Нечуй-Левицький Іван Семенович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Іван Семенович Нечуй-Левицький
Іван Нечуй-Левицький
Іван Нечуй-Левицький
При народженні Іван Семенович Левицький
Псевдоніми, криптоніми Нечуй
Дата народження 13 (25) листопада 1838(1838-11-25)
Місце народження Російська імперія м. Стеблів Київської губернії, Російська імперія
Дата смерті 2 (15) квітня 1918(1918-04-15) (79 років)
Місце смерті Hetmanate Київ, Українська Держава
Громадянство Flag of Russia.svg Російська імперія
size УНР
Гетьманат Гетьманат
Рід діяльності письменник, перекладач
Напрямок реалізм
Magnum opus: Кайдашева сім'я

Іва́н Семе́нович Нечу́й-Леви́цький (справжнє прізвище — Леви́цький, * 13 (25) листопада 1838(18381125), Стеблів — 2 (15) квітня 1918, Київ) — український прозаїк, перекладач.

Біографія

Іван Левицький народився 13 (25) листопада 1838(18381125) року в Стеблеві, в сім'ї сільського священика. Батько його був освіченою людиною прогресивних поглядів, мав велику домашню книгозбірню і на власні кошти влаштував школу для селян, в якій його син і навчився читати й писати. Змалку І. Левицький познайомився з історією України з книжок у батьківській бібліотеці. На сьомому році життя хлопця віддали в науку до дядька, який вчителював у духовному училищі при Богуславському монастирі. Там опанував латинську, грецьку та церковнослов'янську мови. Незважаючи на сувору дисципліну, покарання й схоластичні методи викладання, Левицький навчався успішно й після училища в чотирнадцятилітньому віці вступив до Київської духовної семінарії, де навчався з 1853 по 1859 рік. У семінарії захоплювався творами Т.Шевченка, О.Пушкіна та М.Гоголя.

Іван Левицький під час навчання в Київській духовній академії (1861–1865)

Закінчивши семінарію, І. Левицький рік хворів, а потім деякий час працював у Богуславському духовному училищі викладачем церковнослов'янської мови, арифметики та географії. 1861 року Левицький вступає до Київської духовної академії. Не задовольняючись рівнем освіти в академії, вдосконалює свої знання самотужки: вивчає французьку й німецьку мови, читає твори української та російської класики, європейських письменників Данте, Сервантеса, Лесажа та ін., цікавиться творами прогресивних філософів того часу. 1865 року І. Левицький закінчує академію із званням магістра, але відмовляється від духовної кар'єри й викладає російську мову, літературу, історію та географію в Полтавській духовній семінарії (18651866), в гімназіях Каліша (18661867) та Седлеця (18671872).

Одночасно з педагогічною діяльністю І. Левицький починає писати. У 60-х роках він написав комедію «Жизнь пропив, долю проспав» і повість «Наймит Яріш Джеря». Працюючи в Полтавській семінарії, він у 1865 році створює повість «Дві московки». Згодом з'явилися оповідання «Панас Круть» та велика стаття «Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності», що побачили світ у львівському журналі «Правда», оскільки через Валуєвський циркуляр 1863 року українська література на Наддніпрянщині була під забороною. З 1873 року І. Левицький працює у Кишинівській чоловічій гімназії викладачем російської словесності, де очолює гурток прогресивно настроєних учителів, які на таємних зібраннях обговорювали гострі національні та соціальні проблеми. У той час І. Левицький, який пропагував у Кишиневі українську літературу, потрапив під таємний нагляд жандармерії. 1874 року вийшов у світ роман «Хмари», а наступного року — драматичні твори «Маруся Богуславка», «На Кожум'яках» та оповідання «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти».

