Анрі Фрейденберг

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Анрі Фрейденберг
Ім'я при народженні фр. Henri Freydenberg[1]
Народження 14 грудня 1876(1876-12-14)[2][1]
X округ Парижа, Париж[1]
Смерть 20 серпня 1975(1975-08-20)[2][3] (98 років)
XIV округ Парижа, Париж[3]
Країна  Франція
Звання Корпусний генерал
Командування 2-а армія
Війни / битви Зайянська війна, Друга світова війна і Перша світова війна
Зовнішні зображення
Анрі Фрейденберг, генерал французької армії, в 1929 році.
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Фрейденберг.

Анрі Фрейденберг, також Фредамбер (фр. Henri Freydenberg либо Fredemberg[4]; 14 грудня 1876, Париж, Франція — 20 серпня 1975, Париж, Франція) — французький генерал.

Біографія[ред. | ред. код]

Народився Парижі в сім'ї німецького походження[5]. Його батько, лейтенант від інфантерії, кавалер ордена Почесного легіону Жефрой Вільгельм Фрейденберг (1828—1913), уродженець Ерикура[6][7], служив у 54-му піхотному полку[en] французької армії[8][9]. Батьки розлучилися і його мати вдруге вийшла заміж за генерала Луї Адольфа Гужат дит Маяра (1838—1901), також кавалера ордена Почесного легіону.

У 1896 році закінчив особливу військову школу Сен-Сір. Наприкінці 1890-х років вступив до французької армії. Учасник Першої світової війни.

На початку 1919 року — у чині полковника, начальник штабу генерала Філіппа д'Ансельма, командувача союзними (французькими, грецькими і білими) силами Антанти на Півдні Росії (у французькій зоні відповідальності, що розташовувалась у Північному Причорномор'ї), займався політичною роботою[10]. За свідченнями сучасників, його діяльність «вражаюче співпадала з роботою німецьких і більшовицьких агентів» і саме він, а не д'Ансельм, був справжнім командувачем союзних військ[10][11][12].

Проводив політику, спрямовану проти Добровольчої армії.[13] Зокрема, заборонив проводити її представникам мобілізацію, створювати окремі військові команди; розробив план формування «бригад-мікст», що складалися з французьких офіцерів та російських рядових — план командуванням Добровольчої армії було категорично відкинуто. Вступив у переговори з владою УНР (з отаманом Змієвим) з метою передачі Одеси під владу Директорії УНР, які не були доведені до кінця, оскільки Київ був зайнятий більшовиками та влада Симона Петлюри впала.[14] Сформував в Одесі невизнані Збройні сили півдня Росії «обласний уряд» — Раду оборони, до якої входили Дмитро Андро, Петро Рутенберг, Костянтин Ілляшенко, Михайло Брайкевич та ще кілька осіб.

Був, за різними джерелами, (донесення Георгія де Лафара до Петрограда), закоханий у знамениту російську кіноактрису Віру Холодну («червону королеву» на думку «Абетки» В. Шульгіна), з якою неодноразово зустрічався. Їхні окремі кабінети в «Будинку артистів» в Одесі знаходилися поруч. Наприклад, біла одеська газета «Вечірня година» № 61 за 12 вересня 1919 року писала про «чарівну, привабливу королеву екрану» Віру Холодну, яка «прикрашала одну з лож театру-кабаре в одеському „Будинку артиста“…», «прекрасному спокуснику». що загіпнотизувалатого, в руках якого була влада та сила", внаслідок чого союзники спішно евакуювалися з Одеси.

Файл:Разгрузка Одессы. объявление 3 апреля 1919.jpg
Головний результат діяльності Анрі Фрейденберга на Півдні Росії за підписом Філіппа дАнсельма. Одеса, 3 квітня 1919

На думку письменника Микити Бригіна, у лютому або березні 1919 року Фрейденберг отримав дуже великий хабар від представника Всеросійської надзвичайної комісії (ВЧК) Жоржа де Лафара (« Сума є сума» — було сказано в донесенні де Лафара до ВЧК) за припинення французької інтервенції на Півдні Росії і дуже швидку евакуацію військ Антанти з Одеси (що сталося 4 — 7 квітня 1919 р.))[15]. На думку офіційної радянської історіографії, евакуація союзників була «панічною»[16] (за три доби).

