Пігмаліон (п'єса)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Пігмаліон
Pygmalion: A Romance in Five Acts
Cover-play1913.jpg
Бернард Шоу. Обкладинка першодруки, що зображає Стеллу Патрік Кемпбелл в ролі Елізи
Жанр п'єса
Автор Бернард Шоу
Мова англійська
Написано 1912
Опубліковано 1913
Попередній твір Androcles and the Lion[d]
в проекті «Гутенберг» 3825

«Пігмаліон» (англ. Pygmalion: A Romance in Five Acts) — одна з найвідоміших п'єс Бернарда Шоу, написана у 1912 році. Оригінальність, дотепність і демократичний дух п'єси, відображення глибоких і гострих соціальних проблем, забезпечили її популярність у багатьох країнах. П'єса має успіх і в теперішній час.

П'єса розповідає про лондонського професора фонетики Генрі Хігінса, який уклав парі зі своїм приятелем, полковником Пікерінгом. За умовами парі, Хігінс має за шість місяців навчити квіткарку Елізу Дулітл вимові, заведеній у вищому світі, і на світському прийомі зуміти представити її як герцогиню. Назва п'єси є іронічною алюзією на античний міф про скульптора Пігмаліона, котрий створив настільки досконалу статую дівчини, що богиня Афродіта погодилася, на прохання Пігмаліона, закоханого у створений ним образ, оживити статую.

Для екранізації 1938 року Шоу написав кілька нових великих епізодів, які зараз зазвичай включаються до англійського тексту п'єси.

У 1956 році американський композитор Фредерік Лоу написав за мотивами п'єси мюзикл «Моя прекрасна леді», який також мав великий успіх. Як фільм, так і мюзикл, на відміну від п'єси, закінчуються щасливим любовним фіналом.

Історія написання[ред. | ред. код]

Шоу написав п'єсу за 4 місяці (березень — червень 1912 року). Роль Елізи була написана для відомої актриси Стелли Патрік Кемпбелл, однак через театральні інтриги англійська прем'єра була надовго відкладена. Епізод написання п'єси «Пігмаліон» відбитий в п'єсі Джерома Кілті «Милий брехун». Перша постановка «Пігмаліона» відбулася в віденському Бургтеатрі 16 жовтня 1913 року, її відвідав ерцгерцог Франц Фердинанд. 24 березня 1914 року п'єса була представлена ​​американській публіці і майже одночасно, 11 квітня 1914 року — лондонській (Театр Її Величності). Хіггінса в Лондоні грав Герберт Бірбом Три. Шоу уважно стежив за репетиціями і нерідко втручався, якщо не був згоден з акторської трактуванням ролі. У тому ж 1914 році «Пігмаліон» був поставлений в Санкт-Петербурзі.

Всюди п'єса мала величезний успіх, в Лондоні вона витримала 118 вистав. Однак відразу після прем'єри в Лондоні виник гучний скандал. Сідней Гранді (Sydney Grundy) і ряд інших театральних критиків висловили обурення наявністю в п'єсі Шоу грубо-простонародних виразів, які в поствікторіанской Англії вважалися непристойними. Особливе обурення викликала репліка Елізи в III акті: «Not bloody likely!» (В російських перекладах неточно передано як «До чортової бабусі» або «До чортів собачих»). На думку Гранді, це «образа суспільному смаку», а Асоціація театральних антрепренерів зажадала прибрати цю фразу, погрожуючи відкликанням ліцензії у театру. Громадськість не підтримала критиків, п'єса йшла під часті вибухи оплесків. У кінофільмі епатажна фраза також присутня. У 1950-ті роки розуміння непристойності пом'якшало, тому в мюзиклі Шоу дана непристойна фраза замінена на іншу (теж непристойну, але більш відповідну сприйняттю глядачів середини XX століття).

Текстологія[ред. | ред. код]

Дійові особи[ред. | ред. код]

Еліза Дуліттл — квіткарка

Генрі Хіггінс — професор фонетики

Пікерінг — полковник

Місіс Хіггінс — мати професора

Місіс Пірс — економка Хіггінса

Альфред Дуліттл — батько Елізи

Місіс Ейнсфорд Хілл — гість місіс Хіггінс

Клара — донька місіс Хілл

Фредді — син місіс Хілл, закоханий в Елізу.

Сюжет[ред. | ред. код]

Перший акт[ред. | ред. код]

Літня злива зібрала під портиком конвент-гарденської церкви св. Павла пістряву компанію, у тому числі бідну вуличну квіткарку, армійського полковника і людину з записною книжкою. Останній розважає себе і оточуючих, безпомилково відгадуючи, звідки хто родом і де ще бував. Полковник, зацікавившись, з’ясовує, що перед ним відомий спеціаліст по фонетиці, професор Генрі Хігінс – по особливостям вимови він здатен визначити походження будь-якого англійця.

