Дзвін

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Великий Мінгунський Дзвін (М'янма)

Дзвін (стцерк.-слов. ка́мпанъ — від грец. καμπάνα < лат. campana), заст. колокі́л[1] (прасл. *kolkolъ) — ударний музичний, а також сигнальний підвісний інструмент, звичайно із сталі чи бронзи, у формі порожнистої, зрізаної знизу груші, в якій підвішений ударник (било, язик, діал. бо́вкало). У деяких дзвонів рухається било, в інших — у рух приводиться саме тіло. Існують і дзвони з молоточками — карильйони.

Етимологія[ред. | ред. код]

Слово дзвін (заст. звін)[2] пов'язане з дзвонити, дзвеніти. Схожі назви в нього і в інших слов'янських мовах: біл. звон, пол. dzwon, серб. звоно/zvono, хорв. zvono, словац. , словен. і чеськ. zvon, мак. ѕвон, заст. і діал. рос. звон (у словнику В. І. Даля наведене з позначкою «північне і південне»)[3]. Зі слов'янських мов походить і латис. zvans.

Церковнослов'янська назва ка́мпанъ походить через від грец. καμπάνα від лат. campana, що утворена від назви провінції Кампанія.

Архаїчна назва колокі́л походить від прасл. *kolkolъ[4]. Можливо, споріднене з лит. kañkalas*kalkalas), грец. καλέω («кличу»), κέλαδος («шум»), лат. саlārе («скликати»), давн.в-нім. hellan («звучати»)[5].

Історичний нарис[ред. | ред. код]

Дзвони — один із найдавніших та найпоширеніших інструментів світу. Одними з найдавніших дзвонів вважаються китайські дзвони чжун 鐘\钟[6], що датуються 2000 — 3600 р. до н. е.

Більша частина історії дзвонів у Європі тісно пов'язана з історією християнства. Перше використання дзвонів в християнській Європі церковне передання приписує Св. Павлину, єпископу Ноланському (353—431), згідно з яким прообразом перших дзвонів були польові квіти — дзвоники, а латинська назва дзвонів campana пов'язана з італійською областю Кампанія, де розташована Нола. Історичні пам'ятки Заходу згадують про дзвони лише в VII ст. при храмах у Римі та Орлеані. Значного поширення на Заході дзвони дістали у VIII ст. завдяки Карлу І Великому. Виготовлялися дзвони зі сплаву міді й олова, пізніше до цих металів почали додавати залізо та в рідких випадках срібло. На православному Сході дзвони вперше з'явились в IX столітті за імператора Василя І Македонянина, але широкого розповсюдження при храмах дістали лише після захоплення Константинополя хрестоносцями в 1204 році під час 4-го хрестового походу.

Про певний рівень поширення дзвонів на українських землях можна говорити приблизно від другої половини ХІ століття, їх походження на думку істориків — Західна Європа. Перша літописна згадка про дзвони на Русі датована 1066 роком. У Києві дзвони були при Десятинній та Іринінській церквах. Також згадуються дзвони у храмах Новгорода (XI століття), Полоцька, Новгород-Сіверського і Володимира-Волинського (кінець XII століття). У літописах згадуються також майстри дзвонової справи Суздаля та Києва.[7] Найстаріший руський дзвін, що зберігся до наших часів, було знайдено під час розкопок 1906 р. у Києві на Подолі. Величезний за обсягом та змістовністю матеріал, що стосується історії дзвонів, технології їх виготовлення наведено в книзі[8]

Разом з дзвонами використовувалися також била і клепала, які існували до останнього часу в деяких монастирях. Але, що дивно, Русь запозичила дзвони зовсім не з Греції, звідки прийняла православ'я, а із Західної Європи. В Руській Церкві в древності для дзвонів будувались дзвіниці в вигляді стінки з наскрізними отворами (так звані ширмові дзвіниці), в яких підвішувались дзвони. З XIV ст. на Русі з'являються багатоступінчасті вежі з конусоподібною покрівлею, під якю знаходились дзвони. Дзвіниця спочатку будувалася окремо від храму, але в московській архітектурі XVI—XVII ст. з'явилися храми побудовані разом із дзвіницями, які входять у будову храму, складаючи з ним одне ціле.

Такі дзвіниці ставляться в західній стороні храму так, що вхід у храм проходить через нижній поверх дзвіниці, який може бути в такому випадку притвором. Прикладом таких дзвіниць є дзвіниця у Михайлівському монастирі і Софії Київській, що знаходяться в Україні, а саме у місті Києві. Поряд з такими дзвіницями продовжували зберігати і будувати храми з дзвонами в куполах на покрівлі («під дзвони», прикладом такого храму є Володимирський собор у Києві) або в дзвіницях, що стоять окремо. Виникнення дзвіниць було зумовлено прагненням і спроможністю виготовляти великі і звучні дзвони. Крім цього, чим вище піднятий дзвін, тим далі його чути, отже високої дзвіниці вимагає і сама ідея дзвона.

Дзвіниця духовно може означати гору, з якої Господь благовістив Євангеліє, і щоглу корабля, де знаходиться спостерігач, сповіщаючий про небезпеку або наближення довгоочікуваної цілі плавання, і вершину земної історії людства, на якій звучить архангельська труба, благовістячи про прихід Христа і початку вічного ідеях[прояснити].

Після нашестя монголо-татар (1237–40 р.р.) дзвонова справа на руських землях на певний час згасає на кілька століть. Відродження дзвонової справи в північно-східній Русі відбувається з кінця XIV століття, центром ливарної справи стає Москва. Максимальна вага дзвонів поступово збільшується від сотень до тисяч пудів.

