Історіограф

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Історіограф — назва особи, якому уряд доручає історіографію, тобто написання офіційної історії своєї держави.

В Європі[ред.ред. код]

У Французькому королівстві титул історіографа відомий з 1437 року, однак призначення були хаотичними, обов'язки історіографа і сама назва посади сильно варіювалася від царювання до царювання, десятиліттями вона залишалася вакантною.

Певний порядок внесло призначення в 1554 році на посаду «королівського історіографа» (historiographe du roi) П'єра де Паскаля[1]. З тієї пори і до падіння старого порядку історіографія розглядалася при дворі як безперервна та колективна діяльність. Шарль Сорель прирівнював історіографа за значенням до вищих коронних чинів. У різний час цю позицію займали Мезере, Расін, Вольтер.

З Франції посада історіографа була запозичена Бургундією XV століття і багатьма іншими європейськими монархіями. При версальському та деяких інших дворах за володіння почестями історіографа точилися неабиякі інтриги; часто отримували призначення літератори, які не мали жодного досвіду написання історичних творів.

В Англії придворний чин королівського історіографа[en] був введений при реставрації Стюартів в 1660 році і проіснував до 1727 року. Власникові чину належала платня в 200 фунтів стерлінгів. Найвідомішим його володарем був Джон Драйден, який одночасно носив звання поета-лауреата. Аналогічний чин в Шотландії[en] був відроджений в 1781 році для Вільяма Робертсона. Зберігається донині як почесне звання шотландських професорів історії, однак ніякої винагороди не передбачає.

У Швеції першим королівським історіографом[en] був Даніел Хейнсій; за ним пішли Мессеніус, Пуфендорф, Далін та інші. Особливістю цієї посади було те, що її могли займати не лише шведи, а й іноземці (іноді кілька людей разом). Позиція королівського історіографа Швеції була скасована в 1835 році.

В Російській імперії[ред.ред. код]

Спочатку історіограф передбачався при задуманій Петром Великим Академії наук; ще в 1725 році Л. Блюментрост шукав для неї за кордоном «відомого історика, який би міг бути наділений званням історіографа». В 1747 році історіографом був визначений Г. Ф. Міллер, з зобов'язанням «високий її імператорської величності інтерес та Академії честь і користь всіляко спостерігати». Через 20 років наступником Міллера був призначений князь