімсти смерть Великих Лицарів.
  6. Про справу не говори, з ким можна, а з ким треба.
  7. Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро справи.
  8. Ненавистю і безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів Твоєї Нації.
  9. Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять тебе виявити тайни.
  10. Змагатимеш до посилення сили, слави, багатства й простору Української Держави.

44 правила українського націоналіста

(Написані кров'ю на стіні польської в'язниці, автором вважається Дмитро Мирон-Орлик) Затверджені в якости дійсних XVI ВЗУНом

  1. Приймай життя як героїчний подвиг і здобувай чин незламної волі та творчої ідеї.
  2. Найвищим Твоїм законом і Твоїм бажанням є воля та ідея нації.
  3. Будь гідним виконавцем заповітів великих синів Твоєї нації, борись та працюй для великого майбутнього.
  4. Твоїм найбільшим добром і Твоєю честю є сила і велич Твоєї Нації.
  5. Залізна дисципліна щодо ідеї та Проводу і обов'язок праці є Твоєю чеснотою.
  6. Пам'ятай, що Україна покликана до творення нового життя, тому працюй для її могутності та розвитку.
  7. Плекай дух волі у творчості, неси всюди ідею Правди України і закріплюй в життя її історичну місію.
  8. Твоєю найбільшою любов'ю є Українська Нація, а Твоїми братами — всі члени української національної спільноти.
  9. Будь вірний ідеї Нації на життя і смерть і не здайся, хоч би проти Тебе був увесь світ.
  10. Красу і радість життя вбачай у невпинному прагненні на вершини духа, ідеї і чину.
  11. Могутній Бог княгині Ольги і Володимира Великого жадає від Тебе ні сліз, ні милосердя чи пасивного роздумування, але мужності та активного життя.
  12. Знай, що найкраще віддаси Богові шану через Націю та в ім'я Нації чинною любов'ю до України, суворою мораллю борця та творця вільного державного життя.
  13. Здобувай знання, що допоможе Тобі опанувати світ і життя, піднести Україну і перемогти ворогів.
  14. Будь свідомий того, що Ти є співвідповідальним за долю всієї Нації.
  15. Пам'ятай, що найбільшим злочином є шкодити своїй Нації.
  16. Твоїми ворогами є вороги Твоєї Нації.
  17. З ворогами поступай так, як того вимагає добро і велич Твоєї Нації.
  18. Знай, що найкращою ознакою українця є мужній характер і вояцька честь, а охороною України — меч.
  19. Постійно пізнавай, удосконалюй себе — здобудеш світ і життя.
  20. Знай, що світ і життя — це боротьба, а в боротьбі перемагає той, хто має силу.
  21. Тоді ти повноцінна людина, коли перемагаєш себе і світ і постійно прагнеш до вершини.
  22. Знай, що в боротьбі перемагає той, хто не заломлюється невдачами, але має відвагу піднятися з упадку і завзято змагає до цілі.
  23. Для перемоги треба витривалості й постійного зусилля в діянні й боротьбі.
  24. Кожночасно будь готовий на найбільший чин, але при тому не занедбуй щоденної праці.
  25. Будь перший у боротьбі і перемагай життя, щоби здобути для Нації вінець перемоги.
  26. Живи ризиком, небезпеками і постійним змагом та погорджуй всякою вигодою і спокійним життям філістера.
  27. Радо і без нарікань виконуй покладені на Тебе обов'язки, щоби власною працею й наявними вартостями здобути собі право на провідництво.
  28. Пам'ятай, що провідництво вимагає постійної праці і великих зусиль.
  29. Будь сильний і незламний навіть перед лицем смерті і всяких терпінь.
  30. Став гордо чоло небезпекам, а на удари життя відповідай збільшеним зусиллям праці й боротьби.
  31. Пам'ятай, що милостиню приймає тільки немічний жебрак, що не може власною працею і власними вартостями здобути право на життя.
  32. Не покладайся ні на кого. Будь сам творцем свого життя.
  33. Будь скромний і шляхетний, але не знай слабкості і покори.
  34. Співчуття з велетнями духа Тебе підносить, а співчуття з підлими і безхарактерними людьми ослаблює, подай братню руку тим, хто бажає, як і Ти, йти до вершин.
  35. Не заздри нікому. Приймай те, що здобудеш власною працею і вартістю.
  36. Будь товариський. Пов'язуй побратимство духа з ідеєю і зброєю в житті, праці й боротьбі.
  37. Пов'язуй тісно своє життя з життям Нації. Віддай Україні свою працю, майно, кров.
  38. Гидуй всякою лицемірною облудою і хитрим фальшем, але перед ворогом укривай таємні справи і не дайся заманити себе в наставлені тенета. Для здобуття ворожої тайни вживай навіть підступу.
  39. Шануй жінок, що мають стати тобі подругами духа ідеї і чину, але гидуй розгнузданими.
  40. Цінуй високо материнство як джерело продовження життя. З Твоєї родини створи оплот чистоти Нації.
  41. Люби і опікуйся дітворою, як майбутнім Нації.
  42. Плекай фізичні сили, щоби тим видатніше працювати для своєї Нації.
  43. Будь точний. Вважай за втрачену частину життя кожну хвилину, що пройшла без діла.
  44. Що робиш, роби сумлінно й так, якби воно мало залишитись навічно та стати останнім і найкращим свідоцтвом про Тебе.

