Вірменська культурна спадщина в Криму

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Хачкар на фронтоні церкви Сурб Саркіс (Св. Сергія), Феодосія

Вірменська культурна спадщина в Криму представлено здебільшого релігійними середньовічними спорудами. У зв'язку з переселенням більшої частини кримських вірмен на Нижній Дон, ці культові споруди були масово закинуті після 1778 року. Однак зростання інтересу археологів до даної теми значно збільшило кількість знахідок і суттєво розширило географію пошуку середньовічних вірменських пам'яток вже на початку XXI століття[1]. У російський період у Криму жив і творив відомий російський художник вірменського походження Іван Айвазовський.

Церкви та монастирі[ред. | ред. код]

Див. також: Вірменська церква Сурб Урбат

Вірмени — переважно прихильники Вірменської апостольської церкви та Вірменської католицької церкви.

У Криму вірменські церкви діють у Ялті, Феодосії та Євпаторії[3]. Найвідомішим монастирем є Сурб-Хач (XIV століття).

Монастир Сурб Хач

З початку XIV століття вірменські поселенці розгортають у Криму активну будівельну діяльність. Згідно з пам'ятним записом одного вірменського рукопису про Криму початку XIV століття, вже в той час існував поблизу Кафи вірменський монастир Гамчак, при якому було побудовано купольну церкву. В Кафі були вірменські школи, десятки церков, банки, торгові доми, караван-сараї, ремісничі цехи тощо. Місто було одним із духовних центрів кримських вірмен, настільки відомим і важливим, що 1438 року кафським вірменам було запропоновано послати своїх представників на Флорентійський вселенський собор. Другим за чисельністю вірменського населення містом після Кафи в XIV—XV століттях був Сурхат. Ім'я Сурхат, ймовірно, є спотвореною формою назви вірменського монастиря Сурб-Хач (Святий Хрест), заснованого 1358 року в лісі недалеко від міста Старий Крим. Там було багато вірменських церков, шкіл, кварталів. Одне з великих вірменських поселень ХІІ—XV століть було розташоване в Судаку. До останньої чверті XV століття поблизу монастиря Сурб-Хач існувало невелике вірменське місто Казарат. Вірменські князі тримали там війська і на договірних засадах захищали Кафу[4].

Суспільне життя кримських вірмен особливо пожвавилося в кінці XIX і на початку XX століття. В числі багатьох громадських організацій особливо помітна діяльність церковних попечительств, що існували майже в усіх вірменських поселеннях Криму. Заможні вірмени і церква намагалися «підняти» націю на рівень сучасної цивілізації, а також здійснювали благодійні заходи. Джерелом грошових і матеріальних коштів попечительств були субсидії церкви, заповіти, приношення[5].

В житті таврійських вірмен (як втім і інших вірменських колоній) діяльність церкви в силу низки умов набувала певної специфічної особливості. Перед ватажками вірменських громад відкривалися широкі можливості, крім виконання суто духовних обов'язків, втручатися в життя парафіян. Тому її діяльність у колоніях певною мірою набула світського характеру. Від 1812 року в Криму з'явилася посада намісника католікоса всіх вірмен. Вірменські церкви в Криму належали до Нахічевано-Бессарабської вірмено-григоріанської єпархії. 1842 року намісник католікоса в Криму поступився місцем головному попечителю кримських вірменських церков[6].

За повідомленням «Географічно-статистичного словника Російської Імперії» на 1865 рік, на березі Двоякірної бухти знаходилися залишки давньої вірменської церкви з вірменськими письменами біля вівтаря[7]. Згідно йому ж на східному схилі гори Кара-Даг знаходилися руїни давньої вірменської церкви, на території якої була велика кількість каменів з вірменськими написами[8]

Світська архітектура[ред. | ред. код]

Персоналії[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ Новые данные по истории средневековой армянской общины в Кишлавской котловине. Поселения Бор-Кая и Сала. Архів оригіналу за 24 листопада 2020. Процитовано 16 квітня 2020.
  2. ↑ The Journal of Ecclesiastical History — Page 268 by Cambridge University Press, Gale Group, C.W. Dugmore
  3. ↑ Таврический Национальный Университет им. Вернадского. Этнография народов Крыма: армяне. Численность и районы проживания. Архів оригіналу за 20 серпня 2020. Процитовано 16 квітня 2020.
  4. ↑ Таврический Национальный Университет им. Вернадского. Этнография народов Крыма: армяне. Первые поселения. Архів оригіналу за 20 серпня 2020. Процитовано 16 квітня 2020.
  5. ↑ Таврический Национальный Университет им. Вернадского. Этнография народов Крыма: армяне. Общественная жизнь. Архів оригіналу за 20 серпня 2020. Процитовано 16 квітня 2020.
  6. ↑ Таврический Национальный Университет им. Вернадского. Этнография народов Крыма: армяне. Деятельность церкви. Архів оригіналу за 20 серпня 2020. Процитовано 16 квітня 2020.
  7. ↑ П.Семенов. Двуякорная баттарея // Географическо-статистический словарь Российской Империи. Том II. — Санкт-Петербург, 1865. — С. 27.
  8. ↑ П.Семенов. Каменец-Подольский // Географическо-статистический словарь Российской Империи. Том II. — Санкт-Петербург, 1865. — С. 459.

Посилання[ред. | ред. код]

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Вірменська_культурна_спадщина_в_Криму&oldid=40836113