Чехов Антон Павлович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Чехов Антон Павлович
Чехов Антон Павлович
Портрет Антона Чехова виконаний Осипом Бразом у 1898 році
Портрет Антона Чехова виконаний Осипом Бразом у 1898 році
При народженні Чехов Антон Павлович
Псевдоніми, криптоніми Чехонте
Дата народження 17 (29) січня 1860(1860-01-29)
Місце народження Таганрог, Росія
Дата смерті 2 (15) липня 1904(1904-07-15) (44 роки)
Місце смерті Баденвейлер, Німеччина
Громадянство Flag of Russia.svg Російська імперія
Рід діяльності літературний профіль: прозаїк, драматург, есеїст*
Напрямок реалізм
Жанр романи, оповідання, драматургія
Magnum opus: «Вишневий сад»
Автограф Автограф — Чехов Антон Павлович
chehov.niv.ru

Анто́н Па́влович Че́хов (рос. Анто́н Па́влович Че́хов; *17 (29) січня 1860(18600129), Таганрог — †2 (15) липня 1904, Баденвейлер, Німеччина) — російський драматург і прозаїк. Батько письменника (1823–1898) — Павло Ігорович Чехов. Мати письменника — Євгенія Яківна Морозова — (1835–1919). Лікар за фахом.

Біографія

Походження

Бюст лікаря-письменника Чехова в Луганську. Встановлений за иніціятиви громадського діяча Юрія Єненка

Батько письменника (18231898) — Павло Ігорович Чехов — народився у селі Вільховатка Полтавської губернії. Він був кріпаком, в дитинстві вчився в сільській школі, добре співав. 1840 року вивчав цукроваріння на місцевому цукровому заводі. 1841 року його було викуплено з неволі батьком. Згодом він став купцем і торговцем. Мати письменника — Євгенія Яківна Морозова — (18351919). Грамоті вона навчалася вдома і недовго, в 12 років втратила батька.

Дитинство і юність

Спочатку Чехов навчався в грецькій школі в Таганрозі. Грек, що утримував школу, змушував зазубрювати уроки, бив учнів лінійкою, ставив у куток на коліна на велику сіль.

В сім'ї Чехових було семеро дітей. Серед них Антон був третім. У 8 років, після двох років навчання у грецькій школі, Чехов вступає в Таганрозьку гімназію (нині Гімназія № 2 ім. А. П. Чехова). Чоловіча класична гімназія була найстарішим навчальним закладом на півдні Росії (заснована в 1806 р.) і давала солідне на ті часи освіту і виховання. Закінчили вісім класів гімназії молоді люди могли без іспитів вступати до будь-російський університет або поїхати навчатися за кордон. Гімназія сформувала у Чехова відраза до лицемірства і фальші. Тут формувався його бачення світу, любов до книг, знань і театру. Тут він отримав свій перший літературний псевдонім «Чехонте», яким його нагородив вчитель Закону Божого Федір Покровський. Тут починалися його перші літературні та сценічні досліди. Першу драму «Безотцовщина» Антон Чехов написав у 18 років. Особливу роль у формуванні творчості Чехова зіграв таганрозький театр, заснований у 1827 році. Чехов побував у ньому вперше у 13 років, коли побачив п'єсу Жака Оффенбаха «Прекрасна Єлена».

Пізніше в одному зі своїх листів Чехов скаже: «Театр мені давав колись багато хорошого… Раніше для мене не було більшої насолоди як сидіти в театрі …» Не випадково герої його перших творів, таких як «Трагік», «Комік», «Бенефіс», «Недаремно курка співала», були акторами і актрисами. Чехов-гімназист видавав гумористичні журнали, придумував підписи до малюнків, писав гумористичні розповіді, сценки. Гімназійний період Чехова був важливим періодом дозрівання і формування його особистості, розвитку її духовних основ. Гімназичні роки дали Чехову величезний матеріал для письменницької роботи. Найтиповіші і колоритні постаті з'являться пізніше на сторінках його творів. Можливо, однією з таких фігур був і його вчитель математики Е. І. Дзержинський — батько майбутнього першого голови ВЧК.

