ДНК-вакцина: відмінності між версіями

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Наступне редагування →
Вилучено вміст Додано вміст
ВізуальнийВікірозмітка
Створена сторінка: {{пишу|Aeshna isoscelens}} '''ДНК-вакцина''' (також '''генна вакцина''', '''вакцина на ...
(Немає відмінностей)

Версія за 22:19, 19 вересня 2013

Ця стаття в процесі редагування користувачем [[Користувач:Aeshna isoscelens|Aeshna isoscelens]] певний час.

Будь ласка, не редагуйте її, бо Ваші зміни можуть бути втрачені.

Якщо ця сторінка не редагувалася кілька днів, будь ласка, приберіть цей шаблон. Це повідомлення призначене для уникнення конфліктів редагування.

Останнє редагування зробила користувачка Aeshna isoscelens (внесок, журнали) о 22:19 UTC (5603284 хвилини тому).

ДНК-вакцина (також генна вакцина, вакцина на основі нуклеїнових кислот) — це генно-інженерна конструкція, яка після введення в клітину забезпечує продукування білків патогенів або пухлинних антигенів, і таким чином забезпечує імунізацію організму. Цей тип вакцинації має ряд переваг у порівнянні зі звичайними вакцинами. Зокрема показано, що такі вакцини забезпечують не лише вироблення антитіл (гуморальний імунітет), а й специфічну цитотоксичну відповідь (клітинний імунітет), що раніше було досяжним лише з допомогою живих вакцин. Поки що ДНК-вакцини не застосовуються для лікування людини, проте прогнозується, що генетична імунізація допоможе подолати багато захворювань.

Історія створення

Ідея, що гени можна використовувати для вакцинації, вперше з'явилася більш чим півстоліття тому. Серія проведених у 50-60і роки досліджень, які зовсім не мали відношення до вакцин, продемонструвала один цікавий, проте сьогодні цілком очевидний ефект: очищена чужорідна ДНК, імплантована в клітини тварин, здатна синтезувати власні білки. Крім того, виявилося, що ті клітини, які отримали гени іншого організму, стимулювали вироблення антитіл. Пізніше результати цих експериментів підтвердились в ході досліджень, направлених на розробку методів генної терапії. Досліди на тваринах показали, що терапевтичні гени, імплантовані з метою виправити певне генетичне порушення, провокують імунну реакцію, і тому не «приживаються». Ці, на перший погляд, невдалі досліди, дали ідею для розвитку вакцин нового типу - ДНК-вакцин. Починаючи з 90-х років, наукові лабораторії почали все активніше працювати в цьому напрямку. Вводячи вакцини піддослідним гризунам і приматам, вчені фіксували виникнення імунної реакції, що протидіяла багатьом різним патогенам. Пізніше було з'ясовано, що ДНК-вакцини впливають і на деякі типи раку. Хоча злоякісні пухлини не є інфекційними захворюваннями, дослідження показали, що підвищення активності імунної системи запобігає їх розвитку. Близько 20 років тому відбулися перші клінічні випробування на людині, які насамперед повинні були продемонструвати безпеку нового методу. Експерименти полягали в тому, що гени ВІЛ вносили в клітини пацієнтів, вже заражених вірусом. Пізніше дослід повторили зі здоровими людьми. Крім генів вірусу імунодефіциту також пересаджували гени грипу, герпесу та гепатиту B. Результати всіх тестів виявилися цілком обнадійливими: вакцини стабільно провокували імунну відповідь і жодних серйозних побічних ефектів не викликали. Таким чином, за кілька десятків років ДНК-вакцинація з сумнівної ідеї перетворились в перспективний напрямок біомедичних досліджень.[1] [2]

