Роман Согутчевський

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Роман Согутчевський
Народився 1730-1732
Річ Посполита
Помер 1828-1829
Російська імперія
Діяльність військовий, козацький депутат, агент з вербування (агітатор)
Військове звання полковий осавул

Роман Согутчевський (нар. 1730—1732 — пом. 1828—1829) — осавул Задунайської Січі, Усть-Дунайського Буджацького та Дунайського козацьких військ[1].

Життєпис[ред. | ред. код]

За деякими даними походить зі села Согутовка (ймовірно нині Солгутове) Подільської губернії. Батько — дворянин Лаврентій Покажевський.[2]

Олександр Рябінін-Скляревський, посилаючись на документи еміграції Задунайської Січі, зазначав, що серед тих, що мали своє походження ще з Дніпрової Січі, був і Согутчевський.[3]

Певний час служив козаком у Чорноморському війську,[4] потім з невідомих причин опинився у Придунав'ї.

На початку 1807 року, під час російсько-турецької війни, відзначається агітаційною діяльністю (агент з вербування) щодо переселення задунайців до Російської імперії[5].

18 лютого 1807 року очолював депутацію турецьких запорожців до головнокомандувача Міхельсона. Результатом переговорів було оголошення про заснування Усть-Дунайського козацького війська.[6] Але через втечі селян за волею влітку того ж року це військове іррегулярне формування скасоване.

17 жовтня 1807 року генерал-лейтенант Ланжерон видав йому паспорт на проживання у Старій Кілії.[2]

Після укладання миру, зацікавлений у швидкому заселенні новоприєднаних земель, російський уряд офіційно дозволив козакам селитися в Придунайських степах, де на той час вже проживало понад 1300 усть-дунайських, задунайських та чорноморських козаків. Організацію їх було покладено на колишніх старшин: полкового осавула Согутчевського і значкового товариша Г.Вареника, які одержали право збирати козаків з усього краю.[7]

У 1817 році Р. Согутчевський очолював групу колишніх усть-дунайців в урочищі Дракуля.

У 1820 році разом з іншими старшинами й козаками, попри опір земської поліції, оселився в колишньому ногайському урочищі Акмангит, заснувавши село з аналогічною назвою. Саме через те, що акмангитці протягом 1820-х років наполегливо домагались відновлення козацького війська, село стало тим центром у Бессарабії, куди продовжували виходити задунайські запорожці.[8][9]

Родина[ред. | ред. код]

Станом на 1820 р. мав дружину Анастасію й двох молодших синів, а також одруженого сина Олексія Согутчевського.[10]

Донька Олена була заміжня за козаком і священником села Акмангит Прокопом Горбом(який був похований в цьому ж селі у 1829 р.).[11]

У Р. Согутчевського також був двоюрідний брат Іустиній Чихівський, з яким він і їхні родини в 1820 р. переселилися з Аккермана в Акмангіт.[12] Ще один двоюрідний брат Микола Покажевський проживав у м.Одеса.[13]

Цікаві факти[ред. | ред. код]

• Відомо про випадок, коли осавул Согутчевський разом із значковим товаришем Гаврилом Вареником під час чергового перемир'я російсько-турецької війни 1806-1812 рр. зуміли відкопати заховані задунайцями під Тульчею великі дзвони, перевезти їх під Ізмаїл і продати: один великий в с.Шабо, інший − в Рошульський монастир, а найменший віддали в церкву с.Вилкове.[14]