1879-го року він закінчив гімназію в Таганрозі. Того ж року він переїхав до батьків у Москву і вступив на медичний факультет Московського університету, де навчався у відомих професорів: М. Скліфосовського, Г. Захар'їна та інших. Також 1879-го брат Антона Іван отримав місце вчителя в підмосковному місті Воскресенську. Йому виділили простору квартиру, де могла би проживати навіть родина. Чехови, котрі жили у Москві тісно, ​​приїжджали на літо до Івана у Воскресенськ. Там 1881-го року Антон Чехов познайомився з доктором П. А. Архангельським, завідувачем Воскресенської лікарні (Чікінской лікарні). З 1882 року, будучи студентом, він вже допомагав лікарям приймати пацієнтів. 1884-го року Чехов закінчив курс університету і почав працювати повітовим лікарем у Чікінской лікарні.

Потім він працював у Звенигороді, де певний час завідував лікарнею.

1876-го року родина Чехових переїхала в Москву. Проте Чехов залишився до закінчення навчання в Таганрозі, заробляючи собі на життя репетиторством.

Дорослі роки життя

1879 року переїхав до Москви, аби згодом вступити до університету на медичний факультет. 1880 року у 10 номері журналу «Стрекоза» виходить його перший друкований твір. 1886 року Чехов їде в Петербург, де А. С. Суворін пропонує йому стати редактором газети «Новое время». З весни 1885 року сім'я Чехових переїжджає до помістя Бабкіно неподалік Воскресенська. Тим часом Антон Павлович пише збірки творів «Пестрые рассказы» (1886), «Невинные речи» (1887). Від початку співпраці з редакцією газети Чехов відмовляється від свого псевдоніму і підписується повним прізвищем.

1887 поставлена перша п'єса Чехова «Иванов».

1888-го сім'я Чехова переселяється в маєток Лука, біля Сум, Харківської губернії, на дачі поміщиків Лінтвар'євих, аби провести там весну й літо.

У Москві Чехови не відразу визначилиь із місцем проживання, та нарешті вибрали кінцевий варіант: будинок на Садово-Кудринській, де жили у 1886–1890. Тут Чехов написав понад сотню повістей. 1890 року Чехов вирушає до Сибіру, а згодом відвідує Сахалін — місце заслання каторжників.

1892 року Чехов купує помістя в Меліхово. Тут він не лише багато пише у період розквіту його творчості, але й отримує значну медичну практику. 1897 року у Чехова різко загострився туберкульозний процес. Від цього його здоров'я настільки слабне, що лікарі прописують йому вирушити на південь. Тому Чехов купує невеличку ділянку землі в Ялті і починає там будувати дачу.

У травні Чехов одружується з О. Л. Кніппер — відомою російською акторкою Московського Художнього театру.

Смерть

В історії хвороби Чехова, яку вів у клініці лікар письменника Максим Маслов, записано, що у гімназичні та студентські роки Чехов хворів на туберкульозне запалення очеревини, але «стискання в грудині» відчував ще в 10-річному віці. З 1884 року Чехов страждає кровотечею з правої легені [4]. Деякі дослідники вважають, що фатальну роль у житті письменника відіграла подорож на Сахалін — там усюди було бездоріжжя, тож тисячі кілометрів довелося їхати на конях, у сирому одязі й наскрізь промоклих валянках (сам Чехов і його близькі пов'язували захворювання саме з поїздкою). Інші називали причиною загострення туберкульозного процесу часті переїзди з Ялти до Москви у найнесприятливіший для здоров'я час. А також деякі біографи наголошували, що Чехов запустив хворобу і звернувся до лікаря лише у 37-річному віці.

1904 року поставили п'єсу «Вишневий сад» — останній твір Чехова.