Конструювання ДНК-вакцини

По структурі, ДНК-вакцина – це вбудована в вектор нуклеотидна послідовність, що кодує певний антиген чи антигени. Вектором в генетичній інженерії називають молекулу нуклеїнової кислоти, яка служить для доставки генетичного матеріалу до клітини та забезпечує його реплікацію чи експресію. Раніше для транспортування гену в клітину більш популярними були вектори на основі різних вірусів: модифікованого (послабленого) вірусу натуральної віспи, аденовірусів та ретровірусів. Проте вірусні вектори мають ряд суттєвих недоліків: високий ризик розвитку побічних ефектів, викликаних відносно високою імуногенністю самого вектора. Тому насьогодні в якості вектору частіше використовують бактеріальну плазміду – невелику стабільну кільцеву молекулу ДНК, що здатна до автономної реплікації. Сама по собі плазміда не викликає імунної відповіді, щоби викликати імунну реакцію, в неї вшивають гени, що кодують білки-антигени, і гени, необхідні для забезпечення експресії (функціонування) всієї конструкції. Після конструювання плазміду зі вставкою доставляють в бактеріальну клітину, там вона реплікується, тобто збільшується кількість її копій. Виділена після цього плазмідна ДНК і є власне вакциною.[3]

Дизайн плазмідного вектору

Важливим етапом створення ДНК-вакцин є дизайн (конструювання) вектору. Для того, щоб з ДНК-вакцини зчитувалась інформація і транскрибувався антиген, плазміда повинна містити промотор (площадка для посадки РНК-полімерази) і сигнал поліаденілювання (сигнал зупинки транскрипції). Крім того вектор повинен сайти рестрикції, селективний маркер та бактеріальний ориджин (точка початку реплікації). Промотор є визначальним фактором ефективності вакцини, оскільки визначає силу імунної відповіді: чим більший рівень експресії антигену, тим сильніша імунна відповідь. Для цього найчастіше використовують промотори отримані з вірусу SV40 або цитомегаловірусу (CMV). Для стабілізації мРНК-транскриптів в плазміду вбудовують сигнал поліаденілювання, частіше за все, вирізаний з гену бичачого гормону росту (BGH) або, знову таки, вірусу SV40. У якості селективних маркерів вибирають бактеріальні гени стійкості до антибіотиків, дуже часто це ген стійкості до канаміцину. При конструюванні ДНК-вакцин найбільш популярним є ориджин Escherichia coli.[4]

Вибір гену для імунізації

Вектор є важливим компонентом ДНК-вакцини, та все-таки, її імуногенність визначається саме вставкою – послідовністю ДНК, яка кодує антиген. На основі одного і того ж вектора, можна створювати різні ДНК-вакцини, міняючи лише послідовність гена. Якщо розглядати вірусні антигени, то серед білків [[вірус|вірусів] для імунізації найкраще використовувати білки злиття, які забезпечують проникнення вірусу в клітину. Для вакцинації проти грам-позитивних бактерій, в плазмідний вектор краще вбудовувати гени тих бактеріальних білків, що визначають патогенез захворювання. Так як більшість грам-негативних бактерій не мають в патогенезі ведучого фактору, тому для них найбільш оптимальнимим варіантом є гени білків-поринів, функція яких - регулювати проникність зовнішньої оболонки мембрани бактерій.[5] Для протипухлинних ДНК-вакцин використовують білки-маркери ракових клітин.

Способи доставки ДНК до клітини

Наступним кроком є доставка вакцини в організм людини чи тварини. Точка її призначення – антиген-презентуючі клітини (АПК) - макрофаги, дендритні клітини, В-лімфоцити. Тут буде відбуватись синтез і посттрансляційна модифікація антигенну, після чого він буде вбудований в мембрану клітини, щоб привернути увагу імунної системи. Основа проблема полягає в доставці достатньої кількості плазміди в АПК. Методи доставки генетичного матеріалу в клітинну поділяють зазвичай на 2 групи: вірусні і невірусні. Оскільки, як вже було сказано, вірусні вектори мають ряд недоліків, в даному розділі представлені лише способи невірусні методи доставки ДНК-вакцин. Основні переваги і недоліки різних способів доставки наведені в табл. 1.

