Автобіографія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Автобіогра́фія (грец. αὐτός — сам, грец. βίος — життя, грец. γράφω — пишу) — літературний жанр, головним героєм якого (в літературному сенсі) є сам автор; основа автобіографістики, що включає, крім автобіографії, мемуари (спогади), щоденники, почасти й листування, а також автобіографічні художні твори. Все це можна означити терміном «автобіографізм», тобто тією особливістю, що полягає в наповненні твору фактами з власного життя письменника. Як жанр, автобіографія у світовій літературі дуже поширений і має давню історію (Юлій Цезар, Ж.-Ж. Руссо («Сповідь»), Й.-В. Гете, О. Герцен («Минуле і думи»), Л. Толстой). Виняткова роль автобіографії, зокрема автобіографістики, у збереженні історичної пам'яті, у самопізнанні людини та нації.

[ред.] Автобіографічні твори

В українській літературі родовід автобіографії започатковується «Поученієм» Володимира Мономаха. XIX сторіччя дало чимало видатних творів, починаючи від «Журналу», «Автобіографії», «Художника» Тараса Шевченка (1860) і «Автобіографії» Пантелеймона Куліша (1867), а також мемуаристики М. Драгоманова, М. Костомарова, І. Нечуя-Левицького, І. Франка («Олівець», «Отець гуморист») та інших.

XX століття для української літератури в галузі автобіографістики особливе: в Україні під ідеологічним тиском цензури вона існувала хіба що у формах художніх: «Мандрівка в молодість» Максима Рильського, «Зачарована Десна» Олександра Довженка та інших. Великою подією була поява «Розповіді про неспокій» Юрія Смолича (1968-72).

Значні набутки має українська еміграційна мемуаристика — «Зустрічі і прощання» Г. Костюка, 1987.

[ред.] Література

• Українська радянська енциклопедія
• Літературознавчий словник-довідник / Р.Т. Гром’як, Ю.І. Ковалів та ін. — К.: ВЦ «Академія», 1997. — с. 12-13.