12 прикмет характеру українського націоналіста

Автор — Осип Мащак

  1. Завжди готовий — це значить, що він є вояком Української Революційної Армії. Він бореться на великому всеохоплюючому фронті Української Національної Революції, віддаючи всі свої сили, готовий кожної хвилини віддати і своє життя. Український націоналіст є завжди у повній бойовій готовності.
  2. Безкорисливий — це значить, що ідею Українського Націоналізму й службу їй ставить він вище всіх скарбів світу цього. Для Неї він проміняє з радістю можливість спокійного та вигідного життя на тверду долю вояка-борця, теплу хату — на окопи чи тюрму. Щастя шукає і знаходить він у радості боротьби і перемоги на службі Великій Святій Справі. Лише у щасті Української Нації — щастя українського націоналіста. Її воля, слава і могутність — його найбільше бажання.
  3. Чесний — це значить, що він ім'я націоналіста носить гідно й ніколи не сплямить його ніяким нечесним вчинком. Він завжди дотримується високих вимог націоналістичної моралі. Мораль опортуністичного світу породжує і плекає бездіяльність, страх, фарисейство та угодовство. Мораль націоналістична — це мораль нового світу, світу чину й боротьби, її засади високі й тверді. Вона є основою чинного і чистого, мов кришталь, характеру українського націоналіста. Лицаря-Революціонера.
  4. Дисциплінований — це значить, що він безоглядно підпорядкований і вірний аж до смерті ідеї Українського Націоналізму, Організації Українських Націоналістів і своїм провідникам. Кожний наказ для нього святий. Він знає, що дисципліна — це основа організації сили, а анархія — це руїна. Тому він завжди підтримує авторитет Проводу Української Нації і Організації.
  5. Активний та ініціативний — це значить, що він бореться усіма силами, використовуючи всі можливості, кожну хвилину для добра Великої Справи — Української Національної Революції. Він не знає бездіяльності. У нього за думкою і словом іде чин, мов за блискавкою грім. Бо життя — це рух, боротьба, а спокій — це застій і холодна смерть. Кожну ідею, організацію чи людину він оцінює по ділах, а не по словах. Пасивність — це прикмета раба. Пасивності раба протиставляє він творчу ініціативу і напружену активність борця — провідника.
  6. Відважний — це значить, що він завжди відважно і безстрашно протиставляється усім перешкодам і небезпекам. Він не знає, що таке страх. Заяча вдача боягуза йому чужа і гидка.
  7. Рішучий — це значить, що він кожний наказ і кожну свою постанову виконує рішуче, без вагань. Постановив — зробив.
  8. Витривалий — це значить, що він завжди бореться завзято і витривало. Він знає, що без витривалості, доведеної до впертості, немає перемоги.
  9. Врівноважений — це значить, що він у всіх випадках життя має повну рівновагу духа. Життя українського націоналіста повне трудів, перешкод і небезпек. Щоб їх перебороти, щоб опанувати становище, зібрати всі сили для удару у відповідне місце, треба насамперед опанувати себе. Тому український націоналіст у підпіллі й у відкритому бою, в окопах і в тюрмі, в тріумфі чи на сходах шибениці, завжди врівноважений, завжди однаково спокійний, гордий і усміхнений. Вміє по-лицарськи перемагати і по-геройськи вмирати.
  10. Точний — це значить, що він завжди притримується точності в житті аж до дрібниць.
  11. Здоровий — це значить, що він хоче бути здоровим. Він хоче, щоби молоде українське покоління було здорове. Україна потребує сильних і здорових тілом та духом синів. Тому він у міру можливості направляє та поширює руханку і спорт, не нищить свого здоров'я гулящим життям та вживанням трут — не п'є і не курить. В українського націоналіста велика ідея в серці, вогонь революційного духа в грудях.
  12. Обережний — це значить що він завжди суворо дотримується усіх засад конспірації.