Спочатку дзвони були невеликі, по кілька сот фунтів. Але з XV ст., коли з'явилися власні заводи для відлиття дзвонів, то стали відливати дзвони великих розмірів.

Відзначаються такі дзвони звучністю і співзвучністю, що досягається в різні способи, як от:

  1.  Точною пропорцією міді і олова, нерідко з додаванням срібла, тобто правильним сплавом;
  2.  Висотою дзвона і його шириною, тобто правильною пропорцією самого дзвона;
  3. Товщиною стінок дзвона;
  4. Правильним підвішуванням дзвона;
  5. Правильним сплавом била і способом прикріплення його до дзвона та багатьма іншими чинниками.

Дзвони можуть мати різні розміри, форму, матеріал і спосіб виготовлення. На Русі  в результаті багатовікової практики склалася традиція, коли більшість майстрів старались виливати дзвони з таким профілем, який має опреділені співвідношення діаметру, товщини і висоти і дає багатий тембр і велику тривалість звучання. При цьому підточка дзвонів, як правило не практикувалася, але і не заборонялася.

Після жовтневого певепороту, у новму СРСР дзвони зазнали безпрецедентних в світовій історії переслідувань з ідеологічних та економічних мотивів. Церковний дзвін був заборонений, а, починаючи з 1930, з початком діяльності т. зв. «Союза воинствующих безбожников» дзвони масово знищувались та переплавлялись для потреб металургії. А перед тим, у часи Першої світової, по обидва боки, як на Російській імперії, так і у цісарській Австрії, дзвони реквізувались на потреби війни[джерело?].

Найвідоміші дзвони[ред. | ред. код]

  • Цар-дзвін (рос. Царь-колокол), знаходиться в Москві у Кремлі — вилитий в 1733 році за наказом імператриці Анни Іванівни. Має висоту з вушками — 6,14 м, діаметр — 6,6 м, вагу близько 10 000 пудів (160т).
  • Великий Мінгунський Дзвін (М'янма) — Найбільший діючий на сьогодні дзвін — вага 90 тон.
  • Дзвін Зигмунта (пол. Dzwon Zygmunta), що знаходиться у замку Вавель в Кракові, 1520 р. — В цей дзвін дзвонять лише при надзвичайних подіях, останній раз — 2 квітня 2005 р. в оголошення смерті Папи Іоанна Павла ІІ. Вага: 10 980 кг; Серце: 350 кг. Діаметр: 2,424 м
  • Великий Том[en] (англ. Great Tom), що знаходиться у Церкві Христа в Оксфорді — 1545 р., вага близько 7 тон, висота 215 см, діаметр 175 см.
  • Дзвін Свободи (англ. Liberty Bell), що знаходиться у Філадельфії — є символом американської історії боротьби за незалежність від Великої Британії. Цей дзвін скликав мешканців Філадельфії на проголошення Декларації незалежності Другим континентальним конгресом в 1776 році. Вага — 2000 фунтів (більше тони). зроблений зі сплаву міді (70 %) та олова (25 %). Надпис: «І оголосіть свободу на землі всім жителям її» В цей дзвін і зараз щороку дзвонять (обережно) на день незалежності США.
  • Найбільший за вагою дзвін в Україні — 14, 5 тон, встановлено в Спасо-Преображенському соборі міста Одеса (дані на 2008 рік).

Будова дзвона[ред. | ред. код]

Будова дзвона: 1 — балка з хомутами, 2 — голова з вухом, 3 — плечі, 4 — верхній поясок, 5 — талія, 6 — вал, 7 — губа, 8 — вустя, 9 — било, 10 — нижній поясок
Кріплення рухомого дзвона хомутами до балки
Дзвони на ширмовій дзвіниці, споряджені молотками з електричним керуванням

У дзвоні виділяють такі частини: голову чи корону — верхню частину, що використовується для підвішування; шийку — місце переходу голови в тулуб; тулуб (спідницю) — основну частину дзвона; вустя — нижній отвір; било, серце[9] чи язик — рухомий елемент всередині. У тулубі дзвона розрізняють: плечі — верхню частину, до якої кріпиться голова з шийкою; верхній поясок і нижній поясок (заплічка); талію — простір між поясками; вал — розширення внизу, губу — нижню крайку. Внутрішня поверхня нижньої частини вала — підсічка. У билі виділяють стрижень із сергою, головку і кінцевик (шийку). Верхня плоска частина тулуба під шийкою називається сковорода (дно), заглибина зсередини — зводом. Для підвішування била всередині зводу є вухо (серга). Місце, о яке вдаряє головка била, називається звуковим кільцем. У голові пророблені вуха, призначені для підвішування дзвона.

Підвішування дзвона[ред. | ред. код]

За способом приведення дзвона в дію розрізнюють рухомі і нерухомі дзвони. Перші жорстко кріпляться верхньою частиною до рухомої перекладини, балки, повертанням якої вздовж поздовжньої осі приводять у рух било. Дзвони другого типу підвішують вільно до кріплення, а било приводять у дію за допомогою мотузки. Іноді може застосовуватися молоток, закріплений на шарнірі біля вала дзвона, який урухомлюється приводом.

