Дзвін

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Великий Мінгунський Дзвін (М'янма)

Дзвін (стцерк.-слов. ка́мпанъ — від грец. καμπάνα < лат. campana), заст. колокі́л[1] (прасл. *kolkolъ) — ударний музичний, а також сигнальний підвісний інструмент, звичайно із сталі чи бронзи, у вигляді порожнистої, зрізаної знизу груші, у якій підвішено ударник (било, язик, діал. бо́вкало). Дзвони відносяться до музичних ударних інструментів у яких звучить тіло. В давнину для того щоб дзвін видав звук використовувася такий спосіб дзвоніння, шляхом гойдання самого дзвона. Такий спосіб практикують і до нині. Але є й карельйони[джерело?].

Історичний нарис[ред.ред. код]

Дзвони — один із найдавніших та найпоширеніших інструментів світу. Одними з найдавніших дзвонів вважаються китайські дзвони чжун 鐘\钟[2], що датуються 2000 — 3600 р. до н. е.

Більша частина історії дзвонів у Європі тісно пов'язана з історією християнства. Перше використання дзвонів в християнській Європі церковне передання приписує Св. Павлину, єпископу Ноланському (353—431), згідно з яким прообразом перших дзвонів були польові квіти — дзвоники, а латинська назва дзвонів campana пов'язана з італійською областю Кампанія, де розташована Нола. Історичні пам'ятки Заходу згадують про дзвони лише в VII ст. при храмах у Римі та Орлеані. Значного поширення на Заході дзвони дістали у VIII ст.завдяки Карлу І Великому. Виготовлялися дзвони зі сплаву міді й олова, пізніше до цих металів почали додавати залізо та в рідких випадках срібло. На православному Сході дзвони вперше з'явились в IX столітті за імператора Василя І Македонянина, але широкого розповсюдження при храмах дістали лише після захоплення Константинополя хрестоносцями в 1204 році під час 4-го хрестового походу.

Про певний рівень поширення дзвонів на українських землях можна говорити приблизно від другої половини ХІ століття, їх походження на думку істориків — Західна Європа. Перша літописна згадка про дзвони на Русі датована 1066 роком. У Києві дзвони були при Десятинній та Іринінській церквах. Також згадуються дзвони у храмах Новгорода (XI століття), Полоцька, Новгород-Сіверського і Володимира-Волинського (кінець XII століття). У літописах згадуються також майстри дзвонової справи Суздаля та Києва.[3] Найстаріший руський дзвін, що зберігся до наших часів, було знайдено під час розкопок 1906 р. у Києві на Подолі. Величезний за обсягом та змістовністю матеріал, що стосується історії дзвонів, технології їх виготовлення наведено в книзі[4]

Разом з дзвонами використовувалися також била і клепала, які існували до останнього часу в деяких монастирях. Але, що дивно, Русь запозичила дзвони зовсім не з Греції, звідки прийняла православ'я, а із Західної Європи. В Руській Церкві в древності для дзвонів будувались дзвіниці в вигляді стінки з наскрізними отворами (так звані ширмові дзвіниці), в яких підвішувались дзвони. З XIV ст. на Русі появляються багатоступінчасті вежі з конусообразною покрівлею, під якю знаходились дзвони. Дзвіниця спочатку будувалася окремо від храму, але в московській архітектурі XVI—XVII ст. з'явилися храми побудовані разом із дзвіницями, які входять у будову храму, складаючи з ним одне ціле.

Такі дзвіниці ставляться в західній стороні храму так, що вхід у храм проходить через нижній поверх дзвіниці, який може бути в такому випадку притвором. Прикладом таких дзвіниць є дзвіниця у Михайлівському монастирі і Софії київській, що знаходяться в Україні, а саме у місті Києві. Поряд з такими дзвіницями продовжували зберігати і будувати храми з дзвонами в куполах на покрівлі («під дзвони», прикладом такого храму є Володимирський собор у Києві) або в окремо стоячих дзвіницях. Виникнення дзвіниць було обумовлено прагненням і спроможністю виготовляти великі і звучні дзвони. Крім цього, чим вище піднятий дзвін, тим далі його чути, отже високої дзвіниці вимагає і сама ідея дзвону.

Дзвіниця духовно може означати гору, з якої Господь благовістив Євангеліє, і мачту корабля, де знаходиться спостерігач, сповіщаючий про небезпеку або приближення довгоочікуваної цілі плавання, і вершину земної історії людства, на якій звучить архангельська труба, благовістячи про прихід Христа і початку вічного ідеях.

Після нашестя монголо-татар (1237-40 р.р.) дзвонова справа в руських землях на певний час згасає на кілька століть. Відродження дзвонової справи в північно-східній Русі відбувається з кінця XIV століття, центром ливарної справи стає Москва. Максимальна вага дзвонів поступово збільшується від сотень до тисяч пудів.

