Східна Чжоу
| Східна Чжоу | |||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| |||||||||
| Столиця | Ванчен (771 до н. е.—510 до н. е.) Лої (510 до н. е.—256 до н. е.) | ||||||||
| Форма правління | Монархія | ||||||||
| Історія | |||||||||
• Заснування | 771 до н. е. | ||||||||
• Занепад | 256 до н. е. | ||||||||
| Населення | |||||||||
| |||||||||
 Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Східна Чжоу
| |||||||||
Дина́стія Східна Чжоу (кит. трад.: 东周; піньїнь: Dōngzhōu) — династія-спадкоємець Західної Чжоу, що номінально очолювала Китай після повалення імператора Ю-вана у 771 році до н. е. Період Східної Чжоу поділяють на три періоди: збереження правління династії, період Чуньцю та період Чжаньго. До 722 року до н. е. фактично втратила політичний вплив на користь місцевих володарів, які поступово узурпували титул ванів. У 256 році до н. е. була остаточно повалена, а її територія захоплена державою Цінь. Східна Чжоу тривала 515 років, під час яких державу Чжоу очолювали 25 ванів.
У 771 році внаслідок повстання місцевих намісників проти свавілля імператора Ю-вана влада західної Чжоу була повалена. Трон перейшов до Пін-вана. Останній переніс до м. Ченчжоу, який було перейменовано на Ванчен. У той же час Цзі Хань, гун держави Ґо, посадив на трон Сє-вана. Таким чином до 750 року до н. е. держава мала двох правителів, поки Сє-ван не було вбито. Втім до 746 року фактична влада належала Вень-хоу, правителю Цзінь. Остаточно Пін-ван перебрався до Ванчена у 738 році до н.е.[1][2]
Перенесення столиці на схід призвело до втрати прямого контролю над долиною річки Вей, основним джерелом доходів вана. Менша долина річки Ло на сході була занадто малою, щоб утримувати велику армію, яка була гарантом підпорядкування васалів. Також переміщення ванського двору та інших аристократичних родів на схід загострило конфлікт за ресурси, що згодом втягнуло держави Ці, Лу, Янь, Цзінь, Чу[3].
Поступово відбувається розпад держави на окремі князівства. Незабаром їхня кількість становила 25. і зростанням могутності васалів, зміцненням своїх позицій завдяки перемозі над іншими державами-суперниками та посиленням вторгнення з сусідніх країн, ван не міг опанувати країну. Йому постійно доводилося звертатися за допомогою до могутніх васалів. Найважливіші васали, відомі згодом як «Дванадцять васалів», регулярно збиралися на збори, де вирішували важливі питання, такі як військові кампанії проти іноземних держав чи племен або проти васальних держав-порушників[4]. Разом із тим ван зберігав формальний статус голови держави з огляду на те, що його визнавали первосвященником (головним жерцем).
З 722 року до н. е. місцеві володарі стали майже незалежними, що ще більше посилилося за наступного вана Хуаня. Ще більше послабило позиції останнього поразка 707 року до н.е. у війні з васальною державою Чжен, де панували нащадки династії Ся[5]. У 700 році до н.е. вимушений був визнати за володарем царства Чу титул вана.
Чжуан-ван намагався маневрувати між могутніми васалами, намагаючись їх послабити й відновити потугу і авторитет династії. Він спирався на допомогу державі Ці й втручався у справи Цзінь. Саме за пропозицією ціського канцлера Гуань Чжуна започатковано політику «Шанування вана та вигнання варварів»[6].
З 685 року до н. е. фактична влада була втрачена з боку династії Східна Чжоу. Після цього управління перебирали на себе наймогутніші князівства, яких називають гегемонами (ба 霸). Першим із них було Ці на чолі із Хуань-ґуном. Згодом почергово гегемонами ставали 5 найпотужніших князівств (Юе, Цзінь, Чу і Сун), з яких Юе і Чу взагалі не входили до васалів держави Чжоу. При цьому гегемони не намагалися приєднати землі сусідів до своїх, забезпечували колективний захист від північних та південних ворогів («варварів»).
