Афродіта

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Афродіта
Ἀφροδίτη
NAMA Aphrodite Syracuse.jpg
Богиня кохання, краси, сексуальності
Божество в давньогрецька релігія і давньогрецька міфологія
В інших культурах Венера
Місцевість Стародавня Греція
Покровитель для любов і краса
Батько Уран або Зевс
Мати Діона або Гера
Брати/сестри Меліади, Еринії, Гіганти
Діти Ерос, Фоб, Дейм, Гармонія, Антерос, Гермафродит, Роде, Ерікс, Пейто, Тіхе, Евномія, Харити, Пріап, Еней
Атрибути дельфін, троянда, морський гребінець, мирт, лебідь, голуб, горобець, дзеркало
Частина від Олімпійські боги
Персонаж твору Hades
CMNS: Медіафайли у Вікісховищі

Афроді́та (дав.-гр. Αφροδίτη, Aphrodítē, МФА[a.pʰro.dǐː.tɛː]; грец. Αφροδίτη, МФА[a.froˈði.ti]) — у грецькій міфології богиня краси та любові. Одна із 12 верховних олімпійських богів, що мешкають на Олімпі. Цариця німф і грацій. Остання дочка небесного бога Урана; за іншою версією — донька Зевса. Дружина бога ковальства і майстерності Гефеста. Відома численними подружніми зрадами із богом війни Аресом, богом-вістуном Гермесом та іншими. Мати бога кохання Ероса; серед інших дітей — Фоб, Дейм, Гармонія, Антерос, Гермафродит, Роде, Ерікс, Пейто, Тіхе, Евномія, Харити, Пріап, Еней. У римлян відома як Венера. Головний і найстаріший центр вшанування — храм Афродіти Кітерійської (VI ст. до н. е.) на острові Кітера.

Афродіта була однією з трьох богинь, ворожнеча між якими призвела до початку Троянської війни, і вона відіграє головну роль у всій «Іліаді». Афродіта представлена у західному мистецтві як символ жіночої краси і з'явилася в численних творах західної літератури. Вона є головним божеством у сучасних неоязичницьких релігіях, зокрема в церкві Афродіти, Вікки та Еллінізму.

Ім'я та епітети[ред. | ред. код]

За Гесіодом, Афродіта народилася з морської піни, коли в море впали краплі крові і сперми оскопленого Кроносом Урана[1]. Звідси етимологічний зв'язок імені богині з грец. aphros — піна, але більшість сучасних учених вважають це хибною народною етимологією[1][2]. Ранні дослідники класичної міфології робили спроби довести, що ім'я Афродіти має грецьке або індоєвропейське походження, але тепер ці намагання здебільшого були полишені[2]. Вважається, що ім'я Афродіти має негрецьке, ймовірно, семітське джерело, але його точне походження неможливо визначити[2][3].

Науковці кінця ХІХ і початку ХХ століть, приймаючи етимологію «піни» Гесіода як справжню, проаналізували другу частину імені Афродіти як * -odítē «мандрівниця»[4]  або * -dítē «світла»[5][6]. З останніх досліджень, Майкл Джанда, також приймаючи етимологію Гесіода, стверджував на користь останньої з цих інтерпретацій і заявляв, що історія народження з піни є індоєвропейським міфом[7][8]. Так само Кшиштоф Томаш Вітчак пропонує індоєвропейську сполуку *abʰor- «дуже» та *dʰei- «світити», також посилаючись на Еос[9], а Деніел Келліган інтерпретував її ім'я як «та, що світить з туману/піни»[10]. Інші вчені стверджують, що правдивість цих гіпотез малоймовірна, оскільки атрибути Афродіти повністю відрізняються від атрибутів як Еос, так і ведичного божества Ушас[11][12].

В «Іліаді» Афродіту названо з епітетами: Переможниця (Нікефорос), Войовнича (Арея), Царствена (Басілея), Покровителька троянців.

