Південноруський вівчар

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Південноруський вівчар right-center
240px
Походження Україна Україна
Характеристики
Висота Самці: не нижче 65 сантиметрів
Самиці: не нижче 60 сантиметрів
Вага Більше 50 кілограмів
Класифікація МКФ:
FCI 326.
Стандарти породи
FCI [1. стандарт]
Пес свійський (Canis familiaris)

Південноруський вівчар — порода собак, створена на південних територіях України. Інші назви: таврійський вівчар, український вівчар. Споріднений із комондором.

Історія і призначення[ред.ред. код]

Південноруський вівчар

Про походження південноруського вівчара вівчарки багато сперечаються. Собак цієї породи розводили на півдні України і в Криму. Їх предком вважається собака кримських татар — чабанський барак (в перекладі з тюркського — «кудлатий собака»). Багато хто з власників великих отар тримали в степах спеціальні розплідники для «українських вівчарів», де собак розводили і відправляли потім в отари. Деякі багатії, вихваляючись своїми вівцями, казали, що вони мають тисячі собак. Тим часом отару, що нараховувала 1000 — 1500 овець, охороняли всього 3 — 4 вівчарки.

Південноруські вівчари працювали зовсім в інших умовах, ніж їхні західноєвропейські побратими. Безкраї степи, великі отари й безліч хижаків — ось із чим їм доводилося зустрічатися щодня. Це й сформувало породу — для захисту від вовків і злодіїв потрібні були великі, дуже сильні й злі собаки.

Поступово степи освоювалися, зменшилася кількість вовків, почало скорочуватись і поголів'я вівчарок. Найкращі собаки зберігалися в маєтку Фальц-Фейнів. У славетній Асканії-Нова для охорони своїх черід він тримав до двох тисяч добірних «українських вівчарів». Саме тут наприкінці XIX століття і був сформований породний тип південноруського вівчара. До речі, ця порода дуже добре показала себе в Європі, а у Франції південноруського вівчара навіть внесли в список поліцейських собак.

Але історія цієї породи трагічна. На початку XX століття з приходом радянської влади в Україні на замовлення Госторгу СРСР було знищено близько 4-х тисяч собак. На шкури. Але собак врятували ентузіасти. Вони в 30-х роках минулого століття привезли тварин на виставку до Києва, а в 1933 році створили в Джанкої племінний завод для розведення «південців».

Друга світова війна знову поставила породу на межу зникнення. Цих безстрашних та відданих собак знищували і нацисти, і загони НКВС, які виселяли татар з їх рідного півострова. Але ті собаки, які ще до війни були вивезені в Москву, залишилися живими. І завдяки цьому порода збереглася.

Зараз у цієї породи відбувається так званий ренесанс. У Миколаєві діє Національний Центр з методичної та селекційної роботи. Найкращі представники породи зосереджені також у розплідниках Одеської, Херсонської областей, а також в Криму. Це чудовий собака для заміських котеджів, для фермерів. Має гарні робочі якості, у наш час використовується для караульної служби.

Зовнішній вигляд[ред.ред. код]

Шерсть у них довга, груба, кошлата й легко збивається в повсть. Ця повсть забезпечує собаці надійний захист від степових буранів, негоди, від вовчих зубів і від ударів нагайкою. Довгий «чубчик», «вуса» й «борода», зовсім закриваючи голову, захищають очі від пилу й комах. Колір білий, сірий або світлопалевий.

Характер[ред.ред. код]

Південноруський вівчар — кмітливий, самодостатній, упевнений в собі і рухомий собака, схильний до прийняття самостійних рішень. Південноруські вівчари — собаки злісні, недовірливі до сторонніх, віддані хазяїнові та членам сім'ї, невибагливі, легко пристосовуються до різних кліматичних умов. Це собака одного господаря, він вибирає серед членів сім'ї єдину людину, яку беззаперечно слухатиметься. Південноруський вівчар вважає будинок і родину своєю власністю, і їх вона буде намагатися охороняти навіть у юному віці. Якщо цуценя південноруського вівчара з'явилося в будинку в цуценячому або підлітковому віці, воно з легкістю приживеться з усіма домочадцями, включаючи тварин. Враховуючи, що південноруські вівчари мають вроджену злостивість, до виховання цуценяти треба підходити з усією відповідальністю, щоб не отримати в результаті злісну і некеровану тварину. Цей собака не підходить літнім людям та людям зі слабким здоров'ям, тому що вимагає активного способу життя.

Література[ред.ред. код]