Стара громада

Пізніше письменник створює такі шедеври української літератури, як «Микола Джеря» (1878), «Кайдашева сім'я» (1879), «Бурлачка» (1880), «Старосвітські батюшки та матушки» (1884). 1885 року І.Нечуй-Левицький йде у відставку й перебирається до Києва, де присвячує себе винятково літературній праці. У Києві він написав оповідання «Пропащі» (1888) та «Афонський пройдисвіт» (1890), казку «Скривджені» (1892), повість «Поміж порогами» (1893). На початку століття письменник звертається до малих форм прози, пише здебільшого статті, нариси, зокрема статті «Сорок п'яті роковини смерті Тараса Шевченка» (1906) та «Українська поезія». До кінця життя І. Левицький жив майже у злиднях, у маленькій квартирі на Пушкінській вулиці, лише влітку виїздив до родичів у село або в Білу Церкву. До останніх сил працював, щоб завершити літературні праці. Останні дні провів на Дегтярівці, у так званому «шпиталі для одиноких людей», де й помер без догляду 1918 року. Поховано його на Байковому кладовищі.

Погляди на розвиток української мови і літератури

Левицький І.jpg

Маючи м'яку вдачу, Іван Нечуй-Левицький показував дивовижну твердість та категоричність, коли йшлося про святі для нього речі. У цьому вдався в батька-священика. Ще в Кишиневі написав працю «Про непотрібність великоруської літератури для України та Слов'янщини». Ішлося не про те, що ця література «гірша» за нашу — цінував Лєскова, Толстого, Островського, особливо Щедріна. Але вважав: російська література потрібна для Росії, а нам потрібна своя. Гріх нашої інтелігенції, на думку Левицького, саме в тім, що вона виховалася на російській літературі, яка підмінила власну.

Так само категоричним був щодо правопису: «Писати треба так, як люди говорять!». Тому не терпів літеру «ї», писав не «їх», а «йих» і т. ін. У заповітах вимагав, щоб так його друкували «на віки вічні». Правописні нововведення вважав «галицькою змовою». Нагадував інквізитора, готового спалити й власні книжки, якщо там буде єресь: «Хай краще згорять, ніж з отаким правописом!».

Живу мову він знав. Помічав русизми, полонізми й будь-які іншомовні впливи й уникав їх. До речі, вираз «старанно уникав» вважав польським: «Я сказав би: падковито одмикував — це чисто народний київський вираз». Казав не «негативне», а «відкидне», не «позитивне», а «покладне».[1]

Творчість

Друкуватися почав 1868 року («Дві московки»). Автор антикріпосницької повісті «Микола Джеря» (1876 року), повістей: «Бурлачка» (1878 року) — про життя заробітчан, «Хмари» (1874 року), «Над Чорним морем» (1891 року) — про діяльність української інтелігенції.

Нечую-Левицькому належать гумористично-сатиричні твори «Кайдашева сім'я» (1879 року), «Старосвітські батюшки та матушки» (1881 року), «Афонський пройдисвіт» (1890 року).

Нечуй-Левицький виступав і як драматург (комедія «На кожум'яках», історичної драми «Маруся Богуславка», «В диму та в полум'ї» (1875 року) тощо, етнограф-фольклорист («Світогляд українського народу від давнини до сучасності» (18681871 рр.), «Українські гумористи й штукарі» (1890 року) та лінгвіст «Сучасна часописна мова в Україні» (1907 року); «Граматика української мови» в 2-х ч. (1914 року) тощо.

Іван Нечуй-Левицький увійшов в історію української літератури як видатний майстер художньої прози. Створивши ряд високохудожніх соціально-побутових оповідань та повістей, зообразивши в них тяжке життя українського народу другої половини XIX століття, показавши життя селянства й заробітчан, злиднями гнаних з рідних осель на фабрики та рибні промисли, І. Нечуй-Левицький увів в українську літературу нові теми й мотиви, змалював їх яскравими художніми засобами. На відміну від своїх попередників — Квітки-Основ'яненка та Марка Вовчка, він докладніше розробляв характери, повніше висвітлював соціальний побут, показував своїх героїв у гострих зіткненнях з соціальними умовами. У пореформений час ускладнювалися суспільні взаємини, виникали нові конфлікти між основними верствами населення. Розвиток капіталізму, пролетаризація селянства, яке заповнювало міста, зумовлювали появу нового типу спролетаризованого селянина та нові суспільні умови його життя в місті. Одне слово, нові умови вимагали появи нових видів і жанрів, які б могли глибше й достеменніше охопити усю складність і розмаїття проявів тогочасного життя.

