Перейти до вмісту

Династія Чжоу

Очікує на перевірку
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Чжоу (значення).

Чжоу
династія Шан Flag
 1046 до н. е. – 256 до н. е. династія Цінь Flag
Чжоу: історичні кордони на карті
Чжоу: історичні кордони на карті
Мовикитайська
Форма правліннямонархія
Правитель 
• 1046 - 1043 до н. е.
У-ван
Історія 
• засновано
1046 до н. е.
• знищено
256 до н. е.
Населення
• 273 до н. е.
30 000 000 осіб
Попередник		 Наступник
династія Шан
династія Цінь
Вікісховище має мультимедійні дані
за темою: Династія Чжоу

Династія Чжоу (кит.: 周朝; піньїнь: Zhōucháo) — династія і держава в Китаї, що існувала у 1046－256 рр. до н. е. (за іншими даними, 1027—221 рр. до н. е.[1]). Її правління було найдовшим у китайській історії, хоча політичний і військовий контроль вона зберігала лише до 771 року до н. е. Цей період називають періодом Західної Чжоу: цей період поділяється на раннє Західне Чжоу (1027–966 рр. е.), середнє Західне Чжоу (965–857 рр. е.) і пізнє Західне Чжоу (877–771 рр. е.). Наступна половина існування династії носить назву Східна Чжоу: цей період вміщує в себе період Чуньцю та значну частину періоду Воюючих царств.

Історія

[ред. | ред. код]

Передумови

[ред. | ред. код]
Битва при Мує

Згідно з китайською міфологією, лінія Чжоу почалася, коли Цзян Юань, дружина легендарного імператора Ку, дивом зачала дитину, Ці («Залишену»), ступивши на божественний слід Шан-ді. Ці приписують те, що він значно покращив сільське господарство,[2] на дяку за щоо імператор Шунь дарував йому владу над поселенням Тай (на території сучансого міста Угун, провінція Шаньсі), прізвище Цзі та титул Хоудзі («Володар проса»)[3]. Він навіть отримував жертви як бог врожаю. Син і онук Ці — Бучжу і Цюй — обіймали посаду аграрного майстра (нунши)[3]. Лю, син Цзюя, привів свій народ до процвітання, поселивши його в місці під назвою Бінь (точне місцезнаходження залишається невідомим, але, можливо, воно було поблизу Ліньфеня на річці Фен у сучасній провінції Шаньсі), яким його нащадки правили протягом поколінь з титулом гун[4].

Пізніше Тай-гун (1158 – 1126 до н.е.) повів клан з Бінь до Чжоу, району в долині річки Вей (сучасний повіт Цішань). В подальшому брати Тайбо, Чжун'юну і Цзілі (1126 – 1101 до н.е.) перебували на службі династії Шан, але втекли до дельти Янцзи, де вони заснували серед тамтешніх племен державу У. Син Цзілі, Вень (1101 – 1050 до н.е.), переніс столицю до Фен. Близько 1046 року до н.е. син Вень, У, та його союзник Цзян Цзия на чолі армії у 45 000 вояків та 300 колісниць перетнули Хуанхе та перемогли Чжоу, вана Шан, у битві при Мує, що поклало початок династії Чжоу. Але згідно практики Ерван Саньке («два вана та три пошани») члену переможеної родини Шан надано володіння Сун.

Записи про плем'я чи князівство чжоу надходять з двох джерел. Династія Шан зберігала записи про Чжоу в кістках оракула. Тексти переважно належать до часів правління У Діна та останніх монархів Шан. Після падіння Шан клан Цзі заснував династію Чжоу та розпочав власну розповідь про попередні покоління. «Шу цзін» та «Бамбукові аннали» – два основних історичних джерела цього періоду.

Згідно цих джерел чжоу мешкали у регіоні Гуаньчжун («земля в межах перевалів») за часів династії Шан[5], до його повстання та подальшого завоювання Шан у 1046-1045 роках до н.е., що призвело до встановлення династії Чжоу. Згідно з історичними даними, додинастичний Чжоу піднявся як васальна держава на західному кордоні Шан, діючи як її союзник проти варварів сіжун, доки їхній вплив не перевищив вплив династії Шан.

Проточжоу спочатку проживали у високогір'ї Шеньсі-Шаньсі, де вони поглинули елементи культури Хуншань та степів. Саме в цей момент легенда зустрічається з реальністю, оскільки відомі джерела вказують на те, що Лю-гун перемістив свій народ у нижню долину річки Фен та на західний берег Хуанхе. Дійсно, саме після цієї міграції проточжоуці повернулися до землеробства. Наступні гуни чжоусців знову привели їхв долину річки Вей, щоб уникнути вторгнень кочівників сіжунів. Разом з тим на думку дослідників племена чжоу прийшли в долину річки Вей ще за часів держави Ся, ставши осілим і землеробським (цьому сприяли кліматичні й природні умови[6]), про що свідчать археологічні розвідки. Долина річки Вей була батьківщиною Чжоу до їхнього завоювання Шан і залишалася сакральним центром і безпосередньо керованим ванами володінням протягом усього періоду Західного Чжоу[7].

У цей період чжоуці змішувалися з тибето-бірманським народом цян, утворив з ними політичний союз. Він цянів перейняли традиції культури Сива[8].

Спочатку чжоуські князі планували зі здобиччю повернутися до своїх володінь, проте У-ван переконав їх залишитись на захоплених землях. Тоді ж було засновано нову династію, яка дістала назву Чжоу.

Західна Чжоу

[ред. | ред. код]
Докладніше: Західна Чжоу
Повстання трьох охоронців

У-ван багато зробив для зміцнення влади свого роду, проте не встиг завершити розпочаті реформи — раптово помер 1043 року до н. е. Фактичну владу перебрав його брат Чжоу-ґун, при цьому в безпосередньому підпорядкуванні останнього перебували всі східні території держави, а західними областями опікувався Шао-ґун. Чжоу-ґуну вдалося придушити повстання своїх братів Гуаньшу, Кайшу і Хуошу та представників колишньої династії Шан[9]. Чжоу-ґун провів політичну і адміністративні реформи, зміцнивши владу своєї династії. Також успішно діяв проти племен наньмань на півдні, дун'ї на східному узбережжі Жовтого моря, лушуйху. З метою контролю над цими племенами і шанським населенням було створено васальні держави Ці та Лу, які контролювали дун'ї; Цзінь та Янь, які охороняли північ та північний схід; Вей, яка контролювала колишню шанську столицю Їньсюй та східний вузол шляхів.

Володіння Західної Чжоу

Війни з кочовими племенами з півночі та північного заходу, відомими як сяньюнь, гуйфан, сіжун, шаньжун і цюаньжун, загострилися у період Західного Чжоу. Зафіксовано, що ці племена атакували територію Чжоу, але в той час Чжоу розширювалися на північ, зазіхаючи на їхні традиційні землі, особливо на долину річки Вей. Археологічні розвідки доводять, що Чжоу розширювалися на північ та північний захід за рахунок культури Сіва[10].

Бронзові написи фіксують початок великих військових експедицій у нижній Ордос, на півострів Шаньдун проти дун'ї. Чжао-ван звернув свою увагу на долину річки Янцзи на півдні, де стикнувся з державою Чу, але бл. 958 року до н.е. зазнав ніщивної поразки у битві на річці Хань[11]. Це призвело до послаблення політичного і військового авторитету ванів й посилення місцевих володарів-васалів. Му-ван також протистояв племені цюаньжун на північному заході та протодержави Сюй. Це був час експансії та колонізації в усіх напрямках. Лі-ван також безуспішно здійснював військові кампанії проти племен на півдні та південному сході. Це ще більше послабило авторитет вана, що співпало з його спробами обмежити вплив аристократії, коли поступово охолоджувалися стосунки з васальними державами і ван довільно скидав та призначав васалів. Невдоволення знаті діями володаря проявилося в скасуванні щорічних обов'язкових візитів до столиці держави. Інші перестали підтверджувати присягу вірності вану. Зрештою об'єднані війська місцевих володарів захопили столицю Чжоу, скинули з трону Лі-вана. Наступний правитель — Сюань-ван — вже мав стримувати сусідів на півночі, особливо племена цзянжун та цюаньжун.

Зміцнення васалів, котрі закликали до країни кочівників, поступово призводило до послаблення держави. У 750 році до н. е., Шень-хоу за підтримки племен цзен і цюаньжунів, повалив Ю-вана, внаслідок чого столиця Хаоцзін було сплюндровано[10]. Представники правлячої династії на чолі із Пін-ваном втекли на схід, де заснували столицю Ванчен, чим започаткували династію Східна Чжоу[12].

Східна Чжоу

[ред. | ред. код]
Докладніше: Східна Чжоу
Кордони Східної Чжоу та удільні володіння

Перенесення столиці на схід призвело до втрати прямого контролю над долиною річки Вей, основним джерелом доходів вана. Менша долина річки Ло на сході була занадто малою, щоб утримувати велику армію, яка була гарантом підпорядкування васалів. Також переміщення ванського двору та інших аристократичних родів на схід загострило конфлікт за ресурси, що згодом втягнуло держави Ці, Лу, Янь, Цзінь, Чу[13].

Період Чуньцю (Весни і осені) характеризувався прискореним падінням авторитета влади вана, хоча його ритуальне значення зберігалося. Доволі швидко відбувається розпад держави на самостійні удільні держави. Визнання верховної влади Чжоу призводило до стримування протистояння між місцевими володарями. Вже у період місцевих культур з'являються гегемони (ба), які отримували від вана військову владу над рештою держав. При цьому гегемони не намагалися приєднати землі сусідів до своїх, забезпечували колективний захист від північних та південних ворогів («варварів»). Міждержавні збори, скликані гегемонами, допомагали підтримувати мир, як-от 40-річне перемир'я між державами після зборів Шанцю у 546 році до н.е.