Мікроін’єкція

ДНК-вакцинація була розроблена на початку 1990-х, і тоді найбільш поширеними були внутрішньом’язові ін’єкції, оскільки це найпростішим метод вакцинації. Для цього ДНК розчиняють у воді або ізотонічному розчині, при потребі додають ад’ювант (речовина, що підсилює імунну відповідь). Далі за допомогою тонкої скляної трубки розчин вводять в м’язову тканину, де роль АПК виконують дендритні клітини. Потрапивши в ядро дендритної клітини вакцина починала експресуватись і відбувається синтез білків-антигенів. За допомогою мікроін’єкції ДНК також можна вводити підшкірно або тимус. Проте саме в м’язовій тканині спостерігається найбільш тривала (до року) експресія ДНК-вакцини. Ефективнісь даного методу зазвичай низька, оскільки спочатку ДНК потрапляє в міжклітинний простір, а вже потім включається в клітини. Шкіра має високу концентрацію АПК, що робить її привабливою мішенню для вакцинації. Для трансдермальної (підшкірної) ДНК-імунізації використовують масив із мікроголок, довжиною в кілька сотень мікрон. Це дозволяє проколоти роговий бар’єр (зовнішній шар шкіри, зазвичай 10-20 мкм). Існують різні підходи до вакцинації із застосуванням мікроголок. Найпростіший включає масив з мікроголок, які застосовуються для проколювання або розпушення рогового шару шкіри, тим самим збільшуючи проникність для місцевого застосування розчину ДНК. Ефективнішим є використання мікроголок, покритих сухою вакциною, яка розчинятиметься вже після введення.

Електропорація

Принцип дії електропорації. Електричний струм перегруповує ліпіди плазмалеми таким чином, що утворюється гідрофобний канал, крізь який ДНК проникає в клітину.

Електропорація - традиційний підхід для доставки ДНК в бактеріальні клітини і культури клітин базується на застосуванні електричного імпульсу. Такий імпульс створює пори в клітинній мембрані, що сприяє входженню негативно зарядженої ДНК в клітину. Цей спосіб був запозичений для доставки ДНК-вакцини в організм людини чи тварини і дозволяє значно підвищити ефективність звичайної ін’єкції. Недоліками є незначна болючість в місці ін’єкції, потреба в спеціалізованих пристроях для електропорації. Такий пристрій включає одноразову сітку, що складається з шприца і голок-електродів і джерела електричного струму. Через шприц вводиться вакцина в м’язову тканину, а електроди створюють електричне поле, що полегшує входження ДНК в міоцити і дендритні клітини. На сьогодні для цього методу розроблені пристрої, які дозволяють підвищити ефективність вакцинації у 1000 разів у порівнянні зі звичайною ін’єкцією. Також існують прилади, які замість електричного поля створюють магнітне, мають такий самий ефект на клітину, проте у цьому разі процедура є повністю безболісною. Електопорацію можна застосовувати як для внутрішньом’язового, так і для підшкірного введення ДНК-вакцини.

Сонопорація

Сонопорація – метод перенесення чужорідної ДНК в клітини за допомогою ультразвуку. Дія ультразвуку викликає збільшення проникності клітинної мембрани, внаслідок чого екзогенна ДНК легше проникає в клітину. Вперше сонопарація для перенесення генів в клітину була застосована в 1986 році. На сьогодні показано, що цей метод є ефективним для транспорту генів в клітини рогівки, мозку, кісткової тканини, нирок, підшлункової залози, ембріональної тканини, скелетних і серцевого м’язів. Проте якщо порівнювати цей спосіб доставки з іншими, то він є малодослідженим: необхідно ще чимало зусиль, щоб підвищити його ефективність, особливо на рівні організму/ [6]

