Фульхенсіо Батиста

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Фульхенсіо Батиста
Fulgencio Batista
Фульхенсіо Батиста
Прапор
Президент Куби
10 жовтня, 1940 — 10 жовтня, 1944
Попередник: Федеріко Ларедо Бру
Спадкоємець: Рамон Грау Сан-Мартін
Прапор
Президент Куби
10 березня, 1952 — 1 січня, 1959
Попередник: Карлос Пріо
Спадкоємець: Ансельмо Альєгро-і-Міла
Прапор
10-й Прем'єр-міністр Куби
10 березня, 1952 — 4 квітня, 1952
Попередник: Оскар Ганс
Спадкоємець: Гарсія Монтес
 
Громадянство: кубинець
Народження: 16 січня 1901(1901-01-16)
Банес, Куба
Смерть: 6 серпня 1973(1973-08-06) (72 роки)
Гуальдаміна, Іспанія
Батько: Белісаріо Батиста Палермо
Мати: Кармела Сальдівар Гонсалес
Дружина: 1) Еліза Годінес Гомес
2) Марта Фернандес Міранда де Батиста
Діти: сини: Фульхенсіо Рубен, Хорхе Батиста, Роберто Франциско
дочки: Мірта Карідад, Еліза Алейда

Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Фульхенсіо Батиста (ісп. Fulgencio Batista) (* 16 січня, 1901 — † 6 серпня, 1973) — де-факто кубинський диктатор у 19331940 роках, офіційно обраний президентом з 1940 по 1944 роки, потім знову захопив владу в результаті перевороту на період 19521959. Його авторитарні методи дозволили ув'язнити опонентів і зосередити у своїх руках усю владу. Був скинутий під час повстання під керівництвом Фіделя Кастро під час Кубинської революції 1 січня 1959 року й решту життя провів у вигнанні.

Біографія[ред.ред. код]

Початок революційної діяльності[ред.ред. код]

Народився Фульхенсіо Батиста 16 січня 1901 року. Служив сержантом в кубинській армії. Разом з Пабло Родрігесом Батиста очолював конспіративну організацію «Військовий союз Колумбії» (за назвою військового містечка в Гавані). Союз відіграв важливу роль у відстороненні від влади диктатора Мачадо в серпні 1933 року. Очолив після цього уряд Мануель де Сеспедес, який також мало влаштовував сержантів. «Військовий союз», що об'єднався з низкою інших організацій виступав проти Сеспедеса, ініціював створення Революційної хунти, яка прийняла рішення домогтися сформування такого уряду, який зумів би протистояти американському впливу. До цього часу Кубу, експорт якої повністю залежав від Штатів, можна було називати напівколонією США.

Члени «Військового союзу Колумбії»

У ніч на 5 вересня 1933 року хунта взяла владу в свої руки. Була утворена Урядова виконавча комісія з п'яти осіб на чолі з професором університету Роберто Грау Сан-Мартіном. Сержанти, яким вдалося повести за собою основну солдатську масу, захопили владу в провінціях. У Тимчасовому уряді з перших днів розгорнулася боротьба між прихильниками і супротивниками контактів зі Сполученими Штатами. Глава уряду — Грау Сан-Мартін — належав до проамериканського табору. Проте США не поспішали з визнанням Тимчасового уряду. Вони пообіцяли визнати його, якщо вона доведе, що «здатне підтримати порядок». Поряд з цим, незважаючи на заклики сенату проявляти обережність, президент Рузвельт все ж направив кораблі в кубинські води. Таку реакцію Вашингтона викликали плани Тимчасового уряду, які здались занадто радикальними: гасло «Куба для кубинців». Однак могутній сусід марно хвилювався. Хунта, всупереч своїм деклараціям, зосередила всі свої зусилля на проблемі визнання її Вашингтоном. Вона поспішила оголосити, що у неї немає нічого спільного з комуністами, що вона твердо має намір виконувати договори, укладені раніше з іноземними державами, а також фінансові зобов'язання перед ними. Уряд всіляко намагалося підірвати вплив профспілок і направив війська на розгін робочих демонстрацій і мітингів.