Другий період характеризується остаточним занепадом впливу та влади династії Чжоу. Останній період характеризується послабленням колишніх гегемонів та початком аристократичних родів всередині царств, а також з 500 року до н.е. посиленням втручання в справи держав Чжоу царств У і Юе[14]. Вани залишалися верховними ритуальними правителями протягом цього періоду, але вони були відсторонені від міждержавних відносин.

Найбільший вплив спричинила боротьба всередині царства Цзінь, в результаті чого з нього у 403 році до н. е. виокремилися царства Хань, Вей та Чжао. З цього момент відраховують період Чжаньґо (Воюючих царств). Двір Чжоу визнав Хань, Чжао та Вей повністю незалежними державами.

У 344 році до н.е. Хуей-гун з Вей першим прийняв титул «ван» для себе. Інші пішли за ним, що стало поворотним моментом, оскільки правителі навіть не розглядали свою васальну залежність від Чжоу, натомість проголошуючи себе повністю незалежними державами.

256 року до н.е. царство Цінь знищила Східну Чжоу, поваливши Нань-вана, й приєднавши її володіння до своїх[15]. Відновити Східну Чжоу намагався Вень-гун, що до 249 року до н.е. боровся з Цінь, але зазнав поразки[16][17]. Решта членів монаршої родини Цзі втекли до держави Вей.

Територія

[ред. | ред. код]

За часів правління Чен-вана та Кан-вана династія Чжоу простягалася на схід до моря, на захід до верхів'їв річки Вей, на північ до Сушеня (сучасний Чаоян, Ляонін) та на південь до району на північ від річок Янцзи та Хуай і річки Хань, досягнувши своєї найбільшої протяжності[18].

Столиці

[ред. | ред. код]

Під час Західного Чжоу ван У зберіг стару столицю Фен (на західному березі річки Фен) для церемоніальних цілей, але збудував нову для свого палацу та адміністрації неподалік у Хаоцзіні (на східному березі річки Фен). Також існувала сакральна столиця Ціі (Цічжоу) на горі Цішань (в Шеньсі).

З 771 до 510 року до н.е. столицею Східного Чжоу було місто Ванчен (відоме як Старе Ченчжоу), з 510 року до н.е. столицю було перенесено до міста Лої (відоме як Нове Ченчжоу).

Населення

[ред. | ред. код]

Складалося з гуженів (мешканців столиць вана і феодальних володінь, а також сянів-околиць і суїв-поселень); єженів («дикі люди», мешканці сільської місцини). Гужени були чжоусцями або знаття з Шан і дун'ї, тоді як єжени були місцевими жителями, простолюдинами. Перші могли брати участь у політиці та освіті, а також були зобов'язані служити у війську тоді як єжени не мали цього права. Завойовані племена та невеликі держави зазвичай називалися шубан[19].

Устрій

[ред. | ред. код]

Влада перебувала у вана. З метою посилення законності Чжоу було запроваджено доктрину Мандат Неба, одночасно проводячи важливі ритуали Шан у Ванчені та Ченчжоу[20]. Також з цього часу ван став зватися Сином Неба. Ступінь централізації країни та політичної автономії її частин, ритуально підпорядкованих вану, залишається предметом історичних досліджень. Чжоу-ґун запровадив систему фенцзянь[21], що встановлювало децентралізоване управління, а державу зрештою перетворило на своєрідну конфедерацію[22].

Домен вана складався з земель, що розташвоувалися навколо столиці на відстані 1 тис. лі. Завойовані землі були розділені на спадкові феоди (чжухоу), які зрештою стали самостійними володіннями. У питаннях спадкування династія Чжоу дотримувалася системи цзун-фа, що складалася з патрілінійного походження і спадкування, першоначалля, патріархату, екзогамії братів і сестер [23][24][25].

Існувало п'ять рангів панства і чиновництва нижче вана: гун, хоу, бо (伯 «граф»), цзі (子 «віконт») та нань (男 «барон»)[26]. За часів Західної Чжоу вони були окрім традиційний аристоркатичних титулів (гун, хоу і бо) також позначенням рангу в адміністративній ієрархії. Носії «гун» і «бо» були сановниками в центральному апараті. Перший також був старшим міністром (тайші) і великим опікуном (тайфу); другий ранг мали міністри сикун і сигун, а також очільники кланів, оскільки він також позначався як «старший брат». Утримувачі рангу бо керував столичними повітами. Також титул бо надавали вождям союзних чи дружніх племен. Ранг «цзі» спочатку підкреслював статус старшого сина, який потім міг стати лідером клану або навіть володарем держави. Його також надавали вождям племен, з якими відносини були ненайліпшими. «Хоу» та «нань» належали до місцевої феодальної системи «Хоу, Дянь, Нань». Перші відповідав за розміщення військ, інспектування та управління прикордонними територіями, тоді як «нань» був нижчим рангом, призначеним хоу або бо для допомоги хоу в управлінні прикордонними територіями.

За часів Східної Чжоу ці ранги перетворилися на власне титули. Часом енергійний гун відбирав владу у своїх васалів та централізував державу. Централізація ставала все більш необхідною, оскільки держави починали воювати між собою, а децентралізація заохочувала до ще більшої війни. Під час періоду Чуньцю ці ранги втратили своє практичне значення[27].

Для керування власним доменом вани Західної Чжоу формували власний чиновничий апарат, члени якого зазвичай поєднували цивільні та військові функції. У ранній період були міністри освіти, військовий міністр, міністр робіт, міністр юстиції, великий міністр та три гуна. З середнього періоду Західної Чжоу часу центральний уряд базувався на двох інституціях: Ціншіляо, яка керувала адміністративними справами, та Тайшіляо, яка керувала ритуалами та жертвопринесеннями. Першу за часів Західної Чжоу очолював тайбао (великих захисник), але вже наприкінці цього періоду й за Східної Чжоу — тайші (великий міністр). Тайші відповідав за імператорські укази, систему оплати праці, жертвопринесення, сезони та записи, календар та ведення записів.

Цінділяо складалося з «Трьох гунів і чотирьох напрямків». Від пізньої Шан було успадковано систему Трьох великих гунів, відомих також як женжень (три мудрих чи три старці): тайбао, тайші і тайфу, які керували справами домену вана та вважалися внутрішніми посадовцями. «Чотири напрямки» були аристократами та володарями за межами домену вана, які керували справами феодалів у чотирьох напрямках та вважалися зовнішніми посадовцями.

Цінділяо піпорядковувалися «Три міністри: сима (військовий міністра) ситу (земельний наглядач), сигун або сикун (наглядач будівництва), що окрім усього наглядали за садами, болотами, пасовищами та сільськогосподарськими угіддями, також для логістичних цілей під час військової кампанії.

Тайшіляо очодювали «Шість посадовців», також відомими як «Небесні Чиновники». Спочатку їх очолював тайші. Тайцзай (太宰) керував домашніми справами імператора та державними справами; тайцзун (太宗) відповідав за жертовні обряди; тайчжу (太祝) — за молитви за вана і успіх в справах; тайши (太士)— за релігійні справи; та тайбу (太卜) — за ворожіння.

За внутрішні справи вана відповідали наступні чиновнкии — цюйфа (趣馬), який відповідав за коней; та шаньфу (膳夫) — за їжу та видачу особистих наказів вана.

Адміністративний поділ

[ред. | ред. код]

Держава за часів Західної Чжоу подялося на 9 префектур і 71 феодальне володіння, але до початку Східної Чжоу їх зросло до 1700 (Сін, Янь, Цзінь, Ці, Лу, Шень, Суй, Чжен, Цай, Ден, Сун, Сюй, Хуан, Їн, Вей, Чень, Го, Цзюй, Тяо, Цзяньму, Цяо, Лян, Хе, Цзюнь, Чжу, Дунь, Ху, Тен, Сє, Цзі тощо)[28][29]. За часів Східної Чжоу домен вана також було поділено на повіти (сянь).

У період Чуньцю на захоплених в кочових племен і в нижній течії Янцзи землях почали засновуватися командирства (цзюнь), але вони були доволі рідкісними. За своюїм статусом вони дорівнювалися повітам[30].

Домен і усі володіння в часи Західної Чжоу складалися з укріпленою столиці (го), передмістя (сян), сільської місцини (бі) з поселеннями (суй). Домен вана мав 6 сян і 6 суй, велика васальна держава — 3 сян і 3 суй. До часів Східної Чжоу із збільшенням населення ця система розвинулося у шу ше — появою груп сіл замість окремих поселень, утворенням сусідських громад з кровними зв'язками, тісно пов'язаних між собою (дан). В залежності від розміру сільських груп їми керували му (великими) і чанбо (малими).

Суспільство

[ред. | ред. код]

Стани

[ред. | ред. код]

У період Західної Чжоу держава була суто феодальною. Правлячий клас складався з Сина Неба (вана) та аристократії, а нижчий клас складався з простолюдинів, поділених на чотири види занять (або «чотири категорії людей», а саме вчені-чиновники, селяни, робітники та торговці). Династія Західна Чжоу перетворила своїх родичів із клану Цзі, вождів та командуючих військами на васалів. За системою фенцзянь ван виділяв аристократу певну ділянку землі, встановлюючи його правителем цього регіону та дозволяючи його нащадкам законно успадкувати його титул і володіння. Це створило велику кількість місцевих автономних феодальних володінь. Останні в свою чергу розділили землю між своїми залежними родинами і так далі по ієрархії до чиновників, які мали своїх залежних родичів, і простолюдинів[31].