Влітку 1904-го Чехов виїхав на курорт до Німеччини. Через раптове загострення хвороби, котре йому не вдалося побороти, письменник помер 2 (15) липня 1904 р. в м. Баденвейлері, Німеччина. Це сталося в ніч із 1 на 2 липня 1904 року. За свідченням дружини Ольги Леонардівни, «вночі він прокинувся і вперше у житті сам попросив послати по лікаря. Потім наказав подати шампанського. Антон Павлович сів і якось урочисто, голосно сказав лікареві німецькою (він дуже мало знав по-німецьки): „Ich sterbe“. Потім повторив для студента або для мене по-російськи: „Я помираю“. Потім узяв келих, повернув до мене обличчя, посміхнувся своєю дивною посмішкою, сказав: „Давно я не пив шампанського…“, спокійно випив усе до дна, тихо ліг на лівий бік і незабаром стих назавжди».

Труну з тілом письменника привезли до Москви, де 9 (22) липня 1904 року і відбувся похорон. Його відспівували в Успенській церкві Новодівичого монастиря. А поховали за цією ж церквою на монастирському цвинтарі, поруч із могилою його батька. На могилі поставили дерев'яний хрест з іконою і ліхтариком для лампадки. У річницю смерті А. П. Чехова 2 (15) липня 1908 року на могилі відкрили новий мармуровий пам'ятник у стилі модерн за проектом художника Л. М. Браїлівського. У 1933 році, коли закрили цвинтар на території Новодівичого монастиря, на прохання О. Л. Кніппер відбулося перепоховання Чехова за південною стіною монастиря. 16 листопада 1933 у присутності нечисленних родичів і близьких знайомих могилу відкрили, і труну на руках перенесли на нове місце. Незабаром сюди перенесли й обидва надгробки — А. П. Чехова та його батька (проте поховання П. E. Чехова залишили на старому місці).

Творчість

Всю творчість Чехова прийнято ділити на два основні періоди: Чехово-Чехонтський і зрілий.

Перший період творчості

У 1880 , будучи студентом першого курсу, Чехов помістив в журналі «Бабка» розповідь «Лист до вченого сусіда» і гумореску «Що найчастіше зустрічається в романах, повістях тощо» . Це був його дебют у пресі.

У наступні роки Чехов писав оповідання, фейлетони, гуморески — «дріб'язок» під псевдонімами Антоша Чехонте і Людина без селезінки або їх варіантами, або зовсім без підпису, у виданнях «малої преси», переважно гумористичних: московських журналах «Будильник», «Глядач» та ін і в петербурзьких гумористичних тижневиках «Осколки», «Стрекоза» . Чехов співпрацював з «Петербурзької газетою» (з 1884 р., з перервами), з суворінской газетою «Новий час» (1886–1893 рр..) і з «Російськими відомостями» (1893–1899 рр.). У 1882 Чехов підготував перший збірник оповідань «Витівка», але він не вийшов, можливо, через цензурні труднощів. У 1884 вийшла збірка його оповідань — «Казки Мельпомени» (за підписом «А. Чехонте»).

1885 — 1986 роки — період розквіту Чехова як «белетриста-мініатюриста» — автора коротких, в основному гумористичних оповідань. У той час, за його власним визнанням, він писав по розповіді на день. Сучасники вважали, що він і залишиться в цьому жанрі, але навесні 1886 він отримав лист від відомого російського літератора Д. В. Григоровича, де той критикував Чехова за те, що він витрачає свій талант на «дріб'язок». «Голодувати краще, як ми свого часу голодували, побережіть ваші враження для праці обдуманої (…) Одна така праця буде в сто разів вище оцінена сотні прекрасних оповідань, розкиданих в різний час з газет», — писав Григорович. Згодом до порад Григоровича приєдналися А. С. Суворін, І. Я. Білібін і А. М. Плещеєв.

