Лось

Лось (Alces Gray, 1821) — рід ссавців, найбільший представник родини оленевих (Cervidae).

Зовнішній вигляд

Довжина тіла самця до 3 м, висота в загривку до 2,3 м, довжина хвоста 12—13 см; маса 360—600 кг, самки дрібніші за самців. За зовнішнім виглядом лось помітно відрізняється від інших оленів. Тулуб і шия у нього короткі, загривок високий, у вигляді горба. Ноги сильно витягнуті, тому, щоб напитися, лось вимушений заходити глибоко у воду або ставати на коліна передніх ніг. Голова велика, горбоноса, з нависаючою м'ясистою верхньою губою. Під горлом м'який шкірястий виріст (т. зв. «сережка»), що досягає 25—40 см. Шерсть груба, буро-чорна; ноги світло-сірі, майже білі.

У самців є величезні (найбільші у сучасних ссавців) роги, нерідко лопатоподібні за формою (особливо виразна лопатоподібна форма у якутських і американських лосів); їхній розмах досягає 180 см, маса — 20—30 кг. Роги лось скидає щорічно в листопаді — грудні і ходить без них до квітня — травня. Самки безрогі. Роги лося є відомим мисливським трофеєм, який є об'єктом мисливського колекціонування і які виставляють на конкурси мисливських трофеїв.

Розповсюдження

Лось поширений в лісовій зоні Північної півкулі, рідше в лісостепу і на околицях степової зони. У Європі зустрічається в Польщі, Угорщині, Чехії, Білорусії, на півночі України, в Скандинавії і Центральній Росії; у Азії — від Північної Монголії і Північно-східного Китаю до північної частини сибірської тайги. У Північній Америці водиться на Алясці, в Канаді і на північному сході США, доходячи до штату Колорадо.

Всього на Землі — близько півтора мільйони. Приблизно половина загальної популяції лосів живе у Росії, приблизно 730 тисяч особин.

Систематика

За найдетальнішими класифікаціями, на сьогодні відомо два сучасні і принаймні три вимерлі види роду Alces.

Види (підвиди) сучасних лосів

Довгий час лосів розглядали як монотиповий рід, проте з 1999 року після досліджень Г. Боєскорова (1999) рід визнано складеним із двох видів, які розрізняються за розмірами, формою рогів, числом хромосом. З того часу 6-7 підвидів, які раніше поділяли на дві великі географічні групи, розглядають як окремі види (Види ссавців світу, 2005):

• Лось звичайний (Alses alces)
• Лось американський (Alces americanus).

Межа між цими видами проходить приблизно по Сибіру, основною межею розглядається річка Єнісей. Американські лосі - дуже мінливі за розмірами, найкрупніші з них з найбільш могутніми рогами відносяться до аляскинського підвиду A. а. gigas і до східно-сибірського A. а. pfizenmayeri; найдрібніший лось з подібними до оленевих рогами — до уссурійського підвиду А. а. cameloides.

Точка зору на наявність двох видів лося не є однозначною. Молекулярні дані дозволяють припустити безперервний характер мінливості генетичних ознак лосів, навіть попри морфологічні і хромосомні відмінності між географічними популяціями. Такі дані викладено у статті "Генетика, еволюція і філогеографія лося" (Hundertmark, Bowyer, 2004). Палеонтологічні дані свідчать про давній час розходження американського і звичайного лосів: "В позднем неоплейстоцене имела место дивергенция рода Alces на A. americanus (север Северной Америки и северная Евразия к востоку от Енисея) и A. alces (остальная часть северной Евразии)." [1].

Вимерлі види лосів

Відомий також викопний вид лося: "попередником А. alces вважають широколобого лося (А. latifrons), який був поширений у Євразії і на північному заході Північної Америки до часу свого вимирання у Берингії в кінці плейстоцену (Guthrie 1995)" (цит. за: [2]).