Аристократи мали володіти шістю мистецтвами, що включали в себе стрільбу з лука, управління колісницею, знання і дотримання лі, володіння письмом і знання з математики. Влада аристократів і правителів визначалася кількістю їхніх колісниць, релігійними привілеями (жертвопринесення, танці, гімни), віком їхніх традицій, їхнім спорідненістю з родиною вана та їхнім багатством. Бронзові посудини використовувалися для поклоніння предкам, а їхні написи вказували на ранг відповідної родини. Аристократи ретельно достримувалися системи, яка розрізнювала їх статус згідно кількості ритуальних сосудів у храмах предків (так звана система лє дін 列鼎).

Нижчі аристократів розташовувалися «лицарі» (нижчі військові командири) ши і шляхта шанського походження, відома як жу (儒), представники якої стали основою чиновництва, перетворившись на новий спадковий стан[32]. Найвідомішим з них був Конфуцій, який навчав системі взаємних обов'язків між начальниками та нижчими.

В період Східної Чжоу внаслідок розладу у країні через тривалі війни відбувається зубожіння частини старовинної знаті, внаслідок чого їх соціальний статус знижується. Водночас відвищується значення ши, що часто поєднується з представниками стану жу, оскільки останні з числа вищого чиновництва отримують земельні володіння. Внаслідок цього ши перетворюєтьс яна шляхетський стан.

Найбільшим за чисельністю був селянський стан, з них переважалди вільні селяни, які здебільшого були простолюдинами (єжень). Також існували різні залежні робітники та раби (гожень), але вони становили меншість сільського населення[33]. Селяни набувають більшого значення в часи Східної Чжоу, оскільки відтепер вони стають вирішальним фактором у веденні війни.

Раби походили переважно з військовополонених та злочинців. Перших захоплювали під час завоювання Шан династією Чжоу та східних кампаній проти кочових племен і між васальними державами. війни породжували велику кількість рабів, переважно іноземного походження. Злочинці походили зі шляхти нечжоуських держав Цзіньлуань, Цюе, Сюй та Юань, яких було повалено та поневолено. Тоді цілі клани було зведено до рабства через політичну поразку. Простолюдини, які скоїли злочини, також могли бути перетворені на рабів. Окрім невеликої кількості рабів, яких використовували як жертвоприношення, більшість рабів були примушені до служби на землях аристократів чи володарів; багаті чиновники у великих державах мали понад 10 тис. рабів[19].

Купецький стан стає державотворчим елементом: він збирає натуральні податки з ленників, котрі мали важливе значення для постачання міст продуктами харчування.

Усі мешканці го (столиці володіння, держави) були членами військової аристократії ши або ремісниками; у столичному повіті не проживали селяни. Натомість останні мешкали в навколишній сільській місцевості (бі).

Родина

[ред. | ред. код]

Основою була патріархальна, патрілінійна родина. Велика лінія (та-цун) — це лінія старших синів (цзун), що продовжується нескінченно від предка-засновника. Менша лінія (цзу) — це лінія молодших синів, що сягає не більше ніж п'яти поколінь назад. Великі та менші лінії постійно відгалужуються від нових менших ліній, заснованих молодшими синами[31][34].

Основною одиницею соціальної, політичної та економічної організації знаті Західного Чжоу був рід, менша група в межах клану (сін), яка зазвичай контролювала кілька сіл[35]. Окрім особистих імен (мін 名), чоловіків-аристократів називали їхніми родовими іменами (шì 氏), тоді як жінок-аристократок називали їхніми клановими іменами. Простолюдини не мали ні кланових, ні родових імен[36].

До середньої Західної Чжоу земля, спочатку подарована ваном, розглядалася як власність родовідної системи, розподілена головою родовідної системи між сім'ями родовидної системи. Написи фіксують передачу земельних ділянок між окремими особами, зокрема для врегулювання судових позовів[37].

Виникнувши за часів Західної Чжоу, ритуальна система лі закодувала розуміння манер як вираження соціальної ієрархії, етики та регулювання матеріального життя; відповідні соціальні практики ідеалізувалися в рамках конфуціанської ідеології.

Шлюб

[ред. | ред. код]

Чжоу запровадили назви кланів (сін 姓), що визначали широкі групи спорідненості за їхнім материнським походженням[38]. Деякі вчені припускають, що назви кланів були введені для регулювання шлюбів між різними етнічними групами долини Вей, які утворили додинастичну Чжоу[35]. Близько 10 кланів, що одружувалися між собою, неодноразово згадуються в бронзових написах. Найвідомішим був клан Цзі (姬) ванів Чжоу, правителів більшості східних колоній та значної частини аристократії долини Вей. Більше половини головних дружин ванів Західного Чжоу належали до клану Цзян (姜)[35].

Саме за часів правління династії Чжоу в суспільстві склалася процедура весілля, що відіграла ключову роль в еволюції весільної церемонії протягом наступних століть, стала основною моделлю, що активно використовувалася у китайському феодальному суспільстві[39]. Процедура складалася з 6 обрядів: «нацай» (відправлення першого подарунка до будинку нареченої на знак заручин — китайську гуску), «веньмін» (запит імені (прізвища) нареченої — ворожіння на щастя чи нещастя), «нацзі» (сповіщення сім'ї нареченої про позитивний результат ворожіння у храмі сім'ї нареченого), «начжен» (відправлення подарунка, що закріплює заручини, в будинок нареченої — в залежності від статків: 5 відрізів шовкових тканин (селяни і простолюдини); до нього додаток певної кількості оленячих шкур (аристократи); нефритова дощечка (гуни, хоу); екіпажі, коней і нефритовий скіпетр (ван), «цін ці» (запит родини нареченої дати весілля, після визначення часу урочистостей, родина нареченого посилає людину до рідних нареченої, щоб повідомити про це та підтвердити обрану дату), «цінь ін» (весілля)[40]. Через 3 місяця після весілля наречена прибувала до храму предків чоловіка. Цей обряд називався «мяо цзянь».

З часів періоду Чуньцб існувало 5 причин відмови чоловіка від шлюбу: незгода сім'ї; погана сім'я: наявність злочинців або тяжкохворих у роді; смерть старшого сина; жалоба. Умовами розірвання шлюбу були: бездітність, перелюб, непослух щодо батьків чоловіка, балакучість, злодійство, ревнощі, погана хвороба. Якщо дружина порушувала одне або кілька із цих правил, то чоловік міг розірвати шлюб із нею на свій розсуд, не питаючи згоди жінки. Разом з тим передбачалось три випадки, в яких чоловік не міг відправити від себе дружину: якщо їй вже не було куди повернутися; якщо подружжя разом пережило трирічну жалобу або якщо чоловік одружився бідним, а при дружині розбагатів[41].

Статеві відносини

[ред. | ред. код]

Окрім «Ши Цзін», де фігурували гендерна неоднозначність та одностатеві почуття, династія Чжоу існувала з багатьма зафіксованими формами гомосексуальності, включаючи гомосексуальність селян та вояків[42]. Бісексуальність та/або гомосексуальні практики часто включали гетеросексуальні шлюби, що були основою родинних зв'язків та соціальних мереж за династії Чжоу, тоді як чоловіча гомосексуальність часто була «класовою», що означало, що ці стосунки передбачали економічні та соціальні вигоди[43].

Право

[ред. | ред. код]

Закони тепер писалися на бронзовим речах, але чиновників, які б їх забезпечували, було мало. Му-ван запровадив нові закони, що дозволяли підданим відкуплюватися від тілесних покарань і таким чином наповнювати державну скарбницю.

За дотриманням виконання законів відповідав посадовець чжуньжень, кримінальний процес очолював сикоу. судовими справами у війську відав сиши.

Економіка

[ред. | ред. код]

Основу становило сільське господарство, частково були розвинені ремісництво і внутрішня торгівля. У той час як усі поля належали аристократам, приватними полями керували виключно окремі родини, а продукція належала виключно селянам. Лише продукція з общинних полів, оброблена всіма вісьмома сім’ями, йшла до аристократів, а вона, у свою чергу, могла йти вану як данина.

З IX ст. існувала система колодязів (цзінтянь чжіду), що являла собою метод розподілу землі. Вона зберігалася десь до кінця періоду Воюючих держав. Земельна ділянка була поділена на дев'ять квадратів, причому центральний квадрат (цзітянь) оброблявся для виконання громадських обов'язків, таких як виробництво зерна для спільного зберігання під час неврожайних періодів, тоді як навколишні квадрати оброблялися окремими домогосподарствами[44].

Землеробством займалися переважно домогосподарства, які складали ядро сільськогосподарського виробництва[45]. Ці домогосподарства були зобов'язані сплачувати трудову службу, податки та військові зобов'язання перед своїми панами або державою, залежно від періоду[46].

Клімат у басейні Хуанхе за часів династії Чжоу був значно теплішим, ніж у XXI ст., що дозволяло вирощували різні господарські культури (просо, сорго, пшеницю, рис, бобові, порей, городина і садовина, конопля, очерет) й мати вищу врожайність. Основними знаряддями сільськогосподарського виробництва за часів династії Західна Чжоу були плуг та мотика[47]. За часів династії Західна Чжоу сільськогосподарські знаряддя все ще виготовлялися переважно з дерева, кістки, каменю та мушлі, також використовувалися деякі бронзові знаряддя[48]. Систему залишення землі було замінено перелоговою сівозміною.

Перші проекти гідротехніки в Китаї були започатковані за часів династії Чжоу, зрештою як засіб для сприяння сільськогосподарському зрошенню. Перші іригаційні роботи у V ст. до н.е. здійснив Сімень Бао з держави Вей, що провів канал від річки Чжан[49].

Призначилися спеціальних посадовці для управління садами та вирощування садовини і городини. Також практикувалася лісозаготівля, посадка лакових дерев, шовковиці та фруктових дерев, а для охорони лісів були створені такі офіційні посади, як гірський єгер та лісничий.

