Перейти до вмісту

Планета

Редагувати посилання
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Сюди перенаправляється запит «Визначення планети». На цю тему потрібна окрема стаття.
Вісім планет Сонячної системи у масштабі за розміром: Сатурн, Юпітер, Уран, Нептун (зовнішні планети), Земля, Венера, Марс і Меркурій (внутрішні планети)

Плане́та (лат. planētae від грец. πλανήτης — той, що блукає[1], блукач) — великий, майже сферичний астрономічний об'єкт, який зазвичай перебуває на орбіті навколо зорі, зоряного залишку або коричневого карлика, але сам не є ані зорею, ані зоряним залишком, ані коричневим карликом[2]. У Сонячній системі за найбільш суворим визначенням налічується вісім планет: планети земної групи — Меркурій, Венера, Земля та Марс; і газові гіганти — Юпітер, Сатурн, Уран та Нептун. Найпоширенішою теорією формування планет є небулярна гіпотеза, згідно з якою міжзоряна хмара колапсує з туманності, утворюючи молоду протозорю, яку оточує протопланетний диск. Планети формуються в цьому диску шляхом поступового накопичення речовини під дією гравітації — процесу, що зветься акрецією.

В античності планетами так називали Сонце, Місяць і п'ять світил, видимих неозброєним оком, що переміщувалися на тлі зір — Меркурій, Венеру, Марс, Юпітер і Сатурн. Планети історично мали релігійне значення: багато культур ототожнювали небесні тіла з божествами, і ці зв'язки з міфологією та фольклором досі впливають на схеми найменування нововідкритих тіл Сонячної системи. Саму Землю визнали планетою лише після того, як геліоцентризм витіснив геоцентризм у XVI—XVII століттях.

З розвитком телескопів поняття «планета» розширилося і почало включати об'єкти, які видно лише за допомогою оптики: супутники інших планет, крижані гіганти Уран і Нептун, Цереру та інші тіла, згодом визнані частиною поясу астероїдів, а також Плутон, який виявився найбільшим тілом серед об'єктів поясу Койпера. Відкриття інших великих тіл у поясі Койпера, зокрема Ериди, спричинило дискусію щодо точного визначення терміна «планета». У 2006 році Міжнародний астрономічний союз ухвалив визначення планети в Сонячній системі, згідно з яким до планет належать чотири планети земної групи та чотири газові гіганти, натомість як Церера, Плутон та Ерида класифікуються як карликові планети[3][4][5]. Водночас багато планетологів продовжують вживати термін «планета» ширше, поширюючи його на карликові планети та сферичні супутники, як-от Місяць[6].

Подальші досягнення астрономії призвели до відкриття понад п'яти тисяч планет за межами Сонячної системи — екзопланет. Вони часто мають незвичайні риси, яких немає у планет Сонячної системи: наприклад, гарячі юпітери — гігантські планети, що обертаються близько до своїх зір, як-от 51 Пегаса b, або дуже ексцентричні орбіти, як у HD 20782 b. Відкриття коричневих карликів і планет, більших за Юпітер, викликало нову дискусію щодо межі між планетою та зорею. Декілька екзопланет виявлено в зоні, придатній для життя своїх зір (де може існувати рідка вода на поверхні планети), проте надійних доказів існування життя на інших планетах поки що немає.

Формування

[ред. | ред. код]
Докладніше: Небулярна гіпотеза
Художні уявлення протопланетних дисків
Протопланетний диск
Зіткнення протопланет у процесі формування планет

Панівною теорією планетоутворення є так звана небулярна гіпотеза, згідно з якою планети утворюються під час колапсу туманності в тонкий газово-пиловий диск. У центрі формується протозоря, оточена обертовим протопланетним диском. Унаслідок акреції (злипання частинок) пилинки у диску поступово зростають, утворюючи все більші тіла. Місцеві скупчення маси, відомі як планетезималі, пришвидшують цей процес, притягуючи навколишню речовину своєю гравітацією. Згодом вони стають достатньо щільними, щоб під дією гравітації стиснутися у протопланети[7]. Коли маса протопланети перевищує масу Марса, вона починає накопичувати велику атмосферу[8], що суттєво збільшує ефективність захоплення планетезималей завдяки аерогидродинамічному опору[9][10]. Залежно від історії акреції речовини та газу, результатом може бути газовий гігант, крижаний гігант або планета земної групи[11][12][13]. Вважають, що регулярні супутники Юпітера, Сатурна й Урана формувалися подібним чином[14][15]; однак, Тритон ймовірно був захоплений Нептуном[16], а Місяць і Харон, ймовірно, утворилися внаслідок зіткнень[17][18].