Вже Сі-вана відбувся остаточний розпад держави при сакральній зверхності Чжоу. Васали все більше втручалися у внутрішні справи ванів в його власному домені. Так, Хуей-вана було повалено за допомогою держави Вей й поставлено на трон князя Туя, але Хуей-вана було відновлено правителями держав Чжен і Го. В подальшому за підтримки Ці велася боротьба з Вей до 666 року до н.е. Ця ситуація зберігалася за Сяна і Куан-вана, коли різні васали підтримували претендентів на трон[7]. У 606 році до н.е. Чжуан, ван Чу, вперше запитав про «вагу дев'яти триногих казанів», але отримав відмову від міністра Чжоу Вансунь Маня. Постановка такого питання було на той час прямим викликом владі та авторитету правлячої династії. Усе це зрештою відбилося на зменшені наповнення скарбниці, що Цін-ван вимушен був позичати кошти у держави Лу.
Одними з останніх ванів, хто могли активно втручатися у справи васалів були Цзянь, який допоміг Чен-гуну відновитися у державі Лу, та його син Лін, що зміг приборкати місцеву аристократію. Проте могутні васали все менше рахувалися з ванами, що залишалися верховними ритуальними правителями протягом цього періоду, але їх було відсторонено від міждержавних відносин. Збори, скликані гегемонами, тепер відбувалися за відсутності ванів й не враховували їх думку, водночас допомагали підтримувати мир, як-от 40-річне перемир'я між державами після зборів Шанцю у 546 році до н.е.
Останній період Чуньцю характеризується послабленням колишніх гегемонів та початком аристократичних родів всередині царств. За Цзін-вана I починається економічна криза. Щоб не допустити голоду у власному домені ван вимушен був закупляти харчі у сусідніх васалів. Після смерті Цзін-вана I почалася боротьба за владу між його синами, яких підтримували різні аристократичні клани. 519 року до н.е. перемогу здобув Гай-гун, що став Цзін-ваном II. Втім невдовзі проти нього повстав зведений брат Чао-ґун, що захопив захід домену Чжоу. Боротьба між ними тривала 516 року до н.е., коли Цзін-ван II здобув перемогу. Але придушення аристократичних кланів, що підтримували Чао-гуна, тривало до 513 року до н.е. 510 року засновано нову столицю неподалік від Ванчену, яку названо Ченчжоу, відому в подальшому як Лої. У 504—502 роках до н.е. довелося придушувати нове повстання аристократів.
Водночас відбувається посилене втручання в справи держав Чжоу царств У і Юе[8]. Але цьому ван Чжоу вже нічого не міг протиставить й навіть очолити військові кампанії проти цих царств.
За ванів Юаня і Чженьдіна завершується занепад авторитет, політичної й військової влади Чжоу. Найбільший вплив спричинила боротьба всередині царства Цзінь, в результаті чого з нього у 453 році до н. е. виокремилися царства Хань, Вей та Чжао, але це було визнано лише у 403 році до н.е. З цього момент відраховують період Чжаньґо (Воюючих царств).
Після смерті Чженьдін-вана 441 року до н.е. почалася боротьба за владу між його синами, що зрештою призвело до поділу домену на Дун Чжоу (Східне Чжоу) і Сі Чжоу (Західне Чжоу), яке тривало до 249 року до н.е. В першому запанував Као-ван, а другому — його брат Хуангун-ґун зі столицею у Ванчені[9].
З часів Вейле, вана Східного Чжоу, посилюється загроза з боку держави Цінь, для захисту від якого 403 року до н.е. було укладено союз з Хань, Чжао і Вей[10]. Цю політику продовжив Ань-ван, незважаючи на втрату 391 року до н.е. союзника — держави Ці. На деякий час вдалося відвернути зовнішні загрози, зміцнити владу вана в своєму домені та покращити наповнення скарбниці. Лє-ван зумів 370 року до н.е. відновити союз з державою Ці.
Близько 344 року до н. е. гуни оголосили себе ванами, що дорівнювало титулу представників династії Східна Чжоу. Після цього влада Чжоу обмежилася невеликим власним доменом. Сянь-ван вимушен був змиритися з таким станом речей. Завдяки дипломатії 334 року до н.е. вдалося створити антиціньський союзу «Хецзун» у складі царств Янь, Чжао, Хань, Вей, Ці і Чу. При цьому Східна Чжоу офіційно до нього не доєдналося. Але у 317—316 роках до н.е. цей союз було переможено Цінь. Але Нань-ван дипломатією зумів відновити «Хецзун», який з 300 року до н.е. майже безперервно вів війни проти Цінь, чим фактично захищав Східне Чжоу від ворожого вторгнення. Лише завдяки постійним політичним маневрам і мінливим союзам Нань-ван зумів забезпечити виживання своєї династії[11]. Наприклад, володар домовився із Хань щодо передачі Чжоу частини їх територій, а також надіслав заручників до Чу, в результаті чого ван уникнув вторгнення з боку Цінь. разом з тим почалося протистояння з У-ґуном, правителем держави Західна Чжоу. 273 року до н. е. було розроблено план захисту держави Чжоу, який однак не зміг зупинити експансію Цінь. 264 року Нань-ван замирився з У-ґуном й уклав союз з царством Хань, спрямований проти Цінь.