На чолі армії[ред.ред. код]

В уряді виступили всі праві сили в країні, підтримані посольством Сполучених Штатів. Один за іншим спалахували офіцерські заколоти. Силу армії, яка зуміла придушити змови, використовував у своїх інтересах Батиста, що став полковником і начальником Генерального штабу. Він підтримував уряд Грау, поки він зміцнювало його власні позиції. Батиста очолив праве крило Тимчасового уряду. На чолі лівого крила останнього стояв 27-річний міністр оборони і внутрішніх справ Антоніо Гітерас, який засуджував розпорядження Батисти про напад на приміщення профспілок, про розгін демонстрації тощо. Гітерас відмовився прийняти неофіційний візит нового посла США в Гавані Д. Кеффері, давши зрозуміти дипломату, що розглядає його спробу проникнути у військове міністерство, минаючи офіційні канали, як провокацію. Зате з американським послом охоче і часто зустрічався полковник Батиста, проти чого Гітерас відкрито протестував на засіданні кабінету, вимагаючи замінити Батисту відомим своїми патріотичними поглядами Родрігесом. У відповідь на це Батиста запроторив Родрігеса у в'язницю. Гітерас направився туди, звільнив ув'язненого і разом з ним виступив перед народом на площі в центрі Гавани. Честолюбний полковник віддав наказ стріляти в мітингарів. Грау Сан-Мартін змушений був подати у відставку. З тих пір, використовуючи свій новообраних пост начальника штабу і вплив у армії, Батиста керував країною за допомогою маріонеткових урядів, поки сам не був обраний президентом в 1940 році.

Закулісна гра[ред.ред. код]

Прийшовшого до влади за рекомендацією Батисти Мендіету Сполучені Штати, на відміну від Сан-Мартіна, відразу визнали. Вашингтон оголосив про готовність почати з ним переговори про зміну торгового договору, кабального за своєю суттю. Уряд США відступив під натиском революційних подій на Кубі. У Штатах розуміли, що збереження в силі одіозної «поправки Платта», що давала їм можливість військового втручання у внутрішні кубинські справи, згуртовувало антиамериканський рух. Крім Того США повинні були підтримувати репутацію виголошеної Рузвельтом політики «доброго серця». 29 травня 1934 року американо-кубинські переговори завершилися скасуванням «поправки» та підписанням нового договору між Кубою та Сполученими Штатами. Це було найважливішим досягненням революції 19331934 років.

У березні 1935 обставини в країні знову загострились. 12 березня почався загальний страйк, в якому взяли участь близько 700 тисяч осіб, але він зміг протриматись лише кілька днів. Заохочений американським послом, Батиста пішов на крайні заходи: уряд наповнив військами залізниці, головні міста країни, під приводом самооборони штрейкбрехери отримали дозвіл безкарно вбивати страйкарів. Страйк був розігнаний.

У травні вбили Антоніо Гітераса: бачачи марність своїх надій на утворення єдиного революційного фронту, Гітерас вирішив емігрувати в Мексику, про його плани стало відомо Батисті. Підлеглі Батисти оточили Гітераса, який очікував на узбережжі яхту, яка повинна була взяти його на борт. У результаті перестрілки, що зав'язалася, Гітерас загинув.

Розправившись в 1935 році з революцією і домігшись диктаторської влади, Батиста став заглядатися на президентське крісло, але він розумів, що стати президентом йому вдасться лише заручившись довірою лідерів основних буржуазних партій, домігшись популярності серед виборців. Тому Батиста, ідучи до наміченої цілі, зміцнював своє становище в армії і загравав з масами.