Іван Нечуй-Левицький 1892 р.

Івана Нечуя-Левицького покликали до письменницької праці муза Шевченка, романи Тургенєва, повісті Гоголя і статті Писарєва. Надто ж поезія Шевченка, з якою він уперше познайомився в журналі «Основа» 1861 року і для якого вперше почав писати оповідання. Але журнал незабаром перестав виходити, і його задум залишився нездійсненим. У цьому невиданому оповіданні він вустами свого героя заявив: «Буду писати вірші, складу віршами книгу, таку, як „Катерина“… Напишу про діда Хтодося… про нещасних, прибитих долею… Про них! Про них!» Це була програма, над якою він працював ціле своє життя. Суспільно-політичні погляди та естетичні смаки Нечуя-Левицького формувалися у 60—70-х роках, в умовах жорстокої реакції і національного гноблення, коли діяв Валуєвський циркуляр про заборону українського слова. Водночас у ті часи інтенсивно розвивався капіталізм, виникають нові суспільно-економічні відносини і суперечності. Реформа 1861 року, формально скасувавши кріпацтво, не полегшила життя селянства, яке страждало від орендарів, промисловців, посесорів. Щоб прогодувати сім'ї, тисячі людей мандрують Росією в пошуках заробітків, скрізь стикаючись із свавіллям чиновників та промисловців, нової буржуазії, яка, так само як і поміщики, гнітила народ.

В роки навчання в духовній семінарії І. Нечуй-Левицький у полеміках із студентами виробляв свої стійкі національні погляди на розвиток української нації та культури. Царський уряд устами Валуєва проголосив, що «ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може». Здійснювалися широкі заходи з русифікації населення, заборони книжок та навчання рідною мовою, заборонялася діяльність українських культурних товариств. Нечуй-Левицький, не маючи змоги друкувати свої твори українською мовою на Наддніпрянщині, скориставшись допомогою П.Куліша, публікує у львівському журналі «Правда» статтю «Сьогочасне літературне спрямування» (1878), у якій гостро виступив проти шовіністичної політики російського уряду та деяких російських письменників. Пізніше, 1891 року, у статті «Українство на літературних позвах з Московщиною» він з ще більшою гостротою висловив протест проти гноблення українського народу царизмом.

Естетичні погляди І.Нечуя-Левицького, окрім творів красного письменства, формувалися під відчутним впливом народної творчості. І.Франко вважав письменника найвиразнішим представником реалістичної школи. У статті «Сьогочасне літературне спрямування» основними принципами української літератури Нечуй-Левицький проголошує «реальність, народність та національність». Як реаліст, він орієнтувався на осмислення високих життєвих ідеалів і краси життя. Він виступав проти натуралізму, вимагав не копіювати, а узагальнювати явища життя, надихати їх художньою правдою. Письменник орієнтувався на свого вчителя Т. Шевченка, який, поклавши в основу своєї творчості народну пісню, «зумів повести народний епос в щиро народному дусі».

Надгробок Івана Нечуй-Левицького на Байковому цвинтарі в Києві
Меморіальна дошка в Києві, вул. Пушкінська, 19

Свої погляди на народну творчість Нечуй-Левицький виклав у праці «Світогляд українського народу від давнини до сучасності» (1868), яка й нині є корисним дослідженням у галузі української міфології. В ній письменник аналізує перекази, приказки, вірші, в яких відбито соціальні конфлікти й суперечності в гущі українського народу. Добре знаючи закулісні сторони церковного життя, він гостро критикує в цій праці вияви відступу від християнської моралі та благочестя в середовищі священнослужителів. За півстоліття творчої діяльності І. Нечуй-Левицький написав понад п'ятдесят високохудожніх романів, повістей, оповідань, п'єс, казок, нарисів, гуморесок, літературно-критичних статей. Його повісті «Причепа», «Гориславська ніч», «Дві московки», «Хмари», як згадував І. Франко, «читала вся Мала Русь з великою вподобою». А повісті «Кайдашева сім'я» та «Микола Джеря» й нині залишаються серед найкращих творінь української літератури.