Балістична трансфекція

Балістична трансфекція грунтується на обстрілюванні (бомбардуванні) органів і тканин мікрочастинками важких металів (золото, вольфрам) діаметром 1-3 мкм покритих молекулами ДНК. Введена таким чином ДНК-вакцина експресується в клітинах-мішенях, а їхні продукти потрапляють у кров. Для надання прискорення частинкам використовуються схожий на стрілецьку зброю пристрій – генний пістолет або генну гармату. Мікрочастинки проходять через клітинні шари і переносять генетичну конструкцію безпосередньо у ядро клітини. Глибина проникнення мікрочасток, як правило, невелика – до 1 мм, тому метод застосовують переважно для трансфекції шкіри або прилеглої хрящової тканини. Особливі умови обстрілу дозволяють мікрочастинкам проникати на глибину до 4-5 мм і переносити генні конструкти у волокна поперечно-смугастих м’язів. Зазвичай клітини, що знаходяться безпосередньо по центру вистрілу, гинуть, в той час коли в зоні 0,6-1 см від центру знаходяться найбільш вдало протрансформовані клітини. Цю технологію називають також біобалістикою або біолістикою.[7]

Перший генний пістолет був створений групою вчених у період 1983 та 1986 роками з метою трансформації клітин рослин. Це був пістолет, розроблений на основі пристрою, для автоматичного забивання цвяхів. На вольфрамову кулю наносили ДНК з репортерним (маркерним) геном і вистрілювали нею в чашку Петрі. Експресія репортерного гену свідчила про ефективність імунізації. На сьогодні для доставки ДНК використовують частинки з золота чи срібла, так як вони являються не токсичними для клітини, на відміну від вольфрамових.[8]

Введення під дією високого тиску

Для введення ДНК-вакцин також можна застосовувати ін’єкційні прибори, які здатні вводити лікарські препарати без використання голки. Такі пристрої працюють завдяки силі Лоренца: невеликий потужний магніт проводить в дію поршень, який викидає лікарський препарат зі швидкістю звуку. Змінюючи силу струму можна вибирати силу струму і дозування ліків. Процедура зовсім безболісна, і раніше використовувалася для введення інсуліну хворим на діабет та при проведенні масштабних вакцинацій. Суттєвим недоліком цього методу є те, що високий тиск теоретично може змінювати структуру молекул, що вводяться. Тим не менш, дану технологію введення продовжують удосконалювати, і на сьогодні розроблені прилади, які можуть доставити ДНК на глибину до 16 мм.[9]

Застосування живого бактеріального вектору

Цей метод доставки полягає у використанні живих бактеріальних векторів, під якими розуміються, ослаблені штами Salmonela, Shigella або Listeria. Ці штами несуть мутацію в генах біосинтезу або інвазії, що усуває їх патогенність і здатність зберігати свою життєздатність в організмі господаря чи навколишньому середовищі. Натомість в геном бактерій вбудовується потрібні для синтезу антигенних протеїнів гени. В організм такі вакцини потрапляють шляхом перорального введення, тому не цей спосіб вакцинації не жодного обладнання і кваліфікованих фахівців. Кріс того, цей спосіб введення стимулює імунну відповідь слизової оболонки, що є важливим, оскільки більшість патогенів потрапляють через ротовий і назальний отвори, а не через шкіру. Спочатку живий бактеріальний вектор попадає в шлунок, після цього в тонкий кишечник. Потім бактерії проникають в лімфовузли кишечника, які тут називаються Пеєровими бляшками. Опинившись в середині Пейєрових бляшок, бактерії стають мішенню для макрофагів й поміщаються в фагосоми. Далі відбувається вивільнення ДНК в цитоплазму і перенесення генів в ядро.[7] [10]

Упаковка в ліпосоми

Ліпосома – шароподібне утворення (біля 100 нм в діаметрі) що складається з подвійного ліпідного шару. Ліпосоми мають порожнину в середині, яка зазвичай заповнена розчинником, але може використовуватись для доставки різноманітних речовин, в тому числі і ДНК-вакцин. Їх гідрофобна оболонка дозволяє їм зливатись з клітинними мембранами і переносити свій вміст у середину клітини. Використання ліпосом розпочалося в 1965 р., і це стало потужним двигуном розвитку біонанотехнологій.[11]