Полювання, скотарство та рибальство також були поширеними видами діяльності. Правляча родина та знать використовували полювання для розваги або військової підготовки, тоді як простолюдини використовували його для отримання необхідних речей. У той час у Північному Китаї були такі тварини, як водяні буйволи, слони, носороги, козулі та бамбукові щури, які зараз зустрічаються в субтропічних і тропічних регіонах[47].

Посудина ю (різновид казана дін)

Деякі важливі виробничі сектори цього періоду включали виплавку бронзи, яка була невід'ємною частиною виготовлення зброї, сільськогосподарських знарядь, дзвонів, дзеркал (пласких, вигнутих і опуклих

в центрі). У цих галузях промисловості домінувала знать, яка керувала виробництвом таких матеріалів[50]. Найпоширенішими посудинами протягом усього періоду були чаша-гуǐ та казан-дін. Найдавніші гуǐ були підняті на підставці[51]. З часом посудини ставали менш яскравими. Винні посудини, такі як келихи та посудини для розливання, продовжували вироблятися, але значною мірою зникли в до кінця пізньої Західної Чжоу. Посудини ю та цзунь зазвичай відливали в відповідних наборах[52]. До середини X ст. до н.е. посудини зменшилися, а їхній профіль став простішим[53]. Новими типами були ваза ху та посудина сю[52]. Гуї цього періоду, як правило, мають кришки[54]. Нові типи посудин почали з'являтися на початку IX ст. до н.е. і швидко поширилися по всій долині Вей, де ніжки та ручки стали більшими та складнішими, і часто увінчувалися головами тварин[53][55]. Лиття чавуну задокументовано ще в 513 році до н.е.

За часів Східної Чжоу Використання бронзи не обмежувалося релігійними ритуалами та стало більш світським, часто використовувалося як весільний подарунок для оздоблення дому. Бронзові дзвони та бронзові дзеркала поступово ставали популярними, а тотеми тварин і монстрів були замінені барвистими та стилізованими декоративними візерунками. Також з'явилися посудини з низькотемпературною зеленою свинцевою глазур'ю, поліровані чорні посудини з нещільною текстурою та посудини з високотемпературною глазур'ю.

Кераміка поступово перейшла на метод швидкого обертання, і вироби стають стандартизованими. Температура випалу примітивних порцелянових черепків досягла понад 1200 °C, корпус більш ніжний, і він глазурований синім та жовто-зеленим кольорами. Мінеральний склад близький до складу порцеляни. Також можливо стали виробляти вапняково-кремнієве скло[56]. Деякі керамічні вироби імітували новітні популярні лакові вироби з яскравими кольорами, а інші — бронзові. Були також ліпні та декоровані керамічні плитки та цегла.

Продовжувалися продиції шовківництва. Розведення шовкопрядів дуже поширене, а текстиль став важливою додатковою діяльністю для фермерів. Шовкові тканини включають саржеві жакардові тканини та вишиті вироби[57].

Кістяні знаряддя були незамінними для життя населення. Шпильки для волосся, наконечники стріл та сільськогосподарські знаряддя праці, такі як кістяні лопати, було виготовлено з кісток тварин, рогів або мушель.

Різьблення по нефриту менш поширене в період Західної Чжоу, зазнало піднесення в період Східного Чжоу. Окрім традиційних поховальних речей, з нефриту стали виготовляти особисті прикраси.

Існувало виробництво транспортних засобів, яке поєднує обробку дерева, бронзи, шкіри та нефриту[47].

Податки

[ред. | ред. код]

Основними були сільськогосподарські натуральні податки («середній квадрат»), панщина (3 через 10 днів) та військова служба. Податки вираховувалися від кількості приватної землі із розрахунку 1 му ( 0,0667 га). У період Східної Чжоу часто податки зерном замінювали військову службу.

Військо

[ред. | ред. код]
Докладніше: Військо династії Чжоу

В часи Західної Чжоу армії були відносно невеликими військами, що складалися з аристократів-дафу, дрібних шляхтичів, залежних від вана або феодала їхньої рідної держави. Ці армії були відносно погано оснащені.

Хоча організовані військові сили існували разом із державою, про ці ранні армії залишилося мало записів. Армії були зосереджені навколо знаті на колісницях, яка відігравала роль, подібну до мікенських ахейців, оскільки була головною бойовою силою армії. Спочатку ці армії були погано навчені та безладно постачалися, а це означало, що вони не могли вести кампанію більше кількох місяців і часто були змушені відмовлятися від своїх завоювань через брак припасів[58].

Польова армія власне вана в часи Західної Чжоу складалася з «Шести ши [армій] Заходу» (西六師), що базувалися у столиці та долині річки Вей, та «Восьми ши [армій] Ченчжоу» (成周八師), що базувалися у Лої[59]. Особливим підрозділом, згаданим у написах, є ванхан (王行), який ймовірно був під прямим командуванням вана під час особистого походу. Вояки останнього не мали обмежень щодо терміну служби. Всі ці армії та їх вояків вани забезпечували зброєю і харчами за рахунок власних коштів[60]. «Шість армій Заходу» було знищено під час невдалої війни проти держави Чу у сер. X ст. до н.е.

Армія формувалася за десятичними принципом, складалося з підрозділів у 10, 100, 1000 і 10 тис. вояків. У великих військових кампаніях брали участь як власне війська вана, так й його васалів. Васальні держави мали право на менші військові сили: великі мали право на 3 армії, середні – на 2, а малі – на 1. В середньому армія становила бл. 10 тис. піхоти і 200 колісниць[61]. Верховні міністри (тайші) також мали свої особисті армії, обмежені 100 вершниками, і від них також очікувалася участь у військових кампаніях та феодальних володіннях. Солдатів набирали з міських жителів, які складалися з кланів правлячого роду Чжоу, і вони повинні були служити один раз на кожні чотири сезони на рік. Жу і ши складали ядро бойових колісниць армії[62].

Хоча колісниці використовувалися в битві й раніше, лише в епоху Західної Чжоу вони почали застосовуватися у великій кількості. Завоювання Шан Чжоу, можливо, було пов'язане з використанням ними колісниць[63]. Співвідношення колісниць до піхоти за часів Чжоу дорівнювало 1 до 10[64]. Археологічні знахідки демонструють схожість між похованнями коней Чжоу зі степовим населенням на заході, таким як саки та усуні[65].

За часів Східної Чжоу вани вже не мали необхідних ресурсів, щоб утримувати великі армії[66]. Тому армія Східного Чжоу вже включала «варварські» війська, такі як народ ді. Так, Хуей-ван одружився з принцесою племені червоних ді на знак вдячності за важливість військ останніх[67]. Сян-ван також одружився з принцесою ді після отримання військової підтримки[68].

В період Чуньцю відбувається військова реформа, коли основою війська стають не шляхта і аристократи, а професійні солдати. Згодом утворюється спадковий військовий стан[69].

У цей час стрільба з лука перейшла від цільової стрільби до масованих залпів[64]. Колісниці було покрито товстими шкіряними обладунками та мали коротшу жердину, ніж попередні моделі, але все ще перевозили традиційний екіпаж з візника, лучника та нападника з числа аристократів, і мали барабан, дзвін, гонг та прапор для передачі команд піхоті. Колісниця була ядром об'єднаної озброєної цзи («роти»), поряд з трьома піхотними лян («чотами») загалом 72 піших воїнів та возом з постачанням з екіпажем 25 осіб. Суто піхотні цзи складалися зі 100 піших воїнів, розділених на 4 лян по 25 осіб кожен, кожен поділявся на 5-особові у («відділення»). 5 цзи складали лу (батальйон), 5 лу складали ши («дивізію»). Армія (цзюнь) складалася з 5 ши, а польова армія могла мати розмір від 3 до 5 цзюнь[70].

Колісниця початку періоду Чжаньґо

До кінця періоду Чуньцю на полі бою з'явилася кавалерія, а колісниця поступово повернулася до ролі командної платформи протягом наступного періоду Чжаньґо[63]. У період Воюючих царств воєнні дії ставали дедалі професійнішими, замінюючись масованими піхотними арміями, оскільки менша кількість держав, що залишилися, ставала більш централізованою. Тепер армії царств (професійні солдати і мобілізовані селяни) могли досягати 100 тис. вояків.

Склад

[ред. | ред. код]

У періоди Західного Чжоу та ранньої Східної Чжоу війна розглядалася як аристократична справа, з протоколами, які можна порівняти з лицарством європейського лицаря[71]. Найкращі серед селян обиралися для служби у війську, проходячи відбір для підвищення до класу воїнів[72]. Лише ті, хто мав ранг жу і ши та вище мали право брати участь у бойових діях; вільновідпущеники та раби, які жили за межами міських стін, могли виконувати лише допоміжні ролі[69]. Воїни-аристократи мали вправно володіти луком і керувати колісницею, а мисливство розглядалося в якості військової підготовки.

Правителі і воїни зверталися до оракулів, щоб переконатися, що війни суворо відповідають небесній волі та праведності, Чжоу надавали великого значення виконанню наказів у бою, незважаючи на можливі втрати в житті та майні. Ця релігійна аура законості також означала, що аристократи вважали брехню у війні ганьбою для своїх предків, а святотатці ставали ізгоями зі свого клану[69]. На початку періоду Чуньцю Сян, гун держави Сун, коли йому порадили атакувати ворожі сили Чу, поки ворожа армія переходила річку вбрід, відмовився і чекав, поки армія Чу сформується. Але таке ставлення до лицарської честі вже в середині Чуньцю почало зникати[71].