Коли протозоря виростає до такої міри, що в її ядрі розпочинається термоядерне горіння і вона стає зорею, залишковий диск поступово розсіюється зсередини назовні внаслідок фотовипаровування, дії сонячного вітру, ефекту Пойнтінга — Робертсона та інших процесів[19][20]. Після цього навколо зорі (або навіть навколо інших протопланет) можуть залишатися численні протопланети, які з часом стикаються між собою. Унаслідок цього можуть утворюватися більші тіла або ж вивільнятися матеріал, який потім поглинається іншими протопланетами[21]. Тіла, які набирають достатню масу, захоплюють більшість речовини зі свого орбітального оточення і стають планетами. Ті протопланети, яким вдається уникнути зіткнень, можуть бути захоплені гравітацією більших тіл і стати природними супутниками, або ж залишитися в поясах малих тіл, ставши карликовими планетами або малими тілами[22][23].

Викиди з залишків наднових як джерело матеріалу для планетоутворення

Енергійні зіткнення дрібніших планетезималей, а також радіоактивний розпад, розігрівають зростаючу планету, спричиняючи її часткове або повне плавлення. Унаслідок цього її внутрішня структура починає диференціюватися за густиною: щільніші матеріали опускаються до ядра[24]. Менші землеподібні планети можуть втратити значну частину своєї первинної атмосфери через процеси акреції. Проте ці гази частково заміщуються викидами з мантії або ж поповнюються кометною речовиною[25]. Невеликі планети з часом усе одно втрачають атмосферу внаслідок різноманітних механізмів втечі атмосфери[26].

З відкриттям і спостереженням планетних систем навколо інших зір з'являється можливість уточнювати або навіть змінювати загальноприйняті уявлення про процес формування планет. Рівень металічності — астрономічний термін, що позначає вміст хімічних елементів з атомним номером понад 2, тобто важчих за гелій, — істотно впливає на ймовірність формування планетної системи[27][28]. Таким чином, зорі популяції I, багаті на метали, з більшою ймовірністю матимуть розвинену планетну систему, ніж бідні на метали зорі популяції II[29].

Планети Сонячної системи

[ред. | ред. код]

Сьогодні у Сонячній системі відомо 8 планет: Меркурій, Венера, Земля, Марс, Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун. У 2006 р. 26-та Генеральна асамблея Міжнародного астрономічного союзу скасувала статус планети для Плутона.

Планети земної групи — Меркурій, Венера, Земля, Марс — близькі за розмірами і будовою, середня густина їх речовини становить 5,52—3,97 г/см3. До цієї групи примикають деякі великі супутники планет, які схожі за своїми властивостями до планет земної групи. Це супутники Юпітера Ганімед, Іо, Європа, Каллісто і супутник Сатурна Титан.

Приблизні розміри планет відносно одна одної та Сонця

Утворилися планети з газопилової хмари навколо Сонця. Подібні пилові хмари (диски) можна сьогодні спостерігати біля деяких зір нашої Галактики. З погляду гірничої справи як сировинне джерело майбутнього, найбільшу цікавість становлять астероїди і найбільш досяжні із Землі планети — Місяць та Марс.

Усі показники нижче вказані відносно їх значень для Землі:

* Абсолютні значення наведені в статті Земля. ** Негативне значення тривалості доби, означає обертання планети навколо власної осі в протилежний, порівняно з орбітальним рухом, бік.
Планета Екваторіальний

діаметр (земних діаметрів)

Маса

(земних мас)

Орбітальний

радіус (а. о.)

