Шваби
Шваби (нім. Schwaben) — німці, що говорять особливим швабським діалектом (одним з південнонімецьких діалектів) німецької мови.
Місцевість на півдні Німеччини, де більшість мешканців становлять шваби, називають Швабія (нім. Schwabenland).
Як і в інших великих німецьких діалектах (баварському, саксонському, платському) швабський має безліч варіантів і майже кожне швабське місто має свою особливу вимову.
Історія швабів[ред. | ред. код]
Поняття «шваби» позначає народність або тих, що розмовляють на швабському діалекті. Поняття походить від назви германського племені свеви (Suebe). Свеви належали до західногерманського племінного об'єднання гермінонів.
Назва Суебія, як і поняття Алеманія, спочатку позначало область розселення алеманів, які в III ст. заселили південний захід сьогоднішньої німецької мовної області. З V століття їх також називали свевами, або через частково свевське походження, або через новоприбулих свевів з території Дунаю. Свевська держава в сьогоднішній Галісії (Іспанія) і Північній Португалії з V століття до 585 року розвалилася, не залишивши назви регіону. Герцогство Швабія, заново засноване франками на території колишнього Алеманнського королівства, охоплювало майже повністю Алеманнську область мови, а також німецькі мовні області Швейцарії. З точки зору мовознавства швабський діалект належить до Алеманнської групи діалектів.
Перед скасуванням Німецької імперії у 1918 році шваби проживали, в основному, у трьох німецьких феодальних утвореннях, що входили до вищеназваної імперії з Пруссією на чолі — в Вюртемберзькому королівстві, великому герцогстві Баденському і королівстві Баварія. Але тільки Вюртемберг вважається власне країною швабів. При цьому Вюртемберг не був історичною державою швабів, а просто поглинув більшу частину древнього герцогства Швабія, яке існувало до цього. У Вюртемберзькому королівстві шваби складали лише одну з трьох найбільших національних груп, поряд з нащадками німецьких племен алеманів і франків. Такий же приблизно етнічний склад був також і в сусідньому Бадені. Зараз землею швабів вважається федеральна земля Баден-Вюртемберг.
Сьогодні під швабами розуміють насамперед тих, що говорять на діалекті. При цьому часто розрізняють баденців, що говорять алеманнським діалектом (південніше Баден-Бадена), ельзасців, швейцарців, ліхтенштейнців і форарльбержців (Австрія), як і розмовляючих на швабському діалекті південних швабів, вюртембержців і баварських швабів.
У Швейцарії, Польщі, Галичині та Ельзасі поняття «шваби» використовують в негативному сенсі, що в Швейцарії сходить до часу швабських воєн.
Територія швабів, у нинішньому значенні слова, не має чітких меж, за вживання діалекту вона може включати частину Баден-Вюртемберга та Баварії (між Шварцвальдом, Бодензеє, Альгойерськими Альпами, Лехом, Верніцем, Хоенлоє і Хойхельбергом) або навіть весь алеманський простір, який також включає в себе Південний Баден, Ельзас, німецьку частину Швейцарії і Форарльберг.
Історія переселення вихідців зі Швабії в Російську імперію[ред. | ред. код]
Вихідці зі Швабії, а також із сусідніх з нею територій Німеччини, Франції (Ельзас) і Швейцарії, в ході німецької колонізації починають з'являтися в Росії з кінця XVIII ст., коли в результаті Маніфесту Катерини II виникають поселення іноземних колоністів на берегах Волги. Але, як відзначають дослідники (Г. Дінгес, В. М. Жирмунський), на Волзі носії швабських діалектів були представлені незначно, тут переважали в основному вихідці з Гессена. Значний потік вихідців зі Швабії припадає на початок XIX ст. і пов'язаний з розоренням держав у південній Німеччині в результаті наполеонівських воєн. У цей час швабські переселенці селилися на чорноморському узбережжі України, де склали значну частину населення німецьких колоній. Ще одна хвиля швабської колонізації в Росію пов'язана з протестантською сектою «вюртембурзьких сепаратистів», яка в ході релігійних гонінь в 1819-1822 роках домагається переселення на Кавказ (де за їхніми уявленнями розташовувалася «земля обітована»), на територію нинішніх Грузії та Азербайджану. Так, наприклад, швабами була заснована колонія Хеленендорф, нині великий виноробний центр в Азербайджані місто Гейгель. До 30-х років XX століття в Закавказзі налічувалося 21 швабське поселення, загальна чисельність (за переписом 1939 року) становила 44093 людини. [1]
Швабський діалект[ред. | ред. код]
У мовному плані швабський діалект у Росії в результаті контактів з іншими німецькими діалектами піддався процесу вирівнювання. У Поволжі, де основу іноземних колоністів складали вихідці з середньої Німеччини, швабський діалект був практично витіснений. Діалект поволзьких німців, що відрізняється, на думку діалектологів (Вейлерт А. А.), значною одноманітністю, є в своїй основі середньонімецьким діалектом (з ознаками як східно-, так і західнонімецького діалекту). У Причорномор'ї, на відміну від Поволжя, як уже зазначалося, серед німецьких колоністів були представлені передусім вихідці з Південної Німеччини — носії південнофранкських і швабських діалектів. Тут також ішов процес змішування і вирівнювання німецьких діалектів. Через свою близькість до літературної норми, основу змішаних діалектів становили південнофранкські діалекти, а швабські зберігалися у вигляді вторинних ознак (В. М. Жирмунський).
У чистому вигляді швабський діалект зберігався в німецьких колоніях Закавказзя. Це пов'язано з територіальною і, перш за все, релігійною ізоляцією німецького населення місцевих колоній від інших ареалів німецького розселення в Росії і СРСР (аж до 1941 року).
Серед ознак, що відрізняють швабський діалект від інших верхньонімецьких діалектів можна назвати:
- Перехід [o:] в [au]: daut (tot);
- [Iu] в [ui]: knui (Knie)
- Перехід st, sp в будь-яких позиціях в št, šp: brušt (Brust), haš (або hašt) (hast)
- Відпадання-n-,-en перед-d-і в закінченні: hã: d (Hand), gaõ: (gehen) та ін
- Використання як зменшувально-пестливого суфікса-le,-rle замість літературного-chen, наприклад «Buberle» - «Bubchen» (хлопчик).
Див. також[ред. | ред. код]
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Dr. M. Dschafarli. Deportation der deutschen Bevölkerung aus dem Südkaukasus im Herbst 1941. (нім.)