Мито

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Перевірена версія цієї сторінки, затверджена 16 грудня 2021, заснована на цій версії.

Мито — непрямий податок, різновид митних платежів, який накладається на товари, що переміщуються через митний кордон, тобто ввіз/вивіз чи транзит.

Історично «мито» — особлива платня (податок), який сплачували грішми за перевезення товарів, прогін худоби через державні кордони або внутрішні митні застави.

Мито слід відрізняти від державного мита — грошової суми, що стягується в судових і арбітражних органах, нотаріальних конторах, органах МЗС, МВС, міських, сільських, селищних радах та інших уповноважених на те органах за вчиненням ними дій з об'єктами нерухомого майна і видачу документів, що мають юридичне значення.

Етимологія

Слово мито походить від прасл. *myto, яке є давнім запозиченням з германських мов: пор. давн.в-нім. muta («податок», «збір», «митниця»), гот. mota («мито»)[1].

Історія

Докладніше: Митна справа

Мито брали також за користування шляхами, мостами, переправами тощо. Вперше на території України митні порядки існували в містах Причорномор'я, а також згадуються у перших міжнародних угодах, зокрема в договорах 907, 911 Київської Русі з Візантією.

Перші згадування про торговельні мита, якими на території України обкладалися предмети споживання, відносяться до періоду Київської Русі. Збирачі торговельних мит фігурують у кодексі давньоруського феодального права «Руська Правда». У договорі князя Олега з Візантією вже згадуються митні звичаї та пільги. Митне законодавство і перші елементи системи митних органів у Київській Русі складалися під впливом міжнародного права. У період XVI-ХХ ст., коли Україна входила до складу різних європейських держав, організація митної справи провадилась згідно із законодавством цих країн (Російська імперія, Австро-Угорська імперія, Річ Посполита тощо)[2].

У період середньовіччя мито було важливим джерелом державних доходів, а також було засобом збагачення тих феодалів і міст, що діставали від уряду права його збирання.

В Україні у 15-18 ст. (з 17 ст. — у Правобережній Україні) було поширене особливе прикордонне мито — так зване «цло» (пол. cło від нім. Zoll — «прикордонне мито»), а також шляхове, мостове, перевозне, ярмаркове тощо. З другої пол. 17 ст. і майже до кін. 18 ст. на кордоні між Лівобережною і Правобережною Україною існували митниці і митні застави.

Із другої половини XVІІІ ст. і до утворення СРСР митна справа на території тодішньої Малоросії регулювалась винятково законодавством Російської імперії (Новоторговий статут 1667 р., Митний тариф 1724, 1757, 1850, 1903 рр. тощо; Митний статут 1910 р. та ін.)[2].

Богдан Хмельницький, впорядковуючи митні справи молодої козацької держави, універсалом від 28.4.1654 доручив О. Астаматію організувати митні кордони України. За вивіз товарів з Гетьманщини до Московії стягувалось мито у вигляді евекти, а за ввіз з Московського царства — у вигляді індукти. В 1754 митні податки (індукту і евекту), які стягував гетьманський уряд, були скасовані. В роки існування УРСР митна політика була повністю підпорядкована митним органам СРСР.

З утворенням СРСР відповідно до стандартної схеми федеративного устрою зовнішні відносини і митна справа перейшли під керівництво загальносоюзних органів. Першим нормативним актом радянської влади у сфері митних відносин була Постанова РНК РСФСР 1917 р. «Про порядок видачі дозволу на ввіз і вивіз товарів», яка закріплювала підпорядкованість митних органів і їх функціональні обов'язки, а також порядок ввозу і вивозу товарів. У 1922 р. при Раднаркомі РРФСР було засновано Митно-тарифний комітет, до функцій якого відносились складання і зміна товарних списків, вирішення питань щодо застосування тарифів, висновки по проектах законів, торговельних договорів, конвенцій тощо, які мають відношення до митної справи. На початку 1922 р. був виданий Декрет ВЦВК «Про зовнішню торгівлю», яким визначалися суб'єкти господарювання, що одержували право виходу на зовнішні ринки. Усього за існування СРСР було прийнято п'ять Митних тарифів (1922, 1926, 1930, 1961, 1991 рр.), три Митних кодекси (1928, 1964 і 1991 рр.) і Митний статут СРСР (1924 р.). У період 1986—1991 рр. митна система була виділена в окрему галузь державного управління, проте її функції залишалися незмінними і полягали, головним чином, у контролі за збереженням монополії держави на зовнішню торгівлю.

Весь наступний період (до прийняття Закону України «Про митну справу в Україні») митна справа залишалась прерогативою загальносоюзного Міністерства зовнішньої торгівлі СРСР, у складі якого було Головне митне управління.[2]

Сьогодні митна справа в Україні регулюється Митним кодексом України (затверджений Верховною Радою України 11 липня 2002, введений в дію з 1 січня 2004) та іншими законодавчими актами України, міжнародними договорами.

Див. також

Джерела та література

Посилання

Примітки

  1. ↑ Етимологічний словник української мови : в 7 т. / редкол.: О. С. Мельничук (гол. ред.) та ін. — К. : Наукова думка, 1989. — Т. 3 : Кора — М / Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР ; укл.: Р. В. Болдирєв та ін. — 552 с. — ISBN 5-12-001263-9.
  2. ↑ а б в Історія розвитку митної справи в Україні


Історія Це незавершена стаття з історії.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Мито&oldid=26390562