Вотергейтський скандал

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Готель Вотергейт

Вотергейтський скандал (англ. Watergate scandal) — політичний скандал у США 19721974, що закінчився відставкою президента країни Річарда Ніксона, єдиною в історії США відставкою президента.

Інцидент у «Вотергейті»[ред.ред. код]

17 червня 1972 (за чотири місяці до президентських виборів 1972, на яких кандидата від республіканської партії Річарда Ніксона було переобрано на другий термін) у штабі кандидата в президенти від демократичної партії Джорджа Макговерна, розташованому у вашингтонському комплексі «Вотергейт», було затримано 5 осіб, які незаконно проникли в готель. Вони налаштовували прослухувальну апаратуру, і, за деяким даними, фотографували внутрішні документи штабу демократів.

Дотепер не доведено зв'язок саме цього інциденту з адміністрацією Ніксона. Відомо, що в нього дійсно були плівки з нелегально записаними переговорами демократів, але те прослуховування завідомо не мало відношення до готелю «Вотергейт». Разом із тим, громадськість цікавило не тільки те, чи стояв Ніксон за конкретною групою з п'яти шпигунів, але й те, як він і його штаб реагували на події постфактум — зокрема й з точки зору об'єктивного їхнього розслідування.

Розслідування[ред.ред. код]

У розслідуванні червневого інциденту й у супутній суспільній кампанії проти президента, що тривали понад два роки, були періоди активності й затишшя. Кінець 1972 року, що ознаменувався тріумфальним переобранням Ніксона на другий термін, був для нього відносно спокійний.

17 червня 1972 року було заарештовано членів групи «водопровідників» з адміністрації Ніксона, причетних до незаконного підслуховування. Групу співробітників спецслужб так охрестили в пресі за те, що вони встановили підслуховуючу апаратуру в передвиборчому штабі демократів, розташованому у вашингтонському готелі «Вотергейт», що призвело до інформаційних «витоків». У січні 1973 року розпочався суд над шпигунами, що проникли у «Вотергейт». У березні було сформовано сенатську комісію з Вотергейту, і судові слухання стали передавати по телебаченню на всю країну; вважається, що 85% тодішніх громадян США переглянули хоча б одне засідання. Паралельно, з ініціативи демократів почалася низка розглядів діяльності інших чиновників республіканської адміністрації, пов'язаних не лише з прослуховуваннями або схожою діяльністю. Консультанта Білого дому Говарда Ганта суд визнав «технічним» організатором прослуховування й засудив його до 33 місяців ув'язнення.

У серпні Ніксон відмовився надати прокуратурі коментарі щодо системи урядового аудіоконтролю і записані в овальному кабінеті плівки, що документують розмови Ніксона з помічниками (про існування цих записів стало відомо суду зі свідчень деяких чиновників). Президент також наказав генеральному прокуророві Річардсону звільнити прокурора Кокса, що зробив такий запит. Річардсон відмовився підкоритися Ніксону й пішов у відставку разом зі своїм заступником у жовтні; ці відставки стали відомі як «суботня різанина». Це різко негативно позначилося на авторитеті президента. Тим часом ряд розслідувань, що торкнулися адміністрації Ніксона, дійшов і до його віце-президента Спіро Агню англ. Spiro Agnew, що також подав у відставку в жовтні 1973 (у фінансовій справі, не пов'язаній з Вотергейтом).

6 лютого 1974 Палата представників США ухвалила розпочати процедуру імпічменту Ніксона, але й отут Ніксон упирався у небажанні пред'являти слідству наявні в нього плівки, посилаючись на привілей виконавчої влади. Однак Верховний суд США у липні 1974 одноголосно визнав, що в президента немає таких привілеїв, і наказав йому негайно видати плівку прокуратурі.