Чехов прислухався до цих порад. З 1887 він все менше співпрацював з гумористичними журналами; було перервано співпрацю з «Будильником». Його оповідання ставали все довшими і серйозніше. Про важливі зміни, що відбувалися тоді з Чеховим, говорить ще і з'явилося бажання подорожувати. У тому ж, 1887 році він відправився в подорож на південь, в рідні місця; пізніше він їздив по «гоголівських місцях», в Крим, на Кавказ. Все це пояснювалося тим, що він відчував недолік вражень, невдоволення собою. Поїздка на південь оживила спогади Чехова про проведену там молодості і дала йому матеріал для «Степу», першого його твори в товстому журналі — «Північний вісник» . Дебют у такому журналі привернув велику увагу критики, набагато більше, ніж до якого-небудь попереднього твору Чехова.

Восени 1887 року в листах Чехова з'явилися згадки про роботу над романом «в 1500 рядків». Вона тривала до 1889, коли Чехов, тяготившихся над роботою такого великого розміру, нарешті відмовився від свого задуму. «Я радий, — писав він у січні Суворіну, — що 2-3 роки тому я не слухався Григоровича і не писав роману! Уявляю, скільки б добра я нашкодили, якби послухався (…) Крім достатку матеріалу й таланту, потрібно ще дещо не менш важливе. Потрібна змужнілість — це раз, по-друге, необхідно почуття особистої свободи, а це почуття стало розгоратися в мені тільки недавно».

Очевидно, саме недоліком цих властивостей був незадоволений Чехов у кінці 1880-х, що й спонукало його до мандрів. Але він залишився незадоволений і після цих поїздок; йому було потрібне нове, велику подорож. Варіантами його були кругосвітню подорож, поїздка в Середню Азію, в Персію, на Сахалін. Врешті-решт він зупинився на останньому варіанті. Але незважаючи на власну незадоволеність Чехова собою, його слава зростала. Після виходу «Степу» і «Нудної історії» увагу критики і читачів була прикута до кожного його нового твору. 7 (19) жовтня 1888 він отримує половинну Пушкінську премію Академії наук за що вийшов в попередньому, 1887, третя збірка — «В сутінках». У відповідній постанові академічної комісії було написано, що «оповідання р. Чехова, хоча і не цілком задовольняють вимогам вищої художньої критики, представляють проте ж видатне явище в нашій сучасній белетристичній літературі».

В кінці 1880-х років в манері Чехова з'явилася особливість, яку одні сучасники вважали перевагою, інші недоліком, — навмисна неупередженість опису, підкреслене відсутність авторської оцінки. Особливо цією межею виділяються «Спати хочеться», «Баби» і «Княгиня».

Сахалін

Рішення поїхати саме на Сахалін було остаточно ухвалено, очевидно, влітку 1889 , після обговорення цього наміру з артисткою К. А. Каратигіна, подорожувала по Сибіру і Сахаліну в кінці 1870-х років. Але Чехов довго приховував цей намір навіть від найближчих; повідомивши про нього Каратигіна, він попросив тримати це в таємниці. Розкрив він цю таємницю тільки в січні 1890-го, і природно, це справило велике враження на суспільство. Посилювався це враження ще й «раптовістю» прийнятого рішення, адже вже навесні 1890-го Чехов відправився в подорож.

Шлях через Сибір зайняв кілька місяців, за які Чехов написав дев'ять нарисів, об'єднаних під загальною назвою «Із Сибіру». На Сахалін Чехов прибув 11 (23) липня. За кілька місяців перебування на ньому Чехов спілкувався з людьми, дізнавався історії їх життів, причини посилання і набирав багатий матеріал для своїх нотаток. Він провів справжню перепис населення Сахаліну, зібравши кілька тисяч карток про жителів острова. Адміністрація острова суворо заборонила спілкуватися з політичними в'язнями, але він порушував цю заборону.

Повертався Чехов восени і взимку 1890-го, за Індійського океану через Суецький канал, відвідавши по дорозі острів Цейлон. 7 (19) грудня рідні зустрічали його в Тулі. У наступні 5 років Чехов писав книгу «Острів Сахалін». Що стосується художньої творчості, подорож на Сахалін, по власному визнанню Чехова, справила величезний вплив на всі його подальші твори.