До 1935 році Батиста створив потужний військовий апарат, оснастив армію новим озброєнням закупленим в США, в тому числі гідропланами і бомбардувальниками, заново відбудував військове містечко Колумбію, збільшив платню військовослужбовцям, в результаті в його руках опинилася потужна сила — 30 тисяч багнетів, здатна по першому ж наказу придушити «внутрішнього ворога».

Готуючи ґрунт для висунення своєї кандидатури на президентських виборах 1940 року, Батиста оголосив про план будівництва шкіл для дітей селян і сільськогосподарських робітників, про розширення системи пенсійного забезпечення, про здійснення широких будівельних програм з метою боротьби з безробіттям. Для фінансування цього плану конгрес прийняв законопроект про обкладення особливим податком кожного виробленого на Кубі мішка цукру-сирцю.

Обраний у 1936 році президентом М. Гомес, який спробував обмежити засилля в країні військових і наклав вето на закон про цукровий податок, на вимогу командувача армією генерала Батисти був усунутий конгресом з поста президента і відданий під суд.

Реформи[ред.ред. код]

Фульхенсіо Батиста (ліворуч) разом з першою дружиною зустрічаються з послом Куби Педро Фрага, Вашингтон, 1938 рік

Прагнучи вирвати ініціативу з рук лівих організацій, які висунули в 1936 році гасло скликання Установчих зборів для вироблення конституції, Батиста заявив, що скликання таких зборів є однією з першорядних завдань уряду. У липні 1937 року він оголосив про прийняття трирічного плану «економічної та соціальної реконструкції Куби», що включав встановлення контролю уряду над цукровою, тютюновою та гірничодобувною промисловостю, реформу податкової системи, розподіл державних земель між бідними селянами і надання їм кредиту, соціальне страхування для робітників, запровадження оплачуваних відпусток, розширення будівництва лікарень тощо.

Змістивши реакційно налаштованого міністра внутрішніх справ, Батиста став вести широку гру з політичними партіями, обіцяючи їм рівну участь на президентських виборах. Застосовувати таку тактику досвідчений політикан був змушений не тільки в силу наявних у нього планів, але і перед лицем зростання демократичного руху, що намітилося не тільки на Кубі, але й у всій Латинській Америці. Батиста розпустив філію іспанської фаланги, яка існувала на острові. Піти на прийняття цієї та інших подібних їй заходів він був змушений ще й тому, що, готуючись до VIII-ї проамериканської конференції в Лімі (грудень 1938 року) США прагнули домогтися прийняття на ній рішень, що перешкоджають проникненню в Латинську Америку своїх суперників — Німеччини та Італії. 1 травня 1938 пройшла грандіозна демонстрація під антифашистськими і демократичними гаслами. Стримувала Батисту і пам'ять про сумний кінець диктатора Мачадо, до повороту у долі якого він сам доклав руку. Батиста провів амністію — звільнив політв'язнів, дав згоду на відродження під назвою Конфедерація трудящих Куби, що діяла з 1955 року в підпілля Національної конфедерації трудящих Куби. У квітні 1939 року був прийнятий закон про проведення виборів в Установчі збори, а самі вибори були призначені на листопад. Стало складатися враження, що Батиста створює таку обстановку, яка дозволить розраховувати на проведення демократичних виборів. Остання обставина неабиякою мірою дезорієнтувало опозиційні сили. Та й важко було уникнути помилкових оцінок, коли уряд дозволили легальну діяльність комуністів, вільний випуск їх друкованого органу — газети «Нотісіас де Ой», легалізували інші опозиційні організації, у тому числі створену Гітерасом «Молоду Кубу», багатьом політичним лідерам дозволили повернутися з еміграції. В кінці 1939 року відбувся встановчий з'їзд Конфедерації трудящих Куби, що об'єднала більше 800 профспілок та налічувала понад 300 тисяч членів. Влітку того ж року була створена Національна селянська федерація. У 1940 році була прийнята нова конституція. Вона передбачала обмеження латифундизма і засилля монополій та іноземного капіталу в країні. За державою зберігалися всі права на надра; право на конфіскацію власності, що не приносить користі суспільству; передбачалося рівне виборче право для всіх громадян республіки — чоловіків і жінок старше 20 років.

