Неокласицизм

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Церква Саградо Корасон, м. Гуанахуато. Мексика, неокласицизм.

Неокласици́зм (від грецьк. νέος — молодий, новий і лат. classicus — зразковий) — загальна назва ряду художніх течій 2-ї половини 19—20 ст., які зверталися до традицій античності, відродження та класицизму. У своїх творах представники-неокласицисти протиставляли суперечностям життя вічні «естетичні норми минулого».

В архітектурі неокласицизм виявився на початку. 20 ст. як реакція проти декоративних надмірностей і конструктивних невизначеностей модерну (П. Андреєв, М. Верьовкін — в Україні, І. Жолтовський, І. Фомін — в Росії, О. Перре — у Франції, Е. Саарінен — у США).

В образотворчому мистецтві неокласицизм поширювався як реакція на імпресіонізм і орієнтувався на античну архаїку, раннє Відродження та класицизм (скульптори П. Війтович, А Попель — в Україні, С. Меркулов — V Росії, живописці Ф. Годлер — у Швейцарії, М. Дені — у Франції, В. Сєров, К. Петров-Водкін — у Росії).

В музиці неокласицизм протиставляв романтизму, імпресіонізму й експресіонізму ясність конструкції і стриманість, урівноваженість музичної мови. Найповніше представлений у музичній культурі Франції у творчості представників французької шістки, в творчості І.Стравінського у його роботи у Франції, а також італійців І. Піццетті, А. Казеллі.

В літературі умовна назва для позначення тих тенденцій у поезії на межі 19 — 20 століть, що брали за основу «класичну норму», яка передбачала досконалість форми і ясність поетичної мови, пошук шляхів до гармонії духу, зосередженість на вічних, непроминущих засадах буття, настанову на успадкування культурної та літературної традицій, орієнтацію на найкращі взірці мистецтва, створені у попередні епохи. Поети, що належали до неокласичної тенденції, широко використовували античні сюжети та образи.

Серед літераторів, у яких спостерігаються неокласичні тенденції — Т.С. Еліот, П. Валері, Р.М. Рільке, О. Мандельштам. До українських неокласиків традиційно відносять Миколу Зерова, Михайла Драй-Хмару, Павла Филиповича, Юрія Клена (О. Бургардта), Максима Рильського. Окрім того, В. Домонтовича (В. Петрова), М. Могилянського, Андрія Ніковського, Бориса Тена, Григорія Кочура та ін.

Французький неокласицизм[ред.ред. код]

У Франції «неокласицизмом» (Néo-classicisme) називали стиль Людовіка XVI на противагу «класицизму» — стилю Людовіка XIV). Характерні риси неокласицизму:

  • На відміну від класицизму, не вступав в протиріччя з романтизмом;
  • Носив демократичний, інтернаціональний, просвітницький характер (класицизм стрерджував перемогу абсолютної влади). У XVIII ст. на формування неокласицизму вплинули археологічні розкопки в Італії (1748 — початок розкопок Помпеї) та діальність філософів-енциклопедистів;
  • Естетика поєднується з філософією просвітництва та утопічними соціальними ідеями;
  • Пуризм — вимога очистити мистецтво від впливу бароко й рококо.

У 1754 р. гравер Шарль-Ніколя Кошен Молодший опублікував памфлет «Заклик ювелірів», що призначався для паризької гілдії ювелірів. Він вимагав простоти форм, слідування правилам, які продиктовані здоровим ґлуздом, створив девіз «Не змінювати природній стан речей». Йохан Йоахім Вінкельман (1717–1768) поєднав ідеї Просвітництва з зверненням до античності. Він намагався систематизувати велику кількість пам'ятників та скласти історію античного мистецтва, відокремив її від загальної історії. В книжці «Історія мистецтва древності», 1764 («нім. Geschichte der Kunst des Altertums») він стверджував, що «Єдиний шлях зробитися великими … — це наслідувати древніх»

Жак-Луї Давід «Клятва Гораціїв», 1784

В живописі останньої чверті XVIII ст. лідером неокласицизму, або революційного класицизму став Жак-Луї Давід. Цей напрям створив новий образ художника-борця, що виховує в глядачів високі моральні ідеали та громадянські чесноти. Для його творів 1780-х рр. характерно втілення ідеалів передреволюційної епохи в образах античної історії — «Смерть Сократа», 1782. Високий задум та композиційна чіткість, технічна вивіреність поєднуються в роботі «Клятва Гораціїв», 1784. Картина «Смерть Марата», 1793 створює образ справжнього громадянина.

Джерела[ред.ред. код]

  • Короткий енциклопедичний словник з культури. — К.: Україна, 2003. ISBN 966-524-105-2

Див. також[ред.ред. код]