Інститут дослідження Сонячної системи Макса Планка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Інститут дослідження Сонячної системи Макса Планка
Основні дані
Засновано 1 липня 2004
Абревіатура MPS
Сфера астрономія
Країна  Німеччина
Штаб-квартира Геттінген
Тип Інститут Макса Планкаd і академічний видавецьd
Материнська
організація		 Товариство імені Макса Планка
Членство Informationsdienst Wissenschaftd[1]
Вебсторінка mps.mpg.de
Мапа
Мапа
CMNS: Інститут дослідження Сонячної системи Макса Планка у Вікісховищі

Інститут дослідження Сонячної системи Макса Планка (нім. Max-Planck-Institut für Sonnensystemforschung, скорочено MPS) — науковий інститут в Німеччині, основною тематикою якого є дослідження Сонячної системи. Розташований у Геттінгені, куди він переїхав у лютому 2014 року з сусіднього села Ліндау[de][2]. Належить до Товариства імені Макса Планка.

Нова будівля інституту в Геттінгені, побудована в 2013 році та заселена в 2014 році

Дослідження[ред. | ред. код]

Інститут складається з трьох відділів: Сонця та геліосфери[3], планет і комет[4] та внутрішньої будови Сонця і зір[5]. Крім того, з 2002 року в інституті працює Міжнародна дослідницька школа Макса Планка (International Max Planck Research School, IMPRS). Предметом дослідження інституту є об'єкти Сонячної системи. Основна область дослідження стосується Сонця, його атмосфери, міжпланетного середовища під впливом сонячного вітру, а також впливу сонячних частинок і радіації на планети. Другий напрямок дослідження включає внутрішню частину, поверхню, атмосферу, іоносферу та магнітосферу планет та їхніх супутників, а також комет і астероїдів. Ще однією важливою частиною діяльності інституту є розробка та конструювання приладів для космічних місій. Аналіз та інтерпретація отриманих наборів даних супроводжується інтенсивною теоретичною роботою, а створені фізичні моделі перевіряються та вдосконалюються за допомогою комп'ютерного моделювання.

Сонце і геліосфера[ред. | ред. код]

Дослідники з Інституту Макса Планка вивчають повний спектр динамічних процесів, що відбуваються на Сонці — від внутрішньої частини до зовнішньої геліосфери. В основі цих досліджень лежить магнітне поле, яке утворюється газовими потоками всередині Сонця і відіграє ключову роль у всіх динамічних процесах на Сонці. Шукаються відповіді на питання: Чому магнітне поле змінюється з одинадцятирічним циклом? Як магнітне поле створює різні структури на Сонці? Як корона нагрівається до температури в кілька мільйонів градусів? Розроблені інститутом прилади на борту космічних кораблів SOHO та Улісс дали принципово нові знання: вимірювання ультрафіолетового спектрометра SUMER на борту SOHO зіграли вирішальну роль у визнанні значення магнітного поля, а Улісс вперше виміряв тривимірну структуру сонячного вітру[6]. Ще однією важливою темою досліджень відділу Сонця і геліосфери є вплив на Землю змінної активності Сонця. Вчені інтенсивно працюють над проєктом STEREO, у якому два ідентичних космічних корабля відстежують розповсюдження збурень від Сонця до Землі з різних точок спостереження, що дозволяє передбачати потенційно небезпечні події. Фізичні процеси, пов'язані з виникненням і розвитком магнітних полів на Сонці, відбуваються в дуже малих ділянках простору і тому вимагають вимірювань з дуже високою роздільною здатністю. Телескоп Sunrise[en] на повітряній кулі, побудований під керівництвом Інституту Макса Планка та запущений у червні 2009 року, зміг розгледіти структури на поверхні Сонця розміром до 100 км. А місія Solar Orbiter, наблизившись до Сонця, досліджує магнітне поле та його вплив на різні шари сонячної атмосфери.

Планети і комети[ред. | ред. код]

Інститут розробляє наукові прилади, які літають з космічними кораблями на інші планети. Високоспеціалізовані камери досліджували супутник Сатурна Титан, аналізували поверхню Марса та досліджували хмари та вітри Венери. Мікрохвильові прилади визначають склад атмосфери, а інфрачервоні спектрометри досліджують геологічну структуру поверхні. Новий лазерний висотомір на борту BepiColumbo призначений для дослідження топографії Меркурія з точністю до метра. Інші прилади інституту ідентифікують атоми, електрони та пил, які рухаються навколо планет і впливають на їхні супутники.

Особливий інтерес становить вплив сонячного вітру на атмосферні гази. Теоретичні дослідження та комп'ютерне моделювання допомагають зрозуміти процеси як всередині планет, так і навколо них, а також інтерпретувати дані вимірювань. Моделі, розроблені в інституті, можуть описувати, наприклад, взаємодію атмосфери з сонячним вітром, динаміку атмосфери, генерацію земного магнітного поля за електричними струмами в залізному ядрі планети.