Балка, до якої підвішується дзвін, зазвичай виготовляється з дерева, але трапляються й сталеві. Дзвін підвішують до балки за допомогою металевих хомутів, пропущених через вуха голови. У нерухомих дзвонів до кінцевика била прив'язують мотузку. Кінці мотузок кількох дзвонів можуть зв'язувати разом для зручнішої роботи дзвонаря, у деяких дзвонів кінець мотузки можуть кріпити до ножної педалі. Рухомі дзвони кріплять до рухомої балки, здатної повертатися вздовж поздовжньої осі на цапфах (у деяких мовах її називають «ярмом»). Міцність її має бути достатньою, щоб витримувати потрійну вагу дзвона (внаслідок навантажень під час його розхитування). Для її приведення в рух вона споряджається або прикріпленими перпендикулярно до неї важелями з прив'язаними на кінцях мотузками, або надітими на неї колесами-шківами, із закріпленою на колесі одним кінцем мотузкою (балки дуже великих дзвонів мають електропривод з пасами, пропущеними по жолобах шківів). Спосіб кріплення дзвона й урухомлення балки уможливлює дзвоніння «з повним обертом» (англ. full circle ringing). Для того, щоб запобігти обертанню балки більш ніж на 180°, зверху на ній закріплений обмежник — вертикальний брус. Коли дзвін повертається вустям догори, обмежник впирається в повзун — перпендикулярний йому горизонтальний брус під дзвоном, розташування якого може регулюватися дзвонарем залежно від потрібної величини розмаху.

Виготовлення дзвонів[ред. | ред. код]

Процес виготовлення дзвонів включає декілька етапів:

  1. за допомогою кружала виготовляється осердя, що повторює внутрішній профіль дзвона («бовван», «ступа»).
  2. За допомогою кружала на нього наноситься тимчасова сорочка (фальшивий дзвін, модель) з поверхневим шаром з воску.
  3. За фальшивим дзвоном виробляється кожух.
  4. Після висихання кожуха віск витоплюється.
  5. Форма розбирається і кожух, що повторює зовнішній профіль дзвона, обробляється зсередини.
  6. Форма збирається у зворотній послідовності і прожарюється вогнем, що розводиться усередині осердя.
  7. До форми прикріпляється верхня частина з формою коронки дзвона і системою литника.
  8. Проводиться скріплення частин форми, обмазування і сушіння.
  9. У одній або декількох печах готується дзвонова бронза і направляється по системі литника в порожнину форми.
  10. Залита форма остигає до кімнатної температури, після чого вона розбивається для витягання виливки.
  11. Виливка очищається від пригорілих частинок форми, живильники системи литника обрубуються, починається доведення зовнішніх поверхонь для надання естетичного вигляду.
  12. Підвішується ударник і проводяться контрольні удари для визначення якості відлитого дзвона[10].

Дзвін у православ'ї[ред. | ред. код]

Дзвонар

Дзвін — це доконечна ознака православного храму. Церковний дзвін уживається, щоб:

  • скликати вірян до богослужіння;
  • виражати торжество Церкви і її Богослужінь;
  • сповіщати не присутнім в храмі про час здійснення особливо важливих частин Богослужінь.

Православний дзвін служить не тільки для цілей Богослужіння, але і є виразом радості, суму і торжества народу. Звідси і з'явилися різні види дзвону.

Види церковного дзвону[ред. | ред. код]

У церкві розрізняють 4 канонічні види дзвону: благовіст, перебір, передзвін і дзвоніння.

  • Благовіст — один з найбільш стародавніх дзвонів Православної Церкви і називається так тому, що несе Благу, радісну звістку про початок Богослужіння. Цей дзвін також оповіщає про здійснення таїнства євхаристії на Літургії і про читання Євангелія в інших службах. Благовіст може звучати як самостійно, так і у складі інших дзвонів.
  • Перебір — або поховальний (поховальний, провідний) дзвін виражає смуток і скорботу про покійних і складається з двох частин: безпосередньо канонічної (перебору як такого) і вільного (дзвоніння).
  • Передзвін — складніший в порівнянні з благовістом і перебором. Він складається також з двох частин: канонічної (тобто самого передзвону) та вільної (дзвоніння). Класично передзвін є дзвоніння по черзі в кожен дзвін (поодинці або кілька разів в кожен), починаючи з найбільшого і до найменшого (іноді з ударом «у вся»), і так повторюють багато разів.
  • Дзвоніння — найскладніший в порівнянні з іншими канонічними дзвонами, але і є найяскравішим в музичному відношенні виразом дзвону, оскільки дзвоніння по своїй формі не обмежене церковними уставами і тому різне як по складу використовуваних дзвонів, так і має різноманітну форму виконання, ритм, фактуру і інструментування.[11]

Зв'язок дзвона зі старозавітньою традицією використання труб[ред. | ред. код]

Дзвони на Михайлівській дзвіниці, м. Київ.

Крім того, дзвоном скликався народ на віче. Дзвоном вказували дорогу подорожнім, що заблукали в негоді. Дзвоном оповіщалася небезпека або нещастя, наприклад, пожежа. У трагічні дні для Батьківщини дзвоном закликали народ на захист Вітчизни. Дзвоном оповіщався народ про перемогу і віталося переможне повернення полків з війни та інше[12].

У Старозавітні часи дзвонів не знали. В перші роки християнства, християнської Церкви, дзвонів також не було. У Єрусалимському храмі — віруючі скликалися на богослужіння не дзвонами, а звуками труб.

В молитвах на освячення «дзвона» згадуються сім срібних труб, які Господь звелів зробити Мойсею для скликання народу для жертвоприношення і молитви, для зкріплення мужності війська під час війн[13]. Ці срібні труби, в які трубили ізраїльські жерці, зруйнували стіни Єрихона, так, що не тільки «розумними і духовними створіннями», але і бездуховними, Господь Бог творить преславні справи і чудеса в спасіння і користь вірним. На цій основі освяченому дзвону випрошується Боже благословення і сила для того, щоб ті які чують його вдень або вніч піднімались до славослів'я імені Божого і збирались в церкві, також, щоб сам дзвін віддавав славу Божу, щоб дзвоном осв'ячувалося повітря і проганялись з нього всі злі сили, щоб цим дзвоном втихали бурі вітряні, і блискавки. Щоб накінець, чуючи його вірні раби Божі зміцнювались в благочесті і вірі і мужньо противились злим силам поборюючи молитвою і славослів'ям.