Орбітальний

період (років)

Доби

(земних діб)

Супутники
Меркурій 0,382 0,06 0,38 0,241 58,6 відсутні
Венера 0,949 0,82 0,72 0,615 −243** відсутні
Земля* 1,00 1,00 1,00 1,00 1,00 1
Марс 0,53 0,11 1,52 1,88 1,03 2
Юпітер 11,2 318 5,20 11,86 0,414 69[30]
Сатурн 9,41 95 9,54 29,46 0,426 62
Уран 3,98 14,6 19,22 84,01 −0,718** 27
Нептун 3,81 17,2 30,06 164,79 0,671 13

Міжзоряні планети

[ред. | ред. код]
Докладніше: Планемо, Субзоряний об'єкт, Субкоричневий карлик, Міжзоряна планета та Планетар

Планета-сирота (відома також під іншими назвами: планета-мандрівник[31], міжзоряна планета, вільна планета, квазіпланета, самітня планета, блукаюча планета) — об'єкт, що має масу, яку можна порівняти з планетарною і є, по суті, планетою, але не пов'язаний гравітаційно з жодною зорею, коричневим карликом, і навіть з іншою планетою (хоча може мати свої власні супутники).

Характеристики планет

[ред. | ред. код]

Попри те, що кожна планета є неповторною за своїми фізичними характеристиками, серед них можна спостерігати чимало спільного, починаючи з наявності природних супутників, кілець та інших спільних ознак. Ці особливості розпізнають за притаманними їм ознаками — динамічними та фізичними властивостями для кожної з планет.

Динамічні характеристики

[ред. | ред. код]

Динамічні характеристики планет пов'язані з усіма динамічними ознаками планети, як тіла в просторі, тобто, особливості руху небесного тіла (планети) у просторі. До них належать характеристики орбіти, нахил осі обертання, обертання та інші динамічні ознаки планет.

Орбіта планети

[ред. | ред. код]

Відповідно до визначення, планета є тілом, що обертається навколо зорі. Таким чином відкидається можливість існування окремих планет, які можна було б назвати «планетами-одинаками». Траєкторія руху в гравітаційному полі іншого тіла (наприклад, зорі) має назву орбіти. Вона може мати форму кола, еліпса, параболи або гіперболи. У Сонячній системі всі планети обертаються власними орбітами в одному напрямку, у тому ж, у якому обертається навколо своєї осі й Сонце. Але принаймні одна з нещодавно відкритих екзопланет, WASP-17b, обертається в протилежний бік щодо обертання своєї зорі[32].

Еліпс Кеплера з визначальними елементами орбіти

Період, протягом якого планета робить оберт навколо зорі, називається сидеричним періодом обертання або планетарним роком[33]. Тривалість року дуже залежить від відстані планети до зорі, адже якщо планета перебуває далеко від зорі, то вона рухатиметься повільніше (оскільки на неї слабше впливатиме гравітації зорі), і, крім того, вона має здолати довший шлях.

Оскільки орбіта жодної з відомих планет не є точним колом, відстань між Сонцем і планетою на її орбіті змінюється. Точка орбіти, в якій планета найближче підходить до Сонця, має назву перигелій, тоді як найвіддаленіша точка орбіти називається афелій[34]. Оскільки в перигелії планета перебуває найближче до світила, наслідком є збільшення швидкості руху планети, подібно до того, як високо кинутий камінь прискорюється, наближаючись до землі, а коли планета перебуває в афелії, її швидкість зменшується, подібно до того як той же кинутий вгору камінь сповільнюється у верхній точці свого польоту[35].

Орбіта будь-якої з планет визначається кількома елементами:

  • Ексцентриситет — визначає наскільки планетарна орбіта витягнута. Орбіти з невеликим (близьким до нуля) ексцентриситетом мають форму, близьку до кола, тоді як орбіти з великим (близьким до одиниці) ексцентриситетом еліптичної (витягнутої) форми. У планет Сонячної системи ексцентриситети невеликі, і їх орбіти майже як коло. Комети і об'єкти поясу Койпера (як і численні екзопланети) мають великий ексцентриситет та, відповідно, високоеліптичні орбіти[36][37].
Велика піввісь
  • Велика піввісь це відстань від планети до центра еліпса. Ця відстань не дорівнює відстані до планети у апоастрі чи періастрі, бо центральна зоря розташована не у центрі еліпса, а у його фокусі.

Нахил осі

[ред. | ред. код]
Нахил Земної осі — приблизно 23°

Планети мають різні кути осьового нахилу, тобто, вони лежать під певним кутом до площини екватора материнської зорі. Саме тому, кількість світла одержуваного тією чи іншою півкулею змінюється протягом року; оскільки північна півкуля планети більше освітлюється, аніж ніж південна півкуля, або ж навпаки. Як наслідок, на більшості планеті відбувається зміна сезонів, тобто, зміна клімату протягом року. Час, коли одна з півкуль найбільше обернена до Сонця, називається сонцестоянням. Протягом одного обертання орбітою (одного витка планети по своїй орбіті) трапляється два сонцестояння; коли кожна з півкуль перебуває в літньому сонцестоянні і день там найдовший, тоді як інша півкуля перебуває в зимовому сонцестоянні, з його надзвичайно коротким днем. Внаслідок такого розташування, півкулі отримують різну кількість світла і тепла, що слугує причиною щорічних змін погодних умов на планеті.