«Українська жизнь, — писав Нечуй-Левицький, — то непочатий рудник, що лежить десь під землею, хоч за його вже брались і такі високі таланти, як Шевченко; то безконечний матеріал, що тільки ще жде робітників, цілих шкіл робітників на літературному полі». Розквіт творчості письменника припадає на другу половину 70-х — початок 80-х років, коли вийшли його оповіді з народного життя «Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім'я», «Не можна бабі Парасці вдержатись на селі», «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти». У цих справжніх літературних перлинах письменник виявив велику майстерність у змалюванні народних характерів.

Своєрідною рисою стилю Нечуя-Левицького є тонке поєднання реалістичної конкретності описів, великої уваги до деталей портретів та особистісних характеристик, побуту, обставин праці, особливостей мови та поведінки персонажів з живописною образністю, емоційністю, тяжінням до яскравих епітетів. Усе це разом ставить твори українського прозаїка в один ряд з творами найкращих тогочасних російських та західноєвропейських письменників і виводить українське письменство за межі побутовизму та етнографізму минулої, дошевченківської доби. Однією з питомих рис творчого стилю письменника є його тонкий гумор у так званих антиклерикальних творах. У них, особливо в «Афонському пройдисвіті», він виявляє близькість своїх поглядів до гоголівських, до естетики української байки Григорія Сковороди та Євгена Гребінки. Його сміх і сатира зумовлені життєвими конфліктами й ніколи не мали на меті образу гідності людини, а навпаки, вселяли оптимізм і надію на краще життя.

Відгуки

« …се переважно буденна мова українського простолюддя, проста, без сліду афектації, але проте багата, колоритна і повна тої природної грації, якою вона визначається в устах людей з багатим життєвим змістом. З огляду на високоартистичне змалювання селянського життя і добру композицію повість належить до найкращих оздоб українського письменства.  »

Іван Франко про повість «Кайдашева сім'я»

Вшанування пам'яті

На батьківщині письменника, у Стеблеві, 1968 року відкрито Літературно-меморіальний музей І. С. Нечуя-Левицького. При в'їзді до села з боку Корсуня встановлено знак «Стеблів — батьківщина Нечуя-Левицького» та меморіальні дошки на Спасо-Вознесенській церкві й на старих корпусах «суконки» та цукрового заводу, описаних у «Миколі Джері» та «Бурлачці». На вулиці Зарічній, де стояла хата, у якій народився Нечуй-Левицький, встановлена стела.[2]

Меморіальні дошки письменнику є також в Києві та Білій Церкві.

У 2012 році Верховна Рада України прийняла рішення про спорудження пам'ятників Івану Нечую-Левицькому у м. Києві та м. Черкасах до 175-річчя з дня його народження.[3]

Українським фондом культури та київським Українським домом у 1993 році заснована Літературно-мистецька премія імені Івана Нечуй-Левицького.

Однойменна літературно-мистецька премія у 1991 році була заснована Білоцерківською міською радою.

Іменем письменника названо вулиці в Києві, Львові, Черкасах, Полтаві, Білій Церкві, Чернігові, Харкові, Тернополі та інших населених пунктах України.

25 листопада 2013 року Google випустив святковий Doodle на честь 175-ліття з дня народження Івана Нечуя-Левицького. Картинка зображає сцену з твору письменника «Кайдашева сім'я».[4]

У 1994 році ім'я письменника було присвоєне постановою Кабінета міністрів України Богуславському педагогічному училищу (нині Богуславський гуманітарний коледж імені І. С.Нечуя-Левицького).[5]

Основні твори

Романи
  • «Хмари» (1874),
  • «Над Чорним морем» (1890),
  • «Князь Єремія Вишневецький» (1897, опубл. 1932)
Повісті

Видання творів

Нижче подано перелік найпримітніших видань Нечуя-Левицького з 1950-х років. Детальнішу бібліографію письменника можна знайти в таких виданнях: І. С. Нечуй-Левицький: Рекомендований покажчик літератури. Львів, 1968; І. С. Нечуй-Левицький: Бібліографічний покажчик. В кн.: Нечуй-Левицький І. С. Твори, т. 3. К., 1988.