Президентство[ред.ред. код]

Портрет Батисти, 1940 рік

На президентських виборах в липні 1940 року переміг Ф. Батиста. Політична активність мас, викликана початком Другої світової війни, змусила Батисту продовжувати політику, не властиву його внутрішнім переконанням. Він пішов на націоналізацію частини залізниць (жовтень 1942 року), встановив дипломатичні відносини з Радянським Союзом. У грудні 1941 року, після вступу у війну США, Куба оголосила війну Японії, а через кілька днів — Німеччини та Італії. Труднощі війни позначилися на Кубі в основному в економічному плані. Ускладнилася транспортування цукру, різко зросли ціни на вугілля, нафта, автопокришки, відчувався дефіцит цих товарів. Перебої в постачанні продовольством призвели до утворення в країні чорного ринку. Посилилася корупція серед державних чиновників, зростала інфляція. Якщо при Батисті й відбулася деяка демократизація суспільного життя, то жодна з найгостріших економічних проблем так і не була вирішена.

Цукрова промисловість, ця найважливіша галузь кубинської економіки, продовжувала залишатися в руках іноземних монополій, головним чином американських, дві третини кубинського імпорту і три чверті експорту припадали на торгівлю з США. У 40-х роках під контролем американсько компаній виявилася вся гірничодобувна промисловість Куби, всі підприємства з вироблення електроенергії, телефон, телеграф, 50% послуг у сфері обслуговування; майже 80% пального, споживаного в країні, поставлялося нафтовими монополіями США. Кубинська економіка перебувала в стані хронічної кризи. Національна буржуазія Куби, що прагнула поліпшити своє становище, так і не домоглася розвитку галузей промисловості, не пов'язаних з виробництвом цукру, незважаючи на деяке збільшення прибутків, обумовлених війною. Ця обставина, поряд з невдоволенням, викликаним особистим збагаченням президента, до певної міри зумовило результат виборів 1944 року, на яких перемогу здобув не ставленик Батисти, а лідер опозиції — Грау Сан-Мартін. Батиста після поразки поїхав відпочивати у Флориду.

Узурпація влади[ред.ред. код]

У 1948 році президентом став Пріо Соккарас — лідер республіканської партії. Соккарас піддався різкій критиці з боку правої опозиції за «недостатньо тверду владу». Батиста врахував це і став орієнтуватися на правих. «Сержант» враховував і нові віяння на континенті, що почалися після Другої світової, «холодну війну». У 1949 році кубинський уряд створив групу для боротьби з підривною діяльністю. Слідом за Сполученими Штатами антикомунізм став державною політикою Куби. Соккарас спробував під тиском Вашингтона направити на війну в Корею 25 000 кубинських солдатів. Ця затія, крім життів солдат, мала коштувати Кубі 100 млн доларів. Рух протесту проти настільки явної авантюри розгорнувся по всьому острову, навіть в армії. Посилення позицій лівих сил змусило шукати «сильну особистість». Генерал Батиста якраз повернувся з США. На його вибір вплинули дві обставини: генерал був беззастережно відданий Вашингтону, а також користувався помітним авторитетом в армії, незважаючи на те, що його ставлеників при Сан-Мартіні змусили піти у відставку.

Приступаючи до здійснення державного перевороту, генерал досить чітко зважив всі «за» і «проти». Момент виявився цілком відповідним: уряд Пріо Соккараса остаточно дискредитував себе, найважливіші військові і поліцейські центри країни готові були підтримати бунтівників. У ніч на 10 березня 1952 року Батиста з'явився у військовому містечку Колумбія. До вечора того ж дня він вже сидів у президентському палаці. Переворот пройшов безкровно.