Осьовий нахил Юпітера надзвичайно малий, і сезонні зміни там найменші, тоді, як Уран, навпаки, має настільки великий осьовий нахил, що обертається навколо Сонця майже «на боці», і під час сонцестоянь одна з його півкуль постійно перебуває під Сонячним світлом, а інша постійно знаходиться в темряві[40]. Що стосується екзопланет, то їх осьові нахили невідомі напевно, проте більшість «гарячих Юпітерів», теоретично, мають дуже малий нахил осі, що є наслідком близькості до самої зорі[41].

Обертання планети

[ред. | ред. код]
Обертання Землі навколо своєї осі

Крім того, що планети обертаються власними орбітами навколо зорі, вони ще й крутяться навколо своєї осі. Період обертання планети навколо осі отримав визначення — доба. Більшість планет Сонячної системи крутяться навколо власної осі в тому ж напрямку, в якому вони обертаються навколо Сонця, тобто, проти годинникової стрілки, що відзначено відносно північного полюса Сонця. Тоді як дві планети — Венера[42] і Уран[43] обертаються за годинниковою стрілкою, хоча надзвичайний осьовий нахил Урана породжує суперечки, що ж вважати південним і північним полюсом самої планети, як наслідок — чи обертається він проти годинникової, а чи за годинниковою стрілкою[44], однак якої б думки не дотримувалися сперечальники щодо полюсів Урана, вони визнають його ретроградний тип обертання. Також спостерігається суттєва різниця між тривалістю доби на планетах: Венері потрібно 243 Земних доби для одного оберту навколо осі, тоді як газовим гігантам — всього кілька годин[45]. Період обертання для екзопланет не відомий, проте, близьке розташування до зір «гарячих Юпітерів» означає що на одному боці планети панує вічна ніч, а на другому — вічний день (оскільки орбіта й обертання узгоджені)[46].

Чиста орбіта

[ред. | ред. код]

Один з критеріїв, що визначає небесне тіло як планету — це вільні від інших подібних об'єктів околиці її орбіти. Планета, яка накопичила достатню масу, своїм гравітаційним впливом має зібрати всі тіла поблизу власної орбіти і приєднати їх (чи перетворити на супутники), або навпаки — розігнати. Таким чином, вона перебуватиме на своїй орбіті в ізоляції, не поділяючи її з іншими об'єктами, які порівняні за розміром. Цей критерій статусу планети було ухвалено Міжнародним астрономічним союзом (МАС) у серпні 2006 року. Саме за цим критерієм Плутон було позбавлено статусу планети, а Ерида і Церера так і не набули його. Зазначені тіла належать до карликових планет.

Слід зазначити, що ухвалене визначення планети наразі стосується лише Сонячної системи. Потужними телескопами було виявлено деяку кількість зоряних систем, які перебувають на стадії протопланетарного диска мають ознаки «чистих орбіт» у протопланет[47].

Історія

[ред. | ред. код]

Ще в давнину люди помітили, що деякі об'єкти на небі змінюють своє розташування відносно інших, непорушних зір. Саме за це «блукання» планети отримали свою назву (грец. πλανήτης — той, що блукає). Греки й римляни називали планети іменами богів: Гермес — Меркурій, Арес — Марс, Зевс — Юпітер, Кронос — Сатурн і Афродіта — Венера. До планет зараховували також Місяць і Сонце[джерело?].

Дослідники античності вважали, що всі планети обертаються навколо Землі. Птолемею вдалося побудувати теорію руху планет, яка давала змогу доволі точно передбачати майбутнє (і минуле) їх розташування серед зір. Вона застосовувалася протягом більше тисячі років.

