Комета

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Комета
Зображення
Астрономічний символ
CMNS: Комета у Вікісховищі
Комета С/1995 O1 (Гейла — Боппа). Спостереження 29 березня 1997 року в Пазині, Хорватія.

Комета — це мале тіло Сонячної системи, яке, проходячи поблизу Сонця, нагрівається та починає виділяти гази (цей процес називається дегазацією) . Це створює протяжну, гравітаційно незв'язану атмосферу або кому, що оточує ядро, а також хвіст газу та пилу. Ці явища зумовлені впливом сонячного випромінювання та сонячного вітру. Ядра комети мають розміри від кількох сотень метрів до десятків кілометрів і складаються з пухких скупчень льоду, пилу та дрібних кам'яних частинок. Діаметр коми може до 15 разів перевищувати діаметр Землі, тоді як хвіст може мати довжину понад одну астрономічну одиницю. Деякі комети можна побачити із Землі без допомоги телескопа, і вони можуть простягатися на небі дугою навіть до 30° (60 розмірів Місяця). Комети спостерігали та документували з давніх часів по всьому світу.

Комети зазвичай мають дуже ексцентричні еліптичні орбіти та широкий діапазон орбітальних періодів, що коливаються від кількох років до потенційно кількох мільйонів років. Короткоперіодичні комети зароджуються в поясі Койпера або пов'язаному з ним розсіяному диску, який лежить за орбітою Нептуна. Маса поясу Койпера оцінюється у 0,1 M⊕, він може містити 5-10 млрд комет та уламків[1]. Вважається, що довгоперіодичні комети зароджуються в хмарі Оорта — сферичній хмарі крижаних тіл, що тягнеться за межі поясу Койпера до середини відстані до найближчої зірки[2]. Загальна маса хмари Оорта оцінюється у 1-50 M⊕[1]. Довгоперіодичні комети починають рухатися до Сонця через гравітаційні збурення від найближчих зірок або через галактичний приплив. Появу комети називають апарицією.

Вироджені комети, які багато разів проходили близько до Сонця, втратили майже весь свій леткий лід і пил та можуть стати схожими на маленькі астероїди[3]. Вважається, що астероїди мають інше походження ніж комети, оскільки утворилися всередині орбіти Юпітера, а не в зовнішній частині Сонячної системи[4][5]. Однак відкриття комет головного поясу та активних малих планет- кентаврів розмило межу між астероїдами та кометами. На початку XXI століття відкриття деяких малих тіл з довгоперіодичними кометними орбітами, але характеристиками астероїдів внутрішньої Сонячної системи, було названо кометами Менкса . Вони все ще класифікуються як комети, наприклад C/2014 S3 (PANSTARRS)[6]. З 2013 по 2017 рік було знайдено 27 комет Менкса[7] .

Станом на листопад 2021 року, відомо про понад 4500 комет[8]. Однак це лише невелика частина загальної очікуваної популяції комет, оскільки вважається, що у Хмарі Оорта налічується близько трильйона кометоподібних тіл[9][10]. Неозброєним оком можна побачити в середньому одну комету на рік, хоча багато з них тьмяні та не видовищні[11]. Особливо яскраві комети називають «великими кометами».

Існують приклади космічних місій для вивчення комет, зокрема місія НАСА Діп Імпакт, яка протаранила поверхню комети Темпеля 1 для вивчення її внутрішньої структури, а також місія ЄКА Розетта до комети Чурюмова-Герасиенко, під час якої здійснено першу посадку на комету[12].

Анімація руху комети по еліптичній орбіті навколо зорі. Блакитним кольором позначено газовий хвіст, сірим — твердотілий хвіст.

Походження[ред. | ред. код]

Комети з'являються з периферії Сонячної системи, тому їхні орбіти постійно змінюються під впливом гравітації основних планет. Унаслідок цього деякі з комет переходять на близько-сонячні орбіти і Сонце знищує їх, коли вони наближаються до нього, інші крижані брили назавжди залишають Сонячну систему. Яскрава комета — одне з найцікавіших космічних явищ і завжди привертає увагу.

Вважають, що комети походять із хмари Оорта, розташованої на великій відстані від Сонця; вона складається із «решток», що залишилися після конденсації сонячної туманності. Зовнішні краї цієї хмари досить холодні для того, щоб вода існувала там у твердому (а не газоподібному) стані. Тіла, розташовані на закраїнах Сонячної системи, з правила, складаються з летких речовин (водяних, метанових та інших льодів), що випаровуються при підлітанні до Сонця.

Усього виявлено понад 400 короткоперіодичних комет[13]. З них близько 200 спостерігалося в більш ніж одному проходженні перигелію. Багато з них входить до так званих сімейств. Наприклад, приблизно 50 найбільш короткоперіодичнх комет (їхній повний оберт навколо Сонця триває 3—10 років) утворюють сімейство Юпітера. Дещо менші сімейства — Сатурна, Урана та Нептуна (до останнього, зокрема, належить знаменита комета Галлея).

Комети, що виринають із глибини космосу, виглядають як туманні об'єкти, за якими тягнеться хвіст довжина якого іноді сягає мільйонів кілометрів. Ядро комети — це тіло з твердих частинок і льоду, оповите туманною оболонкою, яка називається комою. Ядро діаметром у кілька кілометрів може мати навколо себе кому у 80 тис. км у поперечнику. Потоки сонячних променів вибивають частинки газу з коми і відкидають їх назад, витягаючи в довгий димчастий хвіст, який тягнеться за нею в просторі.

Яскравість комет дуже сильно залежить від їхньої відстані до Сонця. Лише дещиця з усіх наявних комет наближається до Сонця і Землі настільки, щоб їх можна було побачити неозброєним оком. Найпомітніші з них іноді називають «Великими кометами».

Астрономи пояснюють настільки різні форми кометних хвостів у такий спосіб. Матеріал, з якого складаються комети, має неоднаковий склад та властивості, тому й по-різному реагує на сонячне випромінювання. Таким чином, хвости космічних мандрівниць набувають різної форми.

Хвости комет різняться за довжиною та формою. У деяких комет вони тягнуться через усе небо. Наприклад, хвіст комети, що з'явилася в 1944 році, був завдовжки 20 млн км. А комета C/1680 V1 мала хвіст, що протягнувся на 240 млн км. Також були зафіксовані випадки відділення хвоста від комети.

Теорію хвостів і форм комет розробив наприкінці XIX століття російський астроном Федір Бредіхін (18311904). Йому ж належить і класифікація кометних хвостів, що використовувалася в тогочасній астрономії. Бредіхін запропонував відносити хвости комет до трьох основних типів: прямі та вузькі, направлені прямо від Сонця; широкі й трохи викривлені, що ухиляються від Сонця; короткі, сильно відхилені від центрального світила.

Не зважаючи на те що астероїди походять з іншого джерела, дуже старі комети, які втратили весь матеріал для випаровування, можуть дуже нагадувати їх.

Відкриття сотень гігантських комет, названих кентаврами, у зовнішній планетній системі за останні два десятиліття означає, що ці об'єкти представляють набагато більшу небезпеку для життя, ніж астероїди, як звітує команда астрономів[14].

Будова комет[ред. | ред. код]

Основні газові складові комет[15][16]

Атоми Молекули Іони
Н Н2O H2O+
О О2 H3O+
С С3 OH+
S CN CO+
Na СН CO2+
Fe СО CH+
Co HCN CN+
Ni CH3CN
H2CO
Комета Голмса (17P/Holmes) у 2007 році, праворуч блакитним видно іонізований газ.
Видимий хвіст може складатися з двох частин: газового і пилового

Як правило, комети складаються з «голови» — невеликого яскравого згустку-ядра, що оточена світлою туманною оболонкою (комою), яка складається з газу та пилу.

Тривале існування низки періодичних комет, що багаторазово пролітали поблизу Сонця, пояснюється незначною втратою речовини при кожному прольоті (через утворення пористого теплоізоляційного шару на поверхні ядер або наявності в ядрах тугоплавких речовин).

Ядро[ред. | ред. код]

Докладніше: Ядро комети

Ядро — тверда частина комети, що має порівняно невеликий розмір. Навколо ядра активної комети (при його наближенні до Сонця) утворюється кома.

Тверда, основна структура комети відома як ядро. Кометні ядра складаються з суміші каміння, пилу, водяного льоду, а також замерзлого вуглекислого газу, чадного газу, метану та аміаку[17]. Тому їх часто називають «брудними космічними сніжками» за моделлю Фреда Віппла[18]. Комети з більшим вмістом пилу отримали назву «крижані брудні кульки». Термін «крижані брудні кульки» виник після спостереження зіткнення комети 9P/Темпеля з зондом, надісланим місією NASA Deep Impact у липні 2005 року. Дослідження, проведені в 2014 році, показують, що комети схожі на «морозиво у фритюрі», оскільки їхня поверхня складається з щільного кристалічного льоду, змішаного з органічними сполуками, в той час як внутрішній лід холодніший і менш щільний[19].

Поверхня ядра зазвичай є сухою, пилоподібною та кам'янистою, а лід ховається під поверхневою корою товщиною в кілька метрів.

Ядра містять різноманітні органічні сполуки, які можуть включати метанол, ціанистий водень, формальдегід, етанол, етан і, можливо, більш складні молекули, такі як вуглеводні з довгими ланцюгами та амінокислоти[20][21] У 2009 році було підтверджено, що амінокислота гліцин була знайдена в кометному пилу, зібраному місією NASA Stardust[22]. У серпні 2011 року була опублікована доповідь, заснована на дослідженнях NASA метеоритів, знайдених на Землі, яка припускає, що компоненти ДНК і РНК (аденін, гуанін і пов'язані з ними органічні молекули) могли утворитися на астероїдах і кометах[23][24].

Зовнішні поверхні кометних ядер мають дуже низьке альбедо, що робить їх одними з тих об'єктів у Сонячній системі, що менше за будь-що відбивають сонячні промені. Космічний зонд Giotto виявив, що ядро комети Галлея (1P/Halley) відбиває близько чотирьох відсотків світла[25], яке падає на нього, а Deep Space 1 виявив, що поверхня комети Борреллі (19P/Borrelly) відбиває менше 3,0 %[25]; для порівняння, асфальт відбиває сім відсотків. Темний матеріал поверхні ядра може складатися зі складних органічних сполук. Сонячне нагрівання витісняє леткі сполуки, залишаючи важчі органічні сполуки, які, як правило, дуже темні, наприклад, дьоготь або видобувну нафту. Низька відбивна здатність поверхні комет змушує їх поглинати тепло, що призводить до процесів газовиділення[26].

Розміри ядер комет різняться. Спостерігалися ядра комет з радіусом до 30 кілометрів (19 миль)[27], але встановити їх точний розмір важко[28]. Ядро 322P/SOHO, ймовірно, має лише 100—200 метрів (330—660 футів) в діаметрі[29]. Відсутність виявлення менших комет, незважаючи на підвищену чутливість інструментів, змусила декого припустити, що існує реальна нестача комет, менших за 100 метрів (330 футів) в поперечнику[30]. За оцінками, відомі комети мають середню густину 0,6 г/см3 (0,35 унції/куб. дюйм)[31]. Через свою малу масу ядра комет не стають сферичними під дією власної гравітації і тому мають неправильну форму[32].

Приблизно шість відсотків навколоземних астероїдів вважаються вимерлими ядрами комет, які більше не виділяють газ[33], зокрема 14827 Гіпнос і 3552 Дон Кіхот.

Результати спостережень космічних апаратів Розетта і «Філи» показують, що ядро 67P/Чурюмова-Герасименко не має магнітного поля, що свідчить про те, що магнетизм, можливо, не відігравав ролі в ранньому утворенні планетезималей[34][35]. Крім того, спектрограф ALICE на Розетті визначив, що електрони (в межах 1 км (0,62 милі) над ядром комети) формуються внаслідок фотоіонізації молекул води сонячним випромінюванням, а не безпосередньо фотонами від Сонця, які, як вважалося раніше, відповідальні за деградацію молекул води і вуглекислого газу, що вивільняються з ядра комети в її кому[36][37]. Прилади на спусковому апараті «Філи» виявили на поверхні комети щонайменше шістнадцять органічних сполук, чотири з яких (ацетамід, ацетон, метил-ізоціанат і пропіональдегід) були вперше виявлені на кометах[38][39].

Властивості деяких комет
Назва Розміри, км Густина, г/см3 Маса, кг Джерело
Комета Галлея (1P/Halley) 15x8x8 0.6 3*1014 [40]
9P/Темпеля 7.6x4.9 0.62 7.9*1013 [31]
Комета Бореллі (19P/Borrelly) 8x4x4 0.3 2.0*1013 [31]
81P/Wild 5.5x4.0x3.3 0.6 2.3*1013 [31]

[41]

67P/Чурюмова-Герасименко 4.1x3.3x1.8 0.47 1.0*1013 [42]

[43]

Кома[ред. | ред. код]

Докладніше: Кома (астрономія)
Зображення Хаббла комети ISON незадовго до перигелію[44].
Комета Борреллі демонструє струмені, але не має поверхневого льоду.