Політика часів диктатури[ред.ред. код]

Після другого приходу до влади генерал повівся набагато жорсткішеі бесцеремонніше, ніж у перший період свого правління. Він перекреслив багато власних починань: скасував конституцію 1940 року, порвав дипломатичні відносини з Радянським Союзом. Ці заходи проводилися в рамках політики «холодної війни». У західній півкулі в ті роки панічно боялися всього, що хоч віддалено нагадувало комунізм в його радянському варіанті. Сам Батиста регулярно виголошував промови, в яких показував свою ненависть до комунізму.

Економічна політика уряду сприяла помітному зміцненню позицій американського капіталу в кубинській економіці. Цілий ряд угод з США відкривав широкі можливості для переказу прибутків з Куби на континент. Американським компаніям були надані найвигідніші концесії в гірничій справі, в нафторозвідці, у продажу на острові бензину. У перший же рік правління Батисти в країні почали діяльність близько 100 нових американських компаній. В руках кубинських філій американських банків виявилася четверта частина всіх вкладів у країні. За роки режиму Батисти американські компанії вивезли з Куби не менше 800 млн доларів чистого прибутку. У результаті Куба втратила тільки за 50-ті роки не менше 1 млрд доларів. Будучи аграрною країною, вона продовжувала ввозити з США продовольство. Під натиском Вашингтона Батиста проводив політику скорочення виробництва та експорту цукру. Частка острова у світовому виробництві цукру в 50-х роках знизилася з 20% до 11%. Прагнення американського капіталу не допустити індустріального розвитку Куби вело практично до розвалу справ в таких галузях промисловості, як тютюнова, взуттєва, деревообробна тощо.

Нетрі Гавани, на задньому плані видно рекламу казино, 1954 рік

Паралельно з економічним тривало інтенсивне ідеологічне проникнення США на острів. Щорічно зі Сполучених Штатів надходило понад 200 повнометражних кінофільмів, кубинського читача напихали літературою, вихваляли «американський спосіб життя». Фактично Куба перетворювалася не тільки в економічну, але й ідеологічну колонію США. При цьому Батиста не забував про особисті інтереси. За надання концесій кубинським промисловцям або дозвіл на створення нових компаній генерал отримував до 50% від суми укладеної угоди. Таким чином, він став акціонером 40 компаній. Батиста і його наближені помітно збагатилися в результаті розгорнутого ними широкого будівництва доріг, готелів, розважальних закладів. Для фінансування цього будівництва диктатор заснував спеціальний Банк економічного і соціального розвитку Куби. Процвітали корупція і казнокрадство, спекуляція, спільнота все помітніше поділялася на дуже багатих і дуже бідних. Набуло поширення професійне жебрацтво. Середній місячний заробіток більшості робітників дорівнював тижневій зарплаті американського робітника. Особливо важко доводилося кольоровій частині кубинського населення. Незважаючи на те, що на острові білі та кольорові давно злилися в одну націю, режим всіляко намагався виділити негритянське населення в самостійну групу. Поряд з демагогічними ходами, Батиста як головний аргумент на користь своєї влади використовував репресії.

У першу чергу диктатор, який оголосив себя затятим противником комунізму, обрушився на Народно-соціалістичну партію. Влада затримувала багатьох видних комуністів і віддавали їх під суд надзвичайного трибуналу. Буденним явищем стали нальоти на приміщення партії, арешти та побиття партійних активістів. Під приводом боротьби з «коммуністичним проникненням» уряд жорстоко розправлявся з усіма противниками диктатури. Розганялися будь-які маніфестації, організовані опозицією. Стало практикуватися звільнення з роботи з політичних мотивів. Незважаючи на заяви Батісти, що зроблений ним переворот викликаний бажанням навести порядок, забезпечити діяльність політичних і професійних організацій, в країні був встановлений режим неприкритої сваволі. Диктатор розпустив Національний конгрес, лідери та активісти політичних партій на 30 років позбулися права брати участь у політичному житті Куби. Президент оточив себе всілякими гангстерськими елементами. Вибори, які були встановлені на листопад 1953 року, були відкладені на невизначений термін.

