Успенська церква (Рівне)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Успенська церква
4. Успенська церква; Рівне.JPG
Країна Україна
Місто Рівне
Вулиця Шевченка, 113
Конфесія православ’я (УПЦ-МП)
Стиль волинська школа дерев'яного зодчества
Будівництво ???—1756 роки
Статус  охороняється державою

Успенська церква — одна з найстаріших культових споруду у місті Рівному[1], відноситься до пам'яток дерев'яної архітектури[2]. Збережена до нашого часу майже в неушкодженому стані[3]. Розташовується за адресою: місто Рівне, вулиця Шевченка, 113. Є пам'яткою архітектури національного значення[4] Рівненської області, охоронний номер 1486 1[5].

Історія[ред. | ред. код]

Церква у середині XVIII — на початку XIX століття[ред. | ред. код]

Успенська Церква була побудована у 1756 році, рік її виникнення датується згідно з надписом, який зберігся до наших часів на дверях будівлі[2]. Раніше Успенська церква мала назву Омелянівської[4]. Це було пов'язано з шляхом на село Велика Омеляна[6], який проходив неподалік від міста Рівне. Відсутні будь-які відомості про існування церкви, яка була б її попередницею[7]. Історики роблять висновок про давні традиції церкви, свідченням яких є збережені давні реліквії, наприклад Євангеліє 1634 року[2]. Будівництво церкви було здійснене завдяки коштам парафіян[8]. Тривалий час вона була греко-католицькою. Церква була освячена 1756 року. В архіві містяться перші згадки про будівлю, які датуються початком XIX століття. Вони свідчать про заснування храму, про дарчий лист на земельну ділянку та про освячення церковного приміщення[7]. Зберігся документ, створений у 1806 році священиком Симеоном Федоровичем, в якому міститься історичний опис церкви.

Церква у XX столітті[ред. | ред. код]

У XX столітті відбулось закриття багатьох храмів. Цінні ікони та реліквії з міста Рівного та усієї округи звозили на зберігання саме в Успенську церкву, тому що вона була діючою. У 1960-х роках планувалось знесення церкви. На її місті прагнули побудувати гуртожиток для одного із діючих технікумів[9]. Проте, церковне приміщення було врятоване від зносу мешканцями вулиці Шевченка[8], на якій церква розташовувалась[2]. У 1979 році Свято-Успенська церква із дзвіницею набула статусу пам'ятки архітектури національного значення[4].

Після Незалежності[ред. | ред. код]

На подвір'ї церкви у 2000 році побудували каплицю на честь Різдва Христового[7]. У 2001 році поряд із дзвіницею було розташовано пам'ятний знак, який мав на меті увіковічити Михайла Носаля, який на протязі цілих п'ятнадцяти років був протоієреєм Свято-Успенської церкви[2]. У 2003 році збудували будинок, який використовують у зимовий період часу для хрещень та занять у недільній школі[2]. У 2006 році відзначалось 250-річчя з моменту заснування храму. Спеціально для цієї події було приурочене проведення ремонтних робіт у церкві та на прилеглій території. Церкву пофарбували, замінили підлогу на паркет з гідроізоляцією, стіни всередині приміщення оббили водостійкою фанерою. До церкви провели опалення і газ, а ззовні зробили покриття новою бляхою[2]. Нещодавно була замінена одна архітектурна деталь: кам'яну огорожу подвір'я, якій нараховувалось багато років, замінили на нову — ажурну металеву[10]. Найдавніший[11] храм Рівного[9] є унікальним об'єктом, який приваблює туристів з інших міст. Будівля має велику популярність серед майбутніх сімейних пар, які бажають обвінчатись[3].

Архітектура[ред. | ред. код]

Первозданний вигляд[ред. | ред. код]

Храм відноситься до категорії творінь волинської школи дерев'яного зодчества[3]. Церква є дерев'яною будівлею, для спорудження якої не використовувались металеві цвяхи[9]. Розташовувалась на кам'яному фундаменті[2]. Для побудови пам'ятки використанні три зруби з однаковою висотою[10]. Церква одноглава[1], середня частина — восьмигранна, виступ для вівтаря має п'ятигранну форму[10]. Дзвіниця налічувала два яруси та увінчувалась восьмигранним шатром. Для покриття храму використовувався природний матеріал — ґонт[10]. Древня церква мала один купол, який покривала бляха. У приміщенні було двоє дверей, три залізні хрести і більше 10 вікон. Розміри храму описувались таким чином: в висоту нараховувалось — 34 ліктя, в ширину — 14, а довжина сягала розміру трьох десятків ліктів. Згідно з історичними даними одиниця вимірювання, яка тоді використовувалась у цих краях, сягала 47,6 сантиметрів. Церква мала у своїй власності землю, загальна площа якої у 1798 році сягала 24 днів оранки. Подвір'я пам'ятки в довжину становило 80 аршин, а в ширину — 49 аршин[2]. Один аршин рівнявся 71, 1 сантиметру. Оточував територію паркан, який виготовили із соснових дощок. На території церковного подвір'я містилась дзвіниця[1] з п'ятьма дзвонами, також побудована із дерева. Один із дзвонів, по боках містив зображення. З однієї сторони була зображена Божа Матір, з іншого — розп'яття Христа. Вага дзвона була 250 ок., з урахуванням того, що 1 ок., — це 1,3 кг. Цей дзвін з'явився у 1979 році. Інші дзвони мали меншу вагу: від 5 до 100 ок., вони були відлиті у різні роки, з 1666 року по 1805 рік, зображень не містили[2].

Інтер'єр[ред. | ред. код]

На початку XIX століття стіни церкви не були розписані, в приміщенні знаходився іконостас із дерева, датований 1784 роком[8]. Він був створений у стилі бароко, були присутні елементи розпису спеціальними фарбами срібного та золотого кольору, які використовувались для іконопису[2]. Були помітні елементи різьби. По бокам іконостасу знаходились декілька ікон, з лівої сторони — ікона Божої Матері, поряд неї розташовувалась ікона Петра та Павла та ікона святителя Миколая. З правої сторони розмістили ікону архістратига Михаїла та ікону Спасителя[2]. У наш час у період посту іконостас церкви закривається страсними іконами. Поблизу крилосу розміщується храмова ікона. Одна з ікон церкви, яка датується 1790 роком, збережена до нашого часу.

Примітки[ред. | ред. код]

Джерела та література[ред. | ред. код]

  • Войтович В. Храм: пам'ятки церковної архітектури міста Рівного та його околиць. — Рівне, 1995. — 64 с.
  • Духовні обереги Рівного: інформаційно-краєзнавчий путівник/ укладачі: Л. О. Грищук, І. В. Вольф, І. І. Котигорох. — Рівне, 2014. — 27 с.

Посилання[ред. | ред. код]