Потоки пилу і газу, що при вивільненні утворюють навколо комети величезну і надзвичайно розріджену атмосферу, називаються «кома». Сила, що діє на комету під тиском світлового випромінювання і сонячного вітру, призводить до утворення величезного «хвоста», спрямованого в бік від Сонця[45].

Кома зазвичай складається з води та пилу, причому вода становить до 90 % летких речовин, які витікають з ядра, коли комета знаходиться в межах 3-4 астрономічних одиниць (450 000 000 до 600 000 000). км; 280 000 000 до 370 000 000 mi) Сонця[46]. Батьківська молекула Н2О руйнується головним чином через фотоліз та значно меншою мірою через фотоіонізацію, причому сонячний вітер відіграє незначну роль у руйнуванні води порівняно з фотохімією[46]. Більші частинки пилу залишаються вздовж орбітального шляху комети, тоді як менші частинки відштовхуються від Сонця до хвоста комети під впливом світлового тиску[47].

Хоча тверде ядро комети зазвичай не перевищує 60 кілометрів (37 миль) у поперечнику, кома може мати тисячі і мільйони кілометрів у поперечнику, іноді стаючи більшою за Сонце[48]. Наприклад, приблизно через місяць після спалаху в жовтні 2007 року комета 17P/Голмса на короткий час мала розріджену пилову атмосферу, більшу за Сонце[49]. Велика комета 1811 року мала кому діаметром приблизно з Сонце. Хоча кома може стати досить великою, її розмір може зменшитися, коли вона перетне орбіту Марса на відстані близько 1,5 астрономічних одиниць (220 000 000 км; 140 000 000 миль) від Сонця[50]. На цій відстані сонячний вітер стає достатньо сильним, щоб здувати газ і пил з коми, збільшуючи при цьому хвіст[51]. За спостереженнями, іонні хвости можуть простягатися на одну астрономічну одиницю (150 млн км) і більше[50].

І кома, і хвіст освітлюються Сонцем і можуть стати видимими, коли комета проходить через внутрішню частину Сонячної системи, пил безпосередньо відбиває сонячне світло, а гази світяться від іонізації[52]. Більшість комет занадто слабкі, щоб їх можна було побачити без допомоги телескопа, але кілька з них кожне десятиліття стають достатньо яскравими, щоб їх можна було побачити неозброєним оком[53]. Іноді комета може пережити величезний і раптовий викид газу і пилу, під час якого розмір комети на деякий час значно збільшується. Це сталося у 2007 році з кометою 17P/Голмса[54].

У 1996 році було виявлено, що комети випромінюють рентгенівське випромінювання[55]. Це дуже здивувало астрономів, адже рентгенівське випромінювання зазвичай асоціюється з дуже високотемпературними тілами. Рентгенівське випромінювання генерується взаємодією між кометами і сонячним вітром: коли високозаряджені іони сонячного вітру пролітають через кометну атмосферу, вони зіштовхуються з атомами і молекулами комет, «викрадаючи» один або кілька електронів з атома в процесі, який називається «обмін зарядом». Цей обмін або передача електрона іону сонячного вітру супроводжується його дезбудженням в основний стан іона шляхом випромінювання рентгенівських променів і фотонів далекого ультрафіолету[56].

Ударна хвиля[ред. | ред. код]

Ударні хвилі утворюються в результаті взаємодії сонячного вітру з кометною іоносферою, яка створюється внаслідок іонізації газів у комі. Коли комета наближається до Сонця, зростаюча швидкість газовиділення призводить до розширення коми, а сонячне світло іонізує гази в ній. Коли сонячний вітер проходить через цю іонну кому, виникає носовий удар.

Перші спостереження були зроблені у 1980-х і 1990-х роках, коли кілька космічних апаратів пролітали повз комети 21P/Джакобіні-Зіннера[57], 1P/Галлея і 26P/Грігга-Ск'єллерупа[58]. Тоді було виявлено, що поштовхи комет ширші і більш поступові, ніж різкі планетарні поштовхи, які спостерігаються, наприклад, на Землі. Всі ці спостереження були зроблені поблизу перигелію, коли поштовхи вже були повністю сформовані.

Космічний апарат «Розетта» спостерігав поштовх комети 67P/Чурюмова-Герасименко на ранній стадії розвитку поштовху, коли газовиділення збільшилося під час руху комети до Сонця. Цей молодий поглинаючий удар отримав назву «молодий поглинаючий удар». Поясний удар немовляти асиметричний і відносно відстані до ядра ширший, ніж повністю сформовані поштовхи[59].

Хвіст[ред. | ред. код]

Докладніше: Хвіст комети
Типовий напрямок хвостів під час руху комети по орбіті біля Сонця

У зовнішній частині Сонячної системи комети залишаються замороженими та неактивними, і їх надзвичайно важко або неможливо виявити із Землі через їхній малий розмір. Повідомлялося про статистичні виявлення неактивних ядер комет в поясі Койпера за результатами спостережень космічного телескопа Хаббла[60][61], але ці виявлення були поставлені під сумнів[62][63]. Коли комета наближається до внутрішньої частини Сонячної системи, сонячне випромінювання змушує леткі речовини всередині комети випаровуватися та витікати з ядра, несучи з собою пил. Незважаючи на те, що в хвості та комі зосереджено менше однієї мільйонної частки маси комети, майже 99,9 % світіння, що спостерігається під час проходження комети небом, походить саме з цих газових утворень. Справа в тому, що ядро ​​дуже компактне і має низьке альбедо (коефіцієнт відбиття)[64].

Потоки пилу та газу утворюють кожен свій окремий хвіст, спрямований у дещо різних напрямках. Хвіст пилу залишається на орбіті комети таким чином, що він часто утворює вигнутий хвіст, званий хвостом II типу або пиловим хвостом, склад якого схожий з астероїдним матеріалом сонячної системи, що з'ясувалося в результаті дослідження комети 81P/Wild (Вільда 2) космічним апаратом «Стардаст» («Зоряний пил»)[65]. Водночас хвіст іонів або хвіст I типу, що складається з газів, завжди спрямований прямо від Сонця. Оскільки сонячний вітер впливає на цей газ сильніше, ніж на пил, тому іоний хвіст слідує лініям магнітного поля, а не орбітальній траєкторії комети[66]. Іноді, наприклад, коли Земля проходить через площину орбіти комети, можна побачити антихвіст, спрямований у протилежний бік від хвостів іонів і пилу[67].

Спостереження антихвостів значно сприяло відкриттю сонячного вітру[68]. Іонний хвіст утворюється в результаті іонізації сонячним ультрафіолетовим випромінюванням частинок у комі. Після того, як частинки іонізуються, вони досягають сумарного позитивного електричного заряду, який, у свою чергу, створює «індуковану магнітосферу» навколо комети. Комета та її індуковане магнітне поле є перешкодою для частинок сонячного вітру, що летять назовні. Оскільки відносна орбітальна швидкість комети та сонячного вітру надзвукова, перед кометою в напрямку потоку сонячного вітру утворюється головна ударна хвиля. У цьому головному ударі великі концентрації кометних іонів (так звані «підбираючі іони») збираються та діють, щоб «завантажити» сонячне магнітне поле плазмою, так що силові лінії «драпіруються» навколо комети, утворюючи іонний хвіст[69].

Якщо навантаження іонного хвоста є достатнім, лінії магнітного поля стискаються разом до точки, де на деякій відстані вздовж іонного хвоста відбувається магнітне перез'єднання. Це призводить до «події відключення хвоста»[70]. Таке спостерігалося декілька разів, одна з подій була зареєстрована 20 квітня 2007 року, коли іонний хвіст комети Енке був повністю відірваний, коли комета проходила через корональний викид маси. Цю подію спостерігав космічний зонд STEREO[71].

У 2013 році вчені Європейського космічного агентства повідомили, що іоносфера планети Венера витікає назовні подібно до іонного хвоста, який витікає з комети за подібних умов[72][73].

Джет[ред. | ред. код]

Газові і снігові джети 103P/Hartley

Нерівномірне нагрівання може призвести до того, що новоутворені гази вирвуться зі слабкого місця на поверхні ядра комети, подібно до гейзера[74]. Ці потоки газу і пилу можуть змусити ядро обертатися і навіть розколотися на частини[74]. У 2010 році було виявлено, що сухий лід (заморожений вуглекислий газ) може живити струмені матеріалу, що витікає з ядра комети[75]. Інфрачервоні знімки Гартлі 2 показують, що такі струмені виходять і несуть із собою пилинки в кому[76].

Орбітальні характеристки[ред. | ред. код]

Короткоперіодичні комети[ред. | ред. код]

Короткоперіодичні комети зазвичай визначаються як такі, що мають орбітальний період менше 200 років[77]. Зазвичай вони обертаються більш-менш у площині екліптики в тому ж напрямку, що й планети[78]. Їхні орбіти зазвичай виводять їх в область зовнішніх планет в афелії; наприклад, афелій комети Галлея знаходиться трохи далі за орбіту Нептуна. Комети, чиї афелії знаходяться поблизу орбіти великої планети, називаються її «сім'єю»[79]. Вважається, що такі сім'ї виникають внаслідок того, що планета захоплює колишні довгоперіодичні комети на коротші орбіти[80].

На екстремальній межі короткого орбітального періоду комета Енке має орбіту, яка не досягає орбіти Юпітера, і відома як комета типу Енке. Короткоперіодичні комети з орбітальним періодом менше 20 років і малим нахилом (до 30 градусів) до екліптики називаються традиційними кометами родини Юпітера[81]. Ті, що подібні до Галлея, з періодами обертання від 20 до 200 років і нахилами від нуля до понад 90 градусів, називаються кометами типу Галлея[82][83]. Станом на 2023 рік було зареєстровано 70 комет типу Енке, 100 комет типу Галлея і 755 комет типу Койне[84]. Нещодавно відкриті комети головного поясу утворюють окремий клас, що обертається більш круговими орбітами в межах поясу астероїдів[85].

Оскільки їхні еліптичні орбіти часто наближають їх до планет-гігантів, комети зазнають подальших гравітаційних збурень[86]. Короткоперіодичні комети мають тенденцію до того, що їхні афелії збігаються з півосями планет-гігантів, причому найбільшою групою є родина Юпітера[81]. Зрозуміло, що комети, які приходять з хмари Оорта, часто зазнають сильного впливу гравітації планет-гігантів на свої орбіти внаслідок близького зближення. Юпітер є джерелом найбільших гравітаційних впливів, оскільки він більш ніж удвічі масивніший за всі інші планети разом узяті. Ці вплии можуть виводити довгоперіодичні комети на коротші орбіти[30][87].

Виходячи з їхніх орбітальних характеристик, вважається, що короткоперіодичні комети походять з кентаврів та поясу диска Койпера — диска об'єктів у транснептуновій області, тоді як джерелом довгоперіодичних комет вважається набагато віддаленіша сферична хмара Оорта (на честь голландського астронома Яна Гендрика Оорта, який висунув гіпотезу про її існування)[88][89]. Вважається, що величезні рої кометних тіл обертаються навколо Сонця в цих далеких регіонах по приблизно кругових орбітах. Іноді гравітаційний вплив зовнішніх планет (у випадку об'єктів поясу Койпера) або найближчих зір (у випадку об'єктів хмари Оорта) може вивести одне з цих тіл на еліптичну орбіту, яка спрямовує його всередину до Сонця, утворюючи видиму комету. На відміну від повернення періодичних комет, чиї орбіти встановлені попередніми спостереженнями, поява нових комет за цим механізмом є непередбачуваною[90]. Коли комети потрапляють на орбіту Сонця і безперервно тягнуться до зорі, з них втрачаються тонни речовини, що значно впливає на тривалість їхнього життя; чим більше втрачається, тим коротше вони живуть, і навпаки[91].

Орбіти комети Кохоутека (червона) і Землі (синя), що ілюструють високий ексцентриситет її орбіти та швидкий рух при наближенні до Сонця.