У XVI столітті Миколай Коперник у своїй праці «Про обертання небесних сфер» запропонував побудову, в якій навколо Землі обертається лише Місяць, а всі інші планети (і, зокрема, Земля) обертаються навколо Сонця. У передмові до книги Коперника, яку анонімно написав теолог Андреас Озіандер, викладену теорію було оголошено суто математичною гіпотезою, призначеною лише для спрощення розрахунків. Однак інші дослідники дійшли висновку, що така картина набагато краще пояснює спостережувані явища й геліоцентрична система світу стала загальновизнаною.

Уже в Новий час було відкрито ще три планети.

За звичаєм, відкриті у XVIII—XX ст. планети також отримали міфологічні назви: Уран, Нептун, Плутон. Таким чином кількість планет сягнула дев'яти.

1995 року відкрито першу позасонячну планету поблизу зорі, яка перебуває за 50 світлових років від Землі. Станом на 20 січня 2015 року (згідно з Енциклопедією позасонячних планет) достеменно встановлене існування 1900 екзопланет у 1202 планетних системах, у 480 з яких більше однієї планети[48][відсутнє в джерелі].

У серпні 2006 року статус Плутона було змінено на карликову планету.

Див. також

[ред. | ред. код]
Вікіцитати містять висловлювання від або про: Планета
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Планета

Література

[ред. | ред. код]
  • Словник античної міфології. — К.: Наукова думка, 1985. — 236 сторінок.
  • Мала гірнича енциклопедія : у 3 т. / за ред. В. С. Білецького. — Д. : Донбас, 2007. — Т. 2 : Л — Р. — 670 с. — ISBN 57740-0828-2.
  • Albrecht Unsöld; Bodo Baschek, W.D. Brewer (translator) (2001). The New Cosmos: An Introduction to Astronomy and Astrophysics. Berlin, New York: Springer. ISBN 3-540-67877-8.
  • Scharringhausen. Curions About Astronomy: What is the difference between astronomy and astrophysics?. Retrieved on 2007-06-20.
  • M. Hack. Alla scoperta del sistema solare, Milano, Mondadori Electa, 2003. 264
  • John Martineau. Armonie e geometrie nel sistema solare, Diegaro di Cesena, Macro, 2003.
  • Beatrice McLeod. Sistema solare, Santarcangelo di Romagna, RusconiLibri, 2004.
  • (EN) Lucy-Ann McFadden; Paul Weissmanl; Torrence Johnson. Encyclopedia of the Solar System, 2a ed. Academic Press, 2006. pagine 412 ISBN 0-12-088589-1
  • Herve Burillier. Osservare e fotografare il sistema solare, Il castello, Trezzano sul Naviglio, 2006.
  • Marc T. Nobleman. Il sistema solare, Trezzano sul Naviglio, IdeeAli, 2007.
  • F. Biafore. In viaggio nel sistema solare. Un percorso nello spazio e nel tempo alla luce delle ultime scoperte, Gruppo B, 2008. 146
  • M. Rees. Universo. Dal big bang alla nascita dei pianeti. Dal sistema solare alle galassie più remote, Milano, Mondadori Electa, 2006. 512
  • Jan Osterkamp: Transpluto will in den exklusiven Sonnensystem-Planetenklub. In: Die Zeit, vom 1. August 2005 (Online).
  • Peter Janle: Das Bild des Planetensystems im Wandel der Zeit. Teil 1. Vom Altertum bis zur Mitte des 19. Jahrhunderts. In: Sterne und Weltraum. 45, 2006, 1, S. 34–44. ISSN 0039-1263
  • Peter Janle: Das Bild des Planetensystems im Wandel der Zeit. Teil 2. Vom 19. Jahrhundert bis heute. In: Sterne und Weltraum. 45, 2006, 4, S. 22–33. ISSN 0039-1263
  • Gibor Basri, Michael E. Brown: Planetesimals to Brown Dwarfs: What is a Planet? in: Annual Review of Earth and Planetary Sciences, vol. 34, p. 193–216 (05/2006)
  • Thorsten Dambeck: Planeten, geformt aus Gas und Staub, in GEO kompakt Nr. 6, März 2006, Seite 28-34, ISSN 1614-6913
  • Katharina Lodders, Bruce Fegley: The planetary scientist's companion. Oxford Univ. Press, New York, NY 1998, ISBN 0-19-511694-1
  • W.T. Sullivan, J.A. Baross: Planets and life — the emerging science of astrobiology.Cambridge Univ. Press, Cambridge 2007, ISBN 978-0-521-53102-3
  • Rudolf Dvorak: Extrasolar planets — formation, detection and dynamics. WILEY-VCH, Weinheim 2008, ISBN 978-3-527-40671-5
  • Claudio Vita-Finzi: Planetary geology — an introduction.Terra, Harpenden 2005,ISBN 1-903544-20-3
  • Günter D. Roth: Planeten beobachten. Spektrum, Akad. Verl., Berlin 2002, ISBN 3-8274-1337-0