Держави не нападали на інші держави під час жалоби за своїм правителем. Правлячі родини не були повністю знищені, тому нащадкам залишалися шанси на шанування своїх предків[73].

Війни починалися з церемонії «обіцянки рішучості», святкування тріумфального повернення солдатів включали церемонію привітання та церемонію «пожертвування рабів», а поразки в битві відзначалися церемонією плачу. Інші військові церемонії включали церемонію «позики солдата», церемонію «позики маршруту» та церемонію «утворення союзу» між лордами. Війни також включали герці, заздалегідь домовлені у певний час і в певному місці[74].

Починаючи з період Чуньцю ситуація поступово змінюється на користь застосування все більшої кількості піхоти, основу якої станвоили селяни,частково ремісники та купці. Тому командування залишається переважно за аристократами, а військова справа спочатку стає селянською, а в період Чжаньґо — професійних, спадкових вояків.

Командування

[ред. | ред. код]

За часів Західної Чжоу військом керував зазвичай ван, якому в часи західної Чжоу допомагали тайбо і тайфу. Військове командування було розділене відповідно до аристократичного рангу, а влада розподілялася між панством. За відсутності вана армією керував сима, якому підпорядковувалися командувачі — ялюй і хуцзюй. Спочатку ши була другою посадою після сима, тому навіть позначення армії (10 тис. вояків) було як ши. Вже в напркиінці Західного Чжоу ши за значенням поступався ялюю і хуцзюю. Нижче розташовувалисятисячники, сотники і десятники. Посада хучен полягала в командуванні оборонними спорудами двору вана, шиші – місцевими міськими залогами.

З часів Східної Чжоу сима – це загальна назва, яку використовували чиновники на всіх рівнях армії, відповідальні за військовий набір та податки.

Зброя і обладунки

[ред. | ред. код]
Бронзовий шолом кінця Західної Чжоу

Бронзова зброя, така як списи та короткі мечі і кинжали, була основним спорядженням як піхоти, так і колісниць в період Західної Чжоу. Також застосовувалися луки. В якості захисту застосовувалися шкіряні обладунки та бронзові щити.

Чжоусці багато чого запозичували від переможених шанців. Колісниці були вдосконалені, зросла кількість спиць у колесі, а самі спиці стали вигнутими від осі до обода, що збільшило міцність коліс та підвищило швидкісні характеристики колісниць. Зазвичай у них запрягали двійку коней, але часто зустрічалися квадриги, інколи – трійки. Основними конструктивними вузлами чжоуської колісниці були: дишловий спосіб запряжки (довжина дишла 350 см), розміщення кузова на перетині осі з дишлом (ось завдовжки бл. 250 см), наявність ярма-перекладини (140 см) та ярм-рогаток на шиях коней, використання коліс зі спицями (діаметр коліс 134-136 см), які кріпилися на довгу трубчасту втулку, нерухома вісь та колеса, що оберталися, використання металевих деталей; ширина кузова бли. 140 см, а висота його бортиків - бл. 110 см[75][76].

Постійний вплив північних культур жунів («варварів», тобто кочівників) відбилося у прийнятті Чжоу стрижнеподібних щочних накладок у степовому стилі для кінної упряжі у X ст. до н.е., а також у степових гачках для поводів, вигнутих ножах, долотох, сокирах з втулками, кованих бронзових виробах, обладунках з рогів та прикрасах з бісеру[77].

У період Східної Чжоу до попередньої зброї стали застосовували піки (пі) і алебарди (цзі), кинджали (бішоу) і навіть довгі мечі.

  • Бронзова цзі
    Бронзова цзі
  • Піки періоду Чуньцю
    Піки періоду Чуньцю

Тактика

[ред. | ред. код]

У період Західної Чжоу відбувалися переважні герці окремих колічниць, здійснювалися прориви на них у шикування противника. Піхота допомагала у битві. Найзначущі зміни у розробці та застосуванні тактики відбулися наприкінці періоду Чуньцю і насамперед в період Чжаньґо. Бойове шикування армій відбувалося квадратом (фан 方), квадратом з «крилами» (сюань-ї 玄翼), кругами (юань 圓), «загострене» (чжуйхан 錐行), розсіяна (шу 疏), щільна (шу 數), «гусяча» (яньхан 雁行),. Квадратні формування підходили для рівної місцевості, круглі — для пересіченої місцевості, загострені — для обходу підвищеної місцевості, а квадратні — з крилами — для охоплення лінії бою, щільні — для запобігання прориву супротивника, «гусяча» — для зближення з ворогом за допомогою лука та стріл, «гачкоподібна» — для швидкої зміни бойових планів[78][79]. Вояки з довгою зброєю розташовувалися на передовій, з короткою — позаду, де їх підтримували лучників[80].

Квадратні формування повинні бути розрідженими в центрі, збільшеними з боків і особливо сильними ззаду. Розсіяні формування було призначено для випадків, коли мало броні та живої сили, щоб формування виглядало сильним і стійким. Встановлюючи прапори, списи по краях і розташовуючи численні невеликі групи для наступу та відступу, планувалося залякати ворога. Щільні формування повинні були мати війська, що рухаються в тісній близькості, з достатнім простором для правильного володіння зброєю та не травмування один одного. Вони повинні були щільно шикуватися та не містити прогалин. «Загострені» формування повинні були збільшеними біля основи та гострими по краях. «Гачкоподібні» формування — мати пряму передню лінію з вигнутими «крилами». Формування «крил» повинні були добре організованими та використовувати багато прапорів та знаків розрізнення, щоб, коли всі вони рухатимуться одночасно, піхотинці створювали величезний галас[81].

Вірування

[ред. | ред. код]

Написи показують, що Чжоу перейняли ритуали предків Шан. Це прийняття практик Шан свідчить про спробу легітимізувати правління Чжоу[82][83]. Проте Чжоу не прийняли людських жертвоприношень, які були настільки поширені в пізній Шан, і навіть не згадували про них у жодному зі своїх текстів[84].

Державною релігією Чжоу був культ предків та природних сил на чолі із Небом (Тянь), а також богу Шан-д й Землі (Ді)[85]. Вважалося, що ван отримував владу (а разом з нею і право видавати закони) від самого Неба, яке спосилало його родині «повеління (мандат) на царювання», а кожній людині — «мандат на життя» (Тянь мін). Таким чином, ван носив також титул «Син Неба» — як особа, на якій лежить відповідальність за зв'язок між світом людей та космосом. Важливим інструментом цієї системи була нібесна сила де 德, яку ван отримував від Неба через заслуги предків та, згідно із віруваннями того часу, за їх безпосередньої участі.Чжоу хотіли збільшити кількість шукачів просвітлення, містиків та тих, хто був би зацікавлений у вивченні таких речей, щоб ще більше дистанціюватися від парадигми епохи Шан та місцевих традицій.

Ритуальні ху-вази часів пізньої Західної Чжоу

Жертвопринесення предкам були центральними релігійними церемоніями аристократії. Багато отриманих текстів обговорюють ці ритуали, але більшість із цих текстів датуються періодом Чжаньґо і відображають ідеалізацію Західної Чжоу, яка настає століттями раніше. Первинними джерелами є ритуальні посудини та їхні написи[86]. Зміни в наборах посудин в аристократичних гробницях середньої Західної Чжоу відображають значну зміну в ритуальній практиці, включаючи перехід від невеликої сімейної обстановки до більшої події, що включає більше представників родової групи[87][88]. Отримані тексти описують ці ритуали як такі, що відбуваються в храмах роду[89].

Найдетальніший ранній опис ритуалу предків знайдено в одному з малих придворних гімнів од «Колючий кальтроп» (Чучі)[90]. Ритуал описується як спільне свято, під час якого духи померлих предків запрошувалися спуститися з небес до храму предків, щоб поспілкуватися з живими[91]. Визначено три ролі: «благочестивий нащадок» (сяосунь), який був головою роду, «величезний імітатор» (хуанші), підлітковий член родини, який представляє померлих предків, та «виконуючий обряд (гунчжу), фахівець з ритуалів, що посередничає між ними[92][93]. Члени роду готують підношення з проса, м’яса та елю. Поки свято продовжується представленнями та тостами, що іменник оголошує благочестивому нащадку[94]. Барабани та дзвони звучать, щоб відзначити завершення обрядів та супроводжувати імітатора з храму, знаменуючи повернення духів на небеса[95][96].

Написи містять багато згадок про храми, присвячені предкам ванів, як місця проведення церемоній, на яких ван дарував почесті або призначення. Ці храми часто описуються як частина палацу, що ще більше підкреслює їх подвійні релігійні та адміністративні функції[97].

Культура

[ред. | ред. код]

Чжоу наслідували культурні практики Шан, можливо, щоб узаконити власне правління[98], і стали наступниками культури Шан[99]. Водночас чжоуські племена, можливо, також були пов'язані з плем'ям сіжунів, широко визначеною культурною групою на захід від Шан[100]. Культурні артефакти сіжунів співіснували з бронзовими виробами Західної Чжоу, що свідчить про тісний зв'язок між жунами та Західною Чжоу[101].

Мова

[ред. | ред. код]
Докладніше: Давньокитайська мова

Припускають, що чжоу, ймовірно, розмовляли мовою, значною мірою схожою за словниковим запасом та синтаксисом на мову населення Шан[102][103]. Саме до період Західного Чжоу належим одна з найраніших написів давньокитайською мовою[104]. Саме в період Чжоу корпус складних ієрогліфів сіншен (фоно-семантичних) було суттєво розширено.