Довгоперіодичні комети[ред. | ред. код]

Довгоперіодичні комети мають дуже ексцентричні орбіти і періоди від 200 років до тисяч або навіть мільйонів років. Ексцентриситет, більший за 1 поблизу перигелію, не обов'язково означає, що комета покине Сонячну систему[92][93]. Наприклад, комета Макнота мала геліоцентричний коливальний ексцентриситет 1.000019 в епоху проходження перигелію в січні 2007 року, але пов'язана з Сонцем орбітою приблизно 92 600 років, тому що ексцентриситет падає нижче 1, коли вона віддаляється від Сонця. Майбутню орбіту довгоперіодичної комети правильно отримати, якщо обчислити коливальну орбіту в момент часу після виходу з планетної області та обчислити її відносно центру мас Сонячної системи. За визначенням довгоперіодичні комети залишаються гравітаційно пов'язаними з Сонцем; ті комети, які вилітають із Сонячної системи внаслідок близького проходження повз великі планети, вже не вважаються такими, що мають «періоди». Орбіти довгоперіодичних комет виводять їх далеко за межі зовнішніх планет в афелії, і площина їхніх орбіт не обов'язково лежить поблизу екліптики. Довгоперіодичні комети, такі як C/1999 F1 і C/2017 T2 (PANSTARRS), можуть мати відстань до афелія майже 70 000 а.о. (0,34 пк; 1,1 світловий рік) з орбітальним періодом близько 6 мільйонів років. Неперіодичні комети схожі на довгоперіодичні, оскільки вони мають параболічні або злегка гіперболічні траєкторії поблизу перигелію у внутрішній частині Сонячної системи. Однак гравітаційний вплив від планет-гігантів змушує їхні орбіти змінюватися. Одноразові комети мають гіперболічну або параболічну коливальну орбіту, яка дозволяє їм назавжди покинути Сонячну систему після одного прольоту повз Сонце[94][93].

Ранні спостереження виявили кілька справді гіперболічних (тобто неперіодичних) траєкторій, але це можна пояснити впливом від Юпітера. Комети з міжзоряного простору рухаються зі швидкостями того ж порядку, що й відносні швидкості зір поблизу Сонця (кілька десятків кілометрів на секунду). Коли такі об'єкти потрапляють у Сонячну систему, вони мають позитивну питому орбітальну енергію, що призводить до позитивної швидкості на нескінченності, і мають помітно гіперболічні траєкторії. Приблизний розрахунок показує, що на орбіті Юпітера може бути чотири гіперболічні комети на століття, плюс-мінус один, а можливо, і два порядки величини[95].

Вважається, що хмара Оорта оточує Сонячну систему. Для порівняння показано з поясом Койпера та поясом астероїдів.

Хмара Оорта та Хмара Гіллса[ред. | ред. код]

Вважається, що хмара Оорта займає величезний простір від 2 000 до 5 000 а.о. від Сонця[96]. Ця хмара охоплює небесні тіла, що починаються в центрі Сонячної системи — від Сонця, аж до зовнішніх меж поясу Койпера. Хмара Оорта складається з життєздатних матеріалів, необхідних для створення небесних тіл. Планети Сонячної системи існують лише завдяки планетезималям (шматкам залишкового простору, які сприяли утворенню планет), що були сконденсовані та сформовані під дією гравітації Сонця. Ексцентрик, зроблений з цих планетезималей, є причиною існування Хмари Оорта. За деякими оцінками, зовнішній край знаходиться на відстані від 100 000 до 200 000 а.о. (1,58 і 3,16 світлових років)[97]. Область може бути розділена на сферичну зовнішню хмару Оорта розміром 20 000-50 000 а.о. та пончикоподібну внутрішню хмару, хмару Хіллса, розміром 2 000-20 000 а.о[98]. Зовнішня хмара лише слабко пов'язана з Сонцем і є джерелом довгоперіодичних комет (і, можливо, комет типу Галлея), які потрапляють на орбіту Нептуна[99]. Внутрішня хмара Оорта, також відома як хмара Гіллса, названа на честь Джека Г. Гіллса, який припустив її існування у 1981 році[100]. Моделі передбачають, що внутрішня хмара повинна мати в десятки або сотні разів більше кометних ядер, ніж зовнішнє гало[100][101][102]; вона розглядається як можливе джерело нових комет, які поповнюють відносно неміцну зовнішню хмару, оскільки кількість останніх поступово виснажується. Хмара Гіллса пояснює подальше існування хмари Оорта через мільярди років[103].

Класифікація[ред. | ред. код]

Гравюра на дереві «Велика комета 1577»

Великі комети[ред. | ред. код]

Приблизно раз на десятиліття, комета стає достатньо яскравою, щоб будь-який спостерігач мав змогу помітити її, в наслідок чого, такі комети називають великими[104]. Зробити передбачення чи комета стане великою, як відомо, є складним завданням, оскільки численна кількість факторів може спричинити відхилення яскравості комети від її прогнозів щодо неї[105]. В цілому, якщо комета, що має велике й активне ядро, пролетить близько до Сонця й не буде затемнена ним, і при проведенні спостереженнь з Землі у час, коли вона найяскравіша, то у неї є шанс стати великою кометою. Однак, Комета Когоутека в 1973 році відповідала усім вищеназваним критеріям і очікувалося, що вона стане великою, але цього не сталося[106]. Тоді як Комета Веста, що з'явилася три роки пізніше, і очікування щодо якої були набагато нижче, якраз таки стала великою кометою[107].

Одним із відомих прикладів великих комет є Велика комета 1577 року. Вона пролетіла близько Землі як неперіодична комета[en] та спостерігалася багатьма дослідниками, такими як Тихо Браге та Такіюддин аш-Шамі. Спостереження цієї комети були призвели до кількох важливих знахідок для кометної науки.

Наприкінці 20-го століття спостерігався тривалий проміжок часу без появи будь-яких великих комет, після чого послідувала поява двох поспіль — комети Хякутаке в 1996 році, а потім комети Гейла—Боппа, яка досягла максимальної яскравості в 1997 році та була відкрита двома роками раніше. Першою великою кометою 21-го століття була C/2006 P1 (Макнота), яку дослідники спостерігали неозброєним оком у квітні 2007 року. Ця комета була найяскравішою за 40 років[108].

Навколосонячні комети[ред. | ред. код]

Навколосонячна комета — це комета, що проходить дуже близько до Сонця в перигелії, як правило — в межах кількох тисяч кілометрів[109]. Незважаючи на те, що малі навколосонячні комети можуть повністю випаруватися під час такого близького наближення до Сонця, то більші з них можуть кілька разів переживати прохід перигелію. Однак сильні приливні сили, які вони відчувають, часто призводять до їх розколу та фрагментації[110].

Близько 90 % навколосонячних планет, що спостерігалися за допомогою СОГО (СОнячна та Геліосферична Обсерваторія), належать до групи присонячних комет Крейца, які всі походять від однієї гігантської комети, яка розпалася на багато менших комет під час свого першого проходження через внутрішню частину Сонячної системи[111]. Решта містить кілька спорадичних комет, однак серед них виявлено ще чотири споріднені групи комет: групи Крахта, Крахта 2а, групи Марсдена та Мейєра. Обидві групи Марсдена та Крахта, мабуть, пов'язані з кометою 96P/Machholz, яка є джерелом двох метеорних потоків, Квадрантид та Арієтид[112].

Діаграма Ейлера про типи небесних тіл в Сонячній системі

Незвичайні комети[ред. | ред. код]

З тисяч відомих комет, деякі з них виявляють незвичайні властивості. Комета Енке (2P/Encke) рухається по орбіті, що знаходиться за межами поясу астероїдів близько орбіти планети Меркурій, тоді як комета 29P/Швассмана–Вахмана зараз рухається майже по круговій орбіті, що знаходиться повністю між орбітами Юпітера та Сатурна[113]. 2060 Хірон, чия нестабільна орбіта знаходиться між Сатурном і Ураном, спочатку класифікували як астероїд, поки не помітили його слабку кому[114]. Подібним чином комета комета Шумейкера-Леві 2[en] спочатку була позначена як астероїд 1990 UL3[115].

Найбільші комети[ред. | ред. код]

Найбільшою відомою періодичною кометою є 2006 Хірон діаметром в 200 км, яка кожні 50 років потрапляє в перигелій всередині орбіти Сатурна на відстані 8 а.о. Ймовірно, найбільшою відомою кометою хмари Оорта є комета Бернардінеллі-Бернштейна із діаметром в ≈150 км, яка не війде в перигелій до січня 2031 року, що знаходиться поблизу орбіти Сатурна на відстані 11 а.о. Також, за оцінками, комета 1729 року, що мала ≈100 км у діаметрі та досягла перигелію всередині орбіти Юпітера на відстані 4 а.о.

Кентаври[ред. | ред. код]

Зазвичай кентаври виявляють властивості як комет, так і астероїдів[116]. Кентаври можуть бути класифіковані як комети, такі як 60558 Ехекл та 166P/NEAT. 166P/NEAT була відкрита при виявленні своєї коми, тому вона класифікується як комета, незважаючи на свою орбіту, а 60558 Ехекл при свому відкритті була класифікована як комета, так і астероїд. Один із планів Кассіні передбачав відправити його до кентавра, але NASA вирішило замість цього знищити його[117].

Кінець життя комет[ред. | ред. код]

Виліт із Сонячної системи[ред. | ред. код]

Якщо комета рухається досить швидко, вона може покинути Сонячну систему. Такі комети мають гіперболічну траєкторію, тому їх називають гіперболічними кометами. Відомо, що сонячні комети вилітають тільки внаслідок гравітаційної взаємодії з іншим об'єктом у Сонячній системі, таким як Юпітер[118]. Прикладом цього є комета C/1980 E1, орбіта якої була змінена внаслідок близького проходження до Юпітера у 1980 році. Період обертання комети навколо Сонця оцінювався в 7,1 мільйонів років, однак внаслідок близького проходження до планети, орбіта комети змінилася, та стала гіперболічною[119]. Міжзоряні комети, такі як 1I/Оумуамуа та Міжзоряна комета Борисова, ніколи не оберталися навколо Сонця, тому для виліту із Сонячної системи їм не потрібна гравітація іншого тіла Сонячної системи.

Випаровування летких речовин[ред. | ред. код]

Комети сімейства Юпітера та довгоперіодичні комети згасають за дуже різними законами. Комети сімейства Юпітера активні протягом життя близько 10 000 років або близько тисячі періодів свого обертання, тоді як довгоперіодичні комети зникають набагато швидше. Лише 10 % довгоперіодичних комет переживають більше 50 прольотів до перигелію і лише 1 % з них переживають більше 2000 прольотів[120]. Згодом більша частина летючого матеріалу, що міститься в ядрі комети, випаровується, і комета перетворюється на невелику темну грудку каменю або щебеню, яка може нагадувати астероїд[121]. Деякі астероїди на еліптичних орбітах зараз ідентифікуються як вимерлі комети[122][123][124]. Приблизно 6 % навколоземних астероїдів вважаються ядрами вимерлих комет[120].

Руйнування та зіткнення[ред. | ред. код]

Ядро деяких комет може бути крихким, цей висновок підтверджується спостереженнями за розколом комет[125]. Значного кометного руйнування зазнала комета Шумейкерів-Леві 9, відкрита в 1993 році. Близьке зіткнення в липні 1992 року розбило цю комету на шматки, і протягом шести днів у липні 1994 року ці шматки падали в атмосферу Юпітера — вперше астрономи спостерігали зіткнення двох об'єктів у Сонячній системі[126][127]. Іншими прикладами комет, що розкололися, є Комета Біли, що розкололася в 1846 році та комета 73P/Schwassmann–Wachmann, що знаходилася в процесі руйнування з 1995 по 2006 рік[128].

Про перше спостереження руйнування комети повідомив грецький історик Ефор ще взимку 372—373 р. до н. е.[129]. Вважається, що комети розколюються внаслідок механічного впливу (удару), внутрішнього тиску газу або термічних процесів[130].

Комети 42P/Неуйміна і 53P/Ван Бісбурка, згідно припущень, є фрагментами батьківської комети. Чисельне інтегрування показало, що обидві комети були досить близько з Юпітером в січні 1850 року, і що до 1850 року їхні орбіти були майже ідентичними[131]. Сімейство комет Ліллера є ще однією групою комет, яка є результатом епізодів фрагментації, це сімейство складається з C/1988 A1 (Liller), C/1996 Q1 (Tabur), C/2015 F3 (SWAN), C/2019 Y1 (ATLAS), та C/2023 V5 (Леонард)[132][133].

Спостерігалося, як деякі комети розпадаються під час проходження перигелію, зокрема такі великі комети як Веста та Ікея-Секі. Комета Біли була одним із яскравих прикладів такого руйнування, коли вона розпалася на дві частини під час проходження через перигелій у 1846 році. Дві комети, що утворилися, були помічені окремо в 1852 році, але після цього їх не спостерігали. Натомість у 1872 та 1885 роках спостерігалися вражаючі метеорні дощі, коли комета мала б бути видимою. Незначний метеорний дощ Андромедиди відбувається щорічно в листопаді, і він виникає, коли Земля перетинає орбіту комети Біли[134].

Деякі комети мають більш вражаючий кінець існування — вони або падають на Сонце[135], або розбиваються об планету чи інше тіло. Зіткнення між кометами та планетами або супутниками були звичайним явищем у ранній Сонячній системі: наприклад, деякі з багатьох кратерів на Місяці могли бути спричинені зіткненнями з кометами. Нещодавнє зіткнення комети з планетою відбулося в липні 1994 року, коли комета Шумейкерів-Леві 9 розпалася на частини й зіткнулася з Юпітером[136].

