Синтаксис

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Мовознавство
Мови світу
Теоретична лінгвістика
Фонетика
Фонологія
Граматика
Морфологія
Синтаксис
Лексикологія
Семантика
Лексична семантика
Статистична семантика
Структурна семантика
Прототипічна семантика
Прагматика
Прикладна лінгвістика
Засвоєння мови
Психолінгвістика
Соціолінгвістика
Антропологічна лінгвістика
Генеративна лінгвістика
Когнітивна лінгвістика
Математична (комп'ютерна) лінгвістика
Дескриптивна (синхронічна) лінгвістика
Історична лінгвістика
Порівняльна лінгвістика
Етимологія
Стилістика
Приписова лінгвістика
Корпусна лінгвістика
Перекладознавство
Історія лінгвістики
Список лінгвістів
Невирішені проблеми

Си́нтаксис (грец. σύνταξις — «побудова, порядок, складання») — розділ граматики, що вивчає граматичну будову словосполучень та речень у мові.

Синтаксис розмежовують на:

  • Синтаксис словосполучень, який установлює синтаксичні властивості окремих слів як частин мови, тобто правила їхньої сполучуваності з іншими словами;
  • Синтаксис речень, спрямований на дослідження типів, ознак речень, зв'язків слів і сполук у складі речень і висловлювань.

Одиниці синтаксису[ред.ред. код]

Речення та Висловлювання (мовознавство)

Напрями сучасних синтаксичних досліджень[ред.ред. код]

Структурно-статичний — розглядає синтаксичну будову словосполучень і речень, їх типи і ознаки, структурні схеми, не пов'язані з контекстом і ситуацією мовлення.

Семантичний — вивчає семантичну природу предикативності речень, їхні синонімічні перетворення, пропозиційну відповідність, позиційні схеми, їхнє варіювання в мовленні й парадигматику, типи функцій синтаксем (мінімальний носій елементарного змісту, конструктивний компонент речення) як складників речення, імпліцитність і компресію предикативних одиниць.

Генеративний — дослідником був Хомський Ноам, цей напрям оперує універсальними глибинними й поверхневими синтаксичними структурами, встановлює універсальні правила синтаксичних трансформацій й обмеження на них, виявляє вроджені принципи й параметри, що коригуються процесом мовної соціалізації.

Комунікативний — спрямований на динамічний бік мовленнєвих одиниць — висловлень, на особливості їхнього актуального членування (Актуальне членування речення) в конкретних комунікативних ситуаціях, на встановлення мовленнєвих варіантів речень, комунікативної парадигматики, особливостей модальності і перформативності, ролі порядку слів й інтонації у формуванні змісту висловлень тощо.

Стилістика тексту — дослідження правил адаптації та зв'язності речень у контексті і ситуації мовлення, референційної природи висловлень у конкретних текстових масивах, ролі синтаксичних одиниць у формуванні концепту тексту, його тематичних ліній, образності, експресивності тощо.

Когнітивний — аналіз проекції синтаксичних конструкцій на структури знань людини.

Комп'ютерний — моделювання синтаксичних структур, яке ґрунтується на доробку семантичного й генеративного синтаксису.

Логічний — розгляд синтаксису як учення про способи вираження думки й розроблявся філософськими граматиками під кутом зору раціоналізму й універсалізму (речення дорівнювало судженню, умовиводу, члени речення розглядалися як виразники логічних складників).

Психологічний — дослідники: Г. Пауль, Г. Штейнталь, О. Потебня, В. Вундт; за своєю сутністю близький до логічного, однак зміст речень мав комунікативно-психологічну інтерпретацію.

Історія досліджень синтаксису української мови[ред.ред. код]

Середньовічна схоластика й просвітницькі ідеї універсальної граматики, спільної всім мовам, тісно пов'язували синтаксис з логікою й філософією. З греко-латинських граматик перебрала цю науку граматика церковно-словянської мови Мелетія Смотрицького (1619), а через польську, німецьку й російську граматики Н. Греча (1829), А. Востокова (1831) та й перші галицькі граматики XIX століття. На противагу цьому, почасти під впливом романтизму, порівняльний синтаксис словесних мов словенця Ф. Міклошича (18681874) звертався до фактів живих мов. Однак він обмежився наукою про частини мови («класи слів») та про їхні форми. Зі школи Міклошича вийшли його галицько-буковинські учні М. Осадца (1862), О. Огоновський (1889), С. Смаль-Стоцький (1893, 1913) та інші. Одначе вони були не вільні від впливів логістичного синтаксису (зокрема росіянина Ф. Буслаєва).