Сам господ Ісус Христос говорить, що при кінці світу Він «пошле ангелів Своїх з сурмою гучноголосою і зберуть обраних Його від чотирьох вітрів, від краю небес до кінця їх» (Мф. 24,31). Апостол Павло говорить про останню трубу Божу, при якій здійсниться зміна людей в безсмертні створіння і воскресіння мертвих. (1 Кор. 15,52).

Дзвони у Михайлівському золотоверхому монастирі

Ранньохристиянські способи скликання віруючих на богослужіння.[ред. | ред. код]

В ранньохристиянські часи, в IV ст., в єгипетських і деяких палестинських монастирях використовувались труби для тих ж цілей, для яких в подальші часи стали використовуватись дзвони.

У перші століття гонінь на християнство з боку язичників християни не мали можливості відкрито скликати віруючих до богослужіння. В той час віруючі скликались на богослужіння таємно. Як правило це робилося через дияконів чи особливих вісників, іноді ж сам єпископ після богослужіння оголошував про час і місце чергового богослужіння[14].

У древніх християн в період гонінь єпископи скликали віруючих до богослужіння, посилаючи за ними додому. Св. Ігнатій Богоносець рекомендує в письмі св. Полікарпу Смирнському: «зібрання нехай будуть почастіше; скликай на них всіх за іменем». В посланні Ігнатія Богоносця до диякона Герона, між обов'язками диякона додається і скликання віруючих до богослужіння кожного окремо. За словами св. Іо. Кассіяна, скликали братію до богослужіння стуком в двері келій. Диякони були зобов'язані ходити по домівках і повідомляти про час і місце відправи. Але й пізніше, коли вже явно можна було сповідувати Христа, не зразу з'явилися в церкві дзвони. Замість того зстосовувалися труби або церковнослужитель ходив від дому до дому і стукав молотком у двері на знак того, що вже час до церкви; або мали при церкві великі дошки і вдаряли по них даючи знати про початок відправи. Подібно до того і нині так робиться в деяких місцях, і в нас цей звичай також зберігся і «калатають» у Велику П'ятницю і Суботу. Значно пізніше почали користуватися дзвонами[15].

Била і клепала[ред. | ред. код]

Докладніше: Било (музика)

Більш загальний спосіб скликання віруючих на богослужіння визначився до VI ст., коли використовували била і клепала.

Дзвони в Іллїнському монастирі, Київ.

Била — це дерев'яні дошки, а клепала — залізні або мідні смуги, зігнуті в напівколо. Била відносяться до музичних ударних інструментів, у яких звучить тіло. Звук виникає завдяки ударам залізним, дерев'яним або пластмасовим молотком і залежить від форми била, матеріалу і ваги била і молотка, а також сили і місця удару.

Були такі види бил:

  • било ручне (мале) дерев'яне;
  • било велике(велике) дерев'яне;
  • било (клепала) металеве.

Било дерев'яне ручне являє собою дошку у вигляді весла довжиною 1-, шириною 10-, і товщиною 10-[прояснити] (товщина може до кінця зменшуватись наполовину). На кінцях ручного била, як правило, просверлюються 3, 4 або 5 отворів, які символізують Святу Трійцю, Хрест Господній або Страсті Господні. Ручне било звичайно тримається у лівій руці. Дерево, з якого виготовляється било, повинне бути дзвінким, сухим та мати чим менше сучків і тріщин.

Било дерев'яне велике являє собою дошку довжиною 2-4 метра, шириною від 25 міліметрів і товщиною 30-60  міліметрів. На кінцях великого била також часто просверлюються 3, 4 або 5 отворів. Підвішується воно зазвичай при вході в храм, у трапезній, біля келій, на дзвіниці або в іншому місці.

Залізне било (клепало) може мати різні розміри, форму, матеріал і спосіб виготовлення[16].

З IV століття знаходимо згадку про било. У житії Феодосія Великого (пом. 529), про скликання на часи і літургію говориться: «вдаряли в дерево». Крім «дерева» згадувалось «вдаряння», «молоток для удару» (ручне било). Про била залізні вперше згадується тільки в повних уставах XI—XII ст. Вдаряли в било молотком такого ж матеріалу, також в залежності від того ближче чи далі від середини відбувалися удари, виходять різної висоти звуки, виникає ціла гама тонів, завдяки чому гра на билі отримує музичний характер[17].

Поява дзвонів[ред. | ред. код]

Як і весь чин церковних служб, дзвін мав довгу історію і нинішньої своєї форми — дзвоноподібної набув не раніше, — хоча і не пізніше, ніж і церковне Богослужіння набуло теперішнього свого вигляду. При більш простому устрої богослужіння простішим був і спосіб скликання до нього.

Використання дзвонів при загальних і релігійних церемоніях зустрічається у багатьох народів древності. При асирійських розкопках знайдені бронзові дзвони. Єгиптяни використовували при релігійних процесіях ударний дзвінкий інструмент систр, Євреї — кимвали і тимпани, верхній одяг єврейського первосвященика був прикрашений дзвіночками. Римляни повідомляли легеньким дзвіночком (tіntinnabulum) початок народних зібрань. Християни епохи гонінь уникали сильно звучних інструментів при своєму богослужінні, і навіть з розквітом християнства церква не зразу почала користуватися дзвонами. В правлінні Констянтина Великого вірних скликали в храм ударами молотка і била, а також клепала. Латинська назва дзвона (campana) появилась не раніше IV ст. Легенда пов'язує початок використання дзвона в християнській церкві з єпископом Ноли (де в подальші часи був центр виготовлення невеликих дзвонів), Св. Павлином, якому цю ідею надав ніби вигляд польового дзвіночка.[18] Існує кілька переказів про це. Згідно з одним з них св. Павлин у сні побачив польові квіти — дзвіночки, від яких лунали приємні звуки. Тобто вперше дзвони з'явилися у Західній Європі. Після свого сну єпископ звелів відлити дзвони, що мали форму квітів. Але, очевидно, св. Павлин не ввів дзвони у практику Церкви, тобто ні сам він у своїх творах, ні сучасні йому письменники не згадують про дзвони.