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Етимологічний словник української мови Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України.
  2. ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою exodef не вказано текст
  3. ↑ IAU 2006 General Assembly: Result of the IAU Resolution votes. International Astronomical Union. 2006. Архів оригіналу за 29 квітня 2014. Процитовано 30 грудня 2009.
  4. ↑ Working Group on Extrasolar Planets (WGESP) of the International Astronomical Union. IAU. 2001. Архів оригіналу за 16 вересня 2006. Процитовано 23 серпня 2008.
  5. ↑ Lakdawalla, Emily (21 квітня 2020). What Is A Planet?. The Planetary Society. Архів оригіналу за 22 січня 2022. Процитовано 3 квітня 2022.
  6. ↑ Grossman, Lisa (24 серпня 2021). The definition of planet is still a sore point – especially among Pluto fans. Science News. Архів оригіналу за 10 липня 2022. Процитовано 10 липня 2022.
  7. ↑ Wetherill, G. W. (1980). Formation of the Terrestrial Planets. Annual Review of Astronomy and Astrophysics. 18 (1): 77—113. Bibcode:1980ARA&A..18...77W. doi:10.1146/annurev.aa.18.090180.000453. ISSN 0066-4146.
  8. ↑ D'Angelo, G.; Bodenheimer, P. (2013). Three-dimensional Radiation-hydrodynamics Calculations of the Envelopes of Young Planets Embedded in Protoplanetary Disks. The Astrophysical Journal. 778 (1): 77 (29 pp.). arXiv:1310.2211. Bibcode:2013ApJ...778...77D. doi:10.1088/0004-637X/778/1/77. S2CID 118522228.
  9. ↑ Inaba, S.; Ikoma, M. (2003). Enhanced Collisional Growth of a Protoplanet that has an Atmosphere. Astronomy and Astrophysics. 410 (2): 711—723. Bibcode:2003A&A...410..711I. doi:10.1051/0004-6361:20031248.
  10. ↑ D'Angelo, G.; Weidenschilling, S. J.; Lissauer, J. J.; Bodenheimer, P. (2014). Growth of Jupiter: Enhancement of core accretion by a voluminous low-mass envelope. Icarus. 241: 298—312. arXiv:1405.7305. Bibcode:2014Icar..241..298D. doi:10.1016/j.icarus.2014.06.029. S2CID 118572605.
  11. ↑ Lissauer, J. J.; Hubickyj, O.; D'Angelo, G.; Bodenheimer, P. (2009). Models of Jupiter's growth incorporating thermal and hydrodynamic constraints. Icarus. 199 (2): 338—350. arXiv:0810.5186. Bibcode:2009Icar..199..338L. doi:10.1016/j.icarus.2008.10.004. S2CID 18964068.
  12. ↑ D'Angelo, G.; Durisen, R. H.; Lissauer, J. J. (2011). Giant Planet Formation. У Seager, S. (ред.). Exoplanets. University of Arizona Press, Tucson, AZ. с. 319—346. arXiv:1006.5486. Bibcode:2010exop.book..319D. Архів оригіналу за 30 червня 2015. Процитовано 1 травня 2016.
  13. ↑ Chambers, J. (2011). Terrestrial Planet Formation. У Seager, S. (ред.). Exoplanets. Tucson, AZ: University of Arizona Press. с. 297—317. Bibcode:2010exop.book..297C. Архів оригіналу за 30 червня 2015. Процитовано 1 травня 2016.
  14. ↑ Canup, Robin M.; Ward, William R. (2008). Origin of Europa and the Galilean Satellites. Університет Аризони. с. 59. arXiv:0812.4995. Bibcode:2009euro.book...59C. ISBN 978-0-8165-2844-8.
  15. ↑ D'Angelo, G.; Podolak, M. (2015). Capture and Evolution of Planetesimals in Circumjovian Disks. The Astrophysical Journal. 806 (1): 29pp. arXiv:1504.04364. Bibcode:2015ApJ...806..203D. doi:10.1088/0004-637X/806/2/203. S2CID 119216797.