Спочатку дзвони були невеликі, по кілька сот фунтів. Але з XV ст., коли з'явилися власні заводи для відлиття дзвонів, то стали відливати дзвони великих розмірів.

Відзначаються такі дзвони звучністю і співзвучністю, що досягається в різні способи, як от:

  1.  Точною пропорцією міді і олова, нерідко з додаванням срібла, тобто правильним сплавом;
  2.  Висотою дзвона і його шириною, тобто правильною пропорцією самого дзвона;
  3. Товщиною стінок дзвона;
  4. Правильним підвішуванням дзвона;
  5. Правильним сплавом била і способом прикріплення його до дзвона та багатьма іншими чинниками.

Дзвони можуть мати різні розміри, форму, матеріал і спосіб виготовлення. На Русі  в результаті багатовікової практики склалася традиція, коли більшість майстрів старались виливати дзвони з таким профілем, який має опреділені співвідношення діаметру, товщини і висоти і дає багатий тембр і велику тривалість звучання. При цьому підточка дзвонів, як правило не практикувалася, але і не заборонялася.

Після жовтневої революції в СРСР дзвони зазнали безпрецедентних в світовій історії переслідувань з ідеологічних та економічних мотивів. Церковний дзвін був заборонений, а, починаючи з 1930, з початком діяльності т. зв. «Союза воинствующих безбожников» дзвони масово знищувались та переплавлялись для потреб металургії.

Найвідоміші дзвони[ред.ред. код]

  • Цар-дзвін (рос. Царь-колокол), знаходиться в Москві у Кремлі — вилитий в 1733 році за наказом імператриці Анни Іванівни. Має висоту з вушками — 6,14 м, діаметр — 6,6 м, вагу близько 10 000 пудів (160т).
  • Великий Мінгунський Дзвін (М'янма) — Найбільший діючий на сьогодні дзвін — вага 90 тон.
  • Дзвін Зигмунта (пол. Dzwon Zygmunta), що знаходиться у замку Вавель в Кракові, 1520 р. — В цей дзвін дзвонять лише при надзвичайних подіях, останній раз — 2 квітня 2005 р. в оголошення смерті Папи Іоанна Павла ІІ. Вага: 10 980 кг; Серце: 350 кг. Діаметр: 2,424 м
  • Великий Том[en] (англ. Great Tom), що знаходиться у Церкві Христа в Оксфорді — 1545 р., вага близько 7 тон, висота 215 см, діаметр 175 см.
  • Дзвін Свободи (англ. Liberty Bell), що знаходиться у Філадельфії — є символом американської історії боротьби за незалежність від Великої Британії. Цей дзвін скликав мешканців Філадельфії на проголошення Декларації незалежності Другим континентальним конгресом в 1776 році. Вага — 2000 фунтів (більше тони). зроблений зі сплаву міді (70 %) та олова (25 %). Надпис: «І оголосіть свободу на землі всім жителям її» В цей дзвін і зараз щороку дзвонять (обережно) на день незалежності США.
  • Найбільший за вагою дзвін в Україні — 14, 5 тон, встановлено в Спасо-Преображенському соборі міста Одеса (дані на 2008 рік).

Будова дзвона[ред.ред. код]

1 — хомут, 2 — вухо, 3 — голова, 4 — поясок, 5 — талія, 6 — звукове кільце, 7 — губа, 8 — устя, 9 — било, 10 — заплічка
Кріпління рухомого дзвона до хомута

За способом приведення дзвона в дію розрізнюють рухомі і нерухомі дзвони. Перші жорстко кріпляться верхньою частиною до рухомої перекладини, балки, повертанням якої вздовж подовжньої осі приводять у рух било. Дзвони другого типу підвішують вільно до кріплення, а било приводять у дію за допомогою мотузки.

Виготовлення дзвонів[ред.ред. код]

Процес виготовлення дзвонів включає декілька етапів:

  1. за допомогою кружала виготовляється сердечник, що повторює внутрішній профіль дзвону (бовдур, стогону, ступа).
  2. За допомогою кружала на нього наноситься тимчасова сорочка (фальшивий дзвін, модель) з поверхневим шаром з воску.
  3. По фальшивому дзвону виробляється кожух.
  4. Після висихання кожуха віск витоплюється.
  5. Форма розбирається і кожух, що повторює зовнішній профіль дзвону, опрацьовується зсередини.
  6. Форма збирається у зворотній послідовності і прожарюється вогнем, що розводиться усередині сердечника.
  7. До форми прикріпляється верхня частина з формою коронки дзвону і системою літника.
  8. Проводиться те, що скріпляє частин форми, обмазка і сушка.
  9. У одній або декількох печах готується дзвонова бронза і прямує по системі літника в порожнину форми.
  10. Залита форма остигає до кімнатної температури, після чого вона розбивається для витягання відливання.
  11. Відливання очищається від частинок форми, що пригоріли, живильники системи літника обрубуються, починається доведення зовнішніх поверхонь для надання естетичному вигляду.
  12. Підвішується ударник і проводяться контрольні удари для визначення якості відлитого дзвону.[5]

Дзвін у православ'ї[ред.ред. код]

Дзвонар

Дзвін — це доконечна ознака православного храму. Церковний дзвін уживається, щоб:

  • скликати вірян до богослужіння;
  • виражати торжество Церкви і її Богослужінь;
  • сповіщати не присутнім в храмі про час здійснення особливо важливих частин Богослужінь.

