Тичина Євген Григорович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Павло Тичина та Євген Тичина. 1929 рік

Євге́н Григо́рович Тичи́на[1] (21 січня (2 лютого) 1895(18950202) — 1955) — український педагог. Брат поета Павла Тичини.

Біографічні відомості[ред. | ред. код]

Народився 21 січня (2 лютого) 1895(18950202) року в селі Піски Козелецького повіту Чернігівської губернії (нині Бобровицького району Чернігівської області) в сім'ї сільського дяка Григорія Тимофійовича Тичиніна[2][3]. П'ятий син і дев'ята дитина в родині Тичин (усіх дітей було тринадцятеро, але четверо померли маленькими) [4].

Услід за старшими братами — Михайлом, Іваном та Павлом — батьки віддали Євгена співати в архієрейський хор у Чернігові. Там за дорученням регента хору Павло Тичина навчав свого брата нотній грамоті [5]. Одночасно Євген навчався в Чернігівському духовному училищі[2].

Навчався в Києві в Українському народному університеті [6]. 28 березня 1919 року Євгена Тичину зарахували вільним слухачем історико-філологічного факультету Кам'янець-Подільського державного українського університету [7].

1919 року Павло Тичина присвятив братові вірш «Плуг». Цим віршем відкривалася однойменна збірка, видана 1920 року (перед першим віршем стояло: «Дорогому братові Євгену ТИЧИНІ присвячую») [8]. На той час Євген Тичина працював у Київській губнаросвіті [9]. При житті поета вірш із простішою посвятою «Євгену Тичині» друкувався у збірці «Поезії» (1932), першому томі тритомника (1957), першому томі шеститомника (1961), «Вибраному» (1966).

Скупий на емоції та слова, Павло Григорович записав у щоденнику в березні 1920 року: «Женя живий! Які очі вимучені в Жені… Що в них: жах, страждання чи ненависть до людськості? Не знаю» [10].

На початку 1920-х років Євген Тичина займався диригентською діяльністю. 23 лютого 1923 року Музичне товариство імені Миколи Леонтовича видало Євгенові Тичині мандат на право організації хору імені Леонтовича в містечку Нова Басань на Чернігівщині (нині село Бобровицького району Чернігівської області[11].

Крім того, Євген Тичина був благовісником-організатором Всеукраїнської Православної Церковної Ради, яка ставила за мету поширення Христового вчення українською мовою. Був регентом Новобасанівської автокефальної церкви.

11 квітня 1923 року Євгена Тичину заарештували. Він проходив у «Справі про організацію банди з метою підриву Радянської влади». У звинуваченні зазначено, що Євген Тичина брав участь в українізації церкви, а така робота вважалася політичним згуртовуванням. Серед вилучених в Євгена Тичини паперів були і два вірші Павла Тичини — «Розкривши Гомера» та «До кого говорить?».

Довелося Павлові Тичині рятувати свого брата. Наприкінці життя Павло Григорович занотував у щоденнику: «Як я Женю — свого брата — рятував у 1923 році. У Чернігівському ЧК т. Цікліс. Чи, може, Цепліс? Ні-ні, здається, що Цікліс. Та ще т. Новиков. Вони дуже здивовані були, що я знаю латвійську літературу» [12].

Згодом Євген Тичина викладав українську мову та літературу в одній із середніх шкіл Харкова. У цій же школі в середині 1930-х років навчався майбутній поет Дмитро Білоус (1920–2004). Дмитро потоваришував з учителевим сином Владиславом і став бувати в Тичин удома — у будинкові письменників «Слово». Дмитро Білоус згадував: «Самі відвідини родини Тичини справили на мене велике враження. Адже недавно, буквально всього кілька років тому, у цій квартирі жив сам Павло Григорович [13], і все тут освячене його іменем. І фото поета на стіні, і книжки в шафі, якими він користувався» [14].

Наприкінці грудня 1941 року в Полтаві керував церковним хором Полтавської церкви, настоятелем якої був Олексій (Потульницький).