  16. ↑ Agnor, C. B.; Hamilton, D. P. (2006). Neptune's capture of its moon Triton in a binary–planet gravitational encounter (PDF). Nature. 441 (7090): 192—4. Bibcode:2006Natur.441..192A. doi:10.1038/nature04792. PMID 16688170. S2CID 4420518. Архів оригіналу (PDF) за 14 жовтня 2016. Процитовано 1 травня 2022.
  17. ↑ Taylor, G. Jeffrey (31 грудня 1998). Origin of the Earth and Moon. Planetary Science Research Discoveries. Hawai'i Institute of Geophysics and Planetology. Архів оригіналу за 10 червня 2010. Процитовано 7 квітня 2010.
  18. ↑ Stern, S.A.; Bagenal, F.; Ennico, K.; Gladstone, G.R. та ін. (16 жовтня 2015). The Pluto system: Initial results from its exploration by New Horizons. Science. 350 (6258): aad1815. arXiv:1510.07704. Bibcode:2015Sci...350.1815S. doi:10.1126/science.aad1815. PMID 26472913. S2CID 1220226.
  19. ↑ Dutkevitch, Diane (1995). The Evolution of Dust in the Terrestrial Planet Region of Circumstellar Disks Around Young Stars (PhD thesis). University of Massachusetts Amherst. Bibcode:1995PhDT..........D. Архів оригіналу за 25 листопада 2007. Процитовано 23 серпня 2008.
  20. ↑ Matsuyama, I.; Johnstone, D.; Murray, N. (2005). Halting Planet Migration by Photoevaporation from the Central Source. The Astrophysical Journal. 585 (2): L143—L146. arXiv:astro-ph/0302042. Bibcode:2003ApJ...585L.143M. doi:10.1086/374406. S2CID 16301955.
  21. ↑ Kenyon, Scott J.; Bromley, Benjamin C. (2006). Terrestrial Planet Formation. I. The Transition from Oligarchic Growth to Chaotic Growth. Astronomical Journal. 131 (3): 1837—1850. arXiv:astro-ph/0503568. Bibcode:2006AJ....131.1837K. doi:10.1086/499807. S2CID 15261426.
  22. ↑ Martin, R. G.; Livio, M. (1 січня 2013). On the formation and evolution of asteroid belts and their potential significance for life. Monthly Notices of the Royal Astronomical Society: Letters (англ.). 428 (1): L11—L15. arXiv:1211.0023. doi:10.1093/mnrasl/sls003. ISSN 1745-3925.
  23. ↑ Peale, S. J. (September 1999). Origin and Evolution of the Natural Satellites. Annual Review of Astronomy and Astrophysics (англ.). 37 (1): 533—602. Bibcode:1999ARA&A..37..533P. doi:10.1146/annurev.astro.37.1.533. ISSN 0066-4146. Архів оригіналу за 13 травня 2022. Процитовано 13 травня 2022.
  24. ↑ Ida, Shigeru; Nakagawa, Yoshitsugu; Nakazawa, Kiyoshi (1987). The Earth's core formation due to the Rayleigh-Taylor instability. Icarus. 69 (2): 239—248. Bibcode:1987Icar...69..239I. doi:10.1016/0019-1035(87)90103-5.
  25. ↑ Kasting, James F. (1993). Earth's early atmosphere. Science. 259 (5097): 920—926. Bibcode:1993Sci...259..920K. doi:10.1126/science.11536547. PMID 11536547. S2CID 21134564.
  26. ↑ Chuang, F. (6 червня 2012). FAQ – Atmosphere. Planetary Science Institute (англ.). Архів оригіналу за 23 березня 2022. Процитовано 13 травня 2022.
  27. ↑ Fischer, Debra A.; Valenti, Jeff (2005). The Planet-Metallicity Correlation. The Astrophysical Journal. 622 (2): 1102. Bibcode:2005ApJ...622.1102F. doi:10.1086/428383.
  28. ↑ Wang, Ji; Fischer, Debra A. (2013). Revealing a Universal Planet-Metallicity Correlation for Planets of Different Sizes Around Solar-Type Stars. The Astronomical Journal. 149 (1): 14. arXiv:1310.7830. Bibcode:2015AJ....149...14W. doi:10.1088/0004-6256/149/1/14. S2CID 118415186.
  29. ↑ Harrison, Edward Robert (2000). Cosmology: The Science of the Universe (англ.). Cambridge University Press. с. 114. ISBN 978-0-521-66148-5. Архів оригіналу за 14 грудня 2023. Процитовано 13 травня 2022.