Православний дзвін служить не тільки для цілей Богослужіння, але і є виразом радості, суму і торжества народу. Звідси і з'явилися різні види дзвону.

Види церковного дзвону[ред.ред. код]

У церкві розрізняють 4 канонічних види дзвону: благовіст, перебір, передзвін і дзвоніння.

  • Благовіст — один з найбільш стародавніх дзвонів Православної Церкви і називається так тому, що несе Благу, радісну звістку про початок Богослужіння. Цей дзвін також оповіщає про здійснення таїнства євхаристії на Літургії і про читання Євангелія в інших службах. Благовіст може звучати як самостійно, так і у складі інших дзвонів.
  • Перебір — або поховальний (поховальний, дротяний) дзвін виражає смуток і скорботу про покійних і складається з двох частин: безпосередньо канонічної (перебору як такого) і вільного (дзвоніння).
  • Передзвін — складніший в порівнянні з благовістом і перебором. Він складається також з двох частин: канонічної (тобто самого передзвону) та вільної (дзвоніння). Класично передзвін є дзвін по черзі в кожен дзвін (поодинці або кілька разів в кожен), починаючи з більшого і до найменшого (іноді з ударом «у вся»), і так повторюють багато раз.
  • Дзвоніння — найскладніший в порівнянні з іншими канонічними дзвонами, але і є найяскравішим в музичному відношенні виразом дзвону, оскільки дзвоніння по своїй формі не обмежене церковними статутами і тому різне як по складу використовуваних дзвонів, так і має різноманітну форму виконання, ритм, фактуру і інструментування.[6]

Зв'язок дзвону з Старозавітньою традицією використання сурм.[ред.ред. код]

Крім того, дзвоном скликався народ на віче. Дзвоном вказували дорогу подорожнім, що заблукали в негоді. Дзвоном оповіщалася небезпека або нещастя, наприклад, пожежа. У трагічні дні для Батьківщини дзвоном закликали народ на захист Вітчизни. Дзвоном оповіщався народ про перемогу і віталося переможне повернення полків з війни та інш.[7]

У Старозавітні часи дзвонів не знали. В перші роки християнства, християнської Церкви, дзвонів також не було.

Старозавітнє богослужіння, здійснюване звуками музики і ось як би спогад про це, в знак нерозривного зв'язку, отримало більш духовне і возвишене богослужіння Новозавітнє в дзвонінні дзвонами яке має свою священну музику. У Старозавітній Церкві — в єрусалимському храмі — віруючі скликалися на богослужіння не дзвонами, а звуками сурм.

В молитвах на освячення «дзвона» згадуються сім срібних труб, які Господь звелів зробити Мойсею для скликання народу для жертвоприношення і молитви, для зкріплення мужності війська під час війн[8]. Ці срібні труби, в які трубили ізраїдьські жреці, зруйнували стіни Єрихону, так, що не тільки «розумними і духовними створіннями», але і бездуховними, Господь Бог творить преславні справи і чудеса в спасіння і користь вірним. На цій основі освяченому дзвону випрошується Боже благословення і сила для того, щоб ті які чують його вдень або вніч піднімались до славослів'я імені Божого і збирались в церкві, також, щоб сам дзвін віддавав славу Божу, щоб дзвоном осв'ячувалося повітря і проганялись з нього всі злі сили, щоб цим дзвоном втихали бурі вітряні, і блискавки. Щоб накінець, чуючи його вірні раби Божі зміцнювались в благочесті і вірі і мужньо противились злим силам поборюючи молитвою і славослів'ям.

Сам господь Ісус Христос говорить, що при кінці світу Він «пошле ангелів Своїх з сурмою гучноголосою і зберуть обраних Його від чотирьох вітрів, від краю небес до кінця їх» (Мф. 24,31). Апостол Павло говорить про останню трубу Божу, при якій здійсниться зміна людей в безсмертні створіння і воскресіння мертвих. (1 Кор. 15,52).

Ранньохристиянські способи скликання віруючих на богослужіння.[ред.ред. код]

В ранньохристиянські часи, в IV ст., в єгипетських і деяких палестинських монастирях використовувались труби для тих ж цілей, для яких в подальші часи стали використовуватись дзвони.