Явища пов'язані з кометами[ред. | ред. код]

Зв'язок з метеоритними потоками[ред. | ред. код]

Оскільки комета нагрівається під час близьких до Сонця прольотів, виділення газів з її крижаних компонентів вивільняє тверді уламки, які занадто великі, щоб їх можна було знести тиском світла і сонячним вітром[137]. Коли Земля, проходячи по своїй орбіті, перетинає уламки комети, які складаються здебільшого з дрібних зерен кам'янистого матеріалу, на Землі спостерігається метеорний дощ. Більш щільні уламки створюють швидкі й інтенсивні метеорні дощі, а менш щільні уламки створюють довші та менш інтенсивні дощі. Як правило, щільність сліду уламків залежить від того, як давно батьківська комета вивільнила уламки[138][139]. Метеорний потік Персеїди, наприклад, відбувається щороку між 9 і 13 серпня, коли Земля перетинає орбіту комети Свіфта-Туттля. А комета Галлея, наприклад, є джерелом потоку Оріоніди, який спостерігається в жовтні[140][141].

Вплив на зародження життя на Землі[ред. | ред. код]

Багато комет і астероїдів зіткнулися із Землею на ранніх стадіях її існування. Багато вчених вважають, що комети, які бомбардували молоду Землю близько 4 мільярдів років тому, принесли величезну кількість води, яка зараз заповнює океани Землі, або, принаймні значну їх частину. Інші ж вчені ставлять під сумнів цю ідею[142]. Виявлення в кометах значної кількості органічних молекул, у тому числі поліциклічних ароматичних вуглеводнів[143], призвело до припущення, що комети чи метеорити могли принести на Землю передвісників життя або навіть саме життя[144]. У 2013 році було висунуто припущення, що зіткнення між кам'янистими та крижаними поверхнями, такими як комети, могло призвести до утворення, шляхом ударного синтезу, амінокислот, з яких складаються білки[145]. Швидкість, з якою комети входили в атмосферу, у поєднанні з величиною енергії, створеної після удару, дозволила меншим молекулам конденсуватися у більші макромолекули, які послужили основою для утворення життя на Землі.[146] У 2015 році вчені виявили значну кількість молекулярного кисню в газових викидах комети 67P, що свідчить про те, що ця молекула може зустрічатися частіше, ніж вважалося, і, отже, є меншим індикатором життя, ніж передбачалося раніше[147].

Є підозри, що зіткнення з кометами протягом тривалого періоду часу доставляло на Місяць значну кількість води, частина якої, можливо, збереглася у вигляді місячного льоду[148]. Вважається, що вплив комет і метеороїдів є причиною існування тектитів і австралітів[149].

Вивчення комет[ред. | ред. код]

Зображення комети Цезаря на римській монеті Октавіана Августа

Таблиця кількості відкритих комет по десятиліттях[ред. | ред. код]

Кількість відкритих комет по десятиліттях[150]
1800—1809 1810—1819 1820—1829 1830—1839 1840—1849 1850—1859 1860—1869 1870—1879 1880—1889 1890—1899
7 9 15 7 24 26 25 23 39 31
1900—1909 1910—1919 1920—1929 1930—1939 1940—1949 1950—1959 1960—1969 1970—1979 1980—1989 1990—1999
24 24 21 25 39 32 36 51 85 404
2000—2009 2010—2019 2020—2029 2030—2039 2040—2049 2050—2059 2060—2069 2070—2079 2080—2089 2090—2099
1541 531

Історія досліджень[ред. | ред. код]

Ранні уявлення та спостереження[ред. | ред. код]

Комета Галлея з'явилася в 1066 році перед битвою при Гастінгсі, зображення на гобелені з Байє.
Сторінка з трактату Тіхо Браге, що описує його геоцентричну точку зору на Велику комету 1577 року

Із стародавніх джерел відомо, що люди помічали комети протягом тисячоліть[151]. До XVI сторіччя комети зазвичай вважалися поганим знаком, провісницями смерті королів чи знатних людей, майбутніх катастроф, або навіть тлумачилися як напади іншопланетних істот на жителів Землі[152][153].

Аристотель (384—322 рр. до н. е.) був першим відомим вченим, який використовував різні теорії та факти спостережень для застосування послідовної, структурованої космологічної теорії комет. Він вважав, що комети були атмосферними явищами, оскільки вони могли з'являтися поза екліптикою та змінювати яскравість протягом кількох днів. Кометна теорія Арістотеля виникла на основі його спостережень і космологічної теорії про те, що все в космосі влаштовано в чіткій конфігурації[154]. Частиною цієї конфігурації був чіткий поділ між небесним і земним, та переконання, що комети тісно пов'язані з останнім. За Аристотелем, комети повинні бути всередині сфери Місяця та чітко відокремленими від неба. Також у 4 столітті до нашої ери Аполлоній Міндський підтримував ідею, що комети рухаються, як планети[155]. Арістотелівська теорія про комети продовжувала бути загальноприйнятою у Середньовіччі, незважаючи на кілька відкриттів, що заперечують її аспекти[156].

У 1 столітті нашої ери Сенека Молодший поставив під сумнів логіку Аристотеля щодо комет. Через їх регулярний рух і несприйнятливість до вітру вони не можуть бути атмосферними [157] і є більш постійними, ніж можна подумати через їхні короткі спалахи на небі. Він зазначив, що лише хвости прозорі, а отже схожі на хмари, і стверджував, що немає причин обмежувати їх орбіти екліптикою [157]. Критикуючи Аполлонія Міндського, Сенека стверджував: «Комета прорізає верхні області Всесвіту, а потім стає видимою, коли досягає найнижчої точки своєї орбіти»[158]. Хоча Сенека не створив власної суттєвої теорії[159], його аргументи викликали багато дискусій серед критиків Арістотеля в ХVI та XVII століттях[160].

У I столітті Пліній Старший вважав, що комети пов'язані з політичними заворушеннями і смертю[153]. Пліній розглядав комети як «людиноподібні», часто співставляючи їхні хвости з «довгим волоссям» або «довгою бородою»[161]. Його система класифікації комет за кольором і формою використовувалася протягом століть[162].

В Індії до VI століття астрономи вважали комети небесними тілами, які періодично з'являлися. Таку точку зору висловили в VI столітті астрономи Варахаміхіра та Бхадрабаху, а астроном X століття Бхаттотпала перерахував назви та обрахував приблизні періоди деяких комет, але невідомо, як були проведені ці обрахунки та наскільки вони точні[163][164].

У 1301 році італійський художник Джотто створив перше точне зображення комети. У своєму творі «Поклоніння волхвів» зображення Джотто комети Галлея на місці Віфлеємської зірки не матиме собі рівних за точністю аж до 19-го сторіччя і буде перевершено лише з винаходом фотографії[165].

Астрологічні тлумачення комет переважали аж до XV століття, незважаючи на початки сучасної астрономічної науки. Комети продовжували бути провісницями катастроф, як це видно в хроніках Люцернера Шилінга та в застереженнях папи Каллікста III[166]. У 1578 році німецький лютеранський єпископ Андреас Целіхіус визначив комети як «густий дим людських гріхів». …розпалений гарячим і полум'яним гнівом Верховного Небесного Судді ". Наступного року Андреас Дудіт заявив, що «якби комети були спричинені гріхами смертних, вони б ніколи не зникли з неба»[167].

Дослідження орбіт[ред. | ред. код]

Перші спроби виміряти паралакс комети Галлея були зроблені в 1456 році, але вимірювання були помилковими[168]. Регіомонтан був першим, хто спробував обчислити добовий паралакс, спостерігаючи Велику комету 1472 року . Його прогнози були не дуже точними, але вони були зроблені в надії оцінити відстань комети від Землі[169].

У XVI столітті Тихо Браге та Майкл Маестлін вимірявши паралакс Великої комети 1577 рокупродемонстрували, що комети повинні існувати поза атмосферою Землі[170]. У межах точності вимірювань це означало, що комета повинна знаходитися щонайменше в чотири рази далі ніж Місяць[171][153]. На основі спостережень 1664 року Джованні Бореллі записав довготу та широту комет, які він спостерігав, і припустив, що орбіти комет можуть бути параболічними[172]. У своїй книзі «Аналізатор» 1623 року Галілео Галілей відкинув теорію Браге про паралакс комет і стверджував, що вони можуть бути просто оптичною ілюзією, незважаючи на незначні особисті спостереження[173]. У 1625 році учень Маестліна Йоганн Кеплер підтвердив, що погляд Браге на кометний паралакс був правильним[173]. Крім того, у 1682 році математик Якоб Бернуллі опублікував трактат про комети.

У ранній новий період вивчалось астрологічне значення комет в медичних дисциплінах. Багато цілителів того часу вважали медицину та астрономію міждисциплінарними і використовували свої знання про комети та інші астрологічні знаки для діагностики та лікування пацієнтів[174].

Параболічна орбіта комети 1680 року в Началах Ньютона

Ісаак Ньютон у своїх «Математичних началах» 1687 року довів, що об'єкт, який рухається під дією сили тяжіння, повинен мати орбіту, яка має форму одного з конічних перетинів, та продемонстрував, що комети можуть мати параболічну орбіту, використовуючи як приклад комету 1680 року[175]. Він описує комети як компактні тверді тіла, що рухаються по нахиленій орбіті, а їхні хвости — як тонкі потоки пари, що випускаються їхніми ядрами при нагріванні Сонцем[153]. Він зазначив, що комети зазвичай з'являються поблизу Сонця, а отже, швидше за все, обертаються навколо нього[157]. Про їхню світність він заявив: «Комети сяють світлом Сонця, яке вони відбивають», а їхні хвости освітлюються «світлом Сонця, відбитим димом, що виникає з [коми]»[157].

У 1705 році Едмонд Галлей (1656—1742) застосував метод Ньютона до 23 кометних апарицій, які відбулися між 1337 і 1698 роками. Він зазначив, що три з них — комети 1531, 1607 і 1682 років — мали дуже схожі елементи орбіти, і він також зміг пояснити невеликі відмінності в їхніх орбітах з точки зору гравітаційних збурень, спричинених Юпітером і Сатурном. Упевнений, що ці три появи були трьома появами однієї комети, він передбачив, що вона з'явиться знову в 1758–59 роках[176]. Дата повернення комети спрогнозована Галлеєм була пізніше уточнена групою з трьох французьких математиків: Алексісом Клеро, Жозефом Лаландом і Ніколь-Рейн Лепо, які передбачили дату перигелію комети в 1759 році з точністю до місяця[177] [178]. Коли комета повернулася, як передбачалося, вона стала відомою як комета Галлея[179].

Розвиток фізичного розуміння[ред. | ред. код]

Ще у XVIII столітті деякі вчені висунули правильні гіпотези щодо фізичного складу комет. У 1755 році Іммануїл Кант у своїй «Універсальній історії природи» висунув гіпотезу про те, що комети утворилися з «первісної матерії» за межами відомих планет, яка збурюється гравітацією, потім рухається по орбіті із довільним нахилом і частково випаровується сонячним теплом, коли проходить поблизу перигелію[180]. У 1836 році німецький математик Фрідріх Вільгельм Бессель, спостерігаючи потоки пари під час появи комети Галлея в 1835 році, припустив, що реактивні сили випаровування матеріалу можуть бути достатньо великими, щоб істотно змінити орбіту комети, і він стверджував, що негравітаційні рухи комети Енке були результатом цього явища[153].

У ХІХ столітті астрономічна обсерваторія Падуї була центром спостережень за кометами. Під керівництвом Джованні Сантіні (1787—1877), а потім і Джузеппе Лоренцоні (1843—1914), ця обсерваторія була присвячена класичній астрономії, головним чином обчисленню орбіт нових комет і планет, з метою складання каталогу з майже десяти тисяч зірок. Оскільки вона розташована в північній частині Італії, спостереження з цієї обсерваторії були ключовими для встановлення важливих геодезичних, географічних і астрономічних розрахунків, таких як різниця довготи між Міланом і Падуєю, а також Падуєю і Фіуме[181]. У листуванні працівників обсерваторії, зокрема між Сантіні та іншим астрономом Джузеппе Тоальдо, згадувалося про важливість спостережень за орбітами комет і планет[182].

У 1950 році Фред Лоуренс Уіпл припустив, що комети не є скелястими об'єктами, що містять трохи льоду, а являють собою крижані об'єкти, які містять трохи пилу та каміння[183]. Ця модель «брудної сніжки» незабаром стала загальноприйнятою і, здавалося, була підтверджена спостереженнями космічних апаратів (зокрема зонда Джотто Європейського космічного агентства та радянських Вегa 1 і Вегa 2), які пролетіли через кому комети Галлея у 1986 році, сфотографували ядро та спостерігали струмені матеріалу, що випаровується[184].

