Современник (театр)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Театр «Современник» ( українською - «Сучасник» )
Будівля театру
Будівля театру
Адреса
м. Москва, Чистопрудний бульвар, буд. 19А.
Місто
Москва
Країна СРСР СРСРРосія Росія
Архітектор будівлі Клейн Роман Іванович
Тип театр
Відкрито 1956 року
Знову відкрито 1970-ті рр. в цьому приміщенні
Роки роботи 1956 і донині
Перебудовано арх . Євген Асс 1970-ті рр.
Репертуар історичні драми доби СРСР, російська класика і сучасні закордонні п'єси
Керівництво Головний режисер — Волчек Галина Борисівна.
[http://[1] [2]]

Театр «Современник» (Современник українською - Сучасник) — театр в Москві. Розташований в Басманному районі, за адресою Чистопрудний бульвар, буд. 19А.

Сучасне приміщення[ред.ред. код]

Проект створив відомий московський архітектор доби царату і капіталізму Клейн Роман Іванович ( 1858—1924 ). Первісно будівля робилася для кінотеатру «Колізей» і була створена у 1912 - 1914 рр. в стилі неокласицизм з елементами сецесії. У 1970-ті рр. будівлю колишнього кінотеатру перебудували і передали московському театру «Современник» в якості головної споруди.

Історія театру[ред.ред. код]

В 1956 р. виставою за п'єсою Віктора Розова «Вічно живі» в Москві на площі Маяковського відкрився театр «Современник». Поставив виставу Олег Єфремов. Молоді актори, всі без винятку випускники МХАТівської школи, створили нову студію Художнього театру.

Рання програма «Современника» — радянський варіант неореалізму. Студійці довго шукали п'єсу для дебюту і вибрали «Вічно живі» (в ній нещодавня війна з фашизмом була не тільки місцем дій, але і часом загального морального вибору). Розповідаючи про війну 1941 - 1945 рр., студійці змогли передати долю свого покоління.

В 1964 р. «Современник» перестав бути студією і став нормальним радянським театром. В 1966 р. в театрі була поставлена п'єса Івана Гончарова «Обыкновенная история». П'єса стала в багатьох відношеннях переломною. Поставила п'єсу Галина Волчек.

В 1967 р. Олег Єфремов вирішив поставити на сцені свого театру трилогію, присвячену російському революційному рухові — від декабристів до більшовиків. Час був вдалий, країна готувалася до 50-літнього ювілею Жовтневої революції. В «Современнику» хотіли захистити, очистити ідеї революції від накипу. На цьому базувалася ідеологія шестидесятників.

В «Декабристах» Леоніда Зоріна Єфремов як режисер і актор відкривав складну етичну загадку декабризму. В «Народовольцях» Олександра Свободіна - проблема мети і засобів набуває нового значення. Єфремов намагався показати початкову трагедію народовольництва. Народ, іменем якого вони клялись, був не просто байдужим, але й ворожий цим революціонерам. «Більшовики» Михайла Шатрова завершували трилогію і виносили її проблематику в новий історичний контекст. Влада опинилася в руках більшовиків, які почували себе прямими спадкоємцями декабристів і діячів «Народної волі». Цей типово радянський спектакль спробували закрити. Головне цензурне управління заборонило п'єсу, але Єфремов встиг запросити на спектакль міністра культури Катерину Фурцеву. Вона на свою відповідальність дозволила виставу. Вистава відбувся 7 листопада 1967 року, в день 50-ліття революції.

Влітку 1970 р. Єфремов випустив свій останній спектакль в «Современнику» — «Чайку» Антона Чехова. П'єса, що відкрила Художній театр, на цей раз закрила одну з найкращих його студій. Всі внутрішньотеатральні відносини, вантаж накопичених розчарувань були виплеснуті в чеховський текст, який Єфремов спробував перетворити на памфлет. Він вніс в «Чайку» ідейні розбіжності кінця 60-х рр.

У вересні 1970 р. Єфремов йде до труппи Художнього театру. Держава доручила йому керувати головним театральним підприємством СРСР.

У 1972 р. художнім керівником театру стала Волчек Галина Борисівна. Почався тривалий і складний процес відновлення творчого колективу, бо разом з Єфремовим театр покинула ціла низка відомих радянських акторів. З часом в трупу прийшли нові актори, серед яких - Марина Нейолова, Валентин Гафт, Лія Ахеджакова, Авангард Леонтьєв.