Після евакуації в окупованому Антантою Константинополі відразу ж (на деякий час) вийшов у відставку і відкрив свій банк[17].

19 квітня розгніваний[18] прем'єр-міністр Франції Жорж Клемансо наказав розібратися у справі самовільної евакуації союзних військ із Півдня Росії спеціальної військової комісії та направив матеріали на полковника Фрейденберга до Верховного військового суду.[19] Комісія на чолі із графом де Шевільї виправдала Анрі Фрейденберга. Володимир Гурко, який особисто знав Фрейденберга і евакуювався зі штабом генерала Шварца з Одеси до Константинополя, пише так: «Фрейденберга, що проводив розслідування у справі, граф Шевільї … мені навіть казав, що з проведеного ним розслідування у нього вийшло на переконання, що все чим не засновані, з чим я, однак, дозволив собі не погодитись. »[20] Після повстання Кемаля Ататюрка та вигнання французів, греків та англійців зі Стамбула полковник був відновлений на військовій службі, але «засланий» з метрополії служити в африканські французькі колонії.

У званні полковника в 1921 році він командував groupe mobile (змішані сили розміром з бригаду) в операції, яка завершила 7-річну Заянську війну[21].

У 1924—1929 роках — комендант Мекнеса (Марокко). У 1929—1931 рр. — командир 1-ї сенегальської дивізії в Сенегалі, у 1931—1933 роках — командувач французькими військами в Західній Африці. З 1933 по 1938 рік — командувач колоніальними силами у Франції.