256 року до н.е. царство Цінь знищила Східну Чжоу, поваливши Нань-вана, й приєднавши її володіння до своїх[12]. Але спротив продовжив Вень-ґун, правитель держави Західна Чжоу, що до 249 року до н.е. боровся з Цінь, але зазнав поразки[13][14]. Решта членів монаршої родини Цзі втекли до держави Вей.
З 771 до 510 року до н.е. столицею Східного Чжоу було місто Ванчен (відоме як Старе Ченчжоу), з 510 року до н.е. столицю було перенесено до міста Лої (відоме як Нове Ченчжоу).
Влада перебувала у вана, але обмежувалася власним доменом. Остаточно оформився адміністративний апарат, що складався з «трьох гунів» (саньгун): тайбао, тайші і тайфу, які керували справами домену вана та вважалися внутрішніми посадовцями; «трьох міністрів» (сима — військовий, ситу — робіт, сикун — юстиції) і «шести посадовців» (тайцзай керував домашніми справами імператора та державними справами; тайцзун відповідав за жертовні обряди; тайчжу — за молитви за вана і успіх в справах; тайши — за релігійні справи; та тайбу — за ворожіння). Головним сановником був тайші.
Межі між військовою знаттю та землевласниками розмивалися. Внаслідок розладу у країні через тривалі війни відбувається зубожіння частини старовинної знаті, внаслідок чого їх соціальний статус знижується. Водночас відвищується значення ши, що часто поєднується з представниками стану жу, оскільки останні з числа вищого чиновництва отримують земельні володіння. Внаслідок цього ши перетворюється на шляхетський стан.
На початку Східного Чжоу оформлюється новий жрецький стан. У різних царствах тайши перестали виконувати функцію старших жерців. Їхні основні функції тепер полягали у складанні «анналів» царства. Фактично вони стали «історіографами», в обов'язки яких входила регулярна письмова фіксація всіх основних дій правителя і реакції на них Неба у вигляді стихійних лих і погодних явищ, які могли трактуватися як знамення. Згодом їх стали звати даши (大史). У період Чуньцю існували наступні категорії жерців: чжу 祝 (чжуші 祝史), цзун 宗 (цзунжень 宗人 чи чжуцзун 祝宗), бу卜 й ши 史[15]. Чжу і цзун відповідали за організацію та проведення різного роду релігійних церемоній, перші — у храмах та вівтарів різних духів і божеств, другі — найімовірніше, у поминальних храмах, пов'язаних з культом предків; жерці бу тлумачили ворожіння за допомогою панцирів черепах, а жерці ши — за допомогою стебел деревію[16][17]. Старшими жерцями в царствах часів Східної Чжоу були переважно чжу і ши, зрідка — цзун. Слідом за ними прямували столичні жерці категорії гу (瞽) — сліпі жерці-музики. До неї окрім власне гу також відносили ши (師) — жерців-виконавців державних мелодій (інь або цюй), що виконували свого роду гімни царства, що супроводжували і світські заходи, і релігійні церемонії. У цьому традиція розрізняла сліпих без зіниць (соу 瞍) і сліпих зі зіницями (з більмом, мен 矇). Жерці гу разом із жерцями чжу і ши брали участь у деяких релігійних церемоніях, але до переліку придворного жрецтва не входили. Тих жерців, які обслуговували локальні культи, називали у (巫). Вони вступали в спілкування з духами, які, за уявленнями того часу, могли вселятися в їхнє тіло і говорити їх вустами, тому їхню назву часто перекладають словом «шаман»[18]
Набувають більшого значення селяни, оскільки відтепер вони стають вирішальним фактором у веденні війни (не знатні колісничні, а селяни вирішували долю битв).
Купецький стан стає державотворчим елементом: він збирає натуральні податки з ленників, котрі мали важливе значення для постачання міст продуктами харчування.
Відбувалася трансформація суспільства, до якої патріархальна кланова система, створена династією Чжоу, більше не могла адаптуватися.
Відбувся значний розвиток сільського господарства з подальшим збільшенням населення. Між васалами постійно відбувалися боротьби за землю чи інші ресурси. Домінуючим матеріалом для виготовлення знарядь праці стало залізо до кінця Східної Чжоу; таким чином, це вважається початком залізної доби в Китаї.