З розповіді Гесіода про народження Афродіти з шумовиння морських хвиль, виникає уявлення про неї як про покровительку мореплавства; звідси епітети: Талассія, Пелагія (Морська)[13], Анадіомена («Та, що виходить з морської піни») тощо[14]. Під впливом фінікійського пантеону Афродіта зближується з Астартою і стає богинею пристрасті й хтивості[15]. В Афінах шанували Афродіту Пандемос (Усенародну), що як покровителька шлюбу вважалась уособленням єдності народу[16]. Згодом її перевели в ранг Афродіти Гетери[17], а в Коринфі й Ефесі вона мала навіть наймення Порне (тобто, повія)[18]. Останній епітет походить від того, що жриці Афродіти, наприклад, у Коринфі, займалися храмовою проституцією[19]. Такій богині протиставляється Афродіта Уранія (Небесна)[20], якій віддавали особливу шану в Сікіоні й Аргосі, де вона ототожнювалась із старшою з трьох мойр[21].

Міфи[ред. | ред. код]

Народження[ред. | ред. код]

Місце народження Афродіти — Петра-ту-Роміу біля села Куклія, що внесене до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО

Згідно з Гесіодом, коли Кронос оскопив свого батька Урана і викинув його геніталії в море, вода спінилася. З піни виникла оголена Афродіта на морській раковині та на ній припливла до берега. Спочатку новонароджена богиня опинилася на острові Кітера[22]. Місцем народження богинні вважають скелю Петра-ту-Роміу біля села Куклія близько 16 км від міста Пафос на середземноморському острові Кіпр.[23]

Оригінал[24] Переклад

188] μήδεα δ᾽ ὡς τὸ πρῶτον ἀποτμήξας ἀδάμαντι
189] κάββαλ᾽ ἀπ᾽ ἠπείροιο πολυκλύστῳ ἐνὶ πόντῳ,
190] ὣς φέρετ᾽ ἂμ πέλαγος πουλὺν χρόνον, ἀμφὶ δὲ λευκὸς
191] ἀφρὸς ἀπ᾽ ἀθανάτου χροὸς ὤρνυτο· τῷ δ᾽ ἔνι κούρη
192] ἐθρέφθη· πρῶτον δὲ Κυθήροισιν ζαθέοισιν
193] ἔπλητ᾽, ἔνθεν ἔπειτα περίῤῥυτον ἵκετο Κύπρον.
194] ἐκ δ᾽ ἔβη αἰδοίη καλὴ θεός, ἀμφὶ δὲ ποίη
195] ποσσὶν ὕπο ῥαδινοῖσιν ἀέξετο· τὴν δ᾽ Ἀφροδίτην
196] ἀφρογενέα τε θεὰν καὶ ἐυστέφανον Κυθέρειαν


187] ...Божеський член, вперве вістрям відтятий,
188] Впав із облитого хвилями берега в темнеє море,
189] Довго носили його морські хвилі, аж поки на тому
190] Тілі безсмертному білая піна насіла, а з неї
191] Вийшла богиня нова; приплила вона зразу в Кітеру,
192] Потім до берега Кіпру, облитого морем, допливши,
193] Вийшла з води там прегарна богиня, а де лиш ступила,
194] Від її ніг зацвітали цвітки. От тому Афродіта
195] Зветься вона, що родилася з моря, і звесь Кітерея,

Подорожі[ред. | ред. код]

Побачивши, що він надто малий для життя, Афродіта відплила до Пелопоннесу, а потім до міста Пафос, що на Кіпрі. Саме там згодом виникло її головне святилище. Де Афродіта ступала по землі, виростали трави і квіти, а навколо літали голубки і горобці. Дочки Феміди, Пори Року, побачивши Афродіту, поспішили на Кіпр одягнути і заквітчати богиню. Також існують перекази, згідно яких Афродіта була дочкою Зевса і Діони[25].

Афродіта стала богинею кохання і краси та отримала чарівний пояс або ремінь. Жінка, людина чи богиня, котра носила його, могла закохати в себе будь-якого чоловіка. Часом Афродіта давала пояс іншим богиням, зокрема Гері, щоб та втихомирювала гнів свого чоловіка Зевса[26].

