Бернард Шоу

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Бернард Шоу
англ. George Bernard Shaw
George Bernard Shaw 1925.jpg
Дата народження 26 липня 1856(1856-07-26)
Місце народження Дублін
Дата смерті 2 листопада 1950(1950-11-02) (94 роки)
Місце смерті Ейот-Сент-Лоренс, Англія
Національність Ірландець
Громадянство Велика Британія Велика Британія
Мова творів англійська
Рід діяльності драматург і публіцист
Дружина Charlotte Payne-Townshend[d]
Нагороди:
Nobel prize medal.svg Нобелівська премія з літератури (1925)
Автограф: Автограф
Q: Висловлювання у Вікіцитатах
CMNS: Медіафайли у Вікісховищі
Nobel prize medal.svg

Джордж Бернард Шоу (англ. George Bernard Shaw) (26 липня 1856 — 2 листопада 1950) — ірландський драматург і публіцист, родом з Дубліна, лауреат Нобелівської премії з літератури за 1925, помер в Ейот-Сент-Лоренс, Англія.

Саме Б. Шоу разом із Г. Ібсеном і А. Чеховим був «батьком» гостро соціальної, інтелектуальної драми, «драми ідей». Продовжуючи на новій основі традиції ібсенівського театру, Б. Шоу створив неповторно своєрідну драматургічну систему.

На українській сцені вперше ставив п'єси Шоу Лесь Курбас у «Молодому театрі» («Кандіда», 1918) й Театрі ім. Т. Шевченка («Учень диявола», 1922); пізніше в Театрі ім. І. Франка були виставлені «Свята Йоанна» (1924) й «Учень диявола» (1948).

Життєпис[ред.ред. код]

Дитинство[ред.ред. код]

Народився 1856 року в Дубліні (Ірландія). Почав працювати клерком у віці 15 років. У 1876 році з Ірландії переїхав до Англії. У 80-ті роки Бернард Шоу працював літературним рецензентом, театральним оглядачем та музичним критиком у кількох британських газетах і журналах, де на нього вперше звернули увагу як на талановитого автора. У 1885 році Шоу написав першу п'єсу «Дома удівця»; опісля — «Волокита» (1893) і «Професія місіс Воррен» (1893—1894).

Юність[ред.ред. код]

Шоу відвідував Wesley College в Дубліні і граматичну школу. Середню освіту здобув у Дубліні. В одинадцять років його віддали в протестантську школу, де він був, за власними його словами, передостаннім або останнім учнем. Школу він називав найшкідливішим етапом своєї освіти: «Мені в голову не приходило готувати уроки або говорити правду цьому загальному ворогові і катові — вчителю». Система освіти була не раз розкритикована Шоу за зосередження на розумовому, а не духовному розвитку. Особливо автор критикував систему фізичного покарання в школі.

У п'ятнадцять років він став клерком. У сім'ї не було коштів для того, щоб послати його в університет, але дядькові зв'язки допомогли йому влаштуватися в досить відоме агентство «Таунзенда» з продажу нерухомості. Одним з обов'язків Шоу був збір квартплати з мешканців дублінських нетрів, і сумні враження цих років згодом знайшли втілення в «Будинках вдівця». Він був, по всій ймовірності, досить здатним клерком, хоча одноманітність цієї роботи набридала йому. Він навчився акуратно вести книги обліку, а також писати цілком розбірливим почерком.

Все написане Шоу (навіть в похилому віці) було легко і приємно читати. Це послужило Шоу хорошу службу згодом, коли він став професійним письменником: складачі горя не зналися з його рукописами. Коли Шоу було 16 років, коли його мати втекла з дому з коханцем і дочками. Бернард вирішив залишитися з батьком в Дубліні. Він здобув освіту і вступив службовцям в контору нерухомості. Цією роботою він займався кілька років, хоча вона йому не подобалася.

Значної популярності набула комедія Шоу «Пігмаліон» (1912).

У 1925 році удостоєний Нобелівської премії з літератури.

У 1950 році Джордж Бернард Шоу помер.

Погляди Бернарда Шоу[ред.ред. код]

Нетривала підтримка комуни[ред.ред. код]

Прочитавши «Капітал» Маркса, Шоу спочатку прийняв ідеї соціалізму. Він вважав себе пропагандистом соціалізму, а вже потім письменником, драматургом, громадським діячем. У 1884 р. він вступив до Фабіанського товариства, мета якого полягала в перетворенні суспільства з капіталістичного в соціалістичне. У товаристві Шоу виступав з лекціями, у яких виявився його унікальний ораторський талант. Беручи участь у мітингах, він відточував свою ораторську майстерність, дар сатирика й уміння поглянути на звичні речі під незвичним кутом зору.

