Павло Диякон

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Павло Диякон. Зображення в середньовічному рукописі

Павло Диякон (лат. Paulus Diaconus або Варнефрід; *близько 720 — †13 квітня 800) — бенедиктинський чернець, історик лангобардів, що походив зі знатної лангобардської сім'ї з Фріуля.

Біографія[ред.ред. код]

Стояв дуже близько до лангобардского короля Рачіса, при дворі якого в Павії отримав чудову освіту. Надалі був придворним письменником короля Дезидерія і вчителем його дочки, на прохання якої написав в 774 році «Римську історію» («Historia Romana») — твір компілятивного характеру, який продовжував в християнському дусі «Бревіарій» Флавія Євтропія до Юстиніана.

Після придушення фріульського повстання лангобардів у 776 році, коли Карл Великий за участь у повстанні відвіз у Галлію в якості заручника брата Павла Аріхіса, Павло пішов у Монте-Кассінський монастир. У 782 році, під час перебування Карла в Італії, Павло звернувся до нього з проханням у формі елегії про звільнення брата. Карл зацікавився Павлом, який вже тоді завоював репутацію вченої людини, письменника і поета, і запросив його в Галію, де той незабаром став одним з найавторитетніших членів «придворної академії» імператора. За дорученням Карла, Павло зібрав і виправив церковні пісні, які досі вживаються у католицькій церкві. У 787 році дістав можливість повернутися до Монтекассіно, де зайнявся працею з історії лангобардського королівства, яке зникло в 774 році.

Назви нот[ред.ред. код]

Сучасні назви нот сходять до першого віршу гімну Павла Диякона на честь Івана Хрестителя:

DOminus, Lord
Resonare fibris,
Mira gestorum
Famuli tuorum,
Solve polluti
Labii reatum,
SancteIohannes.

Твори[ред.ред. код]

Крім листів, поетичних і чисто богословських творів Павлу Диякону належать:

  • «Historia Romana» (найкраще видання в «Rerum italicarum Scriptores» Мураторі),
  • «Gesta episcoporum Mettensium» (в «Monumenta Germaniae historica» Пертца) і
  • «Historia Langobardorum» (1 видання — Париж, 1514 р.; всього — понад 10; найкращі — у Мураторі і Пертца).

Захоплюючий виклад і зразкова мова були причиною того, що остання праця отримала велике поширення і дійшла до нас у 114 рукописах.

Бібліографія[ред.ред. код]

Критичні етюди про Павла Диякона:

  • Д. Бетман (1851),
  • Дана, «Langobardische Studien» (Лпц., 1875),
  • Якобі, «Quellen der Langobardengeschichte des P.» (1877),
  • Моммзена та ін вказані в «Deutschlands Geschichtsquellen im Mittelalter» Ваттенбаха (5 вид., 1885).
  • Loeck, «Die Homiliensammlung des P.» (1890).

Посилання[ред.ред. код]