Перспективним способом прямого введення ДНК-конструкції в клітини-мішені є доставка генетичної конструкції в складі катіонних ліпосом: для їх створення використовуються ліпіди, що несуть позитивний заряд. Такі сполуки із негативно зарядженою молекулою ДНК утворюють ДНК-ліпідний комплекс – ліпоплекс. Переваги застосування таких комплексів у порівняні з вірусними векторами полягають у здатності нести більший об’єм інформації, неможливості виникнення рекомбінацій та появи інфекційних властивостей. Крім того вони простіші та дешевші у виготовленні. В 2003 р. були створені надзвичайно малі – мілімікронні ліпосоми покриті полімером поліетиленгліколем, які здатні переносити терапевтичну ДНК в крізь плазматичну і ядерну оболонку нейронів головного мозку. До цього перенесення генів в клітини головного мозку було неможливим, оскільки вірусні вектори не здатні проходити гематоенцефалічний бар’єр.[12]

Доставка у складі поліплексів

Щоб доставити в клітину ДНК-конструкції великих розмірів (>10 т.п.н.) використовують поліплекси – системи, що складаються з позитивно заряджених полімерів і молекул ДНК. Розмір таких комплексів складає менше 100 нм, що, з однієї сторони, не наражає їх на перетравлення макрофагами (оскільки вони реагують на частинки більше 200 нм), а з іншого боку, дость великі, щоб не фільтруватись в нирках.[13]

Полікатіони конденсують молекулу ДНК в комплекси, таким чином забезпечують її стабільність і захист від дії нуклеаз. В якості ДНК-звязуючих полімерів можуть служити катіонні білки, синтетичі гомополімери амінокислот (полі лізини, поліаргініни), полісахарид хітозан, поліетиленамін. Зазвичай в складі поліплексів полікатіон знаходиться в надлишку, в результаті чого даний комплекс є розчинним і позитивно зарядженим. Якщо до катіонного полімеру крім ДНК пришити ще й певний ліганд, який забезпечує специфічне зв’язування з клітинними рецепторами, то ДНК-вакцину можна направляти в конкретний тип клітин. Процес доставки генетичного матеріалу в складі поліплексів включає два етапи: позаклітинний (шлях від місця введення до клітин-мішеней) і внутрішньоклітинний (взаємодія з клітинами-мішеней, ендоцитоз, вихід із ендосом, доставка в ядро). Першим бар’єром, який необхідно подолати комплексу це кров і позаклітинний матрикс. Тому підбираються такі фізико-хімічні параметри поліплексу, щоб збільшити його стабільність, уникнути небажаних взаємодій та імунної відповіді, викликаної молекулою полікатіону. Потрапивши до клітини-мішені, поліплекси спочатку адсорбуються на плазматичній мембрані, поглинаються шляхом ендоцитозу, після чого вони повинні покинути ендосому і перетнути ядерну оболонку для попадання в ядро. Крім того, для експресії ДНК-вакцини необхідна дисоціація поліплекса на катіонний полімер і вільну ДНК.[14]

Механізм розвитку імунної відповіді

Після синтезу антиген піддається процесингу, після чого відбувається його презентація імунокомпетентним клітинам. Під процесингом слід розуміти розщеплення антигенного [[протеїн|протеїну] на імуногенні петидні фрагменти. Презентація означає подачу імуногенного фрагмента антигена сполученого з молекулами головного комплексу гістосумісності (MHC). Розрізняють два найбільш значимих класи цих молекул: МНС класу І (МНС-1) і МНС класу ІІ (МНС-ІІ)/ Для зв’язування з молекулами кожного класу антиген проходить підготовку в спеціалізованих компартментах клітини (табл. 2). Так, ендогенні білки-антигени направляються на деградацію в протеасому, після чого презентуються в комплексі з МНС-І на поверхні клітини. Тут при зустрічі їх розпізнають цитотоксичні CD8+ T-клітини (Т-кілери), які реалізують цитотоксичну імунну відповідь. Екзогенні білки розщепляються лізомними протеазами, включаються в склад MHC-II і розпізнаються рецепторами CD4+ Т-клітин (Т-хелперів). Останні викликають як клітинну, так і гуморальну відповідь. Таким чином шлях процесингу антигену визначає тип імунної відповіді.