  30. ↑ The Jupiter Satellite and Moon Page (англ.). Scott S. Sheppard, Carnegie Institution for Science. 2015-03. Архів оригіналу за 28 листопада 2016. Процитовано 17 липня 2017.
  31. ↑ ДМИТРИЙ МАЛЯНОВ (18.05.11). Планет-странников больше, чем звезд. Газета.Ru. Архів оригіналу за 14 січня 2012. Процитовано 21 листопада 2011.(рос.)
  32. ↑ D. R. Anderson та ін. WASP-17b: an ultra-low density planet in a probable retrograde orbit. Cornell University Library. Процитовано 13 серпня 2009. {{cite web}}: Явне використання «та ін.» у: |author= (довідка)
  33. ↑ Young, Charles Augustus (1902). Manual of Astronomy: A Text Book. Ginn & company. с. 324–7.
  34. ↑ Афелій // Астрономічний енциклопедичний словник / за заг. ред. І. А. Климишина та А. О. Корсунь. — Львів : Голов. астроном. обсерваторія НАН України : Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка, 2003. — С. 43. — ISBN 966-613-263-X.
  35. ↑ Dvorak, R.; Kurths, J.; Freistetter, F. (2005). Chaos And Stability in Planetary Systems. New York: Springer. ISBN 3540282084.
  36. ↑ Moorhead, Althea V.; Adams, Fred C. (2008). Eccentricity evolution of giant planet orbits due to circumstellar disk torques. Icarus. 193: 475. doi:10.1016/j.icarus.2007.07.009. arXiv:0708.0335.
  37. ↑ Planets – Kuiper Belt Objects. The Astrophysics Spectator. 15 грудня 2004. Архів оригіналу за 4 липня 2012. Процитовано 23 серпня 2008.
  38. ↑ Trujillo, Chadwick A.; Brown, Michael E. (2002). A Correlation between Inclination and Color in the Classical Kuiper Belt. Astrophysical Journal. 566: L125. doi:10.1086/339437.
  39. ↑ Tatum, J. B. (2007). 17. Visual binary stars. Celestial Mechanics. Personal web page. Процитовано 2 лютого 2008.
  40. ↑ Harvey, Samantha (1 травня 2006). Weather, Weather, Everywhere?. NASA. Архів оригіналу за 4 липня 2012. Процитовано 23 серпня 2008.
  41. ↑ Winn, Joshua N.; Holman, Matthew J. (2005). Obliquity Tides on Hot Jupiters. The Astrophysical Journal. 628: L159. doi:10.1086/432834.
  42. ↑ Goldstein, R. M.; Carpenter, R. L. (1963). Rotation of Venus: Period Estimated from Radar Measurements. Science. 139: 910. doi:10.1126/science.139.3558.910. PMID 17743054.
  43. ↑ Belton, M. J. S.; Terrile R. J. (1984). Bergstralh, J. T. (ред.). Uranus and Neptune. с. 327. Архів оригіналу за 4 липня 2012. Процитовано 2 лютого 2008. {{cite web}}: Проігноровано |contribution= (довідка)
  44. ↑ Borgia, Michael P. (2006). The Outer Worlds; Uranus, Neptune, Pluto, and Beyond. Springer New York. с. 195—206.
  45. ↑ Strobel, Nick. Planet tables. astronomynotes.com. Архів оригіналу за 4 липня 2012. Процитовано 1 лютого 2008.
  46. ↑ Zarka, Philippe; Treumann, Rudolf A.; Ryabov, Boris P.; Ryabov, Vladimir B. (2001). Magnetically-Driven Planetary Radio Emissions and Application to Extrasolar Planets. Astrophysics & Space Science. 277: 293. doi:10.1023/A:1012221527425.
  47. ↑ Faber, Peter; Quillen, Alice C. (12 липня 2007). The Total Number of Giant Planets in Debris Disks with Central Clearings. Department of Physics and Astronomy, University of Rochester. Процитовано 23 серпня 2008.
  48. ↑ Енциклопедія позасонячних планет. Каталог(англ.)

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Планета&oldid=45439883