Про те, що дзвони з'явились на заході в перше згадується Григорієм Турським (+594) під назва signa.

Догей, єп. Ірландський (+586), бувши мідних і залізних справ майстром, зробив 300 дзвонів.

На початку VII ст. Римському папі Савиніану (наступнику св. Григорія Двоєслова) вдалося надати дзвонам християнського значення. З цього часу дзвони стали поступово використовуватися християнами, й упродовж VIII—IX ст. у Західній Європі дзвони міцно увійшли в практику християнського богослужіння. На Сході у Грецькій Церкві, дзвони стали впроваджуватись з другої половини IX ст., після того, як у 865 році венеціанський дож Урсус надіслав у дарунок імператору Михаїлу 12 великих дзвонів. Ці дзвони були вивішені на вежі при Софіївському соборі. Але у греків дзвони не набули широкого використання[19].

В Італії дзвони появились вперше при папі Сабиніані, близько 604 року, у Франції в 550. в VI і VII століттях вони входять у використання в Англії, в правління Карла Великого отримують широке поширення на латинському Заході. При Василії Македонському вперше були привезені з Венеції 12 мідних з срібною добавкою дзвони. Після взяття Константинополя турками в 1453 році дзвін в дзвіницях був заборонений. Вже у блаженного Єронима V ст., а потім у Дуранда XIII ст. зустрічаються описання різних родів дзвонів. Невеликий дзвін для монастирів, грецький ручний дзвін, який нагадує отвір труби, — codon, дуже маленький дзвін, який використовується в хорі, — nola (один із древніх видів дзвонів), більш великий з широкими краями — petasius, великий важкий церковний дзвін — campana.

Перші дзвони були невеликі, мали не круглу, а чотирьохгранну форму: їхні стінки виковувались і спаювались, а не відливались. Деколи дзвони прикрашались золотом, срібною філігранню і дорогоцінним камінн'ям. Пізніше дзвони отримують круглу форму й збільшуються в розмірах і вазі: орлеанські дзвони XI ст. важать приблизно 80 пудів, паризький дзвін важив 450 пудів, в Італії дзвін собору св. Петра 835 пудів, в Німеччині дзвін Кельнского собора 1600 пудів, в Австрії дзвін св. Стефана у Відні — 989 пудів. У Швеції Упсала славився своїм ніжним по звучанню скляними дзвонами.

Повний чин православного дзвону, який виник на Русі з давніх-давен і який зберігся в деяких монастирях, складається з почергового використання всіх видів бил і дзвонів із співпадінням з їх символом і урочистістю.

В силу історичних причин на Русі, починаючи з XV століття, дзвони стали поступово заміняти била і в теперішній час у більшості храмах і монастирях використовують тільки дзвіниці із дзвонами або металевими билами.

Росія перевищує всі країни величиною і вагою своїх знаменитих дзвонів. До Петра в одній Москві дзвонів було так багато, що тільки із зайвихх в зиму 1700 відлили 100 великих пушок  і 143 малих, 12 мортир і 13 гаубиць. В Москві в 1760 році був відлитий дзвін вагою 3351 пудів, який розбився в 1842 році. Замість цього дзвона в 1817 році відлили новий у 4000 пудів (Великий Успенський)[20].

Асоціація дзвонів з усіма важливими загальними і релігійними подіями[ред. | ред. код]

Починаючи з епохи пізнього середньовіччя, дзвони асоціюються з всіма важливими загальними і релігійними подіями. Всяке вільне місто мало дзвін, яким скликались громадяни на зібрання. Міські дзвони деколи підвішувались на спеціальних міських башнях. Влада над міським дзвоном символізувала владу над містом. Дзвоном дзвону для населення відзначались важливі моменти дня і сільської промислової праці. Ранковий світанок, час погашення вогнів і обід повідомлялись дзвонінням великого дзвону.

В селах і містах Англії дзвонами за особливим передзвоном дзвону початок сівби і жнив. В Страсбурзі «дзвін бурі» сповіщав робітників в полі про наближення грози. «Дзвін воріт» вказував на момент відкриття і закриття міських воріт. В багатьох містах католицького Заходу дзвонять в тихий «смертний» дзвін після смерті парафіянина, сповіщаючи про нього стать і вік (3 удари у випадку смерті чоловіка, 2 — жінки; малий дзвін — для дитини, великий для дорослого. Особливо урочистий дзвін для єпископа і члена королівської сім'ї). В часи папи Іоана XIV ст. встановився звичай хрещення дзвону. В багатьох легендах про дзвін, він сам собою дзвонить. Перед нещастям, звук його плаче, просить, торжествує. Дзвін таємно зв'язаний зі святими силами і людськими душами. Він будить землю і небо. Багата символіка дзвону знайшла відбиток у класичній поезії. Дзвін оспіваний в знаменитій пісні Т. Мура «вечірній дзвін», в  «Пісні про дзвін» Шиллера, в «Потонутому дзвоні» Гоуптмана. Вечірньому дзвону пресвячені прекрасні рядки у Данте, Мільтона і Шекспіра.[21]

По своїй формі дзвін — це ніщо інше, як перевернута чаша, із якої якби виходять звуки, які несуть в собі благодать.