Також інститут має досвід в дослідженні комет. Головною подією стала камера, розроблена в інституті для космічного корабля Джотто, який у 1986 році зробив перші фотографії ядра комети. Особливою проблемою була розробка численних наукових інструментів для місії Розетта до комети Чурюмова-Герасименко, таких як камери, хімічні аналізатори та основні компоненти для посадкового модуля Філи. Інститут також створив камери для Dawn, — місії НАСА, запущеної в 2007 році до двох Церери та Вести[7].

Геліо- та астеросейсмологія[ред. | ред. код]

В Інституті Макса Планка знаходиться Німецький центр даних для Solar Dynamics Observatory, яка надала покращені дані про зв'язок між внутрішнім шаром Сонця та магнітною активністю в сонячній атмосфері на малих просторових і сасових масштабах. Особливо захоплюючою дослідницькою діяльністю в MPS є вивчення сейсмічних хвиль в околицях сонячних плям з метою дослідження підповерхневої структури сонячних плям у трьох вимірах. Геліосейсмологія сонячних плям вимагає моделювання поширення хвиль через магнітні структури, а цього можна досягти лише шляхом чисельного моделювання.

Наукові проєкти[ред. | ред. код]

Інститут керував або брав участь у багатьох міжнародних наукових проєктах, для яких він створював обладнання або проводив дослідження: Solar Orbiter, Solar Dynamics Observatory, STEREO, SOHO, Улісс, BepiColombo, ЕкзоМарс, Чандраян, Фенікс, Гершель, Dawn, Венера-експрес, SMART-1, SOFIA, Розетта, Марс-експрес, Кассіні, Cluster, Джотто[8].

Аспірантура[ред. | ред. код]

В інституті Макса Планка спільно з Геттінгенським університетом діє аспірантура під назвою Міжнародна дослідницька школа Макса Планка з наук про сонячну систему (International Max Planck Research School for Solar System Science, IMPRS). Аспірантура пропонує трирічний курс навчання з упором на наукові дослідження та охоплює всі дослідження Сонячної системи від малих тіл до планет і Сонця. Зазвичай в аспірантурі навчається близько 50 аспірантів, дві третини з них — з-за кордону.

Історія[ред. | ред. код]

Інститут в квітні 2006
Інститут Макса Планка приблизно за рік до переїзду з Ліндау, березень 2013

Інститут був заснований Вальтером Дімінгером[en] в 1934 році як станція спостереження за іоносферою на випробувальному полігоні Люфтваффе в Рехліні[de] в Мюріці. Після перейменування на «Центр радіопередач» у 1943 році та переїзду в Леоберсдорф у 1944 році інститут був об'єднаний з Інститутом Фраунгофера з Фрайбурга. Після війни комісія союзників вирішила перенести інститут до Ліндау[de], де вже існували будівлі Технічного університету Ганновера. Конвой прибув 2 і 3 березня 1946 року. Протягом 1948 року радіоінститут Товариства кайзера Вільгельма було передано від Товариства Фраунгофера до Товариства Макса Планка та в 1949 році перейменовано на «Інститут дослідження іоносфери». У 1950 році ВПС США оплатили будівництво іоносферної системи-ехолота. Потім з Вайзенау поблизу Равенсбурга до Ліндау був також переведений Інститут дослідження стратосфери Макса Планка, й об'єднаний інститут був 1957 року перейменований на Інститут аерономії Макса Планка.

Ерхард Кепплер став науковим керівником першого німецького супутника Azur (у співпраці з НАСА), і з ним у Ліндау була створена невелика група вчених, які працювали з супутниками[9]. Інститут також створив інструменти для зондів Геліос[en] у рамках іншого співробітництва між Німеччиною та НАСА.

Після виходу на пенсію Дімінгера в 1974 році напрямок досліджень перемістився з атмосфери на дослідження космосу, і в додальшому інститут взяв участь у багатьої космічних місій з дослідження Сонячної системи[10].

У 2004 році інститут було перейменовано на Інститут дослідження сонячної системи Макса Планка після того, як останній директор, який займався дослідженнями іоносфери та стратосфери, пішов у відставку, і в інституті залишилися дві основні групи — директора Самі Соланкі[en] з досліджень Сонця і геліосфери та Ульріха Хрістенсена з досліджень планет і комет.

З 2004 року інститут видає оглядовий журнал з відкритим доступом Living Reviews in Solar Physics.

Товариство Макса Планка вирішило перенести інститут ближче до Геттінгенського університету, створивши для нього нову будівлю поряд з фізичним факультетом університету[11]. Переїзд було завершено в лютому 2014 року, а церемонія відкриття відбулася 21 травня того ж року[12].