Нове слово в синтаксисі сказав О. О. Потебня[1], що сполучив ідеї національного романтизму (В. Гумбольдт) з суворою методою позитивістичного характеру. Саме він заклав своїм вченням про частини мови: дієприслівник, складений присудок і «другі відмінки» в реченні основи історичного синтаксису слов'янських, а передусім східно-слов'янських мов з акцентом на українській мові. Його учнем був Д. Овсянико-Куликовський. Національно-романтична настанова позначилася на дослідах синтаксису окремих відмінків Є. К. Тимченка (19131928). Подібного підходу дотримувалися В. І. Сімович«Граматиці», 1918), І. І. Огієнко («Складня української мови», 1936) й інші. О. Курило («Уваги до сучасної української літературної мови», 1925), М. Ф. Сулима («Українська фраза», 1926), М. Гладкий («Наша газетна мова», 1928), С. Смеречинський («Нариси з української синтакси», 1932) сполучили опис з нормуванням. Протидіючи механічному перенесенню традиційних і російських та польських конструкцій, виниклих на церковнослов'янських, латинських і німецько-французьких зразках, переважно в публіцистично-діловому й науковому стилях, вони ставили ідеалом народно-фолклорні відповідники таких конструкцій. Компромісове становище зайняв О. Н. Синявський («Норми української літературної мови», 1931). Західно-європейські методи К. Фослера й структуралізм Фердинанда де Соссюра, К. Бюлера та інших, а також психологізм В. Вундта — О. О. Шахматова позначилися на концепції деяких учнів Л. А. Булаховського[2].

Від репресій 1930-х років урятувалося, крім Булаховського, лише кілька осіб з наймолодшого покоління мовознавців; по шкільних підручниках почали реалізувати і в синтаксисі наближення до російської мови та логістичну концепцію російських підручників (В. С. Ващенко, А. Загродський та ін.). Синтаксичну концепцію Л. Булаховського[3][4] характеризує розробка питань речення, його членів, зв'язків у ньому та його еквівалентів (згодом і словосполучень) у дусі О. Шахматова й О. Пєшковського. Вона відображена й у підручниках для вищої школи Б. Кулика («Синтаксис складного речення», 1963), М. Івченка («Сучасна українська літературна мова», 1960) та ін. Збірний академічний курс «Сучасна українська літературна мова», за редакцією І. К. Білодіда, у більшій мірі спирається на О. Пєшковського, Л. Щербу й зокрема В. Виноградова (в розробці науки про синтагми). Щоб викликати враження об'єктивності, в праці застосовано статистичні обрахунки, при суб'єктивному й офіційно-нормативістичному доборі аналізованих текстів, без уваги на часове й територіальне розшарування мови. До стилістики віднесено синтаксис так званого «усного мовлення» (провінційна мова, звана «побутове усне мовлення»), а мову українсько-російських білінґвів подано як «літературне усне мовлення». Обійдено синтетичний опис синтаксису говірок (також передміських) і народної творчості. Настанова на русифікаційну нормативність дозволила редакторам і авторам цього курсу промовчати небажаних авторів і небажані в синтаксисі конструкції як «діалектні» чи «архаїчні». У книзі «Розвиток структури слов'янського речення» (1966) О. Мельничук виклав свої погляди на синтагми й словолад у них.

Див. також[ред.ред. код]

Синтаксис української мови

Примітки[ред.ред. код]

  1. «Из записок по русской грамматике», 1 вид. в 4 ч. 1874 — 1941, перевидано 3 ч. 1958-68.
  2. М. Перегінець «Підвищений курс української мови». 1930.
  3. «Курс сучасної української літературної мови», під ред. Ю. Шевельова. 2 томи. 1951.
  4. Вержбицький О. «Синтаксис складного речення».

Література[ред.ред. код]

  1. Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1954—1989.
  2. Dlbrück В. Vergleichende Syntax der indogermanischen Sprachen. Страсбурґ, 1893. (нім.)
  3. Грунский Н. Очерки по истории разработки синтаксиса славянских языков. 3 чч. Юр'єв-П. 1910–1911. (рос.)
  4. Виноградов В. Из истории изучения русского синтаксиса. — М., 1958. (рос.)
  5. Шевельов Ю. Покоління 20-их років в українському мовознавстві. ЗНТШ, 173. Париж-Чикаго, 1962.
  6. Бутрин М. Мова і стиль українських письменників. Бібліографічний покажчик літератури за 1953–1964 роки. — Л. 1966.
  7. Збірка. Мовознавство в Україні за 50 років. — К., 1967.
  8. Сучасна лінгвістика: термінологічна енциклопедія. — Полтава: Довкілля-К, 2006.

Посилання[ред.ред. код]


Мовознавство Це незавершена стаття з мовознавства.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.