Після війни Євген Тичина працював у Харківському педагогічному інституті іноземних мов. Зіновії Антончак із Самбора, яка, закінчивши педагогічне училище, вступала до цього інституту, запам'ятався такий епізод [15]:

«Вступний іспит з української літератури приймав Євген Тичина, рідний брат Павла Григоровича. Треба було висвітлити тему „Усна народна творчість краю“. Екзаменатор приємно здивувався великою кількістю коломийок і пісень, які я знала. Спитав, чи можу їх процитувати. Я відповіла: „Не лише процитувати, а й проспівати“. Після цього з Євгеном Григоровичем зав'язалася щира розмова. Особливо уважно слухав він про нашого земляка Івана Франка. На знак пошани до нього під час моєї відповіді підвівся і слухав, стоячи».

Помер Євген Тичина 1955 року. У будинку «Слово» (п'ятий поверх, квартира 15) тепер живе із сім'єю його син — Юрій Євгенович Тичина [16].

Син Владислав став істориком.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Ім’я при народженні — Євген Григорович Тичинін.
  2. а б ДАК. Ф. 153. Оп. 5. Спр. 8080, с. 13зв.
  3. Тичина Павло. Із щоденникових записів. — К., 1981. — С. 402—403.
  4. Тичина Павло. Зібрання творів у 12 томах. — Т. 7. — К., 1986. — С. 365.
  5. Тичина Павло. Зібрання творів у 12 томах. — Т. 7. — К., 1986. — С. 250.
  6. Коваленко Олександр. «Ми рвали одвічнії пута…» // Київ. — 1994. — № 8—9. — С. 146.
  7. Завальнюк О. М. Історія Кам'янець-Подільського державного українського університету в іменах (1918—1921 рр.). — Кам'янець-Подільський: Абетка-НОВА, 2006. — С. 563.
  8. Тичина Павло. Сонячні кларнети. — К., 1990. — С. 67.
  9. Тичина Павло. Зібрання творів у 12 томах. — Т. 1. — К., 1983. — С. 593.
  10. Тичина Павло. Із щоденникових записів. — К., 1981. — С. 21.
  11. Тичина Павло. Зібрання творів у 12 томах. — Т. 7. — К., 1986. — С. 378.
  12. З архівів ВУЧК — ГПУ — НКВД — КГБ. — 1994. — № 1. — С. 164.
  13. Павло Тичина переїхав до Києва 1934 року.
  14. Дмитро Білоус. Біографія
  15. Незборима нація. — 2008. — Червень.
  16. Дукина Наталка. Додому, до «Слова», або Хто, де, коли?. Архів оригіналу за 24 лютий 2015. Процитовано 28 серпень 2008. 

Посилання[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

  • Сосновська Тетяна. «Як я Женю — свого брата — рятував у ЧК»: Маловідоме з життя поета Павла Тичини // «З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ». — 1994. — № 1. — С. 163—167.
  • Сосновська Тетяна. Українська Автокефальна Православна Церква в житті Павла та Євгена Тичин // Український церковно-визвольний рух і утворення Української Автокефальної Православної Церкви: Матеріали наукової конференції, Київ, 12 жовтня 1996 р. — К.: Логос, 1997. — С. 149—154.
  • Антончак Зіновія. «Плекайте мову рідну!» // Незборима нація. — 2008. — Червень.
  • Тичина Євген. Спогади про нашу родину // Березіль. — 1997. — № 1—2. — С. 175—179.
  • Тичина Юрій. Брати: Павло Григорович Тичина очима племінника // Київ. — 1994. — № 1. — С. 105—110.
  • Тичина Юрій. Зі славного роду Тичин: Родовід поета: Легенди і реальність // Деснянська правда. — 1998. — 10 вересня.
  • Тычинин Павел Григорьевич. Дело Киевского коммерческого института. Нач. 1913 г. // ДАК. Ф. 153. Оп. 5. Спр. 8080. 20 арк.(рос.)