Директори інституту[ред. | ред. код]

Колишні директори (зліва направо): Ульріх Крістенсен, Лоран Гізон та Самі Соланкі

Назви інституту[ред. | ред. код]

  • 1934 Станція спостереження за іоносферою на випробувальному полігоні німецьких ВПС (Ionosphären-Beobachtungsstation bei der Erprobungsstelle der Luftwaffe)
  • 1942 Консультативний центр радіозв'язку (Zentralstelle für Funkberatung)
  • 1946 Інститут Фраунгофера для досліджень високих частот (Fraunhoferinstitut für Hochfrequenzforschung)
  • 1949 Інститут досліджень іоносфери Макса Планка (Max-Planck-Institut für Ionosphärenforschung)
  • 1956 Інститут фізики стратосфери та іоносфери імені Макса Планка (Max-Planck-Institut für Physik der Stratosphäre und der Ionosphäre)
  • 1957 Інститут аерономії Макса Планка (Max-Planck-Institut für Aeronomie)
  • 2004 Інститут дослідження сонячної системи Макса Планка (Max-Planck-Institut für Sonnensystemforschung)[23]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ https://idw-online.de/de/institution51
  2. ↑ Max-Planck-Institut für Sonnensystemforschung, Katlenburg-Lindau
  3. ↑ Department: Sun and Heliosphere. Процитовано 12 листопада 2022.
  4. ↑ Department: Planets and Comets. Процитовано 12 листопада 2022.
  5. ↑ Department: Solar and Stellar Interiors. Процитовано 12 листопада 2022.
  6. ↑ SOHO Instruments. NASA. Процитовано 12 листопада 2022.
  7. ↑ Dawn Spacecraft and Instruments. NASA. Архів оригіналу за 5 січня 2019. Процитовано 12 листопада 2022.
  8. ↑ MPS Projects and Research Teams.
  9. ↑ AZUR Satellite. Max Planck Institute for Extraterrestrial Physics. Процитовано 12 листопада 2022.
  10. ↑ H. U. Keller; C. Arpigny†; C. Barbieri; R. M. Bonnet; S. Cazesparallel; M. Coradini; C. B. Cosmovici; W. A. Delamere; W. F. Huebner (1986). First Halley Multicolour Camera imaging results from Giotto. Nature. 321 (6067s): 320—326. Bibcode:1986Natur.321..320K. doi:10.1038/321320a0.
  11. ↑ Sonnensystem-Forscher ziehen nach Göttingen.
  12. ↑ Max Planck Institute for Solar System Research – New building.
  13. ↑ Ehmert, A. (1964). In memoriam Julius Bartels. Space Science Reviews. 3 (1): 2—4. Bibcode:1964SSRv....3....2E. doi:10.1007/BF00226642.
  14. ↑ Dieminger, W. (1964). Julius Bartels. Die Naturwissenschaften. 51 (10): 229. Bibcode:1964NW.....51..229D. doi:10.1007/BF00641354.
  15. ↑ Year book Max Planck Society 2001: Walter E. Dieminger (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 3 березня 2010. Процитовано 20 квітня 2010.
  16. ↑ In Memoriam Walter E. Dieminger 1907–2000. Архів оригіналу за 7 серпня 2011. Процитовано 20 квітня 2010.
  17. ↑ Ehmert A.; Erbe H.; Pfotzer G.; Anger C.D.; Brown R.R. (1960). Observation of Solar Flare Radiation and Modulation Effects at Balloon altitudes, July 1959. J. Geophys. Res. 65 (9): 2685—2694. Bibcode:1960JGR....65.2685E. doi:10.1029/JZ065i009p02685.
  18. ↑ Pfotzer, G.; Ehmert, A.; Erbe, H.; Keppler, E.; Hultqvist, B.; Ortner, J. (1962). A Contribution to the Morphology of X-ray Bursts in the Auroral Zone Creator. J. Geophys. Res. 67 (2): 575—585. Bibcode:1962JGR....67..575P. doi:10.1029/JZ067i002p00575.
  19. ↑ S. M. Krimigis; T. P. Armstrong; W. I. Axford; C. O. Bostrom; C. Y. Fan; G. Gloeckler; L. J. Lanzerotti (1977). The Low Energy Charged Particle (LECP) experiment on the Voyager spacecraft. Space Science Reviews. 21 (3): 329—354. Bibcode:1977SSRv...21..329K. doi:10.1007/BF00211545.
  20. ↑ Kosch MJ, Hagfors T, Nielsen E (1998). A new digital all-sky imager experiment for optical auroral studies in conjunction with the Scandinavian twin auroral radar experiment. Review of Scientific Instruments. 69 (2): 578—584. Bibcode:1998RScI...69..578K. doi:10.1063/1.1148697.
  21. ↑ H. Balsiger; K. Altwegg; Bühler; J. Geiss; A. G. Ghielmetti; B. E. Goldstein; R. Goldstein; W. T. Huntress; W.-H. Ip (1986). Ion composition and dynamics at comet Halley. Nature. 321 (6067s): 330—334. Bibcode:1986Natur.321..330B. doi:10.1038/321330a0.
  22. ↑ Thorsten Kleine is New Director at MPS. www.mps.mpg.de (англ.). Процитовано 31 березня 2023.
  23. ↑ Max Planck Institute for Solar System Research – History.

Посилання[ред. | ред. код]

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Інститут_дослідження_Сонячної_системи_Макса_Планка&oldid=42132424