Виявляється, полковник і сам відомий лінгвіст-любитель на прізвище Пікеринг, автор книги «Розмовний санскрит», і він приїхав до Лондону навмисно, щоб познайомитися з професором. Хігінс дуже високої думки про книгу Пікеринга, і нові друзі збираються іти вечеряти до полковника в готель, коли квіткарка просить купити в неї що-небудь. Задоволений Хігінс не дивлячись кидає їй в корзину жменю монет і йде з полковником. Дівчина вражена – таких величезних , на її думку, грошей в неї ніколи не було.

Другий акт[ред. | ред. код]

Квартира Хігінса на Уімпол-стріт, ранок наступного дня. Хігінс демонструє полковнику Пікерингу свою звукозаписну апаратуру (фонограф). Місіс Пірс, економка Хігінса, повідомлює, що до професора прийшла якась дівчина. З'являється вчорашня квітниця, представляється Елізою Дулітл і просить навчити її правильній вимові, щоб улаштуватися в квітковий магазин.

Хігінс ставиться до ситуації, як до безглуздого, хоча і кумедного казусу, але Пікеринг щиро зворушений і пропонує Хігінсу парі. Нехай Хігінс доведе, що він дійсно найкращий фахівець (як він перед цим хизувався) і за шість місяців зможе перетворити вуличну квітницю на леді, а на прийомі у посольстві успішно представить її герцогинею. Пікеринг готовий також, якщо Хігінс виграє парі, оплатить вартість навчання Елізи. Хігінс не в силах встояти перед викликом і погоджується. Еліза у супроводі місіс Пірс йде у ванну кімнату.

Через деякий час до Хігінса приходить батько Елізи, сміттяр, любитель випити і абсолютно аморальний тип. Він вимагає п'ять фунтів за невтручання, у іншому доля Елізи його не хвилює. Дулітл вражає професора своєю природженою красномовністю і переконливим обґрунтуванням своєї безсоромності, за що отримує свої відступні. Коли з'являється чистенька Еліза в японському халаті, її ніхто не впізнає.


Третій акт[ред. | ред. код]

Минуло кілька місяців. Еліза виявилася старанною і здібною ученицею, її вимова стала майже ідеальною. Хіггінс хоче дізнатися, чи можна вже вводити дівчину в світське суспільство. Як перше випробування він привів Елізу в будинок до своєї матері в її прийомний день. Їй суворо-пресуворо наказано торкатися тільки двох тем: погода і здоров'я.

Одночасно там же з'являється сім'я подруги місіс Хігінс - місіс Ейнсфорд Хілл з дочкою і сином Фредді. Еліза спочатку поводиться бездоганно і розмовляє завченими фразами, але потім надихається і переходить на розповіді зі свого життєвого досвіду, використовуючи при цьому вульгарно-простонародні вирази. Хігінс, рятуючи становище, повідомляє, що це новий світський жаргон.

Після відходу Елізи і інших гостей Хігінс і Пікерінг навперебій захоплено розповідають місіс Хігінс про те, як вони займаються з Елізою, вивозять в оперу, на виставки, які кумедні зауваження вона робить після відвідування виставок. У Елізи, виявися, феноменальний музичний слух. Місіс Хігінс з обуренням зауважує, що вони поводяться з дівчиною, як з живою лялькою.

Як результат першого виходу Елізи «у світ» місіс Хігінс повідомляє професору: «Вона шедевр твого мистецтва та мистецтва своєї кравчині. Але якщо ти дійсно не помічаєш, що вона видає себе кожною своєю фразою, значить, ти просто з глузду з'їхав ». Друзі-лінгвісти залишають будинок розчаровані. Навчання Елізи триває з урахуванням допущених помилок. Закоханий Фредді засипає Елізу листами на десяти сторінках [17].

Четвертий акт[ред. | ред. код]

Минуло ще кілька місяців, і настав момент вирішального експерименту. Еліза в розкішній сукні і - цього разу - з бездоганними манерами з'являється на прийомі в посольстві, де має запаморочливий успіх. Всі присутні аристократи без тіні сумніву приймають її за герцогиню. Хігінс виграв парі.

Прийшовши додому, Пікерінг вітає Хігінса з його успіхом, нікому з них не спаде подякувати Елізу, яка доклала стільки старань зі свого боку. Еліза роздратована і стурбована. Старе життя вона вести вже не може і не хоче, а для нової у неї немає коштів. Контраст між феєричним успіхом на прийомі і зневагою будинку занадто великий.