Під час другої світової війни у червні-липні 1940 року командував 2-ю французькою армією. Його дивізії зазнали поразки і після капітуляції фельдмаршала Філіппа Петена 22 червня 1940 року вимушено здалися німецьким військам. 31 липня 1940 р. урядом Французької Держави остаточно звільнений у відставку.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ а б в свідоцтво про народження — С. 5.
  2. ↑ а б Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  3. ↑ а б свідоцтво про смерть — С. 23.
  4. ↑ В. И. Гурко. "Изъ Петрограда черезъ Москву, Парижъ и Лондонъ въ Одессу 1917—1918 гг. - «События в Одессе». // Архив русской революции, том XV. Издательство Гессена, Берлин, 1924.
  5. ↑ Le Général Henry FREYDENBERG. Архів оригіналу за 15 січня 2022. Процитовано 15 січня 2022.
  6. ↑ Дело Ж. В. Фрейденберга в Национальном архиве Французской Республики. Архів оригіналу за 15 листопада 2016. Процитовано 15 січня 2022.
  7. ↑ Декрет о награждении орденом Почётного легиона (1867). Архів оригіналу за 15 січня 2022. Процитовано 15 січня 2022.
  8. ↑ Geoffroy Wilhelm FREYDENBERG. Архів оригіналу за 15 січня 2022. Процитовано 15 січня 2022.
  9. ↑ Некролог Ж. В. Фрейденберга. Архів оригіналу за 15 січня 2022. Процитовано 15 січня 2022.
  10. ↑ а б «На початку січня до Одеси прибув штаб французької дивізії на чолі з генералом д'Анзельмом та начальником штабу полковником Фрейденбергом, а потім висадилися і нові частини десанту. У наступних подіях позиція позиція генерала д'Анзельма підупала, бо всю політичну роботу вів його начальник штабу.» А. И. Деникин. Очерки русской смуты.
  11. ↑ "З численних мемуарних джерел і документів ми зараз [у 1984 році] знаємо, що цей непересічний діяч [Фрейденберг] з табору інтервентів, підім'явши під себе безвольного генерала д'Ансельма…, повів зовсім нестандартну політику, що йшла врозріз і з монархічними устремліннями сильної «групи Ено», за якою височіла зловісна фігура Василя Шульгіна, і з диктаторськими намірами денікінської ставки в Катеринодар Никита Брыгин. «Тайны, легенгды, жизнь».
  12. ↑ Лафар, Жорж. Донесение в ВЧК от 27 января 1919 г., Одесса (російською мовою): «…На думку більшості штабних прибув сюди 15 січня головком союзних військ на півдні Росії генерал [д'Ансельм] не більше як ганчірка. Владу правління тримає його начальник штабу полковник Фрейденберг. Його вважаю головною точкою застосування сил. Як і д'Ансельм, Ланжерон [Д. Ф. Андро], консул, що не відбувся [Енно], — Фрейденберг — ще одна ставка союзників на осіб, які знають місцеві умови життя і пов'язані з Одесою спорідненими чи комерційними узами.»
  13. ↑ «Фрейденберг, наперед упереджений проти Добровольчої Армії, прийняв систему повного ігнорування її влади та дискредитування її представників. Разом з тим, він розпочав пошуки такої комбінації, яка б найбільш сприяла французькій окупації. Ця діяльність Фрейденберга сповнена протиріч і видимих невідповідностей, у зв'язку з цілою гамою впливів, інтриг та тисків, яким він зазнавав. Але найвиразніші і найсерйозніші з цих впливів виходили від трьох ланок протиприродного політичного ланцюга: 1) Петлюра-Греков, 2) Греков-Котєв-Григоренко, 3) Григоренко-Меллер-Закомельський-Маргулієс. Політично це означало: Директорію, Хліборобську „Громаду“ та Рад. Держ. Тов.; у сфері устремлінь — самостійність, російську фальсифікацію української Директорії та особливий південний уряд. Усі комбінації визнавали верховне очолення французів та всі негативно ставилися до Добровольчої Армії…» А. И. Деникин. Очерки русской смуты.
  14. ↑ Глобачев К. И. Правда о русской революции: Воспоминания бывшего начальника Петроградского охранного отделения. Архів оригіналу за 9 лютого 2010. Процитовано 15 січня 2022.
  15. ↑ «На тлі динамічного тріумфуючого злагодженого оркестру Клемансо (його генерального штабу, його верховної ставки на Сході, його штабів в Одесі) раптово пролунав різкий і похмурий звук струни, що лопнула. І все обірвалося, покотившися під ухил у дикій какофонії. Раптом трапилося, як писав журнал „Червоний архів“, катастрофічно швидке залишення французькими інтервентами Одеси.» Н. Брыгин. «Тайны, легенды, жизнь.»
  16. ↑ «Паническое отступление союзных войск.» «Очерки истории Одесской областной партийной организации». Одесса, 1981.
  17. ↑ Про банк, відкритий Фрейденбергом в окупованому Антантою Константинополі в 1919 році, пишуть Микита Бригін («Таємниці, легенди, життя») і перебуваючий у Константинополі Володимир Гурко: "Тепер після прибуття до Константинополя вийшов у відставку і відкрив там очевидно на награбовані гроші, банк. (В. И. Гурко. «События в Одессе». Архив русской революции, том XV. Издательство Гессена, Берлин, 1924.)
  18. ↑ «Суд замість нагород, гнів прем'єра замість вдячності…» Никита Брыгин. «Таємниці, легенди, життя.»
  19. ↑ "Чому ж замість заслужених нагород та подяк за чітко виконаний маневр з особистого розпорядження «Клемансо» «головного стрілочника» інтервентів полковника Фрейденберга… чекав військовий суд?" Никита Брыгин. «Тайны, легенды, жизнь.»
  20. ↑ В. И. Гурко. «События в Одессе». Архив русской революции, том XV. Издательство Гессена, Берлин, 1924.
  21. ↑ Hoisington, William A (1995). Lyautey and the French conquest of Morocco. New York: Macmillan:St Martin's Press. с. 89—90. ISBN 0-312-12529-1. Архів оригіналу за 11 серпня 2020. Процитовано 15 січня 2022.

Література[ред. | ред. код]

Мемуари[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Анрі_Фрейденберг&oldid=40813009