22 січня 2014 року вчені Європейського космічного агентства повідомили про те, що вперше виявили водяну пару на карликовій планеті Церера, найбільшому об'єкті в поясі астероїдів[185]. Виявлення було зроблено за допомогою дальнього інфрачервоного діапазону космічної обсерваторії Гершеля[186]. Знахідка є несподіваною, оскільки комети, а не астероїди, як правило, вважаються такими, що «випускають струмені та шлейфи». За словами одного з учених, «межі між кометами та астероїдами стають все більш розмитими»[186]. 11 серпня 2014 року астрономи оприлюднили дослідження, вперше використовуючи телескоп ALMA, у якому детально описано розподіл HCN, HNC, H2CO, а також пил всередині ком комет C/2012 F6 (Леммон) і C/2012 S1 (ISON)[187][188].

Космічні дослідження[ред. | ред. код]

Комета Відвідання Примітки
Назва Рік відкриття Космічний апарат Дата Відстань зближення (км)
21P/Джакобіні — Ціннера 1900 «Міжнародний дослідник комет» 1985 7800 Проліт
Комета Галлея Відома з давніх часів (не пізніше 240 р. до н. е.[189]); періодичність появи відкрита у 1705 році «Вега-1» 1986 8889 Зближення
«Вега-2» 1986 8030 Зближення
«Суйсей» 1986 151000 Зближення
«Джотто» 1986 596 Зближення
26P/Грігга — Скьєллерупа 1902 «Джотто» 1992 200 Зближення
19P/Бореллі 1904 Deep Space 1 2001 Зближення
81P/Вільда 1978 «Стардаст» 2004 240 Зближення; повернення зразків на Землю
9P/Темпеля 1867 «Діп Імпакт» 2005 0 Зближення; зіткнення спеціального модуля (ударника) з ядром
103P/Хартлі 1986 «Діп Імпакт» 2010 700 Зближення
9P/Темпеля 1867 «Стардаст» 2011 181 Зближення
67P/Чурюмова — Герасименко 1969 «Розетта» 2014 0 Вихід на орбіту як квазісупутник; перша в історії м'яка посадка на комету (модуль «Філи»)

Докладніше уявлення про комети астрономи отримали завдяки успішним зближенням в 1986 до комети Галлея радянських космічних апаратів «Вега-1», «Вега-2» та європейського «Джотто». Прилади, встановлені на цих апаратах, передали на Землю зображення ядра комети й різноманітних відомостей про її оболонку. Виявилося, що ядро комети Галлея складається в основному зі звичайної криги (з невеликими вкрапленнями вуглекислих і метанових льодів), а також пилових часток. Саме вони утворюють оболонку комети, а з наближенням її до Сонця частина з них — під тиском сонячного вітру — переходить у хвіст. Ядро комети Галлея має неправильну форму; його розміри дорівнюють кільком кілометрам: 14 — у довжину, 7,5 — у ширину; обертається ядро навколо своєї осі, що майже перпендикулярно площині орбіти комети. Період обертання дорівнює 53 години[190].

Ядро комети Темпеля 1 (фото апарату «Діп імпакт»)

У 2005 році космічний апарат НАСА Діп Імпакт наблизився до комети Темпеля 1, і за допомогою апарату Імпактор, що відділився від основного КА, на величезній швидкості 10,3 км/с (37 000 км/год) зіштовхнувся з кометою, протаранив комету та передав зображення її поверхні[191]. Обробка даних, отриманих при спостереженні цього зіткнення, показала, що речовина верхнього шару комети сильно відрізнялась від очікуваної. Вважалося, що її ядро являє собою величезну брилу льоду із вкрапленням кам'яних гірських порід, у вигляді дрібних уламків. Насправді виявилося, що ядро комети складається з дуже пухкого матеріалу, що нагадує навіть не купу каменів, а величезну брилу пилу, пори в якому становлять 80 %.

Коли відбулося зіткнення зонда з ядром комети, то викинута речовина злетіла вузьким високим стовпом. Таке можливо лише при дуже пухкому й легкому ґрунті. Результати цього ефектного експерименту в космосі привели до появи нової моделі будови ядра комет. У минулому ядро вважали забрудненою сніжною кулею або засніженою кам'яною брилою, а тепер його розглядають як досить пухке тіло, трохи подовженої форми, що складається з пилу. Залишається незрозумілим, як у такій «пухнатій» субстанції можуть зберігатися кратери, пагорби й різкі уступи поверхні, які чітко видні на знімках ядра комети Темпеля-1, отриманих як із самої станції Deep Impact, так і з ударного апарата, що передав останні зображення незадовго до зіткнення. На цих докладних знімках видно, що поверхня не згладжена й не покрита пилом — вона має досить виразні, різкі форми рельєфу й виглядає приблизно так само, як поверхня Місяця, — з безліччю кратерів і невеликих пагорбів[192].

Також в історію увійшла місія Європейського космічного агентства до комети Чурюмова-Герасименко, яка була відкрита в 1969 році співробітником Київського університету Климом Івановичем Чурюмовим та аспіранткою Світланою Іванівною Герасименко. Цей новий етап у вивченні комет почався в 2004 році із запуску зонду Розетта. Віе став першиштучним супутником комети і приблизно два роки рухався разом з нею, фіксуючи відомості про те, як у міру наближення до Сонця нагрівається поверхня кометного ядра, викидаючи речовину, з якого виникає й виростає газово-пиловий хвіст[193].

Станція підійшла до комети у 2014, коли вона була далеко від Сонця та ще не мала хвоста. Потім від станції відділився невеликий посадковий модуль Філа і вперше в історії здійснив посадку на кометне ядро. Процес посадки на комету схожий скоріше на стикування космічних апаратів, а не на приземлення. Швидкість посадкового модуля зменшується до 0,7 м/с, що менше швидкості пішохода. Адже сила тяжіння на кометному ядрі, діаметр якого дорівнює 5 км, зовсім невелика, і апарат може просто відскочити від поверхні назад у космос, якщо буде рухатися занадто швидко. Після зіткнення з кометою посадковий модуль прикріпився «сухопутним якорем», що нагадує гарпун. Надалі «якір» удержував його на кометі, коли той почав буріння поверхні мініатюрною буровою установкою. Отриманий зразок речовини проаналізований міні-лабораторією, що перебував усередині модуля Філа. Відеокамера, установлена зовні, показала ландшафт кометного ядра й те, що відбувається на ньому при викидах газових струменів з надр. Настільки докладна інформація надійшла вперше й дає пояснення тому, як улаштовано і з чого складається кометне ядро[194].

Комети і планети[ред. | ред. код]

Маса комети приблизно в мільярд разів менша за масу Землі (5,9737×1025 кг), а щільність речовини хвостів комет наближається до нуля. Хвости «небесних гостей» майже не впливають на планети Сонячної системи. У травні 1910 Земля проходила крізь хвіст комети Галлея, ніяких пов'язаних з цим змін на планеті та в русі планети не відмічено.

Зіткнення великої комети з планетою призводить до великомасштабних наслідків в атмосфері, магнітосфері, кліматі останньої. Гарним і досить якісно дослідженим прикладом такого зіткнення було зіткнення уламків комети Шумейкерів — Леві 9 з Юпітером в липні 1994 року. Ця комета підійшла занадто близько до Юпітера й була попросту розірвана його гравітаційним полем на 23 фрагменти розміром до 2 км. Ці уламки, розтягнувшись в одну лінію 1,1 млн км (це втроє більше, ніж від Землі до Місяця), продовжували свій політ назустріч Юпітерові, поки не зіштовхнулися з ним. Цілий тиждень, з 16 по 22 липня 1994 року, тривав кометопад. Один за одним відбувалися гігантські спалахи, коли черговий уламок комети входив в атмосферу Юпітера з гігантською швидкістю 64 км/с (230 тисяч км/год). У процесі падіння порушення в структурі радіаційних поясів навколо планети досягли такого ступеня, що над Юпітером з'явилося дуже інтенсивне полярне сяйво

Комети в культурі[ред. | ред. код]

Зображення комет у масовій культурі міцно вкорінене в давній західній традиції розглядати комети як провісників загибелі та як ознаки змін[195]. Одна тільки комета Галлея викликала безліч сенсаційних публікацій різного роду при кожній своїй повторній появі. Було особливо відзначено, що народження та смерть деяких видатних людей збіглися з окремими появами комети, наприклад, з письменниками Марком Твеном (який правильно припустив, що він «піде з кометою» у 1910 році)[195] та Юдорою Велті, життю якого Мері Чапін Карпентер присвятила пісню " Halley Came to Jackson "[195].

У минулі часи яскраві комети часто викликали паніку та істерику серед населення, оскільки вважалися поганою прикметою. Ще під час проходження комети Галлея в 1910 році, Земля пройшла крізь хвіст комети, і помилкові повідомлення в газетах викликали побоювання, що ціан у хвості може отруїти мільйони[196], тоді як поява комети Гейла-Боппа в 1997 році спровокувала масове самогубство культу Небесних воріт[197].

У науковій фантастиці зіткнення з кометами зображувалося як загроза, яку подолано технологіями та героїзмом (як у фільмах 1998 року Зіткнення з безоднею та Aрмагеддон), або як тригер глобального апокаліпсису (Молот Люцифера, 1979) чи зомбі (Ніч комети, 1984)[198]. В анімаційному серіалі Аватар: Останній захисник зображено вигадану комету Созіна, яка проходить поблизу Землі кожні сто років та наділяє магів Вогню надзвичайною силою[199].

У романі Жуля Верна « На кометі» група людей опинилася на кометі, що обертається навколо Сонця, а велика космічна експедиція з екіпажем відвідує комету Галлея в романі сера Артура К. Кларка «2061: Третя Одіссея»[200].

Див. також[ред. | ред. код]

Структура комет[ред. | ред. код]

Виноски[ред. | ред. код]