У східних православних країнах у XI—XII ст., було мало противників дзвонів, як приналежності латинської Церкви, але в XII ст. послідувало офіційне благословення на їхнє використання в Православній Церкві.

Спочатку дзвони не мали постійного місця в храмі: їх підвішували і в арках вхідних дверей і у середині храмів, і в башнях куполів, і на окремих дзвіницях біля храмів, і на воротах церковної огорожі, на воротах монастирських стін.

Інше вживання дзвонів[ред. | ред. код]

Корова зі дзвоником

Маленькі дзвоники прив'язують на шию свійській худобі, щоб їх легше було розшукувати в темряві, у лісі (цей прилад відомий як бовкало, калатало, калаталка, калатайка, клепало, клепачка, клокичка, колокільце, тронка, цокотушка, цоркотало).

Відоме використання дзвоників у в кінській збруї: під дугою у голобельно-дуговому запрягу.

Інше[ред. | ред. код]

Згідно зі словником Даля, в Мінській губернії «колоколом» називали важку колоду, підвішену до дерева з бджолиною бортю. Залізши на дерево, ведмідь намагався відштовхнути від себе «колокіл», але нарешті падав з дерева[22].

Дзвони в культурі[ред. | ред. код]

Дзвін у слов'янській міфології[ред. | ред. код]

Передзвін дзвонів в народних уявленнях є приналежністю культурного простору. Повір'я і обряди, що відносяться до дзвону, отримали найбільший розвиток в слов'янських католицьких традиціях, а також на заході українсько-білоруській території.

Дзвін і сфера містичного[ред. | ред. код]

У слов'янських замовляннях відсутність дзвону, як і інших звуків, що належать людині і її найближчому оточенню, вказує на сферу небуття: зокрема, хвороби «посилають» на «потойбіччя», де не співає півень, не дзвонить дзвін тощо. За польськими повір'ями, вуж, що опинився в такому місці, де протягом семи років не чутно людського голосу і дзвона, перетворюється на крилатого змія, надзвичайно небезпечного для людини.

Дзвін показовий з погляду розмежування «чистого» і «нечистого» часу. В усіх слов'янських традиціях відомі повір'я про те, що деякі міфологічні персонажі показуються на очі людям і займаються своєю підступною діяльністю тільки після того, як віддзвонить дзвін. Спеціально це відноситься до періоду від Страсного четверга до Страсної суботи, коли дзвони, відповідно до церковного канону, не дзвонять взагалі. Мовчання дзвонів — це час їх «говіння» і «скорботи» з приводу кончини і мук Ісуса Христа. Щоб нечиста сила не мала можливості торжествувати перемогу і творити зло, в цей період прийнято було замінювати дзвін іншими звуками — хлопці ходили ночами по селу з дзвіночками і тріскачками, старі били гілками по церковній підлозі або лавам в костьолі (у Словенії це називалося «Йти на барабан»).

На Поділлі у разі якої-небудь крадіжки прийнято було мазати ударник церковного дзвона часником і дзвонити в нього, після чого злодій втрачав всяку надію залишитися невпізнанним.

Самогубцям і людям, померлим раптово без відпущення гріхів і покаяння, дзвін замінював церковний обряд, наприклад, звичай ховати таких небіжчиків під дзвін і збирати пожертвування на лиття дзвонів на спасіння їхніх душ.

Магічні властивості[ред. | ред. код]

Все скоєне в той час, коли звучав дзвін, освячувалося присутністю вищої сили, її співучастю в діяльності людини. Саме тому, ймовірно, святковий дзвін (особливо на Різдво — у південних слов'ян і на Великдень — в католицьких традиціях) сприймався як сакральний час, сприятливий для початку («закладення») багатьох господарських робіт і здійснення різноманітних магічних дій.

У Сербії і Македонії під дзвін на Різдво жінки тричі пускали човник по ткацькому верстату, щоб протягом року їм легко ткалось; коваль тричі ударяв по ковадлу, а колісник — по дереву, щоб протягом року у них була робота; у хліву господар проводив скреблом по кожній тварині і задавав їм небагато корм, щоб худоба була здорова і приносила приплід; господиня зав'язувала в цей час «вогнищні» ланцюги, «закриваючи» тим самим на рік пащі вовкам і зміям тощо. В Сербії пасічник під дзвін на Різдво обв'язував вулики спеціальною ниткою, щоб рої не розліталися; у Моравії робили те ж саме, щоб хто-небудь не викрав бджіл; у Ярославській губернії під час дзвону дзвонів на Великдень охочі позбавитися від бородавок повинні були потерти їх кісткою мертвяка: у багатьох слов'янських традиціях під великодній дзвін люди умивалися у джерелі, щоб бути здоровими, а дівчата — щоб бути красивими і позбавитися веснянок; під дзвін на Різдво дівчини ворожили про заміжжя тощо.

Дзвін, що став частиною слов'янської народної культури на достатньо пізньому етапі, сприйняв магічні функції, що традиційно приписуються нею іншим формам інтенсивного звуку (гучному голосу, стрілянині, крику і ін.). Дзвін наділяється здатністю впливати на вегетацію культурних рослин. В Україні і східній Польщі на Великдень хлопці поперемінно забиралися на дзвіницю і дзвонили в дзвони: вважалося, що у того, хто зробить це раніше і гучніше за інших, краще уродиться гречка. У Росії жінки дзвонили в дзвони на Великдень, сподіваючись на те, що у них виросте високий льон. У західних слов'ян під дзвін в Страсну суботу, коли він поновлювався після перерви, трясли плодові дерева, щоб вони краще плодоносили.