Коли Хігінс йде і незабаром повертається в пошуках домашніх туфель, Еліза вибухає і запускає туфлями в Хігінса. Вона намагається пояснити трагізм свого становища: «На що я годна? До чого ви мене підготували? Куди я піду? Що буде далі? Що зі мною стане?». Але Хіггінс нездатний зрозуміти чужу душу. Вночі Еліза залишає будинок Хігінса [18]

П'ятий акт[ред. | ред. код]

Дім місіс Хігінс. Приїжджають Хігінс и Пікеринг, скаржаться на зникнення Елізи. Хігінс признається, що почуває себе без Елізи, як без рук. Він не знає ні де лежать його речі, ні які у нього призначені справи на цей день.

Слуга доповідає про прихід батька Елізи. Дулітл дуже змінився, теперь він виглядає як заможний буржуа. він в обуренні накидується на Хігінса за те, що з його вини йому довелося змінити звичний образ життя та стати через це набагато менш вільним, ніж до того. Виявляється, кілька місяців назад Хігінс написав у Америку одному мільйонеру-філантропу, засновнику «Ліги моральних реформ», що самий оригінальний мораліст у всій Англії — це Альфред Дулітл, простий сміттяр. Мільйонер недавно помер, а у заповіті залишив Дулітлу три тисячі фунтів річного доходу за умови, що Дулітл буде читати лекції у його Лізі. Тепер він заможний буржуа і змушений, всупереч своїм переконанням, дотримуватися канонів традиційної моралі. Сьогодні, наприклад, він офіційно одружується зі своєю багаторічною співмешканкою.

Місіс Хігінс висловлює полегшення, що батько тепер може подбати про свою дочку і що майбутнє Елізи не викликає побоювань. Вона зізнається, що Еліза тут, у верхній кімнаті. Хігінс, проте, і чути не хоче про те, щоб «повернути» Дулітлу Елізу.

З'являється Еліза. Усі залишають її наодинці з Хігінсом, і між ними відбувається рішуче пояснення. Хігінс ні в чому не кається, вимагає, щоб Еліза повернулась, і відстоює своє право на безцеремонну поведінку. Елізу це не влаштовує: «Мені хочеться ласкавого слова, уваги. Я знаю, я звичайна, темна дівчина, а ви джентельмен і учений; але все-таки я ж людина, а не пусте місце». Еліза повідомляє, що знашла спосіб знайти незалежність від Хігінса: вона відправиться до професора Непіна, колезі Хігінса, стане у нього асистенткою і розкриє йому методику навчання, розроблену Хігінсом.

Місіс Хігінс і гості повертаються. Хігінс демонстративно весело доручає Елізі по дорозі додому купити сир, рукавички та краватку. Еліза презирливо відповідає «Купіть самі» та відправляється на весілля батька. П'єса закінчується відкритим фіналом.

Доповнення, зроблені Шоу для фільму 1938 року[ред. | ред. код]

Перший акт[ред. | ред. код]

Розлучившись в кінці акту з Хігінсом, «казково розбагатіла» Еліза здійснює свою давню мрію – приїздить додому на таксі. Водій, відверто забавляючись її спробами видати себе завсідником таких поїздок, відмовляється від плати та зі сміхом їде. Детально описана комірка Елізи – вибитий фрагмент вікна заклеєний папером, на стінах вирізки з газет, що зображують популярних акторів і леді у пишних нарядах, біля вікна порожня пташина клітка, навпроти – ліжко, на яку звалене «все, що може зберегти тепло».

Другий акт[ред. | ред. код]

Після заключення парі Еліза у супроводі місіс Пірс входить у ванну кімнату, котру на початку приймає за пральню. Дізнавшись, що їй доведеться помитися самій, категорично відмовляється — « від цього можна застудитися до смерті!.. Ви не знаєте, що таке холод для мене, як я боюсь його». Місіс Пірс її заспокоює: Хігінс приймає ванну щоранку, до того ж воду можна зробити гарячою. Еліза плаче: якби вона знала, що на неї чекає, ніколи б не прийшла. Місіс Пірс дає їй халат, капці, наказує перевдягнутися, регулює температуру води, щедро досипає у ванну мильний розчин і озброюється ужахаючого вида щіткою.

Третій акт[ред. | ред. код]

Четвертий акт[ред. | ред. код]

У кінці акту, після сварки з Хігінсом, Еліза в своїй кімнаті збирає речі, перевдягається в дорожний костюм, показує сама собі язик в дзеркалі і з рішучим видом виходить із будинку непоміченою. За дверима вона натикається на закоханого Фреді, який уже багато ночей мріє біля її вікна.