Свої найзначніші праці за 30-річний період громадської діяльності Шоу опублікував у збірці «Нариси фабіанського соціалізму». У статтях цієї збірки він, окрім іншого, виступав на підтримку соціалізму і проти анархізму. Громадська діяльність Шоу не обмежувалася полемічними виступами, політичними памфлетами й літературою — він працював також у місцевому управлінні того району, у якому жив, потім — муніципальним радником. На цих посадах він діяв у комітетах охорони здоров'я, водопровідному, житлового будівництва. Захопившись такого роду діяльністю, Шоу навіть висунув у 1924 р. свою кандидатуру до лондонської Ради графства від прогресивної партії. Проте, відмовившись від звичайних методів передвиборної боротьби, не бажаючи йти на компроміси з опонентами й не прагнучи сподобатися рядовому виборцю, він в діалогах з ними виявив небажання миритися з їхніми переконаннями, висміював їхні забобони і знання. Отже, у результаті, відштовхнув від себе всіх — католиків, лібералів, консерваторів, звичайних виборців і, зрозуміло, не пройшов до парламенту.

Бернард Шоу у 30-х роках виступав за вбивство людини, якщо вона є паразитом у суспільстві і нічого не здатна зробити для суспільства корисного. Він послуговувався ідеями Карла Маркса та Фрідріха Енгельса. Спочатку його ідеї сходились із послідовниками Гітлера, але пізніше він відмовився від підтримки Гітлера, оскільки вважав, що паразити суспільства є не тільки серед євреїв.[1] Бернард Шоу виступав за застосування гуманного газу, як спосіб позбавлення від «паразитів» суспільства. Пізніше, як відомо, цей газ буде винайдений і широко застосований у концентраційних таборах нацистської Німеччини.

Яскрава ілюстрація поглядів Б.Шоу з його щоденників: «Маючи справу з особами, яких неможливо приручити, які за своєю сутністю не здатні стримати своїх насильницьких чи власницьких потягів і не мають застережень щодо пожертвування іншими задля власної зручності; карати таких осіб було би сміховинно. Ми можемо так само намагатися карати шматок черепиці за те, що вона впала з даху і вдарила по голові священика. Але вбивати їх цілком виправдано і дуже потрібно».[2]

Б. Шоу заперечував факт українського голоду й репресій проти української інтелігенції. Коли Б. Шоу, який відвідав СРСР з 21 по 31 липня 1933 p., європейські журналісти запитали про голод, він із властивим собі цинізмом відповів, що ніколи і ніде не їв так смачно, як у СРСР[3].

Євгеніка[ред.ред. код]

Шоу — визначний прихильник євгеніки, неоднаразово виступав на відповідних тематичних зібраннях і був широковідомим активістом цього руху в Англії. Завдяки опублікованій ним праці з євгеніки його було запрошено до Німеччини часів Третього Рейху[4]

В інтерв'ю з кінохроніки, від 5 березня 1931, він промовив:

...ви всі повинні знати про тих хто не приносить жодної користі в цьому світі, котрі приносять більш клопоту аніж користі. Просто затримати їх і запитати: сер чи мадам, тепер будьте люб'язні, виправдайте своє існування. Якщо ви не можете цього зробити, якщо ви не маєте соціальної значимості в суспільстві, коли не виробляєте принаймні стільки скільки споживаєте або, можливо, більше, то, очевидно, ми не можемо зберегти ваше життя і ваше життя нам не корисне[5].

Особисте життя[ред.ред. код]

У травні 1898 р. мільйонерка й соціалістка 40-річна Шарлотта Пейн-Таузенд відпочивала в Європі. Отримала телеграму від приятеля з Лондона. Той повідомляв, що на рік старший за неї містер Джордж Бернард Шоу от-от віддасть Богові душу в своїй квартирі на Фіцрой-сквер, 29. Шарлотта познайомилася з цим ірландцем два роки тому. Він одразу її причарував. Він каламбурив без упину. Шукав сякого-такого стола, аби прилаштуватися й записувати думки для чергового памфлету. Якби Джорджеві не нагадували про їжу, він міг померти просто за письмовим столом.

Через два дні Шарлотта була в Лондоні. Одразу побігла до Шоу. У його тісній, наче комірчина, кімнаті поміщалися лише стіл, дерев'яне крісло-гойдалка та друкарська машинка. Книжки, газети, рукописи, брудні тарілки з недоїденою вівсянкою, чашки з-під какао, яблучні недогризки захаращували підвіконня, підлогу, стіл. Зверху все це було вкрите шаром сажі в палець завтовшки, яка летіла з розчахнутого вікна. Послугами прибиральниці він не користувався. Боявся, що та може викинути щось зайве.