Разом з іншими формами обрядового шуму, дзвін використовувався для розгону градових хмар, при наближенні яких прийнято було дзвонити в дзвони; іноді для цього навіть встановлювали спеціальні дзвони. Словенці вважали, що той дзвін, який раніше інших задзвонить на Трійцю, матиме велику силу дії на градоносниє хмари. Вважали також, що дзвону боїться нечиста сила, що насилає хмари або що управляє ними (наприклад, планетники). Дзвонили в дзвони і при сонячному і місячному затемненні, щоб демонічні істоти, що викрадають або пожирають сонце і місяць, залишили їх.

У разі важкої агонії вмираючому міг допомогти дзвін «по схід душі», який відгонив від нього нечистих духів. Дзвону приписується колосальна сила дії і на інші природні стихії. У російських змовах, вимовних при відшукуванні скарбу, дзвін (як і «голос Божий») коливає землю, оголяє закладені в ній скарби і вражає нечисту силу, що стереже їх.

Асоціації та повір'я[ред. | ред. код]

Дзвін асоціюється, з одного боку, з людським голосом, з іншої — зі слухом. У прикметах і снотлумаченнях дзвін нерідко провіщає отримання звістки. Щоб добре співати, дівчата п'ють воду, якій заздалегідь омили церковний дзвін (напр. у гуцульському замовлянні, вимовному при цьому: «йік ти голосний, аби і я така голосна була»). Охочі зцілитися від глухоти, стають на Великдень під великий дзвін. На весіллі під час вінчання дзвонять в дзвони, щоб молоде подружжя та їх діти не страждали глухотою тощо.

Дзвін співвідноситься і із смертю. Напр. звичай хреститися при звуці церковного дзвона, поминаючи померлих, і навмисно дзвонити в дзвони на Великдень на згадку про них. Як загроза смерті сприймалася в народі обіцянка, дана живій людині, «заплатити їй на подзвін», тобто дати в церкву гроші за поминальний передзвін по ньому. До цієї загрози вдавалися у разі різних життєвих непорозумінь, при несплаті боргу, при сварках і образах, тощо. Проводжаючи з будинку або з села нелюбиму всіма людину або небажаного гостя, влаштовували йому «подзвін», тобто імітували дзвін, стукаючи по горщиках і металевому посуду. Так вчиняли для того, щоб він ніколи назад не повернувся.

Дзвін зазвичай провіщав смерть. Якщо під час руху весільного поїзда пролунає дзвін, це загрожує смертю молодожонам або одному з них; побачений уві сні дзвін передбачає смерть одному з домочадців; дзвін, почутий дівчиною в Святвечір під час ворожінь, провіщає їй смерть протягом року тощо. Якщо людина почує вночі, як дзвонить на дзвіниці упир або «ходячий» небіжчик, він неодмінно помре до ранку. Мабуть, з цією особливістю народного сприйняття дзвону і пов'язані ті, що зрідка зустрічаються повір'я про те, що сильний дзвін перешкоджає роїнню бджіл, цвітінню і колосінню хлібів тощо.

Як і іншим видам звуків, звуку дзвона приписується медитативна функція. Вважають, зокрема, що звуки дзвона в одне з весняних свят можуть розбудити предків і донести до них звістку про настання свята[23].

Музеї дзвонів[ред. | ред. код]

Фестиваль дзвонів[ред. | ред. код]

У вересні 2011 р. на Полтавщині пройшов Другий міжнародний фестиваль церковного дзвону «Диканьські передзвони». Фестиваль традиційно проходить у два етапи: перша частина фестивалю відбулася 3 вересня при Свято-Троїцькому храмі села Великі Будища Диканського району, а основна частина фестивалю відбулася 4 вересня при Свято-Миколаївському храмі Диканьки.[24]

Прислів'я, мовні звороти[ред. | ред. код]

  • Дзвін великий лити — брехати, верзти дурниці
  • Чули дзвін, та не узнали, де він — не зовсім розібралися в суті
  • Ударив у дзвін, як треба в макогін
  • Як у дзвін ударило — про блискавичну звістку
  • Нащо про те у великий дзвін дзвонити — не треба розголошувати
  • Дзвін до церкви скликає, а сам у ній не буває
  • І дзвін без серця нічого не вартий, а тим більше безсердечна людина

У літературі[ред. | ред. код]

« ...Цей великий дзвін звався Марі. У південній вежі вона була єдиною, якщо не рахувати її сестру Жаклін, дзвін дещо меншого розміру, забраний у меншу за розміром кліть поруч. Ця Жаклін отримала своє ім'я на честь дружини Жана де Монтаґю[fr], який подарував дзвін церкві, що втім, не завадило йому відправитися красуватися без голови на Монфокон. У другій вежі було шість інших дзвонів, і нарешті, шість менших займали дзвіницю на середохресті, з дерев'яним билом, у яке дзвонили тільки з вечора Прощеного Четверга до ранку Великодньої служби. Таким чином, Квазімодо мав п'ятнадцять дзвонів у свому гаремі, але дебела Марі була його фавориткою…

…він кричав своїм помічникам, що знаходилися на вежі поверхом нижче, починати. Ті повисали на линвах, коловорот кричав, і величезна металева капсула повільно приходила в рух. Квазімодо з трепетом слідовав за нею очима. Перший удар била о бронзову стінку змушував дрижати риштування, на якому вони висіли. Квазімодо стрясався разом із дзвоном. Бах! — кричав він із спалахом безумного сміху. Між тим рух дзвона-баса пришвидшувався, і по мірі того, як кут його розмаху ставав дедалі більшим, так само й око Квазімодо ставало дедалі більш фосфоричним і полум'яним. Нарешті дзвін сягав повного розмаху, дрижала вся вежа, риштування, даховий свинець, камені кладки, все грюкотало разом, від паль фундаменту до хрестів увінчання.