+Табл. 2 Шляхи процесингу антигену і форми імунної відповіді
Локалізація антигену Основний інструмент процесингу Антиген-презентуючий комплекс Клітини, що розпізнають коплекс антиген-МНС Імунна відповідь
В клітині Протеасома МНС-І Т-кілери Цитотоксична
Поза клітиною Лізосома МНС-ІІ Т-хелпери Клітинна, гуморальна

Презентація антигену по шляху МНС-І

Схема презентації антигену по шляху МНС-І.

Оскільки антиген в нашому випадку синтезується ендогенно, то для ДНК-вакцин це шлях є переважаючим. Як було сказано вище, процесинг антигену по шляху МНС-І призводить до розвитку цитотоксичної відповіді. Цей процес проходить в кілька етапів. Білок синтезований в ядрі, транспортується в цитоплазму, після цього розщеплюється протеасомою на короткі пептиди, які переносяться в ендоплазматичний ретикулум (ЕПР) спеціальними білками-транспортерами антигенів (ТАР). Тут вони зв’язуються з МНС-1, після чого комплекс пептид-МНС-1 транспортується на поверхню клітини, де розпізнаються рецепторами Т-кілерів, які відповідають за клітинний імунітет.[15]

Система клітинного імунітету виконує захисні функції наступними способами: шляхом активації антиген-специфічних цитотоксичних Т-лімфоцитів, які можуть викликати апоптоз соматичних клітин, демонструючи на поверхні

  • епітопи чужорідних антигенів, наприклад, клітин, заражених вірусами, що містять бактерії і клітин пухлин, що демонструють пухлинні антигени;
  • шляхом активації макрофагів і натуральних кілерів, які руйнують внутрішньоклітинні патогени;
  • шляхом стимулювання секреції цитокінів, які впливають на інші клітини імунної системи, що беруть участь в адаптивному імунній відповіді і природженому імунній відповіді.

Презентація антигену по шляху МНС-ІІ

Основним джерелом пептидів, що зв’язуються з МНС-ІІ є екзогенні білки, які потрапили в клітину з допомогою ендоцитозу. Однак показано, що деякі внутрішньоклітинні білки також можуть бути представленими в комплексі з МНС-ІІ. При цьому новосинтезовані білки після попадання в цитоплазму переносяться в лізосоми, де антиген розщеплюється під дією кислих протеаз. Утворенні епітопи включаються в склад МНС-ІІ-молекул. На поверхні клітин ці комплекси розпізнаються рецепторами Т-хелперів, в результаті чого відбувається активація останніх. Це призводить до стимуляції як клітинного (активація Т-кілерів), так і гуморального імунітету (активація В-лімфоцитів). Традиційна вакцинація розчинними білковими антигенами націлена на мобілізацію T-хелперів. Порівняно низька відповідь Т-хелперів є одним з недоліків ДНК-вакцин. Поточні клінічні випробування також показали, що нинішнє покоління ДНК-вакцин не здатне індукувати продукцію високих титрів антитіл. Тому направлення антигенів по шляху презентації МНС-II з метою підвищення здатності активувати Т-хелпери є особливо необхідним. Це може задаватися штучно шляхом додавання до гену антигену сигналів лізосомної локалізації: імуноген, що кодується ДНК-вакциною, буде специфічно перенаправленим в лізосоми, після чого ступить на шлях МНС-ІІ.