Писемність

[ред. | ред. код]
Докладніше: Дачжуань
Дачжуань часів Східної Чжоу

Протягом династії Чжоу тривав процес розвитку основного шрифта (цзіньвень), що почалося ще наприкінці династії Шан. Зрештою сформувалося письмо великої печатки (дачжуань). Інші письменні форми, що використовувалися в кінці епохи Чжоу, включають письмо з тюленями-птахами (няочуншу), а також регіональні форми держав періоду Чжаньґо

Наука

[ред. | ред. код]

Існують свідоцтва про наявність розвиненої політичної ідеології, астрономічних знань, філософської думки та багатої музичної культури.

Ведіння регулярної хроніки подій зафіксоване з 841 року до н. е., Гунхе, який з'являється у Сима Цяня як найраніша дата у хронологічному викладені подій епохи Чжоу.

За часів Східної Чжоу працював відомий лікар Ван Шухе

Філософія

[ред. | ред. код]

Східна Чжоу відома як золотий вік китайської філософії: Сто шкіл думки, які процвітали, оскільки суперники-владики захищали мандрівних вчених, очолюються прикладом Академії Цзіся Ці. Дев'ять шкіл, які стали домінувати над іншими, - це конфуціанство, легізм, даосизм, моізм, два напрямки Школи дипломатії, Школа імен, Військова школа Сунь-цзи (Бін-цзя) та Школа натуралістів (Інь яе цзя). У періоді Східної Чжоу тривала плідна творчість уславлених мислителів Стародавнього Китаю — Конфуція, Лао-цзи, Мо-цзи, Сюнь-цзи, Мен-цзи[105].

Література

[ред. | ред. код]

У літературі цей період відомий створенням найранніших з класичних текстів, що збереглися у збірках «Шицзін» та «Шуцзін».

Мистецтво

[ред. | ред. код]

Існують суттєві відмінності між витворами мистецтва, особливо бронзовими, Західної Чжоу та витворами мистецтва Східної Чжоу, які прийшли на зміну їм. На цих основах, лаку та шовку, художники створювали радикально нові стилістичні ефекти. У пізніший період (V–III століття до н. е.) вони були менш схильні до створення уявних фігур та «абстрактних» форм, ніж до зображення видимого світу.

Мистецтво бронзи зазнало розвитку завдяки взаємодії з мистецтвом лаку, яке, здається, стало модною формою мистецтва[106][107]. На посудинах гуǐ та дін найчастіше були довгі написи[108]. Посудини ранньої Західної Чжоу були розвитком дизайну пізнього Шану, вирізнялися високорельєфним декором, часто з яскраво вираженими фланцями, та широко використовували мотив таотє[109]. До середини X ст. до н.е. (середня Західна Чжоу) таотє було замінено парами довгохвостих птахів, що стояли один навпроти одного[110]. На початку IX ст. до н.е. тваринні прикраси було замінено геометричними формами, такими як ребристість та смуги ромбоподібної форми[55].

У період між кінцем Західної Чжоу і початком Східної Чжоу з'явилася металургія заліза; її рідкість виправдовувала її періодичне прикрашання бірюзовими кабошонами, оправленими в суцільне золото, у скупченні вермикулярних візерунків та очей, що нагадують драконів[111].

Бронзовий дзвін Західної Чжоу

Було виявлено бронзові дзвони, чудові лакові речі, що вкрито фігурами (птахами, зміями та фантастичними істотами) та геометричними формами (криві лінії та прямокутники). Ці мотиви, що створено мистецтвом лакування, також був знайдений на вишитих тканинах, і як лак, так і вишивка служили моделями для бронзових майстрів[112]. Декор змінився з пари ручок, отриманих з очей мотиву таотіе, до трьох рядів ручок з кожного боку. Дзвони стали довшими і отримали петлі на своїх держаках, завдяки чому їх можна було підвішувати[113]. Набори з трьох однакових дзвонів займають чільне місце в елітних гробницях, що відображає роль, яку вони відігравали в церемоніях Чжоу на честь своїх предків[114].

Найдавніші відомі розписи, що датуються III ст. до н.е., написано китайською тушшю на шовку, знайдено у гробницях ванів часів Східного Чжоу[115]. Фігури, що стоять в профіль, зображено швидким еліптичним мазком пензля, вони супроводжуються драконами, журавлем і рибою. Рух ефектно підкреслюється позами, злегка зміщеними назад, та аксесуарами, що пливуть майже горизонтально[116].

Нефритові вироби зустрічалися набагато рідше часів ранньої Західної Чжоу[117]. За середньої Західної Чжоу складні техніки обробки нефриту було запозичено з держав Чу і У та поєднані з намистинами з заходу. Популярними мотивами були птахи та композиційні фігури людських голів і драконів[118].

Архітектура

[ред. | ред. код]

У ранньому сакрально-політичному центрі Цічжоу (崎周) було розташовано три різночасних палацових і храмових комплекси: палац пам'ятника Фенчу (凤雏) — раннього періоду держави Західне Чжоу (бл. 1027–966 рр. до н. е.) храм предків пам'ятника Шаочень (召陈), що існував протягом всього Західного Чжоу, і палацово-храмовий комплекс пам'ятника Юньтан (云塘). Будівництво храмового комплексу в Юньтані почалося в середньому Західному Чжоу (965–857 рр. до н. е.). Це найпізніший палацово-храмовий комплекс центру Цічжоу, який функціонував синхронно із 2 палацово-храмовими комплексами центру Фен-Хао. (двох столиць Фен і Хаоцзін[119].

«Перший палац» (Фенчу, Цічжоу) діяв від У-вана до Кан-вана. Найважливішими частинами пам'ятника є зовнішній кам'яний екран, передня (перша) будова і довгий коридор-стіна, вздовж якої розташовані маленькі кімнати для перегляду коридору (флігелі). У палаці виявлено велику кількість панцирів черепах з написами (близько 10 000 штук), проте лише кілька панцирів містять цілі написи, інші або містять по одному знаку, або зруйновано. Палацовий комплекс Шаочень має площу 6375 м².

У Фен діяв палацовий комплекс відомий у дослідників як «П'ятий палац» (五号宫室), від якого залишився на тепер лише фундамент. Конструкція фундаменту виконана у формі літери Н. Головна споруда розташовувалася посередині, по краях другорядні. Довжина центральної споруди — 59 м, ширина — 23 м. Довжина бічних споруд — 59 м, ширина — 13 м. Це палац діяв від У-вана до Сюань-вана.

Поховання

[ред. | ред. код]

Гробниці аристократів ранньої Західної Чжоу мають подібну структуру до гробниць східних рівнин. Поховання відбувалися в прямокутних ямах, орієнтованих з півночі на південь. Пандус, викопаний на південь, дозволяв переносити труну та поховальні дари до дерев'яної конструкції (гуо 槨), збудованої на дні ями. У похованнях високого статусу на півночі викопували другий пандус, коротший і трохи вищий за південний пандус, і зі сходами, можливо, для обраної аудиторії на похороні. Труну зазвичай розміщували з півночі на південь, а померлого клали лежачи на спині, головою зазвичай на північ. У ямі під труною (яокен 腰坑 «пояснична яма») тримали жертовного оленя або собаку. Площа навколо боків гуо було заповнено утрамбованою землею, щоб утворити виступ (ерцентай 二層台), на якому розміщувалися ритуальні посудини та інші жертвоприношення, особливо коней. Потім могилу запечатували, заповнюючи яму та пандуси утрамбованою землею[120][121].

Практика поховання слуг разом з їхнім господарем продовжувалася, але в менших масштабах, а додаткові людські жертвоприношення, які спостерігаються в похованнях Шан, відсутні в похованнях Західного Чжоу[122]. Посудини для зернових підношень були додані до поховального комплексу з початку періоду Західного Чжоу[123].

Ближче до кінця середнього періоду відбулися різкі зміни в ритуальних посудинах, знайдених в аристократичних похованнях. Було введено кілька нових типів. Посудини стали більшими та виготовлялися в однакових наборах, часто з однаковими написами[124]. Келихи та наливники для алкоголю в стилі Шан були остаточно відкинуті, замінені парами посудин ху для зберігання алкоголю 50 см заввишки[125]. Були додані відповідні набори дзвонів, засновані на південних моделях[126]. Додавання декоративних речей з напівкоштовного каміння постійно зростало протягом усього періоду Західного Чжоу[123]. Практика покриття облич померлих відповідної форми нефритовими виробами з'явилася в пізній період[127].

Нефритові вироби, що використовувалися для покриття обличчя померлого в гробниці пізнього Західного Чжоу

Поховання Західного Чжоу, від ценра долини Вей до Янь на північному сході та Шаньдун на сході, надзвичайно одноманітні за пропорціями та облаштуванням, дотримуючись стандартів, очевидно, встановлених по всій території Західного Чжоу[128].

Ця одноманітність порушиться протягом наступного періоду Чуньцю, оскільки місцеві володарі продемонстрували свою владу, а також включили елементи сусідніх народів[129]. Дослідниками виявлено низку аристократичних гробниць часів Східної Чжоу, насамперед періоду Чуньцю. Цзен-хоу Ї му — одна з важливіших пам'яток Китаю середини епохи Чжоу.