Зевс, що згодом став названим батьком Афродіти, видав її заміж за бога-коваля Гефеста, але вона часто зраджувала йому з богом війни Аресом. Від нього і народила трьох дітей: Фобоса, Деймоса і Гармонію. Гефест довго не здогадувався про невірність дружини, поки вона не затрималася з Аресом надовго у храмі у Фракії, де їх побачив бог сонця Геліос і не розповів усе Гефесту. Бог-коваль замислив помститися та викував тонку, проте напрочуд міцну, бронзову сітку. Її він залишив на своєму ложі, коли Афродіта вкотре зляглася з Аресом, сітка непомітно обплутала їх. Гефест покликав усіх богів подивитися на осоромлених коханців і заявив, що не звільнить Афродіту, поки Зевс не поверне йому всіх коштовних весільних подарунків. Але Зевс засудив Гефеста, назвавши негідним вчинком виставляти напоказ невірність дружини, та відмовився повертати йому дари. Цим скористався Посейдон, котрий, побачивши оголену Афродіту закохався в неї та пообіцяв примусити самого Ареса за звільнення коханців повернути подарунки. Гефест погодився, але за умови, що коли Посейдон не зуміє цього зробити, то сам мусить опинитися в сітці замість Ареса. Бога війни було відпущено, а Афродіта вирушила на Пафос, де омилася в морі й відновила свою цноту[27].

Після цього Афродіта народила від Гермеса Гермафродита, а Посейдону в подяку за її звільнення — Рода і Герофіла[28]. Арес не дотримався угоди і не повертав дари, але й Гефест передумав забирати їх. Згодом Афродіта зляглася з Діонісом, що Гера не могла стерпіти і покарала Афродіту за безладні зв'язки. Вона народила бога Пріапа, що мав величезні геніталії, які не міг приховати і мусив завжди мати непристойний вигляд[29].

Хоча Зевс ніколи не ділив ложа з Афродітою, вона приваблювала його через силу свого поясу. Не в змозі протистояти хтивим думкам, Зевс задумав принизити Афродіту. Він наслав на неї кохання до смертного царя народу дарданів Анхіса. Явившись цареві в образі принцеси, Афродіта звабила його і провела з ним ніч, а на ранок розкрила, що є богинею. Афродіта взяла обіцянку нікому не розповідати про це. Наляканому Анхісу вона зі свого боку пообіцяла, що його син стане знаменитим[30]. Але Анхіс в колі друзів став вихвалятися, що переспав з богинею. Почувши це, Зевс кинув у зухвальця блискавку. Афродіта відбила її поясом і блискавка влучила під ноги. Після цього цар лишився живим, але ніколи більше не міг ходити. Афродіта народила йому героя Енея, але більше не зустрічалася з Анхісом[31].

Одного разу дружина царя Кініра стала вихвалятися, що її дочка Смірна прекрасніша за саму Афродіту. Богиня кохання покарала її, пробудивши в Смірни потяг до рідного батька. Коли цар був п'яний, Смірна зляглася з ним. Той, протверезівши і побачивши, що відбулося, схопився за меч і Смірна мусила рятуватися втечею. Коли батько наздогнав дочку, Афродіта перетворила Смірну на миррове дерево. Кінір розрубав його надвоє і з дерева виник Адоніс, якого Афродіта передала Персефоні. Коли Адоніс виріс, Афродіта і Персефона стали сперечатися чиїм коханцем він стане. Зевс розсудив їх, постановивши аби Адоніс третину року проводив з однією, третину — з іншою, а ще третину як забажає сам. Та Афродіта, користуючись чарівним поясом, змусила Адоніса більшість року бути з нею[32]. Персефона звернулася до Ареса щоби той встановив справедливість. Бог війни обернувся на вепра і роздер Адоніса, котрий помер і спустився в Царство Мертвих, до Персефони. Також існували оповіді, що Адоніса роздер Аполлон за образу Афродіти[33]. З метою викликати в Адоніса ревнощі, Афродіта віддалася аргонавту Буту, від якого народила царя Ерікса. Від Адоніса вона зуміла зачати Голга, що заснував місто Голги і Берою, котра заснувала Берої[34].

Хоча Афродіта керувала коханням, одного разу вона сіла прясти. Афіна, назвавши це втручанням у довірені їй справи, пригрозила покинути свої обов'язки. Вибачившись, Афродіта відтоді не бралася за жодну роботу[35].