  1. а б Stern, S.A. The evolution of comets in the Oort cloud and Kuiper belt // Nature. — 2003. — Вип. 424. — № 6949. — С. 639–642.
  2. Randall, Lisa (2015). Dark Matter and the Dinosaurs: The Astounding Interconnectedness of the Universe. New York: Ecco/HarperCollins Publishers. с. 104—105. ISBN 978-0-06-232847-2.
  3. What is the difference between asteroids and comets. Rosetta's Frequently Asked Questions. European Space Agency. Процитовано 30 липня 2013.
  4. What Are Asteroids And Comets. Near Earth Object Program FAQ. NASA. Архів оригіналу за 28 червня 2004. Процитовано 30 липня 2013.
  5. Ishii, H. A. та ін. (2008). Comparison of Comet 81P/Wild 2 Dust with Interplanetary Dust from Comets. Science. 319 (5862): 447—50. Bibcode:2008Sci...319..447I. doi:10.1126/science.1150683. PMID 18218892.
  6. JPL Small-Body Database Browser C/2014 S3 (PANSTARRS).
  7. Stephens, Haynes та ін. (October 2017). Chasing Manxes: Long-Period Comets Without Tails. AAA/Division for Planetary Sciences Meeting Abstracts. 49 (49). 420.02. Bibcode:2017DPS....4942002S.
  8. Comets Discovered. Minor Planet Center. Процитовано 27 квітня 2021.
  9. Erickson, Jon (2003). Asteroids, Comets, and Meteorites: Cosmic Invaders of the Earth. The Living Earth. New York: Infobase. с. 123. ISBN 978-0-8160-4873-1.
  10. Couper, Heather та ін. (2014). The Planets: The Definitive Guide to Our Solar System. London: Dorling Kindersley. с. 222. ISBN 978-1-4654-3573-6.
  11. Licht, A. (1999). The Rate of Naked-Eye Comets from 101 BC to 1970 AD. Icarus. 137 (2): 355—356. Bibcode:1999Icar..137..355L. doi:10.1006/icar.1998.6048.
  12. Touchdown! Rosetta's Philae Probe Lands on Comet. European Space Agency. 12 листопада 2014. Процитовано 11 грудня 2017.
  13. База даних НАСА. Архів оригіналу за 20 Серпня 2011. Процитовано 11 Лютого 2010.
  14. Royal Astronomical Society (RAS). «Giant comets could pose danger to life on Earth.» ScienceDaily. 22 December 2015. ScienceDaily [Архівовано 24 Грудня 2015 у Wayback Machine.]
  15. Комета [Архівовано 10 Вересня 2017 у Wayback Machine.] | Энциклопедия «Кругосвет»
  16. Гнедин Ю. Н. Астрономические наблюдения кометы века: новые, неожиданные результаты. Архів оригіналу за 10 Вересня 2017. Процитовано 9 Вересня 2017.
  17. Greenberg, J. Mayo (1998). Making a comet nucleus. https://ui.adsabs.harvard.edu/abs/1998A%26A...330..375G/abstract. Bibcode:1998A&A...330..375G.
  18. Comets: Dirty Snowballs in Space. web.archive.org. 29 січня 2013. Процитовано 26 квітня 2024.
  19. Joseph Johnson, letter, to Eleazar Wheelock, 1768 February 10. 2015. doi:10.1349/ddlp.625. Процитовано 26 квітня 2024.
  20. Meech, Karen (24 травня 1997). 1997 Apparition of Comet Hale-Bopp What We Can Learn from Bright Comets. psrd.hawaii.edu (англ.).
  21. Stardust - NASA's Comet Sample Return Mission. solarsystem.nasa.gov. Процитовано 26 квітня 2024.
  22. Elsila, J. E.; Glavin, D. P.; Dworkin, J. P. (1 жовтня 2009). Cometary glycine detected in samples returned by Stardust. Meteoritics and Planetary Science. Т. 44. с. 1323—1330. doi:10.1111/j.1945-5100.2009.tb01224.x. ISSN 1086-9379. Процитовано 26 квітня 2024.
  23. Callahan, Michael P.; Smith, Karen E.; Cleaves, H. James; Ruzicka, Josef; Stern, Jennifer C.; Glavin, Daniel P.; House, Christopher H.; Dworkin, Jason P. (23 серпня 2011). Carbonaceous meteorites contain a wide range of extraterrestrial nucleobases. Proceedings of the National Academy of Sciences (англ.). Т. 108, № 34. с. 13995—13998. doi:10.1073/pnas.1106493108. ISSN 0027-8424. PMC 3161613. PMID 21836052. Процитовано 26 квітня 2024.{{cite news}}: Обслуговування CS1: Сторінки з PMC з іншим форматом (посилання)
  24. NASA - NASA Researchers: DNA Building Blocks Can Be Made in Space. web.archive.org. 26 квітня 2020. Процитовано 26 квітня 2024.
  25. а б Weaver, H. A.; Feldman, P. D.; A'Hearn, M. F.; Arpigny, C.; Brandt, J. C.; Festou, M. C.; Haken, M.; McPhate, J. B.; Stern, S. A. (28 березня 1997). The Activity and Size of the Nucleus of Comet Hale-Bopp (C/1995 O1). Science (англ.). Т. 275, № 5308. с. 1900—1904. doi:10.1126/science.275.5308.1900. ISSN 0036-8075. Процитовано 26 квітня 2024.
  26. Hanslmeier, Arnold (2009). Habitability and cosmic catastrophes. Advances in astrobiology and biogeophysics. Berlin: Springer. ISBN 978-3-540-76944-6.
  27. Fernández, Yanga R. (1 жовтня 2000). The Nucleus of Comet Hale-Bopp (C/1995 O1): Size and Activity. Earth, Moon, and Planets (англ.). Т. 89, № 1. с. 3—25. doi:10.1023/A:1021545031431. ISSN 1573-0794. Процитовано 26 квітня 2024.
  28. Jewitt, David (April 2003). The Cometary Nucleus (англ.). Department of Earth and Space Sciences, UCLA. Процитовано 26 квітня 2024.
  29. SOHO's new catch: its first officially periodic comet. www.esa.int (англ.). Процитовано 26 квітня 2024.
  30. а б Sagan, Carl; Druyan, Ann (6 липня 2011). Comet (англ.). Random House Publishing Group. ISBN 978-0-307-80105-0.
  31. а б в г Britt, D. T.; Consolmagno, G. J.; Merline, W. J. (1 березня 2006). Small Body Density and Porosity: New Data, New Insights. с. 2214. Процитовано 26 квітня 2024.
  32. Veverka, J. (1 січня 1984). Planetary geology in the 1980s (англ.). Процитовано 26 квітня 2024.
  33. Whitman, Kathryn; Morbidelli, Alessandro; Jedicke, Robert (1 липня 2006). The size–frequency distribution of dormant Jupiter family comets. Icarus. Т. 183, № 1. с. 101—114. doi:10.1016/j.icarus.2006.02.016. ISSN 0019-1035. Процитовано 26 квітня 2024.
  34. Rosetta and Philae find comet not magnetised. www.esa.int (англ.). Процитовано 26 квітня 2024.
  35. Schiermeier, Quirin (14 квітня 2015). Rosetta's comet has no magnetic field. Nature (англ.). doi:10.1038/nature.2015.17327. ISSN 1476-4687. Процитовано 26 квітня 2024.
  36. https://www.jpl.nasa.gov. NASA Instrument on Rosetta Makes Comet Atmosphere Discovery. NASA Jet Propulsion Laboratory (JPL) (амер.). Процитовано 26 квітня 2024.
  37. Feldman, Paul D.; A'Hearn, Michael F.; Bertaux, Jean-Loup; Feaga, Lori M.; Parker, Joel Wm.; Schindhelm, Rebecca; Steffl, Andrew J.; Stern, S. Alan; Weaver, Harold A. (1 листопада 2015). Measurements of the near-nucleus coma of comet 67P/Churyumov-Gerasimenko with the Alice far-ultraviolet spectrograph on Rosetta. Astronomy and Astrophysics. Т. 583. с. A8. doi:10.1051/0004-6361/201525925. ISSN 0004-6361. Процитовано 26 квітня 2024.
  38. Science on the surface of a comet. www.esa.int (англ.). Процитовано 26 квітня 2024.
  39. Bibring, J.-P.; Taylor, M. G. G. T.; Alexander, C.; Auster, U.; Biele, J.; Finzi, A. Ercoli; Goesmann, F.; Klingelhoefer, G.; Kofman, W. (31 липня 2015). Philae's First Days on the Comet. Science (англ.). Т. 349, № 6247. с. 493—493. doi:10.1126/science.aac5116. ISSN 0036-8075. Процитовано 26 квітня 2024.
  40. Sagdeev, R. Z.; Elyasberg, P. E.; Moroz, V. I. (1988-01). Is the nucleus of comet Halley a low density body?. Nature (англ.). Т. 331, № 6153. с. 240—242. doi:10.1038/331240a0. ISSN 1476-4687. Процитовано 26 квітня 2024.
  41. Comet 81P/Wild 2 - Explore the Cosmos | The Planetary Society. web.archive.org. 6 січня 2009. Процитовано 26 квітня 2024.
  42. Comet vital statistics. www.esa.int (англ.). Процитовано 26 квітня 2024.
  43. Determining the mass of comet 67P/C-G – Rosetta – ESA's comet chaser (амер.). Процитовано 26 квітня 2024.
  44. Hubble's Last Look at Comet ISON Before Perihelion. European Space Agency. 19 November 2013. Процитовано 20 November 2013.
  45. Clay Sherrod, P. & Koed, Thomas L. (2003). A Complete Manual of Amateur Astronomy: Tools and Techniques for Astronomical Observations. Courier Corporation. с. 66. ISBN 978-0-486-15216-5.
  46. а б Combi, Michael R. та ін. (2004). Gas dynamics and kinetics in the cometary coma: Theory and observations (PDF). Comets II: 523. Bibcode:2004come.book..523C. doi:10.2307/j.ctv1v7zdq5.34. Архів (PDF) оригіналу за 15 березня 2007.
  47. Morris, Charles S. Comet Definitions. Michael Gallagher. Процитовано 31 August 2013.
  48. Lallement, Rosine та ін. (2002). The Shadow of Comet Hale–Bopp in Lyman-Alpha. Earth, Moon, and Planets. 90 (1): 67—76. Bibcode:2002EM&P...90...67L. doi:10.1023/A:1021512317744.
  49. Jewitt, David. The Splintering of Comet 17P/Holmes During a Mega-Outburst. University of Hawaii. Процитовано 30 August 2013.
  50. а б Kronk, Gary W. The Comet Primer. Gary W. Kronk's Cometography. Архів оригіналу за 17 May 2011. Процитовано 30 August 2013.
  51. Kronk, Gary W. The Comet Primer. Gary W. Kronk's Cometography. Архів оригіналу за 17 May 2011. Процитовано 30 August 2013.
  52. Brinkworth, Carolyn & Thomas, Claire. Comets. University of Leicester. Процитовано 31 July 2013.
  53. Pasachoff, Jay M (2000). A field guide to the stars and planets. Houghton Mifflin. с. 75. ISBN 978-0-395-93432-6.
  54. Jewitt, David. Comet Holmes Bigger Than The Sun. Institute for Astronomy at the University of Hawaii. Процитовано 31 July 2013.
  55. Lisse, C. M. та ін. (1996). Discovery of X-ray and Extreme Ultraviolet Emission from Comet C/Hyakutake 1996 B2. Science. 274 (5285): 205. Bibcode:1996Sci...274..205L. doi:10.1126/science.274.5285.205.
  56. Lisse, C. M. та ін. (2001). Charge Exchange-Induced X-Ray Emission from Comet C/1999 S4 (LINEAR). Science. 292 (5520): 1343—8. Bibcode:2001Sci...292.1343L. doi:10.1126/science.292.5520.1343. PMID 11359004.
  57. Gringauz, K. I. та ін. (15 May 1986). First in situ plasma and neutral gas measurements at comet Halley. Nature. 321: 282—285. Bibcode:1986Natur.321..282G. doi:10.1038/321282a0.
  58. Neubauer, F. M. та ін. (February 1993). First results from the Giotto magnetometer experiment during the P/Grigg-Skjellerup encounter. Astronomy & Astrophysics. 268 (2): L5—L8. Bibcode:1993A&A...268L...5N.
  59. Gunell, H. та ін. (November 2018). The infant bow shock: a new frontier at a weak activity comet (PDF). Astronomy & Astrophysics. 619. L2. Bibcode:2018A&A...619L...2G. doi:10.1051/0004-6361/201834225. Архів (PDF) оригіналу за 30 квітня 2019.
  60. Cochran, Anita L.; Levison, Harold F.; Stern, S. Alan; Duncan, Martin J. (1 грудня 1995). The Discovery of Halley-sized Kuiper Belt Objects Using the Hubble Space Telescope. The Astrophysical Journal. Т. 455. с. 342. doi:10.1086/176581. ISSN 0004-637X. Процитовано 27 квітня 2024.
  61. Cochran, Anita L.; Levison, Harold F.; Tamblyn, Peter; Stern, S. Alan; Duncan, Martin J. (10 серпня 1998). The Calibration of the [ITAL]Hubble Space Telescope[/ITAL] Kuiper Belt Object Search:Setting the Record Straight. The Astrophysical Journal. Т. 503, № 1. с. L89—L93. doi:10.1086/311515. Процитовано 27 квітня 2024.
  62. Brown, Michael E.; Kulkarni, Shrinivas R.; Liggett, Timothy J. (20 листопада 1997). An Analysis of the Statistics of the [ITAL]Hubble Space Telescope[/ITAL] Kuiper Belt Object Search. The Astrophysical Journal. Т. 490, № 1. с. L119—L122. doi:10.1086/311009. Процитовано 27 квітня 2024.
  63. Jewitt, David; Luu, Jane; Chen, Jun (1 вересня 1996). The Mauna Kea-Cerro-Tololo (MKCT) Kuiper Belt and Centaur Survey. The Astronomical Journal. Т. 112. с. 1225. doi:10.1086/118093. ISSN 0004-6256. Процитовано 27 квітня 2024.
