617 (тип підводного човна СРСР)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Проект 617
Whale class SS.svg
Під прапором СРСР СРСР
Спуск на воду 5 лютого 1952 р (1 човен)
Виведений зі складу флоту 1961 рр
Основні характеристики
Тип корабля Дизельний підводний човен (аеробний)
Розробник проекту СКБ-143
Головний конструктор Антіпін А.А, Ковальов С. М.
Класифікація НАТО Whale
Швидкість (надводна) 11 вузлів (21 км/год)
Швидкість (підводна) 20 вузлів (38 км/год)
Робоча глибина занурення 170 м
Гранична глибина занурення 200 м
Автономність плавания 45 діб
Екіпаж 51 осіб
Розміри
Водотоннажність надводна 950 т
Водотоннажність підводна 1215т
Довжина найбільша (по КВЛ) 62,2 м
Ширина корпусу найб. 6,1 м
Середня осадка (по КВЛ) 5,1 м
Силова установка
1 дизель 8Ч 23/30 потужністю 600 к. с. Парогазотурбіна Вальтера потужністю 7250 к.с.
Озброєння
Торпедно-
мінне озброєння
Носові: 6 ТА калібру 533-мм (12 торпед)

Проект 617  — підводного човна експериментальний СРСР з парогазотурбіною Вальтера як з головною енергетичною установкою. Побудовано і передано флоту 1 човен цього проекту. Човен був пройнятий флотом але в серію не пішов.

Історія[ред.ред. код]

Після Другої світової війни німецькі човни з двигунами Вальтера і проектна документація попали в руки союзників. Зокрема СРСР отримав матеріали з конструкторського бюро Глюкауф, котре займалося проектування тих човнів. У 1946 році ЦКБ-18 виконало пророблення проекту 616, основаного на німецькому проекті XXVI. Але через малу швидкість (19 вузлів) і через малий запас плавучості (10 %) в серію цей проект не пішов. В 1847 році було прийнято рішення про створення на території Німеччини особливого КБ, з метою відновлення проекту парогазотурбіни системи Гельмута Вальтера. Одночасно в ЦКБ-18 розпочалися роботи по створенню проекту човна з ПГТУ, зібраного частково з трофейних механізмів. Для цього було створено СКБ-143 під керівництвом А. А. Антіпіна. Експериментальні дослідження проходили в спеціально переобладнаних цехах заводу № 196 «Судомех».

5 лютого 1951 році було розпочато будівництво човна під керівництвом Ф. І. Майорова, рівно через рік після закладки човен був спущений на воду. Заводські випробування тривали три роки. Командиром корабля був М. Г. Симонов. У 1954 році, післі виходу на пенсію А. А. Антипіна, головним конструктором став С. М. Ковальов. У травні 1956 року човен увійшов у склад флоту під позначенням С-99

Конструкція[ред.ред. код]

Двокорпусна, запас плавучості становив 28 %. Від німецького проекту було взято систему шноркеля, систему продувки цистерн головного баласту вихлопними газами дизеля, систему гідравлічного обладнання замість пневматики, були встановлені дизель-компресори для поповнення запасів повітря високого тиску.

Корпус[ред.ред. код]

Міцний корпус був розділений на 6 відсіків;

1.носовий, торпедний;

2.акумуляторний, житловий;

3.командний пост, каюта командира, системи гідравліки;

4.дизельний, дизель-генератор, пост управління ПГТУ, допоміжні механізми;

5.турбінний, герметичний через часті пожежі спричинені витіком перекису водню;

6.кормовий, електродвигун малого ходу.

Енергетичне обладнання[ред.ред. код]

Турбина системи Вальтера
Парогенератор системи Вальтера

Дизель-електрична плюс парогазотурбіна Вальтера: 1 дизель8Ч 23/30 потужністю 60 к.с. Парогазотурбінна установка (ПГТУ) потужністю 7 250 к.с. Один гребний електродвигун ПГ-100 потужністю 540 к.с. Один електродвигун економічного ходу ПГ-105 потужністю 200 к.с.

Принцип роботи парогазотурбінної установки базувався на циклі турбіни Вальтера: висококонцентрована перекис водню розкладалася на воду і кисень. Кисень надходив в камеру згоряння, потім туди вприскувалось спеціальне паливо і прісна вода. Утворена парогазова суміш під високим тиском обертала т турбіну. При завершені циклу продукти згоряння охолоджувалися; непотрібну вуглекислоту видаляли за борт, а вода спрямовувалася на черговий цикл.