У перші століття гонінь на християнство з боку язичників християни не мали можливості відкрито скликати віруючих до богослужіння. В той час віруючі скликались на богослужіння таємно. Як правило це робилося через дияконів чи особливих вісників, іноді ж сам єпископ після богослужіння оголошував про час і місце чергового богослужіння[9].

У древніх християн в період гонінь єпископи скликали віруючих до богослужіння, посилаючи за ними додому. Св. Ігнатій Богоносець рекомендує в письмі св. Полікарпу Смирнському: «зібрання нехай будуть почастіше; скликай на них всіх за іменем». В посланні Ігнатія Богоносця до диякона Герона, між обов'язками диякона додається і скликання віруючих до богослужіння кожного окремо. За словами св. Іо. Кассіяна, скликали братію до богослужіння стуком в двері келій. Диякони були зобов'язані ходити по домівках і повідомляти про час і місце відправи. Але й пізніше, коли вже явно можна було сповідувати Христа, не зразу з'явилися в церкві дзвони. Замість того зстосовувалися труби або церковнослужитель ходив від дому до дому і стукав молотком у двері на знак того, що вже час до церкви; або мали при церкві великі дошки і вдаряли по них даючи знати про початок відправи. Подібно до того і нині так робиться в деяких місцях, і в нас цей звичай також зберігся і «калатають» у Велику П'ятницю і Суботу. Значно пізніше почали користуватися дзвонами[10].

Била і клепала[ред.ред. код]

Докладніше: Било (музика)

Більш загальний спосіб скликання віруючих на богослужіння визначився до VI ст., коли використовували била і клепала.

Била — це дерев'яні дошки, а клепала — залізні або мідні смуги, зігнуті в напівколо.

Були такі види бил:

  • било ручне (мале) дерев'яне;
  • било велике(велике) дерев'яне;
  • било (клепала) металеве.

Било дерев'яне ручне представляє собою дошку у вигляді весла довжиною 1-., шириною 10-., і товщиною 10- (товщина може до кінця зменшуватись на половину). На кінцях ручного била, як правило просверлюються 3, 4 або 5 отворів, які символізують Святу Трійцю, Хрест Господній або Страсті Господні.

Дерев'яне било належить до музичних ударних інсирументів у якого звучить тіло. Дерево із якого виготовляється било повинно бути дзвінким, сухим, повинно мати чим менше сучків і тріщин.

Било звичайно тримається у лівій руці. Звук виникає шляхом вдаряння по ньому дерев'яним молотком і залежить від матеріалу і ваги, а також від сили і місця удару.

Било дерев'яне велике являє собою дошку довжиною 2-4 метра, шириною 25- і товщиною 30-60  міліметрів. На кінцях великого била також часто просверлюються 3, 4 або 5 отворів.

Підвішується воно стандартно при вході в храм, у трапезній, біля келій, на дзвіниці або в іншому місці. Звук виникає ударом по ньому дерев'яним молотком і залежить від їхньої ваги та матеріалу, а також сили і місця удару.

Залізне било (клепало) може мати різні розміри, форму, матеріал і спосіб виготовлення. Залізні била відносяться до музичних ударних інструментів у яких звучить тіло. Звук виникає завдяки ударам залізним, дерев'яним або пластмасовим молотком і залежить від форми била, матеріалу і ваги била і молотка, а також сили і місця удару.[11]

З IV століття знаходимо згадку про било. В житії Феодосія Великого (+529), про скликання на часи і літургію говориться: «вдаряли в дерево». Крім «дерева» било називалось «вдаряння», ручне било «молоток для удару», залізне било. Про била залізні вперше згадується тільки в повних уставах XI—XII ст. Вдаряли в било молотком такого ж матеріалу, також в залежності від того ближче чи далі від середини відбувалися удари, виходять різної висоти звуки, виникає ціла гамма тонів, дякуючи чому гра на билі отримує музичний характер[12].

Стародавні устави, якимим і нині користується Церква, складалися до розповсюдження дзвонів. Тому все, що сказане в уставних текстах про била, клепані, слід відносити до церковного дзвону. Іноді навіть походження слова «дзвін» пов'язане із звичаєм ударяти кіл об кіл, створюючи звук — сигнал. І у дерев'яному билі, і в дзвонінні з складного сплаву, і в срібній трубі тим найважливішим загальним, що їх об'єднює і зрівнює, являється самий звук, як сигнал, відповідний таємничому крику в півночі: «Ось, жених йде, виходьте назустріч йому» (Мф. 25,6), яким зображується друге пришестя Христове. Такий сигнал є не що більше, як благовістя про пришестя судді і Спасителя. Звук труб, бил, клепал і дзвонів — це теж благовістя про богослужіння. Тому  церковний дзвін отримав на Русі чудову, точну назву благовіст. З цієї точки зору дзвін для храму і приходу або для братії монастиря подібний до того, чим є для всьго Всесвіту Євангеліє, що в перекладі на українську мову означає благовіст (добра звістка). Нарешті визначився найдосконаліший спосіб скликання віруючих на Богослужіння — це удари у дзвони.