Портрет Батисти, 1952 рік

У квітні того ж року був опублікований конституційний статут, який замінив конституцію 1940 року. Викладені в ньому застереження та заборони практично зводили нанівець права особистості та політичних партій. Зміни в статуті могли бути оформлені шляхом затвердження Радою міністрів, що відкривало широку можливість для свавілля з боку диктатора. Державний переворот викликав кризу у всіх партіях як правого, так і лівого спрямування. Одні партії саморозпуститисяись, інші розпалися на фракції. Партія комуністів опинилася в ізоляції і практично не діяла. Її активність не виходила за рамки організації ізольованих страйків. На початку 50-х років, коли багато опозиційних діячів почали говорити про безперспективність боротьби з Батистою, развернув революційну діяльність Фідель Кастро, майбутній керівник кубинського соціалістичної держави. Два роки він партизанив у важкодоступних районах Куби, а в 1953 році молоді революціонери зважилися на збройний виступ. Штурм казарми Монкада в Сантьяго і казарми в місті Баямо був приурочений до дня карнавалу — 26 липня. Повстанці зазнали поразки. Після більш ніж двогодинного бою в Сантьяго більшість нападників загинули, ті, які залишилися в живих, відступили в гори, де незабаром були схоплені. Батиста злякався не на жарт, потім його страх перейшов у лють. Увечері того ж дня він направив на військовому літаку свого емісара в Сантьяго з інструкцією розстріляти 10 бранців за кожного вбитого солдата. Почалася звіряча розправа з революціонерами: їх закопували по груди в землю і використовували в якості мішеней, скидали з дахів високих будівель, поранених волочили по сходах, поки вони не вмирали, вішали, виривали очі, вводили їм у вени повітря, випускали нібито на свободу, а потім стріляли в спину. Уряд розвернуло нічим не прикритий терор. На 90 днів було відмінено конституційні гарантії, що призвело до масових арештів серед керівників опозиційних партій (довести їх причетність до подій 26 липня батистовцям не вдалося, і вони були відпущені на свободу), видано один за іншим репресивні закони. Навіть після відновлення конституційних гарантій тривали арешти, обшуки, облави, з в'язниць не випускали політв'язнів.

Передреволюційні роки[ред.ред. код]

Разом з тим Батиста розумів, що необхідно терміново надати режиму хоча б видимість законності. Тому було оголошено про проведення 1 листопада 1954 року виборів, на яких коаліція проурядових партій висунула кандидатом у президенти Батисту. Єдиним кандидатом від опозиції був Грау Сан-Мартін, але його партія так і не сформулювала чіткої передвиборчої програми. У міру наближення виборів на Кубі посилювався терор. Здавалося, що країна перебуває у стані війни. По всіх містах рухалися війська, які брали під свій контроль виборчі дільниці. Широко практикувався підкуп співробітників радіо, газет, мільйони песо були витрачені на урядову передвиборчу рекламу. Верховний виборчий трибунал, що складався з прихильників Батисти, не дозволив людям Грау спостерігати за підрахунком голосів після закінчення голосування. 31 жовтня, коли цей крок вже мало що міняв, Грау зняв свою кандидатуру «через відсутність гарантій справедливих виборів». У результаті Батиста знову зайняв президентське крісло. Новообраний конгрес, що складався в основному з його прихильників, 2 лютого 1955 року висловив готовність підтримувати президента. Сполучені Штати також поспішили виявити моральну підтримку Батисті. Його публічно привітав з перемогою на виборах посол Сполучених Штатів в Гавані А. Гарднер. У лютому 1955 року року на Кубу наніс візит віце-президент США Р. Ніксон, який вручив Батисті портрет Д. Ейзенхауера з особистим дарчим написом американського президента. У червні того ж року було розширено американо-кубинське угоду про військову допомогу, в результаті чого бойова підготовка кубинської армії цілком перейшла в руки американської військової місії в Гавані. Зі свого боку Батиста прагнув переконати Вашингтон в тому, що Куба, як говорилося в його посланні кубинському конгресу, пов'язала свою долю «зі своїм великим союзником» — США. Батиста навіть мав намір прокласти через Кубу міжнародний морський канал, на кшталт Панамського, який скоротив би США шлях до північних берегів Південної Америки. На Кубі такі плани не зустріли підтримки рішуче ні в кого, тому проект довелося відкласти.