Роль ЗМІ у виникненні й розвитку скандалу можна вважати визначальною. Американський дослідник Самуель Хантінгтон у доповіді, складеній для створеної в 70-х роках Тристоронньої комісії писав: «У двох найдраматичніших внутрішньополітичних конфліктах преса періоду Ніксоновської адміністрації — конфліктах, викликаних опублікуванням документів Пентагона й Вотергейтом, — засоби масової інформації країни кинули виклик і завдали поразки главі виконавчої влади. Преса, фактично, зіграла провідну роль у тому, що дотепер не вдавалося жодному окремо взятому інституту, угрупованню або комбінації інститутів в американській історії — позбавити свого поста президента, що був вибраний менше двох років тому, домігшись підтримки більшості, що стала одною з найзначніших в американській історії»[1].

Фінал[ред.ред. код]

«Високоповажному Генрі А. Кісинджеру, Державному секретареві. Шановний Державний секретар! Цим я покидаю посаду президента Сполучених Штатів. З повагою, Річард Ніксон. 9 серпня 1974»

5 серпня, уже після того, як висновок з імпічменту було підготовлено до передачі в Сенат США, за рішенням Верховного суду розголосові були піддані раніше невідомі касети, записані 23 червня 1972, через усього кілька днів після інциденту у Вотергейті. На них Ніксон обговорює з начальником свого апарату Холдменом Вотергейтську історію, називає її димучою рушницею (smoking gun) і далі обговорює, як перешкодити розслідуванню за допомогою ЦРУ й ФБР. Після цієї публікації навіть для найфанатичніших захисників Ніксона стало безсумнівним те, що президент із самого початку подій намагався перешкодити правосуддю в особистих і партійних інтересах; імпічмент став вирішеною справою. Республіканці-сенатори, що раніше готувалися голосувати в Сенаті за Ніксона, після публікації плівок один за одним заявляли йому, що підтримають обвинувачення за всіма пунктами.

Опівдні 9 серпня 1974 Ніксон, позбувшись усіх союзників, і перед лицем неминучого імпічменту, пішов, нарешті, у відставку. Після цього президентом став новий віце-президент Джеральд Форд, за 9 місяців до того призначений Конгресом замість Агню. «Наш довгий національний кошмар закінчився», сказав Форд. Він амністував Ніксона «за всі злочини, які той міг вчинити», на що мав право, тому що імпічмент ще не починав розглядатися в Сенаті.

Ряд найближчих соратників Ніксона були, однак, віддані судові. Холдмен, начальник його штабу й співрозмовник президента на скандальній плівці, був 1 січня 1975 року засуджений за змову й перешкоджання правосуддю й відбув півтора роки тюремного ув'язнення.

Вплив[ред.ред. код]

Символічне вживання[ред.ред. код]

Слово «Вотергейт» увійшло в політичний словник багатьох мов світу в значенні скандалу, що призводить до краху кар'єри глави держави. Останній склад у назві готелю — гейт — став суфіксом, використовуваним для назви нових скандалів, порівн. Ірангейт при Рейгані, Монікагейт або зіпергейт (від зіпер — ширінка) при Клінтоні, Кучмагейт (див. Справа Ґонґадзе), Моджигейт, Рахатгейт у Казахстані тощо. Стів Джобс (exCEO Apple Inc.) «роздуту» проблему із прийманням сигналу на iPhone 4 у своїй доповіді на пресконференції, присвяченій цьому приводові, назвав антенагейтом.

У мистецтві[ред.ред. код]

Через два роки після відставки Ніксона (в 1976 році) режисер Алан Дж. Пакула зняв фільм «Вся президентська рать» з Дастіном Хофманом і Робертом Редфордом у головних ролях (Хофман грав Карла Бернстайна, а Редфорд — Боба Вудворда). У написанні сценарію брали участь обидва журналісти, що розкопали «Вотергейт». Фільм отримав чотири Оскари: за найкращу чоловічу роль другого плану, найкращий адаптований сценарій, найкращі декорації й найкращий звук.

У 1995 році Олівер Стоун створив фільм «Ніксон», у головній ролі знявся Ентоні Хопкінс.

В 1999 році вийшов фільм-комедія Dick («Подруги президента» у Росії) про події Вотергейта. Сюжет заснований на припущенні, що головний інформатор у справі, «Глибоке горло», це дві школярки, що передали запис розмов Ніксона двом репортерам.

