Цар

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Лев — цар звірів.

Цар (від лат. caesar, цісар, грец. kαῖσαρ) — титул монарха, зазвичай асоціюється з достоїнством короля або хана. Вживається також як загальна назва володаря якої-небудь країни. В українській традиції царями також називають східних мудреців (Три царі).

У переносному значенні — повновладний господар над ким- або чим-небудь. Розпорядник, який підпорядковує навколишніх своєму впливу або переважає всіх чим-небудь: «лев — цар звірів».

Землі, на які поширюється влада царя, називається «царство», «царина», «цісарство».

Етимологія[ред.ред. код]

Caesar — обов'язкова частина титулу римських та візантійських імператорів як наступників Юлія Цезаря. Можливо, через готське Kaisar або безпосередньо з латинського «caesar», в пізнішій (з початковим «ц») вимові.

В письмових пам'ятках слово відоме з 917 року, з часів болгарського царя Симеона.

У давньоруський літературі термін використовували спочатку для позначення Бога - Царя Небесного, біблійних володарів, римських або візантійських імператорів, слугувавши зазвичай перекладом грецького Βασιλείς. З кінця XII його застосовували і щодо імператорів Священної Римської імперії. Власне давньоруських володарів "царями" називали лише умовно, підкреслюючи їхню подібність до візантійських імператорів, точніше - відповідність запозиченому з Візантії ідеалу християнського монарха, і частіше вже померлих князів. Лише після падіння Константинополя у 1204 році (і, відповідно, зникнення єдиного легітимного носія імператорського титулу) термін "цар" був вперше використано як позначення цілком світського статусу - щодо Романа Мстиславича, який намагався таким чином підкреслити претензії на роль єдиного володаря Русі. Надалі термін використовувався і щодо нащадків Романа, але дедалі рідше[1].

Після входження більшої частини Русі до складу Монгольської імперії в слов'яномовних джерелах того часу цим словом почали називати Великого хана, а згодом - ханів Сибіру, Середньої Азії, Індії, Персії, Китаю поряд із запозиченим з тюркських мов словом «хан» (в письмових пам'ятках — з 1267 року.)[2].

В Острозькому літописці (після 1633) словом «цар» позначають монархів рівня хана чи короля. Наприклад:

Року 1521. Махмет, перекопський цар, взял Казань под Василієм, князем московським, і в Москві больш 300 000 в'язнів набрал[3].

На противагу цьому імператору відповідає слово «цісар». Наприклад:

...Того же року увесь Петриков вигоріл. І цісар турський Селім Сірію, Єгипет і Аравію взявши, у Костантинополю здох.[3]

У сучасній українській (а також російській і радянській історіографії) слово «цар» вживається як загальний термін для позначення неспоріднених титулів правителів стародавнього світу: Близького Сходу, Середземномор'я, Індії, Китаю тощо, а також доколумбової Америки. Іноді це призводить до того, що однакові за звучанням титули (зокрема, латинське «рекс» (лат. rex) або китайське «ван») перекладають по-різному — в залежності від контексту.

Семантика[ред.ред. код]

Книжкова традиція називати «царями» давніх правителів збереглась в українській та російській мові і досі. В українсько-російському слововживанні XIX століття, особливо простонародному, цим словом часто позначали монарха рівня короля чи хана. У сербській мові слово цар асоціювалося з імператором .

Росія[ред.ред. код]

Перший московський цар - Іван Грозний

У Московії, а згодом і Російській імперії, «цар» був титулом ханів династії Чингізидів, а згодом став титулом власне монарха Московії і Російської імперії. Цей титул вживається правителями Росії з часів Івана III в основному у дипломатичній документації. У 1497 році Іван III коронував як царя свого онука Дмитра Івановича, оголошеного спадкоємцем, але потім ув'язненого. Наступник Івана III Василь III довольнився старим титулом великий князь. Але у 1547 році його син Іван IV Грозний, досягнувши повноліття, коронував себе царем.

До епохи Івана ІІІ слово «цар» зрідка вживали у російській літературній мові на означення московських правителів. Але в офіційних документах, міжнародних угодах та печатках воно не зустрічалося[4]. Натомість, титул «цар» постійно вживався на адресу сюзерена Москви, татарського хана, як в літературній, так і юридичній мові[4]. Зокрема, в офіційному листуванні 1470-х років між Іваном ІІІ та Менглі Ґераєм, останній іменував себе царем, а Івана — великим князем: «Я Менгли-Гирей царь пожаловал, с братом своим великим князем взял любовь»; сам Іван відповідав йому: «Государь еси великий… брат мой Менгли-Гирей царь»[4]. У московських міжурядових наказах, інструкціях та документах внутрішнього користування, хани завжди іменувалися царями[4].