У 2005 на Сахаліні вперше в Росії опубліковані в одному виданні «Бути може, стануть в нагоді і мої цифри…» матеріали сахалінської перепису А. П. Чехова. У виданні опубліковано всі 10 тисяч опитувальних карт, заповнених респондентами Чехова під час його подорожі на острів Сахалін в 1890.

Другий період творчості

З 1890 по 1892, після повернення до Москви з поїздки по Сахаліну, Чехов оселився в невеличкому двоповерховому флігелі на Малій Дмитрівці. Тут він працював над книгою «Острів Сахалін», розповідями «Стрибуха», «Дуель», «Палата № 6», а також зустрічався з письменниками В. Г. Короленка, Д. В. Григоровичем, В. А. Гіляровським, П. Д. Боборикіна, Д. С. Мережковським, В. І. Немировичем-Данченко, відомими акторами А. П. Ленським і А. І. Южин, художником І. І. Левітаном. Флігель зберігся до нашого часу і відзначений пам'ятною дошкою з барельєфом А. П. Чехова.

З 1892 по 1899 роки Чехов проживав у підмосковному маєтку Меліхово, де зараз працює один з головних чеховських музеїв. За роки «меліховського сидіння» було написано 42 твори. Пізніше Чехов багато подорожував по Європі. Останні роки Чехов, у якого загострився туберкульоз, для поправки здоров'я, постійно живе у своєму будинку під Ялтою, лише зрідка приїжджаючи в Москву, де його дружина (з 1901 р.), артистка Ольга Леонардівна Кніппер, займає одне з визначних місць у відомій трупі московського «Літературно-художнього гуртка» (Станіславського). У 1900 р., при перших же виборах у Пушкінське відділення академії наук, Чехов був вибраний в число його почесних академіків. У 1902 Чехов разом з В. Г. Короленко відмовився від звання академіка після розпорядження Миколи II анулювати обрання Максима Горького в почесні академіки.

Псевдоніми Чехова

Як і всякий письменник-гуморист, Чехов користувався десятками різноманітних псевдонімів. Досі вони розкриті далеко не повністю, оскільки і сам Чехов при підготовці зібрання творів для А. Ф. Маркса не міг пригадати приналежності всіх своїх ранніх оповідань. Функція псевдоніма гумориста полягала не стільки в приховуванні справжнього авторства, скільки в забавленіі читача, бажанні його заінтригувати (звідси варіативність, навмисна заплутаність — читач повинен був спробувати сам вгадати авторство розповіді). Найчастіше псевдонім — необхідний елемент композиції конкретного оповідання, частина літературного фарсу і не може бути правильно розкрито поза його контексту. У рідкісних випадках підгрунтя того чи іншого псевдоніму Чехова могло бути відомим лише вузькому колу його знайомих і вимагало додаткової розшифровки. Нижче наводиться список з 42 псевдонімів письменника, відомих до кінця минулого століття:

  • А. П.,
  • А. П.Ч-в,
  • Антоша,
  • Антоша Ч.,
  • Антоша Ч.***,
  • Антоша Чехонте,
  • А-н Ч-те,
  • Ан. Ч.,
  • Ан. Ч-е,
  • Анче,
  • Ан. Че-в,
  • А. Ч.,
  • А.Ч-в,
  • А.Че-в,
  • А Чехонте,
  • Г.Балдастов,
  • Макар Балдастов,
  • Брат моего брата,
  • Врач без пациентов,
  • Вспыльчивый человек,
  • Гайка № 6,
  • Гайка № 9,
  • Грач,
  • Дон Антонио Чехонте,
  • Дяденька,
  • Кисляев,
  • М.Ковров,
  • Крапива,
  • Лаэрт,
  • Прозаический поэт,
  • Рувер,
  • Рувер и Ревур,
  • Улисс,
  • Ц.,
  • Ч. Б. С.,
  • Ч. без с.,
  • Человек без селезёнки,
  • Чехонте,
  • Ч.Хонте, А.,
  • Шампанский,
  • …въ,
  • Z[1].