Поява дзвонів[ред.ред. код]

Як і весь чин церковних служб, дзвін мав довгу історію і нинішню свою форму — дзвона прийняв не раніше, — хоча і не пізніше чим і церковне Богослужіння прийняло теперішній свій вигляд. При більш простому устрої богослужіння простішим був і спосіб скликання до нього.

Використання дзвонів при загальних і релігійних церемоніях зустрічається у багатьох народів древності. При асирійських розкопках знайдені бронзові дзвони. Єгиптяни використовували при релігійних процесіях ударний дзвінкий інструмент систр, Євреї — кимвали і тимпани, верхній одяг єврейського первосвященика був прикрашений дзвіночками. Римляни повідомляли легеньким дзвіночком — tіntinnabulum — початок народних зібрань. Християни епохи гонінь уникали сильно звучних інструментів при своєму богослужінні, і навіть з розквітом християнства церква не зразу почала користуватися дзвонами. В правлінні Констянтина Великого вірних скликали в храм ударами молотка і била, а також клепала. Латинська назва дзвону — кампана — появилась не раніше IV ст. Легенда пов'язує початок використання дзвону в християнській церкві з єпископом Ноли (де в подальші часи був центр виготовлення невеликих дзвонів), Св. Павлином, якому цю ідею надав ніби вигляд польового дзвіночка.[13] Існує кілька переказів про це. Згідно з одним з них св. Павлин у сні побачив польові квіти — дзвіночки, від яких лунали приємні звуки. Тобто вперше дзвони з'явилися у Західній Європі. Після свого сну єпископ звелів відлити дзвони, що мали форму квітів. Але, очевидно, св. Павлин не ввів дзвони у практику Церкви, тобто ні сам він у своїх творах, ні сучасні йому письменники не згадують про дзвони.

Про те, що дзвони з'явились на заході в перше згадується Григорієм Турським (+594) під іменем signa.

Догей, єп. Ірландський (+586), бувши мідних і залізних справ майстром, зробив 300 дзвонів.

На початку VII ст. Римському папі Савиніану (наступнику св. Григорія Двоєслова) вдалося надати дзвонам християнського значення. З цього часу дзвони стали поступово використовуватися християнами, й упродовж VIII—IX ст. у Західній Європі дзвони міцно увійшли в практику християнського богослужіння. На Сході у Грецькій Церкві, дзвони стали впроваджуватись з другої половини IX ст., після того, як у 865 році венеціанський дож Урсус надіслав у дарунок імператору Михаїлу 12 великих дзвонів. Ці дзвони були вивішені на вежі при Софіївському соборі. Але у греків дзвони не набули широкого використання[14].

В Італії дзвони появились вперше при папі Сабиніані, близько 604 року, у Франції в 550. в VI і VII століттях вони входять у використання в Англії, в правління Карла Великого отримують широке поширення на латинському Заході. При Василії Македонському вперше були привезені з Венеції 12 мідних з срібною добавкою дзвони. Після взяття Константинополя турками в 1453 році дзвін в дзвіницях був заборонений. Вже у блаженного Єронима V ст., а потім у Дуранда XIII ст. зустрічаються описання різних родів дзвонів. Невеликий дзвін для монастирів, грецький ручний дзвін, який нагадує отвір труби, — codon, дуже маленький дзвін, який використовується в хорі, — nola (один із древніх видів дзвонів), більш великий з широкими краями — petasius, великий важкий церковний дзвін — campana.

Перші дзвони були невеликі, мали не круглу, а чотирьохгранну форму: їхні стінки виковувались і спаювались, а не відливались. Деколи дзвони прикрашались золотом, срібною філігранню і дорогоцінним камінн'ям. Пізніше дзвони отримують круглу форму й збільшуються в розмірах і вазі: орлеанські дзвони XI ст. важать приблизно 80 пудів, паризький дзвін важим 450 пуда, в Італії дзвін собору св. Петра 835 пудів, в Німеччині дзвін кельнского собора 1600 пудів, в Австрії дзвін св. Стефана у Відні — 989 пудів. У Швеції Упсала славився своїм ніжним по звучанню скляними дзвонами.

Повний чин православного дзвону, який виник на Русі з давніх-давен і який зберігся в деяких монастирях, складається з почергового використання всіх видів бил і дзвонів із співпадінням з їх символом і урочистістю.

В силу історичних причин на Русі, починаючи з XV століття, дзвони стали поступово заміняти била і в теперішній час у більшості храмах і монастирях використовують тільки дзвіниці із дзвонами або металевими билами.