У 2004 році була написана книга The Nixon Interviews. Frost/Nixon. «Frost/Nixon. Behind the Scenes of the Nixon Interviews» (HarperCollins), автором якої був журналіст Девід Фрост, який інтерв'ював Річарда Ніксона.

У 2006 році за мотивами Вотергейтської справи 1972—1974 р. і драматичного зізнання Ніксона в 1977 році була поставлена п'єса «Фрост проти Ніксона» (англ. Frost/Nixon). У 2008 році за п'єсою був поставлений фільм «Фрост проти Ніксона», що в 2009 році отримав премію BAFTA.

У фільмі «Форрест Гамп» є епізод, у якому Форрест послужив причиною розгортання скандалу: він побачив, як в одному з номерів готелю орудує група людей, прийнятих ним за електриків. Після дзвінка Форреста до адміністрації готелю зі скаргою на неможливість заснути через яскраве світло ліхтариків «електриків», та наступного дзвінка в поліцію, і затримки диверсантів почалися події, що призвели до відставки президента.

У фільмі «Хоронителі» (2009) дія відбувається в альтернативній історії, де Ніксон благополучно пережив «Вотергейт» і послідовно обирався на кілька президентських строків; журналісти Washington Post Бернстайн і Вудворд у фільмі були вбиті одним із персонажів-«Хоронителів», не встигнувши роздути скандал.

Нові факти[ред.ред. код]

Журналісти The New York Times в 1972 році необачно упустили сюжет, що приніс славу їхнім колегам з The Washington Post. Два колишні співробітники The New York Times вирішили розповісти, що сталося, через 37 років.

У червні 1972 року група зломщиків, імовірно пов'язаних з адміністрацією Ніксона, проникла в штаб демократичного кандидата в президенти Джорджа Макговерна в столичному готелі «Вотергейт». Зломщиків затримали на місці, але по Ніксону скандал ударив значно пізніше, уже після його перемоги на виборах-1972.

Як з'ясовується, усього через два місяці після злому репортер The New York Times Роберт Сміт (Robert M. Smith) отримав від виконуючого обов'язки директора ФБР Патріка Грея (L. Patrick Gray) «вибухонебезпечну інформацію». Зокрема, Грей говорив про провину колишнього генпрокурора Джона Мітчела (John Mitchell) і натякнув на роль Білого дому.

Сміт негайно відправився у вашингтонське бюро газети й доповів про отримані дані редактору Робертові Фелпсу (Robert H. Phelps). Фелпс усе ретельно записав, а Сміт наступного дня відправився викладати в школі права Йеля, і Вотергейтською справою більше займатися не міг. Більше трьох десятиліть Сміт не розповідав про те, що трапилося, але вирішив порушити мовчання, коли довідався, що Фелпс розповів про одержання інформації від Грея у своїх мемуарах.

У період після одержання «наміток» від Грея вашингтонське бюро The New York Times займалося національним з'їздом республіканців, а потім Фелпсу довелося відправитися у відрядження на Аляску. Чому скандальні дані так і не були опубліковані, він не знає. У своїх спогадах колишній редактор пише, що розпитав колег, але ті не змогли що-небудь пояснити.

Головну роль у висвітленні Вотергейтської справи зіграли репортери The Washington Post Карл Бернстайн (Carl Bernstein) і Боб Вудворд (Bob Woodward), що отримували інформацію від урядового джерела, особа якого довгий час ховалася за псевдонімом «Глибоке горло». У 2005 році з'ясувалося, що «глибоким горлом» (Deep Throat) був Марко Фелт (Mark Felt), що був заступником Грея у ФБР. Після цього Грей заявляв, що Фелт йому заздрив і зв'язався з журналістами з бажання нашкодити начальникові.

Примітки[ред.ред. код]

  1. The crisis of democracy. Report on the governability of democracies to the Trilaterial commission. N.Y., 1977.: http://www.trilateral.org/library/crisis_of_democracy.pdf

Посилання[ред.ред. код]