  64. Комета. Энциклопедия Кругосвет. Универсальная научно-популярная онлайн-энциклопедия (рос.). Процитовано 28 квітня 2024.
  65. 81P/Wild (Wild 2) - NASA Science. science.nasa.gov (амер.). Процитовано 28 квітня 2024.
  66. Kenneth R. Lang (2011). The Cambridge Guide to the Solar System (англ.). Cambridge University Press. с. 422. ISBN 978-1-139-49417-5.
  67. Nemiroff, R.; Bonnell, J., eds. (29 червня 2013). PanSTARRS: The Anti Tail Comet. Astronomy Picture of the Day (англ.). Процитовано 28 квітня 2024.
  68. Biermann, L. (1 березня 1963). The plasma tails of comets and the interplanetary plasma. Space Science Reviews (англ.). Т. 1, № 3. с. 553—553. doi:10.1007/BF00225271. ISSN 1572-9672. Процитовано 28 квітня 2024.
  69. Carroll, Bradley W.; Ostlie, Dale A. (1996). An introduction to modern astrophysics. Reading, Mass: Addison-Wesley Pub. с. 864—874. ISBN 978-0-201-54730-6.
  70. Carroll, Bradley W.; Ostlie, Dale A. (1996). An introduction to modern astrophysics. Reading, Mass: Addison-Wesley Pub. с. 864—874. ISBN 978-0-201-54730-6.
  71. Eyles, C. J.; Harrison, R. A.; Davis, C. J.; Waltham, N. R.; Shaughnessy, B. M.; Mapson-Menard, H. C. A.; Bewsher, D.; Crothers, S. R.; Davies, J. A. (1 лютого 2009). The Heliospheric Imagers Onboard the STEREO Mission. Solar Physics (англ.). Т. 254, № 2. с. 387—445. doi:10.1007/s11207-008-9299-0. ISSN 1573-093X. Процитовано 28 квітня 2024.
  72. The European Space Agency (29 січня 2013). When a planet behaves like a comet (англ.). Процитовано 28 квітня 2024.
  73. Kramer, Miriam (30 січня 2013). Venus Can Have 'Comet-Like' Atmosphere. https://www.space.com/ (англ.). Процитовано 28 квітня 2024.
  74. а б Comets and Jets. Hubblesite.org. 12 November 2013.
  75. Baldwin, Emily (11 November 2010). Dry ice fuels comet jets. Astronomy Now. Архів оригіналу за 17 December 2013.
  76. Chang, Kenneth (18 November 2010). Comet Hartley 2 Is Spewing Ice, NASA Photos Show. The New York Times. Архів оригіналу за 1 січня 2022.
  77. Duncan, M.; Quinn, T.; Tremaine, S. (1 травня 1988). The Origin of Short-Period Comets. The Astrophysical Journal. Т. 328. с. L69. doi:10.1086/185162. ISSN 0004-637X. Процитовано 23 квітня 2024.
  78. Delsemme, A. H. (1998). Our Cosmic Origins: From the Big Bang to the Emergence of Life and Intelligence (англ.). Cambridge University Press. ISBN 978-0-521-79480-0.
  79. Wilson, H. C. (1 листопада 1909). The Comet Families of Saturn, Uranus and Neptune. Popular Astronomy. Т. 17. с. 629—633. ISSN 0197-7482. Процитовано 23 квітня 2024.
  80. Comets. web.archive.org. 29 липня 2013. Процитовано 23 квітня 2024.
  81. а б [https://web.archive.org/web/20130805211248/http://www.britastro.org/projectalcock/Comets%20where%20are%20they.htm Comets � where are they]. web.archive.org. 5 серпня 2013. Процитовано 23 квітня 2024.
  82. Duncan, Martin J. (1 липня 2008). Dynamical Origin of Comets and Their Reservoirs. Space Science Reviews (англ.). Т. 138, № 1. с. 109—126. doi:10.1007/s11214-008-9405-5. ISSN 1572-9672. Процитовано 23 квітня 2024.
  83. Jewitt, David C. (1 лютого 2002). From Kuiper Belt Object to Cometary Nucleus: The Missing Ultrared Matter. The Astronomical Journal (англ.). Т. 123, № 2. с. 1039. doi:10.1086/338692. ISSN 1538-3881. Процитовано 23 квітня 2024.
  84. Small-Body Database Query. ssd.jpl.nasa.gov. Процитовано 23 квітня 2024.
  85. Andrews, Robin George (18 листопада 2022). The Mysterious Comets That Hide in the Asteroid Belt. The New York Times (амер.). ISSN 0362-4331. Процитовано 23 квітня 2024.
  86. Comets | Astronomy 801: Planets, Stars, Galaxies, and the Universe. www.e-education.psu.edu. Процитовано 23 квітня 2024.
  87. Koupelis, Theo (26 січня 2010). In Quest of the Solar System (англ.). Jones & Bartlett Publishers. ISBN 978-0-7637-9477-4.
  88. What is a comet?. web.archive.org. 19 січня 2013. Процитовано 23 квітня 2024.
  89. Oort, J. H. (1 січня 1950). The structure of the cloud of comets surrounding the Solar System and a hypothesis concerning its origin. Bulletin of the Astronomical Institutes of the Netherlands. Т. 11. с. 91—110. ISSN 0365-8910. Процитовано 23 квітня 2024.
  90. Hanslmeier, Arnold (14 листопада 2008). Habitability and Cosmic Catastrophes (англ.). Springer Science & Business Media. ISBN 978-3-540-76945-3.
  91. riztys (12 вересня 2011). What is A Short Period Comet – Less than 200 Year Orbital Cycle. Planet Facts (амер.). Процитовано 23 квітня 2024.
  92. Influence of giant planets on the orbit of comet C/2010 X1 | SpaceObs. web.archive.org. 19 березня 2012. Процитовано 30 квітня 2024.
  93. а б Small Bodies Profile. web.archive.org. 30 квітня 2013. Процитовано 30 квітня 2024.
  94. Joardar, S.; Bhattacharya, A. B.; Bhattacharya, R. (15 квітня 2008). Astronomy and Astrophysics (англ.). Jones & Bartlett Learning. ISBN 978-0-7637-7786-9.
  95. McGlynn, Thomas A.; Chapman, Robert D. (1 листопада 1989). On the Nondetection of Extrasolar Comets. The Astrophysical Journal. Т. 346. с. L105. doi:10.1086/185590. ISSN 0004-637X. Процитовано 30 квітня 2024.
  96. Duncan, Martin J. (1 липня 2008). Dynamical Origin of Comets and Their Reservoirs. Space Science Reviews. Т. 138. с. 109—126. doi:10.1007/s11214-008-9405-5. ISSN 0038-6308. Процитовано 30 квітня 2024.
  97. Oort Cloud: Facts - NASA Science. science.nasa.gov (амер.). Процитовано 30 квітня 2024.
  98. Randall, Lisa (2015). Dark matter and the dinosaurs: The astounding interconnectedness of the universe. с. 115. ISBN 978-0-06-232847-2.
  99. Duncan, Martin J. (1 липня 2008). Dynamical Origin of Comets and Their Reservoirs. Space Science Reviews. Т. 138. с. 109—126. doi:10.1007/s11214-008-9405-5. ISSN 0038-6308. Процитовано 30 квітня 2024.
  100. а б Hills, J. G. (1 листопада 1981). Comet showers and the steady-state infall of comets from the Oort cloud. The Astronomical Journal. Т. 86. с. 1730—1740. doi:10.1086/113058. ISSN 0004-6256. Процитовано 30 квітня 2024.
  101. Levison, Harold F.; Dones, Luke; Duncan, Martin J. (2001-04). The Origin of Halley-Type Comets: Probing the Inner Oort Cloud. The Astronomical Journal. Т. 121, № 4. с. 2253—2267. doi:10.1086/319943. ISSN 0004-6256. Процитовано 30 квітня 2024.
  102. Read "Planetary Sciences: American and Soviet Research/Proceedings from the U.S.-U.S.S.R. Workshop on Planetary Sciences" at NAP.edu (англ.).
  103. Wayback Machine (PDF). web.archive.org. Процитовано 30 квітня 2024.
  104. Yeomans; Donald K. (April 2007). "Great Comets in History".
  105. Famighetti, Robert (1996). The World Almanac and Book of Facts. Newspaper Enterprise Association, 1995. ISBN 9780886877804.
  106. Atkinson, Nancy (25 вересня 2012). New 'Sun-Skirting' Comet Could Provide Dazzling Display in 2013. Universe Today (амер.). Процитовано 16 квітня 2024.
  107. C/1975 V1 (West). cometography.com. Процитовано 16 квітня 2024.
  108. "Great Moments in Comet History: Comet McNaught". Hubblesite.
  109. Mobberley, Martin (2011). Hunting and imaging comets. Patrick Moore's practical astronomy series. New York, NY: Springer. ISBN 978-1-4419-6905-7.
  110. Opik, E. J. (1 березня 1966). Sun-Grazing Comets and Tidal Disruption. Irish Astronomical Journal. Т. 7. с. 141. ISSN 0021-1052. Процитовано 16 квітня 2024.
  111. Bailey, M. E.; Chambers, J. E.; Hahn, G. (1 квітня 1992). Origin of sungrazers - A frequent cometary end-state. Astronomy and Astrophysics. Т. 257. с. 315—322. ISSN 0004-6361. Процитовано 16 квітня 2024.
  112. Ohtsuka, Katsuhito; Nakano, Syuichi; Yoshikawa, Makoto (1 лютого 2003). On the Association among Periodic Comet 96P/Machholz, Arietids, the Marsden Comet Group, and the Kracht Comet Group. Publications of the Astronomical Society of Japan. Т. 55. с. 321—324. doi:10.1093/pasj/55.1.321. ISSN 0004-6264. Процитовано 16 квітня 2024.
  113. 29P/Schwassmann-Wachmann 1. cometography.com. Процитовано 16 квітня 2024.
  114. 95P/Chiron. cometography.com. Процитовано 16 квітня 2024.
  115. 137P/Shoemaker-Levy 2. cometography.com. Процитовано 16 квітня 2024.
  116. Horner, J.; Evans, N. W.; Bailey, M. E. (2004-11). Simulations of the population of Centaurs - I. The bulk statistics. Monthly Notices of the Royal Astronomical Society (англ.). Т. 354, № 3. с. 798—810. doi:10.1111/j.1365-2966.2004.08240.x. Процитовано 16 квітня 2024.
  117. Pappalardo; Bob & Spiker; Linda (15 March 2009). "Cassini Proposed Extended-Extended Mission (XXM)".
  118. Hughes, D. W. (1991). On hyperbolic comets. Journal of the British Astronomical Association. 101: 119. Bibcode:1991JBAA..101..119H.
  119. Horizons output. Barycentric Osculating Orbital Elements for Comet C/1980 E1. Процитовано 9 березня 2011.
  120. а б Whitman, K. та ін. (2006). The size–frequency distribution of dormant Jupiter family comets. Icarus. 183 (1): 101—114. arXiv:astro-ph/0603106v2. Bibcode:2006Icar..183..101W. doi:10.1016/j.icarus.2006.02.016.
  121. Lyzenga, Greg (16 листопада 1998). If comets melt, why do they seem to last for long periods of time. Scientific American. Процитовано 13 серпня 2013.
  122. Bottke, William F. Jr. & Levison, Harold F. (2002). Evolution of Comets into Asteroids (PDF). Asteroids III: 669. Bibcode:2002aste.book..669W. Архів (PDF) оригіналу за 2 лютого 2004.
  123. McFadden, L. A. (1994). The Comet-Asteroid Transition: Recent Telescopic Observations. У Milani, Andrea; Di Martino, Michel; Cellino, A. (ред.). Asteroids, Comets, Meteors 1993: Proceedings of the 160th Symposium of the International Astronomical Union, Held in Belgirate, Italy, June 14–18, 1993. Т. 160. Springer. с. 95. Bibcode:1994IAUS..160...95M. {{cite book}}: Проігноровано |journal= (довідка)
  124. McFadden, L. A. та ін. (February 1993). The enigmatic object 2201 Oljato: Is it an asteroid or an evolved comet?. Journal of Geophysical Research. 98 (E2): 3031—3041. Bibcode:1993JGR....98.3031M. doi:10.1029/92JE01895.
  125. Whitehouse, David (26 липня 2002). Astronomers see comet break-up. BBC News.
  126. Kronk, Gary W. D/1993 F2 Shoemaker–Levy 9. Gary W. Kronk's Cometography. Архів оригіналу за 9 травня 2008. Процитовано 27 квітня 2009.
  127. Comet Shoemaker–Levy Background. JPL. Процитовано 23 вересня 2013.
  128. Whitney, Clavin (10 травня 2006). Spitzer Telescope Sees Trail of Comet Crumbs. Процитовано 16 серпня 2013.
  129. Yeomans, Donald K. (April 2007). Great Comets in History. JPL. Процитовано 16 серпня 2013.
  130. Boehnhardt, H. (2004). Split comets (PDF). Comets II: 301. Bibcode:2004come.book..301B. doi:10.2307/j.ctv1v7zdq5.25. Архів (PDF) оригіналу за 18 березня 2009.
  131. Pittichova, Jand та ін. (2003). Are Comets 42P/Neujmin 3 and 53P/Van Biesbroeck Parts of one Comet?. Bulletin of the American Astronomical Society. 35: 1011. Bibcode:2003DPS....35.4705P.
  132. Sekanina, Zdenek; Kracht, Rainer (1 травня 2016). Pairs and Groups of Genetically Related Long-period Comets and Proposed Identity of the Mysterious Lick Object of 1921. The Astrophysical Journal. 823 (1): 2 (26 pages). arXiv:1510.06445. Bibcode:2016ApJ...823....2S. doi:10.3847/0004-637X/823/1/2.