Вшанування пам'яті

У місті Первомайськ Миколаївської Області є Провулок Підпільників ОУН. На честь членів ОУН та вояків УПА названі вулиці, провулки, площі та інші об'єкти топоніміки по всій Україні, встановлені пам'ятники та меморіальні дошки.

Ставлення до християнства

Із постанови П'ятої Конференції ЗЧ ОУН: «ОУН змагається за ідеал християнської України, визнає і захищає християнський світогляд, що від тисячоліття формує українську духовність. Українська націоналістична ідеологія стоїть на позиціях ідеалістичного світогляду і протиставляється всім матеріалістичним напрямкам».

Див. також

Примітки

  1. реєстраційне свідоцтво № 499 від 24 вересня 1993 року, видане Міністерством юстиції України
  2. Реєстраційне свідоцтво № 499 від 24 вересня 1993 року, видане Міністерством юстиції України
  3. Бандерівці і мельниківці почали процес об'єднання
  4. Дмитро Донцов. Націоналізм
  5. Чи існував український тоталітаризм? — Олександр Зайцев, 24 жовтня 2013
  6. Георгій Касьянов. До питання про ідеологію Організації українських націоналістів
  7. Андрій Іллєнко. Ідеологічна війна за українську спадщину
  8. а б в Довідник з історії України. За ред. І.Підкови та Р.Шуста.- К.: Генеза, 1993.
  9. а б в Нарис Історії України: процес формування модерної української нації. Грицак Я. Й.
  10. Далекосхідна місія. Боротьба ОУН за Зелений Клин
  11. агiря О., Посiвнич М. Воєнно-полiтична дiяльнiсть ОУН у Закарпаттi. С. 64.
  12. Кентiй А.В. Вказ. прац. С. 168.
  13. Трофимович В., Усач А., 2011, с. 599
  14. О. Мельникович. До історії УВО в Чехо-Словаччині // Євген Коновалець та його доба. — Мюнхен, 1974. — с. 335.
  15. Трофимович В., Усач А., 2011, с. 600
  16. П. Мірчук. Нарис історії Організації Українських націоналістів. Перший том 1920—1939. За редакцією Степана Ленкавського. Українське видавництво Мюнхен-Лондон-Нью-Йорк, 1968., с. 484—485, 498—499.
  17. О. Райле. Тайная война. Секретные операции абвера на Западе и Востоке (1921—1945). — М., 2002., с. 105.
  18. Трофимович В., Усач А., 2011, с. 600–601
  19. Стебельський І., 1999, с. 53
  20. З. Книш. Перед походом на Схід. Спогади й матеріяли до діяння Організації Українських Націоналістів у 1939—1941 роках. — Т. 2. — Торонто, б. р., с. 7-8.
  21. Є. Стахів. Крізь тюрми, підпілля й кордони. Повість мого життя. — К., 1995, с. 78.
  22. Стебельський І., 1999, с. 55
  23. Стебельський І., 1999, с. 53-54
  24. З. Книш. Перед походом на Схід. Спогади й матеріяли до діяння Організації Українських Націоналістів у 1939—1941 роках. — Т. 1. — Торонто, 1958, с. 104, 110.
  25. З. Книш. Перед походом на Схід. Спогади й матеріяли до діяння Організації Українських Націоналістів у 1939—1941 роках. — Т. 1. — Торонто, 1958, с. 111.
  26. Боляновський А., 2003, с. 26
  27. З. Книш. Перед походом на Схід. Спогади й матеріяли до діяння Організації Українських Націоналістів у 1939—1941 роках. — Т. 1. — Торонто, 1958, с. 105—106.
  28. Трофимович В., Усач А., 2011, с. 601
  29. а б Боляновський А., 2003, с. 28
  30. R. Torzecki. Polacy i Ukraińcy: Sprawa ukraińska w czasie II wojny światowej na terenie II Rzeczypospolitej. — Warszawa: Wyd-wo naukowe PWN, 1993, s. 33.
  31. Трофимович В., Усач А., 2011, с. 602