• Для засвідчення, виданих ним козакам документів, Р. Согутчевський мав власну печатку, як ознаку законності своєї влади. Це свідчило, що окремої організації козаки ще не мали. На цій печатці позначались його ініціали (з посвідчення козаку К. Чернявському за 1822 р.) Надалі козаки Акмангіту використовували печатку громади. Вона мала козацьку традицію, адже на ній зображали козака зі списом.[15]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ Хромов А. Південноукраїнське козацтво XIX ст.: урядові задуми, проекти, втілення (2014). irbis-nbuv.gov.ua. Процитовано 2 квітня 2020.
  2. ↑ а б Роман Согутчевський. www.bilolissia.org. Архів оригіналу за 12 червня 2020. Процитовано 2 квітня 2020.
  3. ↑ Кінець Задунайської січі - Олександр Рябінін-Скляревський - Тека авторів. Чтиво. Процитовано 2 квітня 2020.
  4. ↑ Роль чорноморських козаків у формуванні козацьких військ Південної Бессарабії в першій половині ХІХ ст. - Олена Бачинська - Тека авторів. Чтиво. Процитовано 2 квітня 2020.
  5. ↑ Ложешник, О. С. (2017). Повернення задунайських козаків в межі Російської імперії на початку XIX ст. Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. № 48. с. 71—75. ISSN 2076-8982. Процитовано 2 квітня 2020.
  6. ↑ Задунайська Січ в народніх переказах і письменстві - Олександр Рябінін-Скляревський - Тека авторів. Чтиво. Процитовано 2 квітня 2020.
  7. ↑ Дунайське козацьке військо. 1828—1868 рр. (До 170-річчя заснування) - Олена Бачинська - Тека авторів. Чтиво. Процитовано 5 квітня 2020.
  8. ↑ Бачинська О. Козацтво в післякозацьку добу української історії (кінець XVIII-XIX ст.) [PDF]. www.twirpx.com (рос.). Процитовано 2 квітня 2020.
  9. ↑ 08Б 1998-2015 Козацький вісник (газета). calameo.com. Процитовано 5 квітня 2020.
  10. ↑ Список мешканців 1820 р. www.bilolissia.org. Процитовано 5 квітня 2020.
  11. ↑ Прокоп Горб (Прокопій Горбов). www.bilolissia.org. Процитовано 5 квітня 2020.
  12. ↑ Бачинська О. Козацтво в післякозацьку добу української історії (кінець XVIII-XIX ст.) [PDF]. www.twirpx.com (рос.). Процитовано 5 квітня 2020.
  13. ↑ Роман Согутчевський. www.bilolissia.org. Архів оригіналу за 12 червня 2020. Процитовано 5 квітня 2020.
  14. ↑ Ложешник, Аліса (2010). БУНЧУКОВІ ТА ЗНАЧКОВІ ТОВАРИШІ У КОЗАЦЬКИХ ВІЙСЬКАХ ПІВДЕННОЇ УКРАЇНИ (кінець XVIII – початок ХІХ ст.). Чорноморська минувшина (укр.). Т. 0, № 5. с. 13—26. doi:10.18524/2519-2523.2010.5.155472. ISSN 2519-2523. Процитовано 5 квітня 2020.
  15. ↑ Бачинська О. - Особливості інституалізації задунайських запорожців та дунайських козаків за матеріалами сфрагістики, вексилології та просторової локалізації. (2019). resource.history.org.ua. Процитовано 5 квітня 2020.

Джерела та література[ред. | ред. код]

• Микола Босенко "Нариси з історії села Акмангит(Білолісся)", Київ-2009/http://www.bilolissia.org/book/contents.htm

• Бачинська Олена Анатоліївна «Дунайське козацьке військо 1828-1868», Одесса "Астропринт", 1998.dspace.onu.edu.ua:8080/handle/123456789/20851

• Бачинська О.А. «Українське населення придунайських земель XVIII - початок XX ст.», Одеса "Астропринт", 2002. [1]

• Аліса Ложешник «Участь полкового осавула Романа Согутчевського та значкового товариша Гаврила Вареника в осадженні усть-дунайських буджацьких козаків»(стаття), Чорноморська минувщина, - 2012, - Вип.7.//chtyvo.org.ua/authors/Lozheshnyk_Alisa/Uchast_polkovoho_osavula_Romana_Sohutchevskoho_ta_znachkovoho_tovarysha_Havryla_Varenyka/

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Роман_Согутчевський&oldid=40478003