Росія перевищує всі країни величиною і вагою своїх знаменитих дзвонів. До Петра в одній Москві дзвонів було так багато, що тільки з лишніх в зиму 1700 відлили 100 великих пушок  і 143 малих, 12 мартир і 13 гаубиць. В Москві в 1760 році був відлитий дзвін вагою 3351 пудів, який розбився в 1842 році. Замість цього дзвону в 1817 році відлили новий в 4000 пудів (великий успенський)[15].

Асоціація дзвонів з усіма важливими загальними і релігійними подіями[ред.ред. код]

Починаючи з епохи пізнього середньовіччя, дзвони асоціюються з всіма важливими загальними і релігійними подіями. Всяке вільне місто мало дзвін, яким скликались громадяни на зібрання. Міські дзвони деколи підвішувались на спеціальних міських башнях. Влада над міським дзвоном символізувала владу над містом. Дзвоном дзвону для населення відзначались важливі моменти дня і сільської промислової праці. Ранковий світанок, час погашення вогнів і обід повідомлялись дзвонінням великого дзвону.

В селах і містах Англії дзвонами за особливим передзвоном дзвону початок сівби і жнив. В Страсбурзі «дзвін бурі» сповіщав робітників в полі про наближення грози. «Дзвін воріт» вказував на момент відкриття і закриття міських воріт. В багатьох містах католицького Заходу дзвонять в тихий «смертний» дзвін після смерті парафіянина, сповіщаючи про нього стать і вік (3 удари у випадку смерті чоловіка, 2 — жінки; малий дзвін — для дитини, великий для дорослого. Особливо урочистий дзвін для єпископа і члена королівської сім'ї). В часи папи Іоана XIV ст. встановився звичай хрещення дзвону. В багатьох легендах про дзвін, він сам собою дзвонить. Перед нещастям, звук його плаче, просить, торжествує. Дзвін таємно зв'язаний зі святими силами і людськими душами. Він будить землю і небо. Багата символіка дзвону знайшла відбиток у класичній поезії. Дзвін оспіваний в знаменитій пісні Т. Мура «вечірній дзвін», в  «Пісні про дзвін» Шиллера, в «Потонутому дзвоні» Гоуптмана. Вечірньому дзвону пресвячені прекрасні рядки у Данте, Мильтона і Шекспіра.[16]

По своїй формі дзвін — це ніщо інше, як перевернута чаша, із якої якби виходять звуки, які несуть в собі благодать.

У східних православних країнах у XI—XII ст., було мало противників дзвонів, як приналежності латинської Церкви, але в XII ст. послідувало офіційне благословення на їхнє використання в Православній Церкві.

Спочатку дзвони не мали постійного місця в храмі: їх підвішували і в арках вхідних дверей і у середині храмів, і в башнях куполів, і на окремих дзвіницях біля храмів, і на воротах церковної огорожі, на воротах монастирських стін.

Дзвін у слов'янській міфології[ред.ред. код]

Передзвін дзвонів в народних уявленнях є приналежністю культурного простору. Повір'я і обряди, що відносяться до дзвону, отримали найбільший розвиток в слов'янських католицьких традиціях, а також на заході українсько-білоруській території.

Дзвін і сфера містичного[ред.ред. код]

У слов'янських змовах відсутність дзвону, як і інших звуків, що належать людині і її найближчому оточенню, вказує на сферу небуття: зокрема, хвороби «посилають» в «той світ», де не співає півень, не дзвонить дзвін тощо. По польських повір'ям, вуж, що опинився в такому місці, де протягом семи років не чутно людського голосу і дзвону, перетворюється на крилатого змія, надзвичайно небезпечного для людини.

Дзвін показовий з погляду розмежування «чистого» і «нечистого» часу. В усіх слов'янських традиціях відомі повір'я про те, що деякі міфологічні персонажі показуються на очі людям і займаються своєю підступною діяльністю тільки після того, як віддзвонить дзвін. Спеціально це відноситься до періоду від Пристрасного четверга до Пристрасної суботи, коли дзвони, відповідно до церковного канону, не дзвонять взагалі. Мовчання дзвонів — це час їх «говіння» і «скорботи» з приводу кончини і мук Ісуса Христа. Щоб нечиста сила не мала можливості торжествувати перемогу і творити зло, в цей період прийнято було замінювати дзвін іншими звуками — хлопці ходили ночами по селу з дзвіночками і тріскачками, старі били гілками по церковній підлозі або лавам в костьолі (у Словенії це називалося «Йти на барабан»).

Дзвін як щось освячене зверху і, в певному сенсі, таке, що являє присутність цієї сили (дзвін — «голос Божий»), зв'язується в народних уявленнях з істиною. В українських змовах-клятвах, вимовних напередодні суду, дзвін зіставляється з правдою: «як змові, як в дзвін задзвоню… так щоб була правда моя». По українських повір'ям, дзвін вимушує розкаюватися клятвопорушника. Згідно з сербським віруванням, якщо під час якої-небудь розмови задзвонить дзвін, то все сказане в цей час вважається непорушною істиною. У східних слов'ян і поляків дзвін зупиняє злодія, що тікає з місця злочину, вимушуючи його повернутися назад: віжки, прив'язані до церковного дзвону, примушують конокрада залишити свою здобич або задушитися.