Нового стимулу дістали нові ремесла, зафіксовано початок шовківництва. Як еквівалент обміну замість мушель каурі стали використовуватися мідні монети, також їх стали робити з інших металів.
Вани вже не мали необхідних ресурсів, щоб утримувати великі армії[19]. Тому армія Східного Чжоу вже включала «варварські» війська, такі як народ ді. Так, Хуей-ван одружився з принцесою племені червоних ді на знак вдячності за важливість військ останніх[20]. Сян-ван також одружився з принцесою ді після отримання військової підтримки[21].
В період Чуньцю відбувається військова реформа, коли основою війська стають не шляхта і аристократи, а професійні солдати. Згодом утворюється спадковий військовий стан[22].
У цей час стрільба з лука перейшла від цільової стрільби до масованих залпів[23]. Колісниці було покрито товстими шкіряними обладунками та мали коротшу жердину, ніж попередні моделі, але все ще перевозили традиційний екіпаж з візника, лучника та нападника з числа аристократів, і мали барабан, дзвін, гонг та прапор для передачі команд піхоті. Колісниця була ядром об'єднаної озброєної цзи («роти»), поряд з трьома піхотними лян («чотами») загалом 72 піших воїнів та возом з постачанням з екіпажем 25 осіб. Суто піхотні цзи складалися зі 100 піших воїнів, розділених на 4 лян по 25 осіб кожен, кожен поділявся на 5-особові у («відділення»). 5 цзи складали лу (батальйон), 5 лу складали ши («дивізію»). Армія (цзюнь) складалася з 5 ши, а польова армія могла мати розмір від 3 до 5 цзюнь[24].
До кінця періоду Чуньцю на полі бою з'явилася кавалерія, а колісниця поступово повернулася до ролі командної платформи протягом наступного періоду Чжаньґо[25]. У період Воюючих царств воєнні дії ставали дедалі професійнішими, замінюючись масованими піхотними арміями, оскільки менша кількість держав, що залишилися, ставала більш централізованою. Тепер армії царств (професійні солдати і мобілізовані селяни) могли досягати 100 тис. вояків.
Постійний вплив північних культур жунів («варварів», тобто кочівників) відбилося у прийнятті Чжоу стрижнеподібних щочних накладок у степовому стилі для кінної упряжі у X ст. до н.е., а також у степових гачках для поводів, вигнутих ножах, долотах, сокирах з втулками, кованих бронзових виробах, обладунках з рогів та прикрасах з бісеру[26].
У період Східної Чжоу до попередньої зброї стали застосовували піки (пі) і алебарди (цзі), кинджали (бішоу) і навіть довгі мечі.
Освіта стала загальною для цивільного населення.
За часів династії працював відомий лікар Ван Шухе.
У літературі цей період відомий створенням найраніших з класичних текстів, що збереглися у збірках «Шицзін» та «Шуцзін».
Східна Чжоу відома як золотий вік китайської філософії: Сто шкіл думки, які процвітали, оскільки суперники-владики захищали мандрівних вчених, очолюються прикладом Академії Цзіся Ці. Дев'ять шкіл, які стали домінувати над іншими, - це конфуціанство, легізм, даосизм, моізм, два напрямки Школи дипломатії, Школа імен, Військова школа Сунь-цзи (Бін-цзя) та Школа натуралістів (Інь яе цзя). У періоді Східної Чжоу тривала плідна творчість уславлених мислителів Стародавнього Китаю — Конфуція, Лао-цзи, Мо-цзи, Сюнь-цзи, Мен-цзи[27].
Найдавніші відомі розписи, що датуються III ст. до н.е., написано китайською тушшю на шовку. Фігури, що стоять в профіль, зображено швидким еліптичним мазком пензля, вони супроводжуються драконами, журавлем і рибою. Рух ефектно підкреслюється позами, злегка зміщеними назад, та аксесуарами, що пливуть майже горизонтально[28].
- ↑ Minzhen, Chen; Pines, Yuri (2018). "Where is King Ping? The History and Historiography of the Zhou Dynasty's Eastward Relocation". Asia Major. 31 (1): 1–27
- ↑ Pines, Yuri (2020). Zhou History Unearthed: The Bamboo Manuscript Xinian and Early Chinese Historiography. Columbia University Press. pp. 100–107
- ↑ Li, Feng. Landscape and Power in Early China. Cambridge University Press. p. 277. ISBN 9780511217777.