Стратегії підвищення імуногенності ДНК-вакцини

Головне питання щодо майбутнього ДНК-вакцин стосується підвищення їх імуногенності. На сьогодні ДНК-вакцина характеризується значно слабшою гуморальною відповіддю, якщо порівнювати їх з рекомбінантними вірусними векторами або рекомбінантними вакцинами. Тому ДНК-вакцини намагаються оптимізувати таким чином, щоб підвищити експресію гену антигенного протеїну та збільшити їх імуногенність.

Джерела

  1. ↑ Tang D.; Devit M.; Johnston S.A.; Others, (1992). Genetic immunization is a simple method for eliciting an immune response. Nature. 356 (6365): 152—154. doi:10.1038/356152a0. PMID 1545867.
  2. ↑ Moss R. B. (2009). Prospects for control of emerging infectious diseases with plasmid DNA vaccines. Journal of immune based therapies and vaccines. 7 (1): 3. doi:10.1186/1476-8518-7-3.{{cite journal}}: Обслуговування CS1: Сторінки із непозначеним DOI з безкоштовним доступом (посилання)
  3. ↑ Anderson R. J.; Schneider J. (2007). Plasmid DNA and viral vector-based vaccines for the treatment of cancer. Vaccine. 25: 24—34. doi:10.1016/j.vaccine.2007.05.030. {{cite journal}}: Перевірте значення |doi= (довідка)
  4. ↑ Garmory H. S.; Brown K. A., Titball R. W. (2003). DNA vaccines: improving expression of antigens. Genetic vaccines and therapy. 1. doi:10.1186/1479-0556-1-2.{{cite journal}}: Обслуговування CS1: Сторінки із непозначеним DOI з безкоштовним доступом (посилання)
  5. ↑ Супотницкий М. В. (1998). ДНК-иммунизация в профилактике инфекционных заболеваний сельскохозяйственных животных – 1998. – Т. 5. – С. 18-24. Ветеринария. 5: 18—24.
  6. ↑ Kamimura K.; Suda T., Zhang G., Liu D. (2011). Advances in gene delivery systems. Pharmaceutical medicine. 5: 293—306. doi:10.2165/11594020-000000000-00000.
  7. ↑ а б Cranenburgh R. (2011). DNA Vaccine Delivery. BioPharm International Supplements. 24 (10): 12—18.
  8. ↑ The Gene Shotgun. College of Agriculture and Life Sciences. 2010.
  9. ↑ Taberner A.; Devit M., Hogan C. N., Hunter I. W. (2012). Needle-free jet injection using real-time controlled linear Lorentz-force actuators. Medical engineering & physics. 34 (9): 1228—1235. doi:10.1016/j.medengphy.2011.12.010.
  10. ↑ Gentschev I,; Dietrich G, Spreng S, Pilgrim S, Stritzker J, Kolb-Mäurer A, Goebel W. (2002). Delivery of protein antigens and DNA by attenuated intracellular bacteria. Int J Med Microbiol. 291: 577—582. PMID 11890559.
  11. ↑ Balazs D. A.; Godbey W. T. (2011). Liposomes for Use in Gene Delivery. Journal of Drug Delivery. 2011: 12. doi:10.1155/2011/326497.{{cite journal}}: Обслуговування CS1: Сторінки із непозначеним DOI з безкоштовним доступом (посилання)
  12. ↑ Великий Микола, Генна терапія: досягнення, перспективи
  13. ↑ Moghimi S. M.; Hunter A. C., Murray J. C. (2005). Nanomedicine: current status and future prospects. The FASEB Journal. 19: 311—330. doi:10.1096/fj.04-2747rev.{{cite journal}}: Обслуговування CS1: Сторінки із непозначеним DOI з безкоштовним доступом (посилання)
  14. ↑ Дурыманов Михаил, Доставка генов в клетку
  15. ↑ Стародубова Е. С.; Исагулянц М. Г., Карпов В. Л. (2010). Регуляция процессинга иммуногена: сигнальные последовательности и их использование для создания нового поколения ДНК-вакцин. ACTA NATURAE. 2 (1): 59—65.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=ДНК-вакцина&oldid=13328437