Шарлотта запропонувала переїхати до неї. Хотіла сама доглядати за письменником, аби він видужав. Той погодився. Вирішили, що ліпше їм буде побратися, адже інакше б по місту пішли погані чутки. Шлюб узяли 1 червня 1898 р. За 45 років подружнього життя вони жодного разу не кохалися — так домовилися ще до весілля, бо обоє вважали секс огидною справою. Тим часом увесь Лондон гудів: Джордж Шоу, цей невдаха-письменник і баламут-соціаліст, урвав дружину, сума посагу якої сягала шестизначної цифри. Чиновник, що оформляв шлюб, сплутав нареченого — у дуже потертому сюртуку і на милицях — із жебраком, який прийшов подивитися на церемонію[6].

Твори[ред.ред. код]

Рік написання Назва Рік видання
1878 Паперові ноги Не видано[7]
1878 «Моя люба Дорота…» 1906
1879 Недосвідченість 1930
1880 Ірраціональний зв'язок 1905
1881 Кохання серед артистів 1900
1882 Професія Кашел Байрона 1901
1883 Нетовариський соціаліст 1887
1884 Маніфест 1884[8]
1884 Un Petit Drame 1959
1884–92 Будівлі вдовця 1893
1885 «Чудесна помста» 1906[n 1]
1885 До економних поміщиків і капіталістів 1885[8]
1887 Правильна радикальна програма 1887[8]
1887–88 Незакінчена новела 1958
1889 Фабіанські риси в соціалізмі 1889
1890 Що таке соціалізм 1890[8]
1890 Ібсен 1970
1891 Квінтесенція ібсенізму 1891
1892 Фабіанський електронний маніфест 1892[8]
1892 Фабіанська спільнота: що це таке 1892
1892 «Голосуй! Голосуй! Голосуй!» 1892[8]
1893 Неможливість анархізму 1892[8]
1893 Серцеїд 1898
1893 Професія місіс Уорен 1898
1893–94 Зброя та людина 1898
1894 План трудової компанії 1894[8]
1894 Кандіда 1898
1895 Людина долі 1898
1895 Здоровий глузд мистецтва 1895
1895–96 Ти не можеш розповісти 1898
1896 Учень диявола 1901
1898 Досконалий вагнеріанець 1898
1898 Цезар і Клеопатра 1901
1899 Звернення капітана Брасбаунда 1901
1900 Фабіанізм і імперія: маніфест 1900
1900 Жінки як радники 1900[8]
1901 Соціалізм для мільйонерів 1901[8]
1901 Чудовий Бешвіль 1901
1901–02 Людина й надлюдина 1903
1904 Інший острів Джона Буля 1907
1904 Як він брехав її чоловіку 1907
1904 Сенс муніципальної торгівлі 1908
1905 Майор Барбара (play) 1907
1905 Пристрасть, отрута, і заціпеніння 1905
1906 Лікар перед дилемою 1911
1907 Антракт у будинку розваг 1927
1907–08 Одруження 1911
1909 Про постріл Бланко 1911
1909 Проблиск реальності (play) 1926
1909 Чарівний підкидьок 1926
1909 Нерівний шлюб 1914
1910 Смаглява леді сонетів 1914
1910–11 Перша п'єса Фанні 1914;
1912 Андрокл і лев 1916
1912 Анульовано! 1916
1912 Пігмаліон 1916
1913 Обов'язок краси 1932
1913 Катерина Велика: Кому досі вклоняється слава 1919
1915 О'флахерти В. С. 1919
1916 Августус виконує свою частину діла 1919
1916–17 Дім розбитих сердець 1919
1917 Ганна Жанська, більшовицька імператриця 1919
1918–20 Назад до Метнуселаху 1921; rev. 1930, 1945
1919 Настанови Конференції миру 1919
1923 Свята Іоанна 1924
1928 Візок з яблуками 1930
1929 Ліга націй 1929[9]
1931–34 Мільйонерка 1936
1932 Пригоди чорної дівчинки в її пошукові Бога 1932
1932 Логічне обґрунтовування вчинків влади Росії 1964[10][11]
1933 Майбутнє політичної науки Америки 1933
1933 На каменях 1934
1934 Шестеро з Кале 1936
1936 Артур і ацетон (playlet) 1936
1936 Женева 1939; rev. 1939, 1940, 1946, 1947
1936–47 Життєрадісні мільярди 1949
1938–39 У золоті дні доброго короля Карла 1939; rev. 1947
1948 Небилиці 1951
1949 Шекс проти Шо 1950
1950 Чом би їй це не зробити 1960

Примітки[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Джерела та посилання[ред.ред. код]


Помилка цитування: Теги <ref> існують для групи під назвою «n», але не знайдено відповідного тегу <references group="n"/>, або ж бракує закриваючого </ref>