Оригінальний текст (фр.)
...Cette grande cloche s’appelait Marie. Elle était seule dans la tour méridionale avec sa sœur Jacqueline, cloche de moindre taille, enfermée dans une cage moins grande à côté de la sienne. Cette Jacqueline était ainsi nommée du nom de la femme de Jean de Montagu, lequel l’avait donnée à l’église, ce qui ne l’avait pas empêché d’aller figurer sans tête à Montfaucon. Dans la deuxième tour il y avait six autres cloches, et enfin les six plus petites habitaient le clocher sur la croisée avec la cloche de bois qu’on ne sonnait que depuis l’après-dîner du jeudi absolu, jusqu’au matin de la vigile de Pâques. Quasimodo avait donc quinze cloches dans son sérail, mais la grosse Marie était la favorite...

...il criait à ses aides, placés à l’étage inférieur de la tour, de commencer. Ceux-ci se pendaient aux câbles, le cabestan criait, et l’énorme capsule de métal s’ébranlait lentement. Quasimodo, palpitant, la suivait du regard. Le premier choc du battant et de la paroi d’airain faisait frissonner la charpente sur laquelle il était monté. Quasimodo vibrait avec la cloche. Vah ! criait-il avec un éclat de rire insensé. Cependant le mouvement du bourdon s’accélérait, et à mesure qu’il parcourait un angle plus ouvert, l’œil de Quasimodo s’ouvrait aussi de plus en plus phosphorique et flamboyant. Enfin la grande volée commençait, toute la tour tremblait, charpentes, plombs, pierres de taille, tout grondait à la fois, depuis les pilotis de la fondation jusqu’aux trèfles du couronnement.

— В. Гюґо. «Собор Паризької Богоматері»

»

.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Колокіл // Словарь української мови : у 4 т. / за ред. Бориса Грінченка. — К. : Кіевская старина, 1907—1909.
  2. Звін // Словарь української мови : у 4 т. / за ред. Бориса Грінченка. — К. : Кіевская старина, 1907—1909.
  3. Звенеть // Толковый словарь живого великорусского языка / авт.-сост. В. И. Даль. — 2-е изд. — СПб. : Типография М. О. Вольфа, 1880—1882. (рос.)
  4. Етимологічний словник української мови : у 7 т. : т. 2 : Д — Копці / Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР ; укл.: Н. С. Родзевич та ін ; редкол.: О. С. Мельничук (гол. ред.) та ін. — К. : Наукова думка, 1985. — 572 с.
  5. Колокол // Этимологический словарь русского языка = Russisches etymologisches Wörterbuch / авт.-сост. М. Фасмер ; пер. с нем. и доп. чл.‑кор. АН СССР О. Н. Трубачёва, под ред. и с предисл. проф. Б. А. Ларина [т. I]. — Изд. 2-е, стер. — М. : Прогресс, 1986—1987. (рос.)
  6. Zhong
  7. «Колоколы принесе ис Кыева, другие ту солье». Архів оригіналу за 9 липень 2006. Процитовано 18 червень 2006. 
  8. В. С. Савега Благовест. История колоколов, колокольного литья, колоколен и и колокольной бронзы, Днепропетровск, «Пороги», 2000, 456 с.ISBN 966-525-198-8.
  9. Серце // Словарь української мови : у 4 т. / за ред. Бориса Грінченка. — К. : Кіевская старина, 1907—1909.
  10. [1] (рос.)
  11. http://www.kolokola.ru/index.shtml?pravosl_zvon
  12. Архівована копія. Архів оригіналу за 23 червень 2007. Процитовано 14 серпень 2006. 
  13. Требник. Українська Православна Церква Київський Патріархат. — Київ, 2006., Т.2.-606 С.
  14. Благовещенская Л. Д. Печатние материали по колокольному звону // народние музикальние инструменти и инструментальная музика. — М.: Советский композитор, 1987. — С. 197—215.
  15. Оловянишников Н. И. История колоколов и колокололитейное искуство — М., 2002. — 126 с.
  16. Скабаланович М. Толковый Типикон. — Москва, 2003. — с. 6-11.
  17. Неракаци Г. Молитва о клепале // Книга скорбних песнопений. — М., 1988. — с. 14-26.
  18. Христианство. Энциклопедический словарь. — М., 1993. — Т.1. — с. 45-65.
  19. Протоієрей Серафим Слобідський. Закон Божий. — Київ, — 2003. с.654.
  20. Лукьянов Р. Колокольний дзвон на Руси // Библейский сборник в памя'ять 1000-летия крещения Руси. — США, Джорданвилл, 1988. — с.522 — 543.
  21. Протоиерей Николаев Б. Знаменний роспев и крюковая нотация как основа русского православного церковного пения — М.: «Научная книга», 1995. — 218 с.
  22. Колокол // Толковый словарь живого великорусского языка / авт.-сост. В. И. Даль. — 2-е изд. — СПб. : Типография М. О. Вольфа, 1880—1882. (рос.)
  23. Архівована копія. Архів оригіналу за 18 липня 2006. Процитовано 14 серпня 2006. 
  24. Другий міжнародний фестиваль церковного дзвону «Диканські передзвони» зібрав дзвонарів з трьох країн[недоступне посилання з липень 2019]

Джерела[ред. | ред. код]

  • Щедрін В. Благовіст // Українська Релігієзнавча Енциклопедія

Посилання[ред. | ред. код]