Є також згадки вимерлих видів "Alces gallicus" (пліоцен, інколи як "Cervalces (Libralces) gallicus")[3] та "Alces carnutorum" [4]. Останнім часом Cervalces визнається як рід з трьома підродами, в тому числі подрід С. (Latifrons) з новим видом C. (L.) amplicontus [5].

Узагальнена класифікація сучасних і викопних лосів

Сучасна класифікація лосів (триба лосиних - Alcini) згідно з останнім дисертаційним дослідженням (канд. дис.: Никольский, 2010) виглядає так [6]:

Триба Alcini Simpson, 1945 (два роди)

• Рід Cervalces Scott, 1885 - "оленелось"

• • Підрід Cervalces (Libralces) Azzaroli, 1983
    • Cervalces (Libralces) minor (Azzaroli, 1952) – перша пол. пізнього пліоцену Європи і Сер. Азії
    • Cervalces (Libralces) gallicus (Azzaroli, 1952) – друга пол. пізнього пліоцену Європи
    • Cervalces (Libralces) sp. – перша пол. еоплейстоцену Сх. Європи і Зах. Сибіру
    • Cervalces (Libralces) carnutorum (Laugel, 1862) – друга пол. еоплейстоцену Європи

• • Підрід Latifrons subgen. nov.
    • Cervalces (Latifrons) amplicontus species nova – кінець еоплейстоцену Європы і Берингії
    • Cervalces (Latifrons) aff. amplicontus – межа еоплейстоцену і неоплейстоцену Сх. Сибіру
    • Cervalces (Latifrons) alaskensis Frick, 1937 – перша пол. раннього неоплейстоцену Пн. Євразії і півночі Пн. Америки
    • Cervalces (Latifrons) latifrons (Johnson, 1874) – кінець раннього неоплейстоцену Пн. Євразії і Берингії
    • Cervalces (Latifrons) sp. – перша пол. середнього неоплейстоцену Берингії

• • Підрід Cervalces Azzaroli, 1983
    • Cervalces (Cervalces) scotti (Lydekker, 1898) – кінець неоплейстоцену – поч. голоцену центральних районів Пн. Америки

• • Рід Alces Gray, 1821 - лось
    • Alces sp. – поч. неоплейстоцену Євразії
    • Alces americanus (Clinton, 1822) – пізній неоплейстоцен Євразії і Берингійська Півн. Америки, голоцен - донині Півн. Америки, Східного Сибіру, Далекого Сходу і Західного Сибіри на схід до Єнисею
    • Alces alces (Linnaeus, 1758) – кінець неоплейстоцену - голоцен Європи і Зах. Сибіру на зах. від Єнісею.

Спосіб життя і харчування

Місця перебування, переміщення

Лосі населяють різні ліси, чагарники вербняків по берегах степових річок і озер, в лісотундрі тримаються по березняках і осичняках. У степу і тундрі влітку зустрічаються і далеко від лісу, іноді на сотні кілометрів. Велике значення для лосів має наявність боліт, тихих річок і озер, де влітку вони годуються водною рослинністю і рятуються від спеки. Взимку для лося необхідні змішані і хвойні ліси з густим підліском. У тій частині ареалу, де висота сніжного покриву не більше 30—50 см, лосі живуть осіло; там, де вона досягає 70 см, на зиму здійснюють переходи в менш сніжні райони. Перехід до місць зимівель йде поступово і продовжується з жовтня по грудень-січень. Першими йдуть самки з лосятамі, останніми, — дорослі самці і самки без лосят. У день лосі проходять по 10—15 км. Зворотні, весняні переходи відбуваються під час танення снігів і в зворотному порядку: першими йдуть дорослі самці, останніми — самки з лосятамі.