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ The Ancient Dynasties. Архів оригіналу за 30 серпня 2012. Процитовано 25 грудня 2019.
  2. ↑ '"Major Hymns - Decade of the Birth of Our People - Birth of Our People
  3. ↑ а б Records of the Grand Historian, "Annals of Zhou", §3
  4. ↑ Wu, K. C. (1982), The Chinese Heritage, New York: Crown, p. 235
  5. ↑ Li, Feng (2006), Landscape and Power in Early China: The Crisis and Fall of the Western Zhou 1045–771 BC, Cambridge University Press, p. 32
  6. ↑ Li, Feng (2006), Landscape and Power in Early China: The Crisis and Fall of the Western Zhou 1045–771 BC, Cambridge University Press, pp. 30–32
  7. ↑ Li, Feng (2006), Landscape and Power in Early China: The Crisis and Fall of the Western Zhou 1045–771 BC, Cambridge University Press, p. 30
  8. ↑ Charles Keith Maisel, Early Civilizations of the Old World : The Formative Histories of Egypt, the Levant, Mesopotamia, India and China, Psychology Press, 1999, p. 325
  9. ↑ Shaughnessy, Edward L. (1999). "Western Zhou History". In Michael Loewe; Edward L. Shaughnessy (eds.). The Cambridge History of ancient China - From the Origins of Civilization to 221 B.C. Cambridge: Cambridge University Press, p. 311
  10. ↑ а б Tse, Wicky W. K. (2018). The Collapse of China's Later Han Dynasty, 25–220 CE: The Northwest Borderlands and the Edge of Empire. Routledge. p. 45–46, 63, n.40. ISBN 978-1-315-53231-8
  11. ↑ Li Feng. Landscape and Power in Early China. Cambridge University Press. pp. 93–94. ISBN 0511348487.
  12. ↑ Xu, Zhaofeng. "Considering Chengzhou ('Completion of Zhou') and Wangcheng ('City of the King')" (PDF). Chinese Archaeology.
  13. ↑ Li, Feng. Landscape and Power in Early China. Cambridge University Press. p. 277. ISBN 9780511217777.
  14. ↑ Fritz-Heiner Mutschler, Achim Mittag (2008). Conceiving the Empire: China and Rome Compared. OUP Oxford. pp. 32–33. ISBN 9780191550447
  15. ↑ Xu, Zhaofeng. "Considering Chengzhou ('Completion of Zhou') and Wangcheng ('City of the King')" (PDF). Chinese Archaeology
  16. ↑ Schinz, Alfred (1996). Axel Menges (ed.). The Magic Square: Cities in Ancient China. Stuttgart, London: Daehan Printing & Publishing Co, p. 80
  17. ↑ Tan, Koon San (2014). Dynastic China: An Elementary History. Petaling Jaya: The Other Press Sdn. Bhd, p. 37, 56
  18. ↑ （2007年）:《西周史與西周文明》第四章〈西周王朝的建立、興盛〉，第二節〈周公東征〉，第57頁-第60頁
  19. ↑ а б （2007年）:《西周史與西周文明》第十三章〈西周的國與野〉，第二節〈國人與野人〉，第184頁-第57頁
  20. ↑ Shaughnessy (1999), "Western Zhou History", in Loewe, Michael; Shaughnessy, Edward L. (eds.), The Cambridge History of Ancient China, Cambridge University Press, pp. 310–311
  21. ↑ Chinn, Ann-ping (2007), The Authentic Confucius, Scribner, p. 43
  22. ↑ Hucker, Charles O. (1978), China to 1850: A Short History, Stanford University Press, p. 37
  23. ↑ Brashier, K. E. (2011-01-01). Ancestral Memory in Early China. Harvard University Press. ISBN 978-0-674-05607-7.
  24. ↑ Hwei, Li. "The ramage system in China and Polynesia" (PDF). Archived from the original (PDF) on 2013-09-21
  25. ↑ Tao, Hsi-Sheng. Marriage and Family, Shanghai. 1934. pp. 17–31
  26. ↑ Government, Administration, and Law of the Zhou Period
  27. ↑ Yuri Pines (2009). Envisioning Eternal Empire Chinese Political Thought of the Warring States Era. University of Hawaiʻi Press. pp. 17–20. ISBN 9780824832759
  28. ↑ Kjellgren, Björn (2012). ”Zhou - förläningar och klassmekanismer”. Kinas äldre historia. Gleerups. sid. 20–23. ISBN 978-91-40-66370-2
  29. ↑ Hägerdal, Hans (2012). ”Zhoufolket tar över”. Kinas historia. Historiska media. sid. 43–46. ISBN 978-91-87031-24-3
  30. ↑ Edward L. Shaughnessy, Michael Loewe (1999). The Cambridge History of Ancient China From the Origins of Civilization to 221 BC. Cambridge University Press. p. 614. ISBN 9780521470308.
  31. ↑ а б Brashier, K. E. (2011). Ancestral Memory in Early China. Harvard University Press. ISBN 978-0-674-05607-7
  32. ↑ Rosenlee, Li-Hsiang Lisa (2012). Confucianism and Women: A Philosophical Interpretation. State University of New York Press. pp. 21–24. ISBN 978-0-791-48179-0.
  33. ↑ Ebrey, Patricia Buckley (2010). The Cambridge Illustrated History of China (2nd ed.). Cambridge University Press. ISBN 9780521124331
  34. ↑ Li (2013), Early China: A Social and Cultural History, Cambridge University Press, p. 141
  35. ↑ а б в Li (2013), p. 140
  36. ↑ Wilkinson, Endymion (2013), Chinese History: A New Manual, Cambridge, MA: Harvard Univ Asia Center, p. 113
  37. ↑ Li, Feng (2006), Landscape and Power in Early China: The Crisis and Fall of the Western Zhou 1045–771 BC, Cambridge University Press, pp. 125–126
  38. ↑ Li (2013), Early China: A Social and Cultural History, Cambridge University Press, pp. 139–141
  39. ↑ Те Цзин. Исследование брачных обычаев в древнем китайском обществе из трех обрядов // Журнал педагогического университета Шаньси. Серия: философия и социальные науки. 2009. № 7. С. 94–97
  40. ↑ Жуань Юань. Тринадцатиканоние с комментариями и толкованиями. Пекин, 1980. 2784 с. , с. 1680
  41. ↑ Чжан Сипо. История китайского законодательства о браке. Пекин, 2004, с. 30
  42. ↑ Hinsch, Bret. "Passions of the Cut Sleeve." Academic Publisher. De Gruyter Brill, 1990. p. 18
  43. ↑ Hinsch, Bret. "Passions of the Cut Sleeve." Academic Publisher. De Gruyter Brill, 1990. pp. 19–20
  44. ↑ Lewis, Mark Edward (1999). Writing and Authority in Early China. SUNY Press. ISBN 9780791441138
  45. ↑ Li, Feng (2013). Early China: A Social and Cultural History. Cambridge University Press. ISBN 9780521719810
  46. ↑ Hsu, Cho-yun (1965). Ancient China in Transition: An Analysis of Social Mobility, 722–222 B.C. Stanford University Press. ISBN 9780804702249
  47. ↑ а б в （2007年）:《西周史與西周文明》第六章〈生產與生活〉，第一節〈社會生產〉，第81頁-第90頁
  48. ↑ 趙世超，〈殷周大量使用青銅農具說質疑〉，《農業考古》，1983年第2期
  49. ↑ Needham, Joseph; et al. (1971), Science & Civilization in China, Vol. IV: Physics and Physical Technology, Pt. III: Civil Engineering and Nautics, Cambridge: Cambridge University Press, р.271.
  50. ↑ History of Zhou Dynasty 1122–255 BC China Education Center
  51. ↑ Shaughnessy, Edward L. (1991), Sources of Western Zhou History: Inscribed Bronze Vessels, University of California Press, pp. 129–130
  52. ↑ а б Shaughnessy (1991), p. 128
  53. ↑ а б Rawson, Jessica (1999), "Western Zhou archaeology", in Loewe, Michael; Shaughnessy, Edward L. (eds.), The Cambridge History of Ancient China, Cambridge: Cambridge University Press, p. 360
  54. ↑ Shaughnessy (1991), p. 130
  55. ↑ а б Shaughnessy (1991), pp. 126–127
  56. ↑ 參見中國科學院考古研究所：《淬西發掘報告》附錄二《張家坡西周居住遺址陶瓷碎片的研究》，文物出版社，1963年
  57. ↑ 參見李也貞等〈有關西周絲綢和刺繡的重要發現〉，《文物》，1976年第4期
  58. ↑ Sun Tzu, The Art of War, Translated by Sam B. Griffith (2006), Blue Heron Books, ISBN 1-897035-35-7, 23–24
  59. ↑ Li Feng (2006). Landscape and Power in Early China: The Crisis and Fall of the Western Zhou 1045–771 BC. Cambridge University Press. p. 94. ISBN 1139456881
  60. ↑ Li Feng (2003). ""Feudalism" and Western Zhou China: A Criticism". Harvard Journal of Asiatic Studies. 63 (1): 136–139.
  61. ↑ Haizong Lei · (2020). Chinese Culture and the Chinese Military. Cambridge University Press. pp. 3–5. ISBN 9781108479189
  62. ↑ Filipiak, Kai; Pumin, Huang (2014). Civil-Military Relations in Chinese History: From Ancient China to the Communist Takeover. Routledge. pp. 18–20. ISBN 978-1317573449.
  63. ↑ а б Shaughnessy, Edward L. (1988), "Historical Perspectives on The Introduction of The Chariot Into China", Harvard Journal of Asiatic Studies, 48 (1): 189–237
  64. ↑ а б Lee, Watne E. (2016). Waging War: Conflict, Culture, and Innovation in World History. Oxford University Press. pp. 71–73. ISBN 978-0199797455
  65. ↑ Rawson, Jessica; Huan, Limin; Taylor, William Timothy Treal (2021). "Seeking Horses: Allies, Clients and Exchanges in the Zhou Period (1045–221 BC)". Journal of World Prehistory. 34 (4): 489–530