У 1721 році Петро Великий замість старого титула «цар» прийняв титул «імператора». Відтоді титул «цар» продовжував вживатися нарівні з титулом «імператора» у російській документації і літературі до повалення монархії в лютому-березні 1917[5].

Балкани[ред.ред. код]

Титул "цар" також використовувався правителями Болгарії в 8931014, 10851396, 19081946 і Сербії в 13461371  роках.

Титули царської сім'ї[ред.ред. код]

  • Цариця — титул монарха-жінки або дружини монарха.
  • Царевич — син (рідний або названий) монарха ( в т.ч. хана[6]), спадкоємець престолу[7].
  • Царівна — донька монарха.

Географічні назви[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Майоров А.В. Царский титул галицко-волынского князя Романа Мстиславича и его потомков. Studia Slavica et Balcanica Petropolitana,2009, 1-2 с.250-262
  2. Этимологический словарь Фасмера
  3. а б О.А.Бевзо. Львівський літопис і Острозький літописець. — Київ, 1971. — с. 126.
  4. а б в г Меховский Матвей. Трактат о двух Сарматиях. – Москва-Ленинград: Издательство Академии наук СССР, 1936.
  5. Наприклад, удержавному гімні. Слово, якщо воно стосувалось російського монарха, потрібно було писати з великої літери). Крім того, титул входив до офіційної повної титулатури як титул володаря колишнього Казанського, Астраханського і Сибірського ханств, а потім — Польщі.
  6. Синор Д. (США. Блумингтон, Индиана) Монголы на Западе / Степи Європи в епоху середньовіччя Збірник наукових праць. - 2008, Том 6.
  7. Титул царевич отримали деякі нащадки самостійних татарських ханів. Наприклад, нащадки Кучума, хана Сибіру мали титул царевичі Сибірські.

Література[ред.ред. код]

  • Лакиер А. Б. История титулов государей России // Журнал Министерства народного просвещения. 1847. Ч. 54. №№ 10-12;
  • Ключевский В. О. Терминология русской истории // Соч. в 9-ти томах. Т. VI: Специальные курсы. М., 1989. С. 102—103;
  • Барсов Е. В. Древнерусские памятники священного венчания на царство в связи с греческими их оригиналами, с историческим очерком чинов царского венчания в связи с развитием идеи царя на Руси // Чтения в Обществе истории и древностей российских. 1883. Кн. 1. Отд. 1. С. [44-84];
  • Лыщинский Л. В. О значении слова самодержавие (историческая справка). СПб., 1906;
  • Vodoff W. Remarques sur la valeur du terme 'tsar' applique aux princes russes avant le milieu du XVe siecle // Oxford Slavonic Papers. Vol.XI. 1978. P.1-41; Он же. Le titre 'tsar' dans la Russie du nord-est byzantina et mediaevalia europensia. Vol.1. Sofia, 1989. P.54-58;
  • Хорошкевич А. Л. Еще одна теория происхождения опричнины Ивана Грозного // Спорные вопросы отечественной истории X—XVIII вв.: Тезисы докладов и сообщений Первых чтений, посвященных памяти А. А. Зимина. Москва, 13-18 мая 1990 г. Вып. 2. М., 1990. С. 285—290;
  • Она же. Царский титул Ивана IV и боярский «мятеж» 1553 года // Отечественная история. 1994. № 3. С. 23-42;
  • Горский А. А. О титуле «царь» в средневековой Руси (до середины XVI в.) // Одиссей. Человек в истории. 1996. М., 1996;
  • Филюшкин А. И. Термины «царь» и «царство» на Руси // Вопросы истории. 1997. № 2;
  • Он же. Титул московских государей и проблемы культурно-цивилизационного выбора стран Восточной Европы в период средневековья // Средневековая Европа. Воронеж, 1997. Вып. 1. С. 90-100;
  • Дубовик В. В. Об особенностях трансформации формул титулования в текстах самозванца Тимофея Акиндинова (Лжешуйского II) // Язык, литература, культура на пороге тысячелетия. Курган, 2002. С. 32-40;
  • Успенский Б. А. Царь и патриарх: харизма власти в России (Византийская модель и ее русское переосмысление). М., 1998. 676 с;
  • Он же. Царь и император: Помазание на царство и семантика монаршьих титулов. М., 2000. 144 с;
  • Он же. Царь и самозванец: самозванчество в России как культурно-исторический феномен // Успенский Б. А. Этюды о русской истории. СПб., 2002. С.149-196.
  • Проф. А. Беляков. Еще раз о двуглавом орле. Трактовка символов, предлагаемых в качестве государственных // Независимая газета, 10.11.2000.
  • Бар-Эбрей. Всеобщая история