  • Нечуй-Левицький Іван. Твори в чотирьох томах, Київ, Державне видавництво художньої літератури, 1956.
  • Нечуй Левицький Іван. Зібрання творів у десяти томах, Київ, «Наукова думка», 1965–1968.
  • Нечуй-Левицький Іван. Твори в двох томах, Київ: «Дніпро», 1977 / том 1 с. 520; том 2 с. 504 / 0606-0607 / L-369.
  • Народні пісні в записах І. Нечуя-Левицького. К., 1985.
  • Нечуй-Левицький Іван. Кайдашева сім'я, Київ: Державне видавництво художньої літератури, 1964, с. 198 / 4617 / L-1322.
  • Нечуй-Левицький Іван. Князь Єремія Вишневецький. Гетьман Іван Виговський, Київ: «Дніпро», 1991, с. 511 / 0608 / L-370.
  • Нечуй-Левицький Іван. Світогляд українського народу, Київ: «Обереги», 1992, ISBN 5-8104-0008-6, с. 88 / 5083 / L-1484.
  • Нечуй-Левицький Іван. Кайдашева сім'я, Київ: 1994, с. 162 / 3455 / L-908.
  • Нечуй-Левицький Іван. Запорожці: Казка. К., 1994.
  • Нечуй-Левицький Іван. Баба Параска і баба Палажка: Оповідання. К., 1996.
  • Нечуй-Левицький Іван. Князь Єремія Вишневецький. Гетьман Іван Виговський. К., 1991, 1996.
  • Нечуй-Левицький Іван. Українство на літературних позвах з Московщиною: Культурологічні трактати. Львів, 1998.
  • Нечуй-Левицький Іван. Світогляд українського народу. Ескіс української міфології, Київ: Обереги, 2003, с. 139 / 6627, L-2027.

Примітки

Література

  • Дорошенко Д. І. С. Нечуй-Левицький. «Книгарь», 1918, № 8.
  • Грінченко М. Спогади про Івана Нечуя-Левицького. «Україна», 1924, кн. 4.
  • Те саме. В кн.: Загірня М. Спогади. Луганськ, 1999.
  • Лотоцький О. Сторінки минулого, т. 1. Варшава, 1932.
  • Власенко В. О. Художня майстерність І. С. Нечуя-Левицького.— К., 1969.
  • Франко О. Виставка архівних документів до ювілею І. С. Нечуя-Левицького [у ЦДІА, м. Київ]. «Архіви України», 1969, № 2.
  • Іванченко Р. Г. Іван Нечуй-Левицький: Нарис життя і творчості. К., 1980.
  • Міщук Р. С. Співець душі народної. К., 1987.
  • Пепа В. Злиденна доля класика. «Вітчизна», 1993, № 1.
  • Чорнописький М. Заборонені русифікаторами культурологічні трактати І. Нечуя-Левицького. «Воля і Батьківщина», 1997, № 3.
  • Мандрика М. Перший літературний наставник видатного історика: До взаємин І. С. Нечуя-Левицького і М. С. Грушевського. «ЛУ», 1998, 26 листопада.
  • Приходько І. Ф. Українська ідея у творчості І. Нечуя-Левицького. Львів, 1998.
  • Шаров О. Сто видатних імен України. К., 1999.
  • Побірченко Н. Проблеми національного виховання в творчості І. Нечуя-Левицького. К., 2000.
  • Погрібний А. Всевидяще око України — І. Нечуй-Левицький // Погрібний А. Класики. Не зовсім за підручником.— К., 2000.
  • Усі письменники і народна творчість. К., 2007–2008.

Посилання