Чехов і Україна

Меморіальна дошка біля Одеського театру опери та балету, пров. Чайковського, 12

«Україна дорога і близька моєму серцю. Я люблю її літературу, музику і прекрасну пісню, сповнену чарівної мелодії. Я люблю український народ, який дав світові такого титана, як Тарас Шевченко», — писав А. Чехов Агатангелу Кримському.[2]

Батько письменника — Павло Чехов жив у селі Вовча Балка на Харківщині. Його матір'ю була Єфросинія Шемко. Бабуся письменника, в якої він часто гостював, розмовляла українською мовою. Звідси у творах А.Чехова так багато українізмів.

Нема в російській мові слова «ведмедь», а є «медведь», що рівнозначне українському «ведмідь», і Чехов вживає його, пишучи: «На відсотки мені вже дають мої ведмеді».

По-російському можна «заасфальтиро­вать», «заарканить», «заактировать», але не можна «заарестовать» — це останнє може сказати лише українець, комбінуючи з українського «заарештувати». Це й робить Чехов: «Лікарі заарестовали мене» (Лист Чехова до Забавіна, 27.III.1897).

Ніякий «істинно»-російський письменник (та й не письменник) не замінить російського слова «пчела» на українське «бджола». Це й робить Чехов, відмінюючи цей іменник в множині на російський лад: «Я в нього один із солідних бджел» (Лист Чехова до О. П. Чехова, 3.II.1883).

Хоча російською мало б бути «голодать», «голодаете», Чехов пише: «Надіюсь, що Ви вже не голодуєте» (Лист Чехова до Лейкіна, 25.V.1887).

Такі і подібні їм помилки ні в якому разі не можна пояснити тим, що, мовляв, письменник писав нашвидку, не мав часу на коректу. Навпаки, таке «пояснення» українізмів у писаннях Чехова якраз і свідчить про те, що ті українізми в нього з'являються підсвідомо, під впливом його українського походження. Бо якраз тоді, коли людина пише швидко, не маючи часу на мовну, граматичну чи іншу коректу, вона пише так, як ­думає.

Пишучи, Чехов дуже часто думав українською. Тому й писав: «А чому б і не приїхати? Поблукали б і побалакали… Хай хоронять Вас українські Феї… Будьте здоровенькі. Ваш Чехов» (Лист Чехова до Смагіна, 30.І.1892).

Залюбки вживав Чехов також українські приказки, прислів'я в своїх листах, як: «Не було у баби клопотів, так купила баба порося» або: «Це справа смаку. Хто любить попа, а хто попову наймичку» (Лист Чехова до Шаврової, 2. ХІІ.І890); «На тобі, небоже, що нам не гоже» (Лист Чехова до Линтварьової, 20.VI.1892).

Передаючи вислів якогось українця і пишучи про нього як про українця, а не хохла чи малороса, Чехов-гуморист пише російськими літерами: «Колы б я був царем, то вкрав бы сто рублив и втик» (Лист Чехова до Суворіна, 10.X.1888).

Ми навели тут лише кілька прикладів українізмів Чехова і то лише користуючись його листуванням.

Україна постала в оповіданнях письменника «Степ», «Щастя», «Печеніг», «У рідному кутку», «На шляху». Знаменита п'єса «Чайка» була задумана А. Чеховим у період його знайомства з актрисою Марією Заньковецькою, яка й стала прототипом головного образу твору Ніни Зарєчної.

«Що за місця! Я просто зачарований! Крім природи, ніщо так не вражає в Україні, як народне здоров'я, високий ступінь розвитку селянина, котрий і розумний, і музикальний, і тверезий, і моральний, і завжди веселий», — записав А. Чехов після подорожі по гоголівських місцях Полтавщини.