У лосів немає певних періодів харчування і відпочинку. Літня спека і гнус роблять їх нічними тваринами, день заганяє їх на гольці і поляни, де дме вітер, в озера і болота, де можна сховатися по шию у воду, або в густі хвойні молодняки, які дещо захищають від комах. Взимку лосі годуються вдень, а вночі майже весь час залишаються на лежанні. У великі морози тварини лягають в рихлий сніг так, що над ним стирчать тільки голова і загривок, що скорочує тепловіддачу. Взимку лось сильно толочить сніг на ділянці, званій у мисливців лосиним «стійбищем», стойбом. Розташування стойб залежить від кормних місць. У Середній Росії це в основному молоді сосняки, в Сибіру — чагарники вербняків або чагарникових беріз по берегах річок, на Далекому Сході — рідкостійні хвойні ліси з листяним підліском. Одними стойбом можуть користуватися кілька лосів одночасно; у приокських соснових борах в 50-х роках XX століття взимку на деяких ділянках збиралося до 100 і більше лосів на 1000 га.

Живлення лосів

Лосі харчуються деревинно-чагарниковою і трав'янистою рослинністю, а також мохами, лишайниками і грибами. Влітку вони поїдають листя, дістаючи його завдяки своєму зросту зі значної висоти; годуються водними і біляводними рослинами (вахта, калужниця, кубушки, кувшинки, хвощі), а також високими травами на гарі і лісосіках — знітом, щавлем. В кінці літа відшукують капелюшні гриби, гілочки чорниці і брусники з ягодами. З вересня починають скушувати побіги і гілки дерев та чагарників і до листопада майже повністю переходять на гілковий корм. До основних зимових кормів лосів належать верба, сосна (у Північній Америці — ялиця), осика, горобина, береза, малина, жостір; у відлигу вони гризуть кору. За добу дорослий лось з'їдає: влітку близько 35 кг корму, а взимку — 12—15 кг; за рік — близько 7 т. При великій чисельності лосі ушкоджують лісові розплідники і посадки. Майже всюди лосі відвідують солонці; взимку злизують сіль навіть з шосейних доріг.

Лосі швидко, до 56 км/год, бігають; добре плавають. Розшукуючи водні рослини, можуть тримати голову під водою більше хвилини. Від хижаків обороняються ударами передніх ніг. З органів чуття у лося краще всього розвинені слух і нюх; зір слабкий — людини, що нерухомо стоїть, він не бачить на відстані кількох десятків метрів.

Значення для людини

Лось дуже рідко першим нападає на людину. Звичайний напад відбувається при дратівливих чинниках або наближенні до лосят. У багатьох країнах, де чисельність лосів велика, існує чимало проблем з перетинанням транспортних шляхів з міграційними шляхами та індивідуальними ділянками лосів. Лось може пошкодити будь-який автомобіль у разі порушення його прав.

Лосі є важливими об'єктами сучасного мисливського господарства. Величезне значення мають не тільки як здобич, але й трофеї: роги лосів цінуються колекціонерами. Роги американських досів (у т.ч. з Якутії) славляться величезними розмірами і лопатоподібною формою.

Посилання

• Шукайте Alces на сайті МСОП [7]
• Рід Лось (Alces) в книзі "Види ссавців світу" (2005) [8]
• Боескоров Г.Г. О таксономической структуре рода Alces (Artiodactyla, Cervidae) // Вестник зоологии. — 1996. — Том 30, N 6. — C. 70–78.
• НИКОЛЬСКИЙ Павел Александрович. СИСТЕМАТИКА И СТРАТИГРАФИЧЕСКОЕ ЗНАЧЕНИЕ ЛОСЕЙ (ALCINI, CERVIDAE, MAMMALIA) В ПОЗДНЕМ КАЙНОЗОЕ ЕВРАЗИИ И СЕВЕРНОЙ АМЕРИКИ Специальность 25.00.02 – Палеонтология и стратиграфия АВТОРЕФЕРАТ диссертации на соискание ученой степени кандидата геолого-минералогических наук Москва – 2010. [9]