Радіоелектронне і гідроакустичне обладнання[ред.ред. код]

Радіоелектронне обладнання човна, засоби навігації, спостереження і зв'язку були аналогічними типовому обладнанню серійних ДПЧ проекту 611:

  • радіолокаційна станція «Флаг»,
  • гидролокаційна станція «Тамір-5 ЛС»,
  • шумопеленгаторна станція «Марс — 24 КИГ»,
  • радіоприймачі і передавачі різних діапазонів,
  • стандартний перископ и перископ з нерухомим окуляром для спостереження за горизонтом.

Озброєння[ред.ред. код]

Шість торпедних апаратів калібру 533-мм з боєзапасом у 12 торпед. Від встановлення на човні артилерійського озброєння, по аналогії до інших проектів того часу, відмовилися для мінімалізації опору при руху підводним ходом.

Експлуатація[ред.ред. код]

Човен С-99 був включений в склад Окремої бригади навчальних і ремонтованих ПЧ, котра базувалася в Ломоносові З 1956 по 1959 човен здійснив 98 виходів в море, пройшовши більше 6000 миль в надводному положенні і біля 800 миль під водою, з них 315 миль на ПГТУ.

17 травня 1959 року човен вийшов на полігон поблизу Лієпаї для навчально-тренувальних запусків ПГТУ. 19 травня були проведені успішні запуски ПГТУ на глибинах 40 і 60 м. При запуску ПГТУ на глибині 80 м відбувся потужний вибух і човен почав занурюватися з диферентом на корму. Командир В. П. Рябов віддав наказ про швидкий продув цистерн головного баласту. Занурившись до того часу на глибину 115 метрів човен почав спливати. Під час вибуху великий внесок для порятунку човна зробив командир БЧ-5 В. П. Карпов. Човен без подальших пригод самостійно повернувся на базу. Вибух утворив пробоїну діаметром біля 80 мм. Причиною аварії було визнане вибухове розкладання перекису водню спричинене забрудненням зовнішнього клапана завантажувального трубопроводу окалиною і і сумішами. На думку фахівців, підводний човен німецького проекту XXVI, котрий був прототипом С-99, при аналогічній аварії би неодмінно затонув.

Для усунення наслідків аварії був потрібен вартісний ремонт з заміною ПГТУ, котрий був визнаним недоцільним.

3 серпня 1961 року човен був виведений з бойового складу флоту і був переданий ЦНДІ-138 ВМФ. 28 лютого 1964 виключений зі складу ВМФ і передана для демонтажу і реалізації. 15 травня 1964 року екіпаж човна був розформованим.

Ремонти і модернізації[ред.ред. код]

Інциденти[ред.ред. код]

Сучасний статус і перспективи[ред.ред. код]

Порізаий на металобрухт.

Оцінка проекту[ред.ред. код]

В акті прийому човна було відмічено високу швидкість човна і велику дальність плавання повним ходом. Швидкість у 20 вузлів (38 км/год) робила його самим швидким на тодішньму флоті. Але про великій швидкості виникав сильний шум демаскуючий човна і перешкоджаючий роботі штатних гідроакустичних засобів. Це пртиріччя виникло вперше і вирішується по-сьогодні.

Велика Британія і США захопили німецкі парогазотурбінні човни U-1406 і U-1407 відповідно. Американці не змогли відремонтувати отриманого човна і його списали, а британці відремонтували турбіну шляхом заміни на нову трофейну, після чого провели випробовевання човна, ввівши на флот під назвою HMS Meteorite, і до 1956 року створили два експериментальні парогазотурбінні човни S30 і S40 типа т «Експлорер». Вони мали швидкість 25 вузлів, але мали менше водозаміщення, біля 1000 т (на них не було озброєння).

Представники[ред.ред. код]

Назва Місце будівництва (заводський номер) Закладений Спущений на воду Прийнятий флотом (Флот) Виведений з флоту
С-99
Сєверодвінськ ()
5 лютого 1951
5 лютого 1952
травень 1956 (БФ)
3 серпня 1961

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • В. П. Кузин, В. И. Никольский «Военно-Морской Флот СССР 1945–1991» ИМО Санкт-Петербург 1996 г.
  • И. Боечин «Советские и Британские Вальтеры» Техника-Молодежи № 5 1996 г.
  • В. А. Баданин «Подводные лодки с единым двигателем», Гангут, Санкт-Петербург, 1998 г.
  • А. Б. Широкорад: Советские подводные лодки послевоенной постройки. Москва 1997, ISBN 5-85139-019-0 .

[ред.ред. код]

Типи аеробних підводних човнів
Велика Британія Велика Британія Експлорер
СРСР СРСР 617 | 651Е
ФРН ФРН 212 | 214 | 216
Швеція Швеція Вестерєтланд | Готланд | Сёдерманланд
Франція Франція Сага
Японія Японія Харусіо | Сорю |
Третій Рейх Третій Рейх X-B | XXVI