В планах письменника було поселитися в Україні.[2] Антон Чехов: «У моїх жилах тече українська кров»[2].

Упродовж усього свого жвавого листування як з українцями чи діячами українського походження, так і з росіянами чи «великоросами», Чехов ніколи не говорив про себе як про «великороса» чи взагалі росіянина (хіба тільки в тому випадкові, коли говорив про себе як про громадянина тодішньої Російської імперії) — він скрізь і завжди вважав себе тим, ким він був насправді: українцем за походженням, ­пи­сь­­менником українського роду в російській літературі, людиною, в жилах якої текла українська кров.

Росіяни-сучасники Чехова дуже виразно бачили в особі А. Чехова українця. Наприклад, І. Л. Щеглов (Леонтьєв), сучасник Чехова й автор спогадів про нього, характеризує український характер Чехова такими словами: «чисто хохлацька ­замкнутість», «хохлацько-козацька натура». Щеглов, пригадуючи свою зустріч із Чеховим, пише: «Відрізняючись чисто хохлацькою замкнутістю, Чехов цим разом, проти волі, збивався зі свого головного здержаного тону».

Знову в іншому місці, згадуючи характеристику, яку дав А. Чехову інший його сучасник, П. А. Сергієнко, той же Щеглов пише: «Хоч П. А. Сергієнко в своїх спогадах про Чехова знаходить у ньому риси „ґетевської організації“, але Антон Чехов по своїй хохлацько-козацькій натурі був дуже далекий від педантичності Вольфганга Ґете».

В анкеті перепису 1890-го року Антон Чехов написав: «національність — малоросіянин».[3]

Кінематограф

Його доробок постійно привертав увагу кінематографістів (фільми: «Шведський сірник», «Дядя Ваня», «Три сестри», «Дама з собачкою», «Очі чорні» та ін.).

В Україні за творами А. Чехова знято фільми:

  • «Шведський сірник» (1922),
  • «Будинок з мезоніном» (1960),
  • «Володя великий і Володя маленький»,
  • «Тепер ось прослався, сине людський» (1990) та ін.

Пам'ять

Йому відкрито меморіальні будинки-музеї у Сумах і Ялті, встановлено пам'ятник в Ялті (1953, скульптор Г. Мотовилов).

На його честь названо астероїд 2369 Чехов[4].

Література і посилання

  • Віталій Абліцов «Галактика „Україна“. Українська діаспора: видатні постаті» — К.: КИТ, 2007. — 436 с.
  • Литературный Энциклопедический словарь. М., 1987. — С.736;
  • Мистетцво України: Біографічний довідник. К., 1997. — С.632—633;
  • Всемирный биографический Энциклопедический словарь. М., 1998. — С.850;
  • УСЕ: Універсальний словник-енциклопедія. К., 1999. — С.1492;
  • Иллюстрированный Энциклопедический словарь. М., 2000. — С. 1356–1357;
  • Театр: Знциклопедия. М., 2002. — С.291—293.
  • Чехов у фондах ДЗ «НПБ України»
  • Чехов в воспоминаниях современников. М. 1952 — с. 113–118
  • Іван Овечко «Чехов і Україна (Походження Антона Чехова, його зв'яз­ки з Україною й українські елементи в житті і творчості письменника)».

Мюн­хен, 1973

Див. також

Примітки

  1. А. П. Чехов, Полное собрание сочинений и писем в тридцати томах. Сочинения в 18-ти томах. Т. 18. Стр. 337–338. М., Наука, 1982 г.
  2. а б в Проект «Українці в світі» (укр.)
  3. Інтерв'ю з мистецтвознавцем Дмитром Горбачовим, «Український тиждень», 2-8 липня 2009 року, с. 58-61. http://tyzhden.ua/Publication/4308
  4. Lutz D. Schmadel, International Astronomical Union Dictionary of Minor Planet Names. — 5-th Edition. — Berlin Heidelberg New-York: Springer-Verlag, 2003. — 992 с. — ISBN 3-540-00238-3.