Коли Дексікреон скористався її порадою як розбагатіти, то в подяку збудував храм Афродіти на Самосі[36].

Культ Афродіти[ред. | ред. код]

Свято Афродіти відзначалось, як правило, весняної ночі в садах і супроводжувався співом і танцями. Давні греки вважали, що богиня не любить кривавих жертвопринесень, тому для неї спалювали пахуче зілля й приносили у жертву троянди, яблука, гранати й мирти, та тільки зрідка вбивали жертовних тварин[37]. Культ Афродіти значною мірою походить від культу фінікійської богині Астарти[19][15][38][39], яка споріднена зі східно-семітською богинею Іштар, чий культ був заснований на шумерському культі Інанни[19][39][40]. Основними культовими центрами Афродіти були Кітера, Кіпр і Коринф[41]. У Спарті Афродіті поклонялися як богині-воїну[42]. Вона також була богинею-покровителькою повій[43][44].

У давньогрецькому мистецтві тип зображень Афродіти зазнав багатьох змін. Перші пластичні втілення богині, як і її культ, проникли в Грецію з Кіпру, однак їхнє походження слід шукати у Вавилоні, Халдеї й Сузіані, де віддавали шану божествам, за значенням близьким до грецької Афродіти, і звідки дійшли до нас теракотові статуетки богині, винуватиці зародження й розмноження всього живого. Статуетки зображують богиню голу, прикрашену головним убором, намистами й браслетами, або у вигляді жінки, яка руками тисне груди для того, щоб з них полилося молоко (одна із статуеток Луврського музею). За посередництвом фінікійців цей тип статуй Афродіти занесено з Азії на Кіпр, про що свідчать кілька репродукцій, знайдених на острові. Азійське походження мають і ті кіпрські статуетки, на яких богиню зображено в довгому вбранні, з яблуком або квіткою в правій руці (ліва рука схована під одягом біля грудей). Античне грецьке мистецтво довго перебувало під впливом цих творів, але згодом внесло в скульптуру суто еллінську сувору грацію[45].

Можливо, спочатку Греції була відома лише Афродіта Уранія (Небесна), влада якої поширюється на всю природу[46] і яка, за висловом Евріпіда, несе на землю любов і родючість[47]. Афродіта Уранія була уособленням фізичної сили природи і як богиня небесного начала мала також епітет Акрайя (Гірська). Під цим іменням її шанували на Кіпрі, в Кніді, Коринфі, Аргосі, на горі Фріку (в Сицилії) та ін. Культ богині відзначався простотою. В Еліді була статуя роботи Фідія: богиня в образі жінки наступає однією ногою на черепаху (символ домовитості). Поряд з нею друга статуя, що належала Скопасові; вона зображувала богиню, яка сидить на цапові (цап був символом хтивості). У цій суперечливості відтворено властивості Афродіти Уранії як покровительки, з одного боку, чистого кохання й сімейного начала, з другого — хтивості й тілесних насолод (Афродіта Пандемос)[48].

Крім того, Афродіта Уранія вважалася богинею садів, квітів, весни, одним словом — живих рослинних сил і родючості; До попередніх уявлень про богиню згодом приєднується поняття про її чарівну вроду, проте навіть у V ст. до н. е. грецька пластика лишається вірна суворому архаїчному типові. У міру того, як мистецтво греків ставало менш релігійним, іконографічний тип богині втрачав свою суворість, робився привабливішим, більш почуттєвим. Сама її особистість роздвоїлась і поряд з попередньою Афродітою Уранією з'явилась інша — Афродіта Пандемос (Усенародна), яка уособлювала любострасність і хтивість. Поступових видозмін зазнав також іконографічний тип Венери: від Венери Мілоської до скульптур, виконаних за типом Праксітелевої голої Афродіти Кнідської[48].