Президент США Двайт Ейзенхауер

Відкрита підтримка Батісти Сполученими Штатами подіяла: буржуазна опозиція не тільки знизила тон в критиці режиму, але і почала проявляти прагнення до врегулювання відносин з ним. Цьому сприяли деякі кроки самого уряду. Зокрема, влада заявили про намір відновити конституцію 1940 і стали загравати з деякими представниками опозиції. Наляканий помітним зростанням впливу Народно-соціалістичної партії на народні маси, Батиста майже всю репресивну діяльність зосередив на боротьбі з комунізмом. Холодна війна була в самому розпалі. В обох світових таборах посилено велася «полювання на відьом». У травні 1955 року на Кубі почало функціонувати так зване Бюро з придушення комуністичної діяльності. У його організації та роботі взяло активну участь ЦРУ. Директор ЦРУ Аллен Даллес писав Батисті:

« Створення кубинським урядом Бюро з придушення комуністичної діяльності є важливим кроком вперед у справі боротьби за свободу. Я вважаю для себе честю, що Ваш уряд прийняло рішення дозволити нашому управлінню надати допомогу в підготовці деяких офіцерів цієї важливої ​​організації.  »

У країні стали звичайною справою політичні вбивства. Все частіше мешканці кубинських міст і селищ виявляли на вулицях трупи зі слідами тортур. За воротами підприємств залишалися тисячі «неблагонадійних» робітників і службовців. У грудня 1955 року почався страйк на цукрових заводах. На знак солідарності її підтримали робітники-табачники, залізничники, студенти, дрібні крамарі. Збройні зіткнення з поліцією відбулися в багатьох населених пунктах, серед населення було вбиті і поранені. Батиста тимчасово перебрався в військове містечко Колумбію під охорону військ, а посол США перервав свою відпустку і терміново повернувся на Кубу. У боротьбу з Батистою включалися все нові і нові сили. Невдоволення відчувався навіть у офіцерському корпусі. У квітні 1955 року була розкрита змова офіцерів на чолі з полковником Р. Баркіном. Змова не був політичною, а носила чисто кастовий характер.

Через три тижні група молоді спробувала захопити казарми Гойкурія в Матансасі. Від поліцейського агента влада заздалегідь дізналася про підготовлюваний напад. Студенти, які під'їхали до казарм відразу ж потрапили під кулеметний вогонь і майже всі загинули.

Кубинська революція[ред.ред. код]

У листопаді 1956 року після ще однієї невдалої спроби повстання, розпочатої Фіделем Кастро спільно з іншими опозиційними організаціями, в його загоні залишилося тільки 12 чоловік. Навесні 1957 року цей малочисельний загін перетворився на справжню партизанську армію. Бої між партизанами і урядовими військами йшли з перемінним успіхом. Опір диктатурі в країні наростав. Ще в січні 1957 року в Сантьяго пройшла значна демонстрація жінок під гаслом «Припиніть вбивати наших синів!». З протестом проти терору виступали робочі цукрових заводів.