- ↑ "Eastern Zhou Dynasty (770 BC-221 BC) in China History". www.warriortours.com
- ↑ Pines, Yuri (2002). Foundations of Confucian Thought: Intellectual Life in the Chunqiu period (722-453 B.C.E.). Honolulu: University of Hawai'i Press. с. 109. ISBN 9780824823962
- ↑ "Zhou Dynasty". World History Encyclopedia
- ↑ Chien, Szuma (1979). Records of the Historians. China Books & Periodicals. ISBN 978-0835106184
- ↑ Fritz-Heiner Mutschler, Achim Mittag (2008). Conceiving the Empire: China and Rome Compared. OUP Oxford. pp. 32–33. ISBN 9780191550447
- ↑ Chien, Szuma (1979). Records of the Historians. China Books & Periodicals. ISBN 978-0835106184.
- ↑ ZHOU GENEALOGY. Warring States Period (англ.). Архів оригіналу за 5 липня 2015. Процитовано 08 січня 2019
- ↑ Sima, Qian (1995). William H. Nienhauser Jr (ред.). The Grand Scribe's Records, Vol. 1: The Basic Annals of Pre-Han China (Volume I) (англ.). Bloomington, Indiana: Indiana University Press, p. 79-83
- ↑ Xu, Zhaofeng. "Considering Chengzhou ('Completion of Zhou') and Wangcheng ('City of the King')" (PDF). Chinese Archaeology
- ↑ Schinz, Alfred (1996). Axel Menges (ed.). The Magic Square: Cities in Ancient China. Stuttgart, London: Daehan Printing & Publishing Co, p. 80
- ↑ Tan, Koon San (2014). Dynastic China: An Elementary History. Petaling Jaya: The Other Press Sdn. Bhd, p. 37, 56
- ↑ Чунь цю Цзо чжуань чжу («Вёсны и осени» и «Комментарий Цзо» со сводными комментариями). Авт. коммент. Ян Бо-цзюнь. Т. 1–3. Пекин, 2000, c. 1536
- ↑ Зинин С.В. «Мантические ритуалы бу и ши в эпоху Чунь цю (VIII−V вв. до н.э.)» // Этика и ритуал в традиционном Китае. Сб. ст. М., 1988
- ↑ Ульянов М.Ю. «Историографы» даши в период Чунь цю // ВостокЗапад: историко-литературный альманах. 2011–2012. М., 2013, c. 21–22
- ↑ Васильев Л.С. Культы, религии, традиции в Китае. М., 1970, c. 63–65
- ↑ Li, Feng. Landscape and Power in Early China. Cambridge University Press. p. 277. ISBN 9780511217777
- ↑ Poo, Mu-chou (2012). Enemies of Civilization: Attitudes toward Foreigners in Ancient Mesopotamia, Egypt, and China. State University of New York Press. pp. 87–88. ISBN 978-0-791-48370-1
- ↑ Zhao, Dingxin (2015). The Confucian-Legalist State: A New Theory of Chinese History: A New Theory of Chinese History. Oxford University Press. p. 86. ISBN 978-0-190-46361-8
- ↑ Yu, Yi-Ming. 2019. “Transformation of Military Ethics During the Zhou Dynasty in Ancient China.” Journal of Military Ethics 18 (4): 333–52
- ↑ Lee, Watne E. (2016). Waging War: Conflict, Culture, and Innovation in World History. Oxford University Press. pp. 71–73. ISBN 978-0199797455
- ↑ Richard A. Gabriel (2002). The Great Armies of Antiquity. ABC-CLIO. p. 147. ISBN 9780313012693.
- ↑ Shaughnessy, Edward L. (1988), "Historical Perspectives on The Introduction of The Chariot Into China", Harvard Journal of Asiatic Studies, 48 (1): 189–237
- ↑ Rawson, J., Huan, L. & Taylor, W.T.T. Seeking Horses: Allies, Clients and Exchanges in the Zhou Period (1045–221 BC). J World Prehist 34, 489–530 (2021).
- ↑ Carr, Brian; Mahalingam, Indira, eds. (1997). "Axial Thinkers and the Formation of Philosophical Schools". Companion Encyclopedia of Asian Philosophy. Routledge. p. 466. ISBN 978-0-415-03535-4
- ↑ Yang Xin, Richard M. Barnhart, Nie Chonghzeng, James Cahill, Lang Shaojun, Wu Hung 2003, p. 22
- Rayne Kruger. All Under Heaven. A Complete History of China.—Boston, 2003.— рр.60-63
 | |
|---|---|
| Довідкові видання | |
| Нормативний контроль |