Еліза признається, що більше за все їй хочеться утопитися, і падає в обійми щасливого Фреді. Під'їжджає таксі, і парочка вирішує відправитися за порадою до місіс Хігінс

П'ятий акт[ред. | ред. код]

Шоу трохи перебудував заключні абзаци. Хігінс, намагається відновити колишні відносини з Елізою, доручає їй купити шинку, сир Стілтон, рукавички 8-го разміру та краватку для нового костюму. Еліза відповідає: «8-й розмір вам буде малий, ви вже маєте три нові краватки, які ви забули у ящику умивальника, Пікеринг воліє сир Глостер, а не Стілтон, а ви взагалі не відчуваєте різниці. Про шинку я подзвоню місіс Пірс. Що ви без мене будете робити...».

Переклади українською[ред. | ред. код]

Перший переклад п'єси Бернарда Шоу «Пігмаліон» українською мовою був здійснений Павловим Миколою Олександровичем за виданням Pygmalion, G.Bernard Shaw, Home-reading Library Higher School Publishing House, Moscow, 1972[1], і побачив світ на сторінках журналу «Всесвіт» у 1999 році[2]. У примітках до перекладу Микола Павлов, зокрема, пояснює, чому він, здійснюючи переклад, вирішив не вживати український суржик для передачі лондонського кокні[3]. Вже наступного року п'єсу в перекладі Миколи Павлова було поставлено Сергієм Данченком[4].

  • Бернард Шоу. Пігмаліон. Переклад з англійської: Микола Павлов. Київ: Журнал "Всесвіт". 1999. №11— 12. стор. 6—69.
    • (передрук) Генрік Ібсен. Ляльковий дім. Бернард Шоу. Пігмаліон. Переклад з російської: Олександр Новицький (Ляльковий дім); переклад з англійської: Микола Павлов (Пігмаліон); упорядник: Лариса Федорів. Львів: Червона калина, 2003. 216 стор. (Серія "Світ шкільної читанки" ; кн.6) (Європейська драма на межі XIX-XX ст. (збірник)). ISBN 5-7707-07-0737-2
  • Бернард Шоу. Пігмаліон. Переклад з англійської:Олександр Мокровольський. Київ: Журнал “Тема. На допомогу вчителю зарубіжної літератури”, 1999. - № 4.
    • (передрук) Бернард Шоу Вибрані твори. Переклад з англійської: Олександр Терех (Том I), Олександр Мокровольський (Том II та III). Київ: Видавництво Жупанського. 2009. 466 стор. SBN 978-966-96882-0-0 (серія "Лауреати нобельвської премії")
      • Том I: Учень Диявола», «Професія пані Ворен», «Вдівцеві будинки», «Зальотник».
      • Том II: «Цезар і Клеопатра», «Людина і надлюдина», «Андрокл і Лев», «Пігмаліон».
      • Том III: "Кандіда", "Майор Барбара", "Лікарева дилема", "Навернення капітана Брасбаунда".
    • (передрук) Бернард Шоу. Пігмаліон. Переклад з англійської: Олександр Мокровольський. Київ: KM Books, 2012, 2015. 320 стор. ISBN 978-617-538-149-6

Екранізації[ред. | ред. код]

Музичні адаптації[ред. | ред. код]

«Моя прекрасна леді»(1956)- бродвейский мюзикл.Автор-Алан Джей Лернер,з музикою Фредеріка Лоу .Заснований на п’єсі «Пігмаліон» Джорджа Бернанда Шоу.В головних ролях: Рекс Харрісон, як Хіггінс і Джулі Ендрюс, як Еліза. Деякою мірою музичної адаптацією «Пігмаліона» можна вважати і радянський фільм-балет «Галатея»,де також використано музику Лоу.

Адаптовані екранізації[ред. | ред. код]

== Культурний вплив ==

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Павлов М. Феномен Шоу для українського читацтва / М. Павлов — К.: Всесвіт, — 1999. — № 11-12. — С. 63.
  2. Шоу Бернард. Пігмаліон // Всесвіт. — 1999. — № 11— 12.— С. 7—63
  3. Павлов М. Феномен Шоу для українського читацтва / М. Павлов — К.: Всесвіт, — 1999. — № 11-12. — С. 63-69.
  4. Поліщук, Тетяна (16 листопада 2000). "Пігмаліон", або великий почин. 

Література[ред. | ред. код]

  • Павлов М. Феномен Шоу для українського читацтва / М. Павлов — К.: Всесвіт, — 1999. — № 11-12. — С. 63-69
  • Шоу Д. Б. Пігмаліон / Д. Б. Шоу; [пер. з англ. О. Мокровольський]. — К.: 1999. — № 4. — С. 1-84
  • Бернард Шоу, коментарі до тому 4, 1980, с. 622.
  • Хескет Пірсон, 1997, Глава «Невгамовний завойовник».
  • Емріс Хьюз, 1968, Глава 13.

Посилання[ред. | ред. код]

  • Бернард Шоу, Пігмаліон (переклад Олександра Мокровольського)