Батиста біля карти гір Сьєрра-Маестра, 1957 рік

13 березня 1957 року повстанська організація «Революційний директорат» здійснила напад на президентський палац в Гавані. Ставилося за мету розправитися з Батистою, а потім по радіо звернутися до мешканців столиці із закликом підняти повстання. Загін з 50 осіб увірвався в палац, але операція не увінчалася успіхом: Батиста зумів сховатися на верхньому поверсі, багаточисельна охорона разом з прибулими військами розправилася з повсталими. 24 травня 1958 уряд почав генеральний наступ на партизанів Кастро в провінції Орьенте. Наступ провалився. За три місяці повстанська армія очистила район Сьєрра-Маестра (основне місце дислокації партизанських баз) від військ Батисти. Розлючений Батиста віддав розпорядження бомбардувати з повітря населені пункти, які були розташовані на території, що контролювалася партизанами. У відповідь на це командувач Другим східним фронтом Рауль Кастро наказав затримати в якості заручників кілька десятків американських громадян, яким було продемонстровано результати дій урядової армії. Те ж було показано і консулу США в Сантьяго. Батиста віддав розпорядження про тимчасове припинення бомбардувань.

Передчуваючи незавидний фінал, Батиста оголосив про «демократичні вибори», які були призначені на 3 листопада 1958 року. Він розраховував, що президентські вибори розрядять напружену обстановку, зуміють врятувати його режим. Правда, він виставив на них не свою кандидатуру, а кандидатуру Андреаса Ріверо — свого особистого секретаря, який обіймав протягом року пост прем'єр-міністра. Останній недвозначно заявив:

« Після моєї перемоги на виборах я хотів би, щоб Фульхенсіо Батиста був поруч зі мною  »

Народ на вибори не пішов. У Гавані в них взяли участь тільки 25% виборців, в Сантьяго-де-Куба — 2%. 20 листопада А. Рівера був проголошений президентом. Після виборів командування повстанської армії прийняло рішення про початок генерального наступу на всіх фронтах. У листопаді 1958 року ЦРУ і держдепартамент прийшли до висновку, що Батиста повинен покинути Кубу. На острів відправився спеціальний емісар, особистий друг Батисти, який нажив з його допомогою величезний статок — Уільям Поул. 9 грудня він зустрівся з Батистою і виклав йому наступний план:

  1. Утворити тимчасовий уряд з найбільш помірних супротивників режиму;
  2. Самому Батисті з сім'єю оселитися в Дейтоні (США) на власній віллі;
  3. Зробити так, щоб новий уряд не переслідував прихильників режиму;
  4. Через 18 місяців провести вибори;
  5. Зробити так, щоб тимчасовий уряд вороже поставився до Ф. Кастро і його людей.
Фідель Кастро і Че Гевара, 1 січня 1959 року, Гавана

План був узгоджений з президентом Ейзенхауером, але Батиста цього не знав. Пропозиції він відкинув. Вночі 17 грудня на заміській віллі «Кукіна» відбулася зустріч Батисти з послом США на Кубі Ерлом Смітом. Посол позбавив диктатора останньої надії на те, що в даний момент США прагнутимуть посилити його позиції. Не менш безнадійне становище складалося для Батисти і у власному таборі. В останні дні грудня між ним і його «правою рукою» генералом Табернільнією відбулася відверта розмова. «Багато хто вважає, — сказав Табернілья, — що ви віддаєте собі звіт в що відбувається, але хочете боротися за справу, яку програно, лише з міркувань честі чи самолюбства. Усі думають, що ви очікуєте останньої хвилини зречення, щоб покінчити з собою. Одним словом, я скажу з усією прямотою, шеф, офіцери, з якими я розмовляв, вважають вас самогубцем». Батиста зрозумів, що «капкан» ось-ось закриється. У ніч на 1 січня 1959 року він прямо з новорічного банкету у військовому містечку Колумбія попрямував на аеродром, де його найближче оточення чекали чотири літаки. Тиран поспіхом покинув Кубу. 2 січня частини повстанської армії вступили в Гавану.

Батиста після втечі з острова оселився в Іспанії, де його прихистив диктатор Франсиско Франко. Награбоване в країні багатство дозволило йому без турбот провести залишок свого життя.

Джерела[ред.ред. код]