  133. de la Fuente Marcos, Carlos; de la Fuente Marcos, Raúl (27 листопада 2023). Second-generation Fragments of a Comet Split in the Making: The Liller Family Comets. Research Notes of the American Astronomical Society. 7 (11): 249 (3 pages). Bibcode:2023RNAAS...7..249D. doi:10.3847/2515-5172/ad0f27.
  134. The Andromedids. Meteor Showers Online. Архів оригіналу за 22 січня 2013. Процитовано 27 квітня 2009.
  135. SOHO analyses a kamikaze comet. European Space Agency. 23 лютого 2001. Процитовано 30 серпня 2013.
  136. Comet Shoemaker–Levy 9 Collision with Jupiter. National Space Science Data Center. Процитовано 30 серпня 2013.
  137. Sagan та Druyan, 1997
  138. Lyzenga, Gregory A. (20 вересня 1999). What causes a meteor shower?. Scientific American. Процитовано 21 листопада 2019.
  139. Jaggard, Victoria (7 лютого 2019). Meteor showers, explained. National Geographic. Архів оригіналу за 7 травня 2019. Процитовано 21 листопада 2019.
  140. Major Meteor Showers. Meteor Showers Online. Архів оригіналу за 24 липня 2013. Процитовано 31 липня 2013.
  141. Meteors and Meteor Showers. United States National Weather Service. Процитовано 21 листопада 2019.
  142. Muir, Hazel (25 вересня 2007). Earth's water brewed at home, not in space. New Scientist. Процитовано 30 серпня 2013.
  143. Clavin, Whitney (10 лютого 2015). Why Comets Are Like Deep Fried Ice Cream. NASA. Процитовано 10 лютого 2015.
  144. Fernández, Julio A. (2006). Comets. Springer. с. 315. ISBN 978-1-4020-3495-4.
  145. Martins, Zita та ін. (2013). Shock synthesis of amino acids from impacting cometary and icy planet surface analogues. Nature Geoscience. 6 (12): 1045—1049. Bibcode:2013NatGe...6.1045M. doi:10.1038/ngeo1930.
  146. Did comet impacts jump-start life on Earth?. Astrobiology Magazine (амер.). 18 жовтня 2019. Архів оригіналу за 8 березня 2021. Процитовано 1 грудня 2019.{{cite web}}: Обслуговування CS1:Сторінки з посиланнями на джерела, що мають непридатні URL (посилання)
  147. Oregonian (29 Oct 2015), «Comet's oxygen shakes theories on solar system», p. A5
  148. Water Discovered in Apollo Moon Rocks Likely Came from Comets. NASA. Процитовано 7 вересня 2013.
  149. Australites. Museum Victoria. Архів оригіналу за 26 липня 2008. Процитовано 7 вересня 2013.
  150. Elements.comet — JPL Solar System Dynamics — NASA. Архів оригіналу за 20 Серпня 2011. Процитовано 11 Лютого 2010.
  151. Chinese Oracle Bones. Cambridge University Library. Архів оригіналу за 5 жовтня 2013. Процитовано 14 серпня 2013.
  152. Ridpath, Ian (8 липня 2008). Comet lore. A brief history of Halley's Comet. Процитовано 14 серпня 2013.
  153. а б в г д Sagan та Druyan, 1997
  154. Heidarzadeh, Tofigh (2008). A History of Physical Theories of Comets, From Aristotle to Whipple. Springer Science+Business Media. с. 1. ISBN 978-1-4020-8323-5. LCCN 2008924856.
  155. Sagan та Druyan, 1997, с. 48.
  156. Barker, Peter & Goldstein, Bernard R. (September 1988). The role of comets in the Copernican revolution. Studies in History and Philosophy of Science Part A. 19 (3): 299—319. Bibcode:1988SHPSA..19..299B. doi:10.1016/0039-3681(88)90002-7.
  157. а б в г Sagan та Druyan, 1997, с. 26.
  158. Sagan та Druyan, 1997, с. 26—27.
  159. Heidarzadeh, Tofigh (23 травня 2008). A History of Physical Theories of Comets, From Aristotle to Whipple (англ.). Springer Science & Business Media. ISBN 978-1-4020-8323-5.
  160. Barker, Peter & Goldstein, Bernard R. (September 1988). The role of comets in the Copernican revolution. Studies in History and Philosophy of Science Part A. 19 (3): 299—319. Bibcode:1988SHPSA..19..299B. doi:10.1016/0039-3681(88)90002-7.
  161. Hellman, C. Doris (1971). The Comet of 1577: Its Place in the History of Astronomy. Columbia University Studies in the Social Sciences No. 510. AMS Press. с. 36. ISBN 0-404-51510-X. LCCN 72-110569.
  162. Brandt, John C.; Chapman, Robert D. (11 березня 2004). Introduction to Comets (англ.). Cambridge University Press. с. 6—11. ISBN 978-0-521-00466-4.
  163. Kelley, David H. & Milone, Eugene F. (2011). Exploring Ancient Skies: A Survey of Ancient and Cultural Astronomy (вид. 2nd). Springer Science+Business Media. с. 293. Bibcode:2011eas..book.....K. doi:10.1007/978-1-4419-7624-6. ISBN 978-1-4419-7624-6. OCLC 710113366.
  164. Sharma, S. D. (1987). Periodic Nature of Cometary Motions as Known to Indian Astronomers Before Eleventh Century A.D. International Astronomical Union Colloquium (англ.). 91: 109—112. doi:10.1017/S0252921100105925. ISSN 0252-9211.
  165. Olson, Roberta J.M. (1984)... And They Saw Stars: Renaissance Representations of Comets and Pretelescopic Astronomy. Art Journal. 44 (3): 216—224. doi:10.2307/776821. JSTOR 776821.
  166. Olson, Roberta J.M. (1984)... And They Saw Stars: Renaissance Representations of Comets and Pretelescopic Astronomy. Art Journal. 44 (3): 216—224. doi:10.2307/776821. JSTOR 776821.
  167. Sagan та Druyan, 1997, с. 32—33.
  168. Sagan та Druyan, 1997, с. 36.
  169. Brandt, John C.; Chapman, Robert D. (11 березня 2004). Introduction to Comets (англ.). Cambridge University Press. с. 6—11. ISBN 978-0-521-00466-4.
  170. Barker, Peter (1 червня 2002). Constructing Copernicus. Perspectives on Science. 10 (2): 208—227. doi:10.1162/106361402321147531. ISSN 1063-6145.
  171. A Brief History of Comets I (until 1950). European Southern Observatory. Процитовано 14 серпня 2013.
  172. Boschiero, Luciano (February 2009). Giovanni Borelli and the Comets of 1664–65. Journal for the History of Astronomy. 40 (1): 11—30. Bibcode:2009JHA....40...11B. doi:10.1177/002182860904000103.
  173. а б Brandt, John C.; Chapman, Robert D. (11 березня 2004). Introduction to Comets (англ.). Cambridge University Press. с. 6—11. ISBN 978-0-521-00466-4.
  174. Lanuza Navarro, Tayra M. C. (2006). Medical astrology in Spain during the seventeenth century. Cronos (Valencia, Spain). 9: 59—84. ISSN 1139-711X. PMID 18543450.
  175. Newton, Isaac (1687). Lib. 3, Prop. 41. Philosophiæ Naturalis Principia Mathematica. Royal Society of London. ISBN 0-521-07647-1.
  176. Halleio, E. (1704). Astronomiae Cometicae Synopsis, Autore Edmundo Halleio apud Oxonienses. Geometriae Professore Saviliano, & Reg. Soc. S (PDF). Philosophical Transactions of the Royal Society of London. 24 (289–304): 1882—1899. Bibcode:1704RSPT...24.1882H. doi:10.1098/rstl.1704.0064. Архів (PDF) оригіналу за 30 квітня 2017.
  177. On 1758 November 14, Alexis Clairaut announced to the Royal Academy of Sciences in Paris his prediction of the date at which Halley's comet would return:
  178. Sagan та Druyan, 1997, с. 93.
  179. Wong, Yau-Chuen (2008). The Greatest Comets in History: Broom Stars and Celestial Scimitars. Springer. с. 35. ISBN 978-0-387-09513-4.
  180. Sagan та Druyan, 1997, с. 84—87.
  181. Pigatto, Luisa (December 2009). The correspondence of Giovanni Santini and Giuseppe Lorenzoni, directors of the Astronomical Observatory of Padua in the 19th Century. Annals of Geophysics. 52: 595—604.
  182. Pigatto, L. (1988): Santini e gli strumenti della Specola, in Giovanni Santini astronomo, «Atti e Memorie dell'Accademia Patavina di Scienze, Lettere ed Arti», (Padova), XCIX (1986—1987), 187—198.
  183. Whipple, F. L. (1950). A comet model. I. The acceleration of Comet Encke. The Astrophysical Journal. 111: 375. Bibcode:1950ApJ...111..375W. doi:10.1086/145272.
  184. Calder, Nigel (13 жовтня 2005). Magic Universe:A Grand Tour of Modern Science. OUP Oxford. с. 156. ISBN 978-0-19-162235-9.
  185. Küppers, Michael; O'Rourke, Laurence; Bockelée-Morvan, Dominique; Zakharov, Vladimir; Lee, Seungwon; von Allmen, Paul; Carry, Benoît; Teyssier, David; Marston, Anthony (2014). Localized sources of water vapour on the dwarf planet (1) Ceres. Nature. 505 (7484): 525—527. Bibcode:2014Natur.505..525K. doi:10.1038/nature12918. ISSN 0028-0836. PMID 24451541.
  186. а б Harrington, J.D. (22 січня 2014). Herschel Telescope Detects Water on Dwarf Planet – Release 14-021. NASA. Процитовано 22 січня 2014.
  187. Zubritsky, Elizabeth & Neal-Jones, Nancy (11 серпня 2014). Release 14-038: NASA's 3-D Study of Comets Reveals Chemical Factory at Work. NASA. Процитовано 12 серпня 2014.
  188. Cordiner, M. A. та ін. (11 серпня 2014). Mapping the Release of Volatiles in the Inner Comae of Comets C/2012 F6 (Lemmon) and C/2012 S1 (ISON) Using the Atacama Large Millimeter/Submillimeter Array. The Astrophysical Journal. 792: L2. arXiv:1408.2458. Bibcode:2014ApJ...792L...2C. doi:10.1088/2041-8205/792/1/L2.
  189. Stephenson F. R., Yau K. K. C. (May 1985). Far eastern observations of Halley’s comet: 240 BC to AD 1368. Journal of the British Interplanetary Society. 38: 195—216. ISSN 0007-084X.
  190. Giotto overview. www.esa.int (англ.). Процитовано 3 квітня 2024.
  191. Deep Impact (EPOXI). science.nasa.gov (англ.). Процитовано 3 квітня 2024.
  192. https://www.jpl.nasa.gov. Deep Impact - Asteroid & Comet Missions - NASA Jet Propulsion Laboratory. NASA Jet Propulsion Laboratory (JPL) (амер.). Процитовано 3 квітня 2024.
  193. Rosetta Ready To Explore A Comet's Realm. European Space Agency. 12 січня 2004. Процитовано 7 вересня 2013.
  194. Rosetta-Philae. science.nasa.gov (англ.). Процитовано 3 квітня 2024.
  195. а б в Bowdoin Van Riper, A (2002). Science in Popular Culture: A Reference Guide. Greenwood Publishing. с. 27—29. ISBN 978-0-313-31822-1.
  196. Ridpath, Ian (3 липня 2008). Awaiting the Comet. A brief history of Halley's Comet. Процитовано 15 серпня 2013.
  197. Ayres, B. Drummond Jr. (29 березня 1997). Families Learning of 39 Cultists Who Died Willingly. The New York Times. Процитовано 20 серпня 2013. According to material the group posted on its Internet site, the timing of the suicides were probably related to the arrival of the Hale–Bopp comet, which members seemed to regard as a cosmic emissary beckoning them to another world
  198. Bowdoin Van Riper, A (2002). Science in Popular Culture: A Reference Guide. Greenwood Publishing. с. 27—29. ISBN 978-0-313-31822-1.
  199. Sozin's Comet. Avatar Wiki (англ.). Процитовано 3 квітня 2024.
  200. Brin, David (6 грудня 1987). The View From Halley's Comet – 2061: Odyssey Three by Arthur C. Clarke. Los Angeles Times.

Література[ред. | ред. код]

  • Лиза Рэндалл. Тёмная материя и динозавры: Удивительная взаимосвязь событий во Вселенной = Lisa Randall: "Dark Matter and the Dinosaurs: The Astounding Interconnectedness of the Universe". — М. : Альпина Нон-фикшн, 2016. — 506 p. — ISBN 978-5-91671-646-7.
  • Всехсвятский С. К. Природа и происхождение комет и метеорного вещества. Москва, 1967
  • Шульман Л. М. Динамика кометных атмосфер. Нейтральный газ. К., 1972
  • Всехсвятский С. К., Ильчишина Н. И. Физические характеристики комет 1965—1970 гг. Москва, 1974
  • Цесевич В. П. Что и как наблюдать на небе. 6-е изд. Москва, 1984
  • K. Donald. Comets. New York, 1991; Comets ІІ. Tempe, 2004
  • Чурюмов К. І., Кручиненко В. Г., Чурюмова Т. К. Космічна загроза і кінець світу: реальність і міфи. К., 2012
  • Чурюмов К. И. Исследования комет и космогония солнечной системы // Земля и Вселенная. 2013. № 1.

Посилання[ред. | ред. код]