Чуприна Олексій Сергійович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Олексій Сергійович Чуприна
Зображення
Основна інформація
Дата народження 29 лютого 1908(1908-02-29)
Місце народження Гарбузин
Дата смерті 8 травня 1993(1993-05-08) (85 років)
Місце смерті Гарбузин
Країна СРСР СРСР
Національність українець
Професії музикант
Інструменти бандура
Нагороди

Орден Вітчизняної війни II ступеня

Медаль «За бойові заслуги»
Медаль «За бойові заслуги»
Медаль «За оборону Сталінграда»
Медаль «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»
Медаль «20 років перемоги у ВВВ» Медаль «30 років перемоги у ВВВ»
Медаль «40 років перемоги у ВВВ»
Медаль «За перемогу над Японією»

Олексі́й Сергі́йович Чупри́на (нар. 29 лютого 1908(19080229) — пом. 8 травня 1993) — бандурист. Довгі роки грав на Тарасовій горі в Каневі. Член Об'єднання (згодом Всеукраїнської спілки) кобзарів. В його репертуарі були народні пісні, твори композиторів, канти.

Біографія[ред. | ред. код]

Народився 29 лютого 1908(19080229) року в селі Гарбузин Корнилівської волості Канівського повіту Київської ґубернії (зараз Корсунь-Шевченківського району Черкаської області) в багатодітній селянській родині. Батько, Сергій Олександрович, працював вантажником на залізниці, мати, Ганна Кузьмівна, кухаркою.

В 19211925 працює ковалем у кузні по найму. З 1925 — крипільником на шахті «Марія».

В цей період познайомився з бандурним майстром Павлом Качаном з села Городище (нині в межах міста Марганець Дніпропетровської області) й отримав від нього перші уроки. В 1927 отримав перший інструмент від майстра Микити Косенка.

В 19301934 проходив службу в РСЧА.

По закінченні військової служби у 1935 році переїхав до міста Сочі, до брата Івана та продовжував вчитися в бандуриста з м. Туапсе М. М. Минківського. Працював кухарем у санаторії. Грав на бандурі, виступав на сцені філармонії Сочі. Згодом зараховується до її штату на посаду бандуриста-соліста, гастролює містами Північного Кавказу та Чорноморського узбережжя.

В 1939 працює при Сочинській редакції радіомовлення, в 1940 — в Будинку культури в місті Поті на посаді соліста-бандуриста.

З початком німецько-радянської війни у 1941 році був призваний до війська Корсунь-Шевченківським РВК. Служив військовим музикантам, співав на Черкащині, в Курську, Харкові, Братиславі, Будапешті, Празі, в Порт-Артурі. Географія його виступів також охоплювала Кавказ, Дагестан, Ставропольський і Краснодарський краї. В Корсунь-Шевченківському музеї зберігається бандура О. С. Чуприни, на зворотному боці якої позначені всі бойові і мирні дороги, якими він мандрував. Закінчив війну музикантом ансамблю 6-ї гвардійської танкової армії. У нагородному листі, зокрема, сказано:

Народні українські пісні у виконанні тов. Чуприни на бандурі зустрічали загальне схвалення солдатів і офіцерів. На привалах, в місцях відпочинку особового складу після концертних виступів довколо тов. Чуприни збирались бійці для вивчення народних пісень під акомпанемент бандури.[1]

Після демобілізації (в 1946) працював у філармоніях Росії, Казахстану, Грузії, Киргизії; багато гастролював. В 1958 повернувся в рідне село. Багато виступав, зокрема, на могилі Т. Г. Шевченка у Каневі. У його репертуарі були дума «Про козака-бандуриста», пісні «Ой ходив чумак», «Ой ти, дівчино, зарученая», «Думи мої», «Ой три шляхи широкії», «Ой піду я лугом», «Плавай, плавай, лебедоньку» та інші. Виступав на Вересаєвих святах, грав на відкритті пам'ятника Т. Шевченку у Львові. В 1991 році разом з тріо бандуристок зі Львова брав участь в історичному поході, приуроченому до 130-річниці перевезення тіла Т. Шевченка із Петербурга в Канів.

Краєзнавець Ренат Польовий, вперше побачивши О. Чуприну влітку 1979 року коло могили Тараса Шевченка, описав його так:

Мав він вельми показний, колоритний вигляд. Років йому було за сімдесят, але він справляв враження ще досить міцного чоловіка. На ньому були біла вишита сорочка, сині шаровари, заправлені в червоні чоботи, накинута на плечі темна свита, поли якої —- від коміра до низу —- оздоблені сувенірними значками (дарунки туристів). Із-під високої сірої смушевої шапки на шию лягало ще не зовсім сиве волосся. Обличчя —- суворе, неусміхнене, на груди звисали довжелезні сиві вуса.[2]

З одержанням Україною незалежності в березні 1992 року Олексію Чуприні, першому серед кобзарів, було вручено диплом лауреата Фонду Духовного відродження України імені Митрополита Андрея Шептицького. У Львові відбувся вечір, присвячений цій події.

В 1992 Чуприну забирає до себе син Тарас у місто Марганець.

Помер Олексій Сергійович Чуприна 8 травня 1993 року і похований, за його заповітом, з кобзарськими почестями в Каневі, на цвинтарі в урочищі Монастирок між Тарасовою та Пилипенковою горами.

Нагороди[ред. | ред. код]

За участь у Другій світовій війні нагороджений орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня (06.04.1985) і медалями.

Література[ред. | ред. код]

  • Універсальна енциклопедія «Черкащина» / Упорядник Віктор Жадько. — К., 2010? стор.966-967.
  • Тиха війна Рената Польового / Автор-упорядник Р. М. Коваль. — Київ: Історичний клуб «Холодний Яр»; Вінниця: ДП «Державна картографічна фабрика», 2011, стор.158-160. ISBN 978-966-240-100-4/

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Нагородний лист на червоноармійця О. С. Чуприну (рос.)
  2. Тиха війна Рената Польового / Автор-упорядник Р. М. Коваль. —- Київ: Історичний клуб «Холодний Яр»; Вінниця: ДП «Державна картографічна фабрика», 2011, стор.158.

Джерела[ред. | ред. код]