На Поділлі у разі якої-небудь крадіжки прийнято було мазати ударник церковного дзвону часником і дзвонити в нього, після чого злодій втрачав всяку надію залишитися невпізнанним.

Самогубцям і людям, померлим раптово без відпущення гріхів і покаяння, дзвін замінював церковний обряд, наприклад, звичай ховати таких небіжчиків під дзвін і збирати пожертвування на лиття дзвонів у порятунок їх душ.

Магічні властивості[ред.ред. код]

Все скоєне в той час, коли звучав дзвін, освячувалося присутністю вищої сили, її співучастю в діяльності людини. Саме тому, ймовірно, святковий дзвін (особливо на Різдво — у південних слов'ян і на Пасху — в католицьких традиціях) сприймався як сакральний час, сприятливий для початку («закладення») багатьох господарських робіт і здійснення різноманітних магічних дій.

У Сербії і Македонії під дзвін на Різдво жінки тричі пускали човник по ткацькому верстату, щоб протягом року їм легко ткалось; коваль тричі ударяв по ковадлу, а колісник — по дереву, щоб протягом року у них була робота; у хліву господар проводив скреблом по кожній тварині і задавав їм небагато корм, щоб худоба була здорова і приносила приплід; господиня зав'язувала в цей час «осередкові» ланцюги, «закриваючи» тим самим на рік пащі вовкам і зміям тощо. В Сербії пасічник під дзвін на Різдво обв'язував вулики спеціальною ниткою, щоб рої не розліталися; у Моравії робили те ж саме, щоб хто-небудь не викрав бджіл; у Ярославській губернії під час дзвону дзвонів на Паску охочі позбавитися від бородавок повинні були потерти їх кісткою мертвяка: у багатьох слов'янських традиціях під пасхальний дзвін люди умивалися у джерелі, щоб бути здоровими, а дівчата — щоб бути красивими і позбавитися від веснянок; під дзвін на Різдво дівчини ворожили про заміжжя тощо.

Дзвін, що став частиною слов'янської народної культури на достатньо пізньому етапі, сприйняв магічні функції, що традиційно приписуються нею іншим формам інтенсивного звуку (гучному голосу, стрілянині, крику і ін.). Дзвін наділяється здатністю впливати на вегетацію культурних рослин. В Україні і східній Польщі на Пасху хлопці поперемінно забиралися на дзвіницю і дзвонили в дзвони: вважалося, що у того, хто зробить це раніше і голосніше за інших, краще уродиться гречка. У Росії жінки дзвонили в дзвони на Пасху, сподіваючись на те, що у них виросте високий льон. У західних слов'ян під дзвін в Пристрасну суботу, коли він поновлювався після перерви, трясли плодові дерева, щоб вони краще плодоносили.

Разом з іншими формами обрядового шуму, дзвін використовувався для розгону градових хмар, при наближенні яких прийнято було дзвонити в дзвони; іноді для цього навіть встановлювали спеціальні дзвони. Словенці вважали, що той дзвін, який раніше інших задзвонить на Трійцю, матиме велику силу дії на градоносниє хмари. Вважали також, що дзвону боїться нечиста сила, що насилає хмари або що управляє ними (наприклад, планетники). Дзвонили в дзвони і при сонячному і місячному затемненні, щоб демонічні істоти, що викрадають або пожираюче сонце і місяць, залишили їх.

У разі важкої агонії вмираючому міг допомогти дзвін «по схід душі», який відгонив від нього нечистих духів. Дзвону приписується колосальна сила дії і на інші природні стихії. У російських змовах, вимовних при відшукуванні кладу, дзвін (як і «голос Божий») коливає землю, оголяє закладені в ній скарби і вражає нечисту силу, що стереже їх.

Асоціації та повір'я[ред.ред. код]

Дзвін асоціюється, з одного боку, з людським голосом, з іншої — зі слухом. У прикметах і снотлумаченнях дзвін нерідко провіщає отримання звістки. Щоб добре співати, дівчата п'ють воду, якій заздалегідь омили церковний дзвін (напр. у гуцульській змові, вимовній при цьому: «йік ти голосний, аби і я така голосна була»). Охочі зцілитися від глухоти, стають на Паску під великий дзвін. На весіллі під час вінчання дзвонять в дзвони, щоб молоде подружжя та їх діти не страждали глухотою тощо.