  32. Центр досліджень визвольного руху Українська повстанська армія: Історія Нескорених. — Львів: ЦДВР, 2007. — c. 25 — ISBN 978-966-8041-43-3
  33. Зиновій Книш Розбрат
  34. Зиновій Книш Бунт Бандери
  35. Мірчук Петро, Революційний змаг за УССД: хто такі «бандерівці», «мельниківці», «двійкарі». Т. 1. Нью-Йорк — Торонто — Лондон: Союз Українських Політв'язнів, 1985. 222 с.
  36. Рибак А. І. Концепцiя української держави в iдеологiї ОУН (1939-й – 1950-тi роки).: Дисертацiя на здобуття наукового ступеня кандидата полiтичних наук. Острог, 2007. С. 49.
  37. Володимир Проценко. Повстанчий Крим.
  38. Баран В., Токарський В. Україна: Захiднi землi: 1939-1941 рр. Л., 2009. 123-124. О планах антисоветского восстания см. также: Андрухiв І. Спроби збройного повстання ОУН на украïнських землях (грудень 1939 – грудень 1940 рр.) // Галичина. Івано-Франкiвськ. 2001. № 7. С. 83–87.
  39. Баран В., Токарський В. Вказ. прац. С. 128.
  40. Патриляк І. К. Антирадянське збройне повстання ОУН (жовтень 1939 — липень 1941 р.) // Розділ 1. Тактика і стратегія українських націоналістів на початковому етапі Другої світової війни. с. 15-52. В сб. Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія: Історичні нариси / НАН України; Інститут історії України / С. В. Кульчицький (відп.ред.). — К.: Наук. думка, 2005. — 495 с. ISBN 966-00-0440-0
  41. [1]
  42. Україна в Другiй свiтовiй вiйнi у документах…С. 132.
  43. Боляновський А. Вказ. прац. С. 430–351.
  44. Косик В. Вказ. прац. С. 358–362
  45. Шанковський Л. УПА i Дивiзiя // Українська дивiзiя «Галичина». Історико-публiцистичний збiрник / Упоряд. М. Слабошпицький. К., 2007. C. 69-70.
  46. Шаповал Ю. ОУН i УПА на теренi Польщi (1944-1947рр.). Київ, 2005. С. 69; Шанковський Л. Вказ. Прац. С. 73–74.
  47. См., например, мнение наиболее влиятельной на Западной Украине партии УНДО о позиции еврейской прессы и общественности в связи с убийством С. Петлюры: Огидна Легенда // Дiло. Ч. 118.(30 травня, 1926). С. 1–2; Пiсля огидного убийства. Декларативне становище голови УНДО // Дiло. Ч. 129. (13 червня, 1926). С. 2.
  48. Дин М. Вказ. прац. С. 40.
  49. [ОУН в 1941 роцi. Документи. Ч. 1. С. 248.']
  50. Левiтас Ф. Вказ. прац. С. 167–183.
  51. Pohl D. Op.cit. S. 58.
  52. Українське державотворення… С. 176.
  53. Дин М. Указ соч. С. 41.
  54. Pohl D. Op. cit. 62. S.
  55. Патриляк І. К. Вказ. прац. С. 321–368
  56. Патриляк І. К. Вказ. прац. С. 363–364.
  57. Георгій Касьянов. До питання про ідеологію Організації українських націоналістів // Iсторична правда. — 2012. — 16 сiчня.
  58. Державна Реєстраційна Служба України: Політична партія «Організація Українських Націоналістів»
  59. Верховна Рада дала УПА спеціальний статус // BBC-Україна, 9 квітня 2015
    Рада ухвалила закон сина Шухевича про статус борців за незалежність України, зокрема ОУН-УПА // УНІАН, 9 квітня 2015
  60. Організація українських націоналістів: Прапор, Емблема / Міністерстві юстиції України, свідоцтво № 41 від 9 лютого 1994 року.

Посилання

Див. також Список публікацій про ОУН та УПА

Література

  • І. Патриляк. Організація українських націоналістів // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.:Парламентське видавництво, 2011. — с.519 ISBN 978-966-611-818-2.