Культ Афродіти був перенесений до Риму, де її ототожнювали з Венерою; можливо, культ богині перейшов туди з Сицилії, де дуже рано був споруджений храм Афродіти Еріцінської. Староримська Венера була богинею садів, весни, зростання і розквіту; згодом Венера в Римі набуває всіх епітетів Афродіти і крім іншого стає покровителькою морських подорожей. Цезар і Август особливо піклувалися культом Венери як матері (через Анхіса й Енея) римського народу і роду Юліїв. У Ашкелоні її ототожнювали з Астартою, Тіхе та Фортуною. Вшанування Афродіти заборонив імператор Костянтин Великий, але воно протрималося ще до 535 року[49].

Створений античним мистецтвом тип Афродіти-Венери був відновлений в епоху Відродження. У живописі особливою популярністю користувалися сцени, пов'язані з Адонісом, Аресом, Гефестом, Парісом, а також тема народження Афродіти (Сандро Боттічеллі, Тіціан, Рубенс, Антоніс ван Дейк). Серед художників нового часу до міфів про Афродіту зверталися Жан Енгр, Беклін Арнольд, Ансельм Фейєрбах, скульптори Бертель Торвальдсен, Арістид Майоль та ін. Ці ж теми, особливо міф про Афродіту й Адоніса, розроблялись і в музиці (Паоло Сакраті, Джон Вівер, Карл Орф). І досі образ Афродіти не втратив своєї привабливості для митців, які в цьому образі втілюють уявлення сучасників про жіночу вроду і грацію.