Дзвін співвідноситься і із смертю. Напр. звичай хреститися при звуці церковного дзвону, поминаючи померлих, і навмисно дзвонити в дзвони на Пасху на згадку про них. Як загроза смерті сприймалася в народі обіцянка, дана живій людині, «заплатити йому на позвонне», тобто дати в церкву гроші за поминальний передзвін по ньому. До цієї загрози вдавалися у разі різних життєвих непорозумінь, при несплаті боргу, при сварках і образах, тощо. Проводжаючи з будинку або з села нелюбимої всіма людини або небажаного гостя, влаштовували йому «позвонне», тобто імітували дзвін, стукаючи по горщиках і металевому посуду. Так вчиняли для того, щоб він ніколи назад не повернувся.

Дзвін зазвичай провіщав смерть. Якщо під час руху весільного потягу пролунає дзвін, це загрожує смертю молодожонам або одному з них; побачений уві сні дзвін передбачає смерть одному з домочадців; дзвін, почутий дівчиною в Святвечір під час ворожінь, провіщає їй смерть протягом року тощо Якщо людина почує вночі, як дзвонить на дзвіниці упир або «ходячий» небіжчик, він неодмінно помре до ранку. Мабуть, з цією особливістю народного сприйняття дзвону і пов'язані ті, що зрідка зустрічаються повір'я про те, що сильний дзвін перешкоджає роїнню бджіл, цвітінню і колосінню хлібів тощо.

Як і іншим видам звуків, дзвін приписується медитативна функція. Вважають, зокрема, що звуки дзвону в одне з весняних свят можуть розбудити предків і донести до них звістку про настання свята.[17]

Музей дзвонів[ред.ред. код]

В Україні влаштовано музей дзвонів у замку Любарта (місто Луцьк) у так званій Владичій вежі.

Фестиваль дзвонів[ред.ред. код]

У вересні 2011 р. на Полтавщині пройшов Другий міжнародний фестиваль церковного дзвону «Диканьські передзвони». Фестиваль традиційно проходить у два етапи: перша частина фестивалю відбулася 3 вересня при Свято-Троїцькому храмі села Великі Будища Диканського району, а основна частина фестивалю відбулася 4 вересня при Свято-Миколаївському храмі Диканьки.[18]

Інше вживання дзвонів[ред.ред. код]

Корова зі дзвоником

Маленькі дзвоники прив'язують на шию свійській худобі, щоб їх легше було розшукувати в темряві, у лісі (цей прилад відомий як бовкало, калатало, калаталка, калатайка, клепало, клепачка, клокичка, колокільце, тронка, цокотушка, цоркотало).

Відоме використання дзвоників у в кінській збруї: під дугою у голобельно-дуговому запрягу.

Прислів'я, мовні звороти[ред.ред. код]

  • Дзвін великий лити — брехати, верзти дурниці
  • Чули дзвін, та не узнали, де він — не зовсім розібралися в суті
  • Ударив у дзвін, як треба в макогін

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Колокіл // Словарь української мови : в 4 т. / за ред. Бориса Грінченка — К.: Кіевская старина, 1907-1909
  2. Zhong
  3. «Колоколы принесе ис Кыева, другие ту солье»
  4. В. С. Савега Благовест. История колоколов, колокольного литья, колоколен и и колокольной бронзы, Днепропетровск, «Пороги», 2000, 456 с.ISBN 966-525-198-8.
  5. http://www.kolokola.ru/index.shtml?teknologi
  6. http://www.kolokola.ru/index.shtml?pravosl_zvon
  7. http://pravoslav.at.tut.by/vhram/zvon.html
  8. Требник. Українська Православна Церква Київський Птріархат. — Київ, 2006., Т.2.-606 С.
  9. Благовещенская Л. Д. Печатние материали по колокольному звону // народние музикальние инструменти и инструментальная музика. — М.: Советский композитор, 1987. — С. 197—215.
  10. Оловянишников Н. И. История колоколов и колокололитейное искуство — М., 2002. — 126 с.
  11. Скабаланович М. Толковий Типикон. — Москва, 2003. — с.6-11.
  12. Неракаци Г. Молитва о клепале // Книга скорбних песнопений. — М., 1988. — с. 14-26.
  13. Християнство. Енциклопедический словарь. — М., 1993. — Т.1. — с. 45-65.
  14. Протоієрей Серафим Слобідський. Закон Божий. — Київ, — 2003. с.654.
  15. Лукьянов Р. Колокольний дзвон на Руси // Библейский сборник в памя'ять 1000-летия крещения Руси. — США, Джорданвилл, 1988. — с.522 — 543.
  16. Протоиерей Николаев Б. Знаменний роспев и крюковая нотация как основа русского православного церковного пения — М.: «Научная книга», 1995. — 218 с.
  17. http://www.pagan.ru/k/kolokzwon0.php
  18. Другий міжнародний фестиваль церковного дзвону «Диканські передзвони» зібрав дзвонарів з трьох країн

Джерела[ред.ред. код]