  66. ↑ Li, Feng. Landscape and Power in Early China. Cambridge University Press. p. 277. ISBN 9780511217777
  67. ↑ Poo, Mu-chou (2012). Enemies of Civilization: Attitudes toward Foreigners in Ancient Mesopotamia, Egypt, and China. State University of New York Press. pp. 87–88. ISBN 978-0-791-48370-1
  68. ↑ Zhao, Dingxin (2015). The Confucian-Legalist State: A New Theory of Chinese History: A New Theory of Chinese History. Oxford University Press. p. 86. ISBN 978-0-190-46361-8
  69. ↑ а б в Yu, Yi-Ming. 2019. “Transformation of Military Ethics During the Zhou Dynasty in Ancient China.” Journal of Military Ethics 18 (4): 333–52
  70. ↑ Richard A. Gabriel (2002). The Great Armies of Antiquity. ABC-CLIO. p. 147. ISBN 9780313012693.
  71. ↑ а б Sources of East Asian Tradition, Theodore De Bary(Columbia University Press 2008), p. 119
  72. ↑ Haizong Lei · (2020). Chinese Culture and the Chinese Military. Cambridge University Press. p. 5. ISBN 9781108479189.
  73. ↑ Pre-modern East Asia: To 1800: A Cultural, Social, and Political History, ed. Patricia Ebrey, Anne Walthall, and James Palais (Boston and New York: Houghton Mifflin Company, 2006), p. 29
  74. ↑ Yu, Yi-Ming. 2019. “Transformation of Military Ethics During the Zhou Dynasty in Ancient China.” Journal of Military Ethics 18 (4): 333–52.
  75. ↑ Кожин П.М. Об иньских колесницах // Ранняя этническая история народов Восточной Азии. М., 1977. С. 278–287
  76. ↑ Комиссаров С.А. Чжоуские колесницы (по материалам могильника Шанцуньлин). – Изв. СО АН СССР. Сер. обществ. наук. 1980, № 1, вып. 1. С. 156–163
  77. ↑ Rawson, J., Huan, L. & Taylor, W.T.T. Seeking Horses: Allies, Clients and Exchanges in the Zhou Period (1045–221 BC). J World Prehist 34, 489–530 (2021).
  78. ↑ Sun Tzu; Sun Bin (2000), The Art of War: Complete Texts and Commentaries, Shambhala, p. 370
  79. ↑ Rand, Christopher C. (2017), Military Thought in Early China, SUNY Press, p. 65-66
  80. ↑ Shambhala 2000, p. 336
  81. ↑ Shambhala 2000, p. 378-379
  82. ↑ Bagley (2018), "The Bronze Age before the Zhou dynasty", in Goldin, Paul R. (ed.), Routledge Handbook of Early Chinese History, Routledge, p. 74
  83. ↑ Rawson, Jessica (1999), "Western Zhou archaeology", in Loewe, Michael; Shaughnessy, Edward L. (eds.), The Cambridge History of Ancient China, Cambridge: Cambridge University Press, p. 387
  84. ↑ Bagley (2018), pp. 75–76
  85. ↑ Ivanhoe, Philip J.; Van Norden, Bryan W. (2005). Readings in Classical Chinese Philosophy (2nd ed.). Indianapolis, IN: Hackett. pp. XII–XIV. ISBN 0-872-20781-1
  86. ↑ Kern, Martin (2009), "Bronze inscriptions, the Shijing and the Shangshu: the evolution of the ancestral sacrifice during the Western Zhou", in Lagerwey, John; Kalinowski, Marc (eds.), Early Chinese Religion, Part One: Shang through Han (1250 BC–220 AD), Brill, pp. 143–145
  87. ↑ Rawson, Jessica (1999), "Western Zhou archaeology", in Loewe, Michael; Shaughnessy, Edward L. (eds.), The Cambridge History of Ancient China, Cambridge: Cambridge University Press, p. 438
  88. ↑ Kern (2009), pp. 155–156
  89. ↑ Kern (2009), p. 157.
  90. ↑ Kern (2009), p. 173
  91. ↑ Falkenhausen (1993b), "Issues in Western Zhou studies", Early China, 18, p. 148
  92. ↑ Falkenhausen (1993b), "Issues in Western Zhou studies", Early China, 18, pp. 148–149
  93. ↑ Kern (2009), pp. 154, 173–176
  94. ↑ Legge, James (1871), Chinese Classics volume 4: The She King, or The Book of Poetry, part 2, pp. 371–372
  95. ↑ Kern (2009), pp. 174–176
  96. ↑ Falkenhausen (1993b), pp. 149–150
  97. ↑ Kern (2009), pp. 158–160, 162
  98. ↑ Rawson, Jessica (1993). "Western Zhou Archaeology". In Loewe, Michael; Shaughnessy, Edward L. (eds.). The Cambridge History of Ancient China: From the Origins of Civilization to 221 BC. Cambridge University Press. p. 387. ISBN 978-0-521-47030-8
  99. ↑ Li Feng (2006). Landscape and Power in Early China: The Crisis and Fall of the Western Zhou 1045–771 BC. Cambridge University Press. p. 286
  100. ↑ Chiang, Po-Yi (2008). Han Cultural and Political Influences in the Transformation of the Shizhaishan Cultural Complex (Masters thesis). Australian National University. pp. 1–2.
  101. ↑ Yang, Jianhua; Shao, Huiqiu; Pan, Ling (2020). The Metal Road of the Eastern Eurasian Steppe: The Formation of the Xiongnu Confederation and the Silk Road. Springer. p. 371. ISBN 978-9-813-29155-3
  102. ↑ Bodman, Nicholas C. (1980), "Proto-Chinese and Sino-Tibetan: data towards establishing the nature of the relationship", in Van Coetsem, Frans; Waugh, Linda R. (eds.), Contributions to historical linguistics: issues and materials, Leiden: Brill, p. 41
  103. ↑ McCraw, David (2010). "An ABC Exercise in Old Sinitic Lexical Statistics" (PDF). Sino-Platonic Papers (202)
  104. ↑ Baxter, William H. (1992), A Handbook of Old Chinese Phonology, Berlin: Mouton de Gruyter, pp. 2–3
  105. ↑ Carr, Brian; Mahalingam, Indira, eds. (1997). "Axial Thinkers and the Formation of Philosophical Schools". Companion Encyclopedia of Asian Philosophy. Routledge. p. 466. ISBN 978-0-415-03535-4
  106. ↑ Danielle Elisseeff, Art et archéologie : la Chine du néolithique à la fin des Cinq Dynasties (960 de notre ère), Paris, École du Louvre, Éditions de la Réunion des musées nationaux (Manuels de l'École du Louvre), 2008, p. 180-181
  107. ↑ Gabriele Fahr-Becker (dir.), Les Arts de l'Asie de l'Est., t. 1, Cologne, Könemann, 1999, tome 1, p. 55
  108. ↑ Shaughnessy (1991), p. 129
  109. ↑ Rawson (1999), p. 360
  110. ↑ Shaughnessy (1991), p. 126
  111. ↑ Danielle Elisseeff 2008, p. 177
  112. ↑ Danielle Elisseeff 2008, p. 175 - 184
  113. ↑ Rawson (1999), pp. 427–428
  114. ↑ Rawson (1999), pp. 429–430
  115. ↑ 藝術與建築索引典—東周[永久失效連結] 於2011年3月18日查閱
  116. ↑ Yang Xin, Richard M. Barnhart, Nie Chonghzeng, James Cahill, Lang Shaojun, Wu Hung 2003, p. 22
  117. ↑ Rawson (1999), pp. 430–431
  118. ↑ Rawson (1999), p. 431
  119. ↑ Тихвинский 2016 — История Китая с древнейших времен до начала XXI века: В 10 т. Т. 1: Древнейшая и древняя история (по археологическим данным): От палеолита до V в. до н. э. / Гл. ред. С. Л. Тихвинский; Отв. ред. А. П. Деревянко. М.: Наука — Вост. лит., 2016: 554–557
  120. ↑ Thote, Alain (2009), "Shang and Zhou funeral practices: interpretation of material vestiges", in Lagerwey, John; Kalinowski, Marc (eds.), Early Chinese Religion, Part One: Shang through Han (1250 BC–220 AD), Brill, pp. 117–120
  121. ↑ Cook, Constance A. (2020), "Western Zhou rites and mortuary practice (inscriptions and texts)", in Childs-Johnson, Elizabeth (ed.), The Oxford Handbook of Early China, Oxford University Press, pp. 445–446
  122. ↑ Thote (2009), p. 120
  123. ↑ а б Thote (2009), p. 121
  124. ↑ Rawson, Jessica (1999), "Western Zhou archaeology", in Loewe, Michael; Shaughnessy, Edward L. (eds.), The Cambridge History of Ancient China, Cambridge: Cambridge University Press, pp. 433–435
  125. ↑ Cook, Constance A.; Sun, Yan (2016), "Bronzes and sacrifice", in Cook, Constance A.; Goldin, Paul R. (eds.), A Source Book of Ancient Chinese Bronze Inscriptions, Society for the Study of Early China, pp. xxix
  126. ↑ Rawson (1999), pp. 436, 438
  127. ↑ Rawson (1999), p. 433
  128. ↑ Thote (2009), pp. 117, 123
  129. ↑ Thote (2009), pp. 125–126

Джерела та література

[ред. | ред. код]

Династія Чжоу // 『日本大百科全書』 [Енциклопедія Ніппоніка]. — 第2版. — 東京: 小学館, 1994—1997. — 全26冊. (яп.)

  • Крижанівський О. П. Історія стародавнього Сходу: Курс лекцій. — К. : Либідь, 1996.
  • Крижанівський О. П. Історія стародавнього Сходу: Підручник. — К. : Либідь, 2000-2002-2006. — 592 с. — ISBN 966-06-0245-6.
  • Рубель В. А. Історія середньовічного Сходу: Курс лекцій: Навч. посібник. — К. : Либідь, 1997. — 462 с. — ISBN 5-325-00775-0.

Посилання

[ред. | ред. код]

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Династія Чжоу


Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Династія_Чжоу&oldid=47433008