Сім'я[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б Cyrino, Monica Silveira (2010). Aphrodite. Milton Park, Abingdon, Oxon: Routledge. с. 14. ISBN 978-0-415-77522-9. OCLC 277195883. 
  2. а б в West, Martin L. (2000). The Name of Aphrodite. Glotta 76 (1/2). с. 134–138. ISSN 0017-1298. Архів оригіналу за 14 лютого 2022. Процитовано 13 лютого 2022. 
  3. Beek, Lucien van (2010). Etymological dictionary of Greek. Leiden: Brill. с. 179. ISBN 978-90-04-17418-4. OCLC 435918287. 
  4. Historische Sprachforschung / Historical Linguistics on JSTOR: 33. www.jstor.org (англ.). с. 267. Архів оригіналу за 13 лютого 2022. Процитовано 13 лютого 2022. 
  5. Maaß, Ernst (1911). Aphrodite und die hl. Pelagia. Neue Jahrbücher für das klassische Altertum 27. с. 457–468. 
  6. Pisani, Vittore (1930). Akmon e Dieus. Archivio glottologico italiano 27. с. 65–73. 
  7. Janda, Michael (2005). Elysion : Entstehung und Entwicklung der griechischen Religion. Innsbruck: Institut für Sprachen und Literaturen der Universität Innsbruck. с. 349–360. ISBN 3-85124-702-7. OCLC 65427683. 
  8. Janda, Michael (2010). Die Musik nach dem Chaos : der Schöpfungsmythos der europäischen Vorzeit. Innsbruck: Institut für Sprachen und Literaturen der Universität Innsbruck, Bereich Sprachwissenschaft. с. 65. ISBN 978-3-85124-227-0. OCLC 646007068. 
  9. Witczak, Krzysztof Tomasz (2003). Indoeuropejskie nazwy zbóż (вид. Wyd. 1). Łódź: Wydawn. Uniwersytetu Łódzkiego. ISBN 83-7171-712-1. OCLC 55968071. 
  10. Kölligan, Daniel (19 грудня 2007). Aphrodite of the dawn: indo-european heritage in greek divine epithets and theonyms. Letras Clássicas (11). с. 105. ISSN 2358-3150. doi:10.11606/issn.2358-3150.v0i11p105-134. Архів оригіналу за 15 лютого 2022. Процитовано 13 лютого 2022. 
  11. Penglase, Charles (1994). Greek myths and Mesopotamia : parallels and influence in the Homeric hymns and Hesiod. London: Routledge. с. 164. ISBN 0-415-08371-0. OCLC 28425458. 
  12. Boedeker, Deborah Dickmann (1974). Aphrodite's entry into Greek epic. Lugduni Batavorum: Brill. с. 15–16. ISBN 90-04-03946-5. OCLC 1191045. 
  13. Ruskin, John (1880). The Elements of Perspective (англ.). J. Wiley & sons. с. 132. Архів оригіналу за 13 лютого 2022. Процитовано 13 лютого 2022. 
  14. Romano, Irene Bald (1 січня 2011). Classical Sculpture: Catalogue of the Cypriot, Greek, and Roman Stone Sculpture in the University of Pennsylvania Museum of Archaeology and Anthropology (англ.). University of Pennsylvania Press. с. 46. ISBN 978-1-934536-29-2. Архів оригіналу за 13 лютого 2022. Процитовано 13 лютого 2022. 
  15. а б Breitenberger, Barbara M. (2007). Aphrodite and Eros : the development of erotic mythology in early Greek poetry and cult. New York: Routledge. с. 8–12. ISBN 0-415-96823-2. OCLC 60348967. 
  16. Cyrino, Monica Silveira (2010). Aphrodite. Milton Park, Abingdon, Oxon: Routledge. с. 51. ISBN 978-0-415-77522-9. OCLC 277195883. 
  17. Calame, Claude (18 серпня 2013). The Poetics of Eros in Ancient Greece (англ.). Princeton University Press. с. 115. ISBN 978-0-691-15943-0. Архів оригіналу за 13 лютого 2022. Процитовано 13 лютого 2022. 
  18. Zupancic, Metka; Zupanc̆ic̆, Metka (2004). Hermes and Aphrodite Encounters (англ.). Summa Publications, Inc. с. 104. ISBN 978-1-883479-44-2. Архів оригіналу за 13 лютого 2022. Процитовано 13 лютого 2022. 
  19. а б в Marcovich, Miroslav (22/1996). From Ishtar to Aphrodite. Journal of Aesthetic Education 30 (2). с. 43. doi:10.2307/3333191. Архів оригіналу за 14 лютого 2022. Процитовано 13 лютого 2022. 
  20. Cyrino, Monica Silveira (2010). Aphrodite. Milton Park, Abingdon, Oxon: Routledge. с. 28. ISBN 978-0-415-77522-9. OCLC 277195883. 
  21. Cotterall, Arthur (31 січня 2012). The Pimlico Dictionary Of Classical Mythologies (англ.). Random House. ISBN 978-1-4481-2996-6. Архів оригіналу за 13 лютого 2022. Процитовано 13 лютого 2022. 
  22. Гесіод, Теогонія, 187—196.
  23. Christos. Kouklia village. www.visitcyprus.com (en-GB). Архів оригіналу за 11 лютого 2022. Процитовано 11 лютого 2022. 
  24. Ησίοδος. Θεογονία. Архів оригіналу за 10 травня 2022. Процитовано 26 травня 2022. 
  25. Гесіод. Теогонія 188—200; Гомерівський гімн Афродіті VI.3-5; Аполлодор I.1.3; I.3.1.
  26. FARAONE, Christopher A.; Faraone, Christopher A. (30 червня 2009). Ancient Greek Love Magic (англ.). Harvard University Press. с. 97. ISBN 978-0-674-03670-3. Архів оригіналу за 13 лютого 2022. Процитовано 13 лютого 2022. 
  27. Гомер. Одіссея VIII. 266—367.
  28. Діодор Сицилійський IV. 6; Схолії до «Піфійських од» Піндара VIII. 24.
  29. Павсаній IX. 31. 2; Схолії до Аполлонія Родоського I. 932.
  30. Гомерівський гімн до Афродіти 45-200; Феокрит. Ідилії I. 105—107; Гігін. Міфи 94.
  31. Сервій. Коментарі до «Енеїди» Вергілія II. 649.
  32. Аполлодор III. 14. 3-4; Гігін" Поетична астрономія II. 7; Гігін. Міфи 58.
  33. Сервій. Коментарі до «Буколік» Вергілія X. 19. Птолемей Гефестіон I.
  34. Аполлоній Родоський IV. 914—919; Діодор Сицилійський IV. 83; Схолії до «Ідилій» Феокріта XV. 100; Цец. Схолії до Лікофрона 831.
  35. Гесіод. Теогонія 203—204; Нонн. Діяння Діоніса XXIV. 274—281.
  36. Плутарх, Ἠθικά Ethika (Мораль), 54, 303-с
  37. Ян Парандовський, Міфологія, переклад Ольги Лєнік, К.: «Молодь», 1977, 238 с. (сторінка:60)
  38. Cyrino, Monica Silveira (2010). Aphrodite. Milton Park, Abingdon, Oxon: Routledge. с. 48–52. ISBN 978-0-415-77522-9. OCLC 277195883. 
  39. а б Puhvel, Jaan (1987). Comparative mythology. Baltimore: Johns Hopkins University Press. с. 27. ISBN 0-8018-3413-9. OCLC 14167890. 
  40. Raffan, John (1985). Greek religion. Cambridge, Mass.: Harvard University Press. с. 152–153. ISBN 0-674-36280-2. OCLC 11517555. Архів оригіналу за 21 лютого 2022. Процитовано 21 лютого 2022. 
  41. Rosenzweig, Rachel (2004). Worshipping Aphrodite: Art and Cult in Classical Athens (англ.). University of Michigan Press. с. 60. ISBN 978-0-472-11332-3. Архів оригіналу за 21 лютого 2022. Процитовано 21 лютого 2022. 
  42. Pomeroy, Sarah B.; Pomeroy, Dintinguished Professor of Classics Sarah B. (2002). Spartan Women (англ.). Oxford University Press. с. 122. ISBN 978-0-19-513067-6. Архів оригіналу за 21 лютого 2022. Процитовано 21 лютого 2022. 
  43. Cyrino, Monica Silveira (2010). Aphrodite. Milton Park, Abingdon, Oxon: Routledge. с. 40. ISBN 978-0-415-77522-9. OCLC 277195883. 
  44. Kerényi, Karl (1951). The gods of the Greeks.. London,: Thames, and Hudson. с. 80. ISBN 0-500-27048-1. OCLC 387233. Архів оригіналу за 27 квітня 2009. Процитовано 21 лютого 2022. 
  45. Smith, Amy C.; Pickup, Sadie (25 березня 2010). Brill's Companion to Aphrodite (англ.). BRILL. с. 9–12. ISBN 978-90-474-4450-3. Архів оригіналу за 23 лютого 2022. Процитовано 23 лютого 2022. 
  46. Breitenberger, Barbara M. (2007). Aphrodite and Eros : the development of erotic mythology in early Greek poetry and cult. New York: Routledge. с. 10–11. ISBN 0-415-96823-2. OCLC 60348967. 
  47. Cyrino, Monica Silveira (2010). Aphrodite. Milton Park, Abingdon, Oxon: Routledge. с. 99. ISBN 978-0-415-77522-9. OCLC 277195883. 
  48. а б Pomeroy, Sarah B. (1990). Women in Hellenistic Egypt: From Alexander to Cleopatra (англ.). Wayne State University Press. с. 30–40. ISBN 978-0-8143-2230-7. Архів оригіналу за 23 лютого 2022. Процитовано 23 лютого 2022. 
  49. Rodan, Simona (30 вересня 2019). Maritime-Related Cults in the Coastal Cities of Philistia during the Roman Period: Legacy and Change (англ.). Archaeopress Publishing Ltd. с. 70–76. ISBN 978-1-78969-257-0. Архів оригіналу за 23 лютого 2022. Процитовано 23 лютого 2022. 
  50. Lutz D. Schmadel, International Astronomical Union. Dictionary of Minor Planet Names. — 5-th Edition. — Berlin Heidelberg New-York : Springer-Verlag, 2003. — 992 с. — ISBN 3-540-00238-3.

Джерела[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

  • Словник античної міфології — К.: Наукова думка, 1985. — 236 сторінок.
  • Кун М. А. Легенди і міфи Стародавньої Греції. — Тернопіль: АТ «Тарнекс», 1993. — С. 31.
  • Замаровский Войтех. Боги и герои античных сказаний: Словарь: Пер. с чеш. — , М.: Республика, 1994. — 399 с.: ил. — ISBN 5-250-01575-1.
  • Грейвс, Р. Мифы Древней Греции / Р. Грейвс; Пер. с англ. К. П. Лукьяненко ; Под ред. и с послесл. А. А. Тахо-Годи. — М. : Прогресс, 1992. — 620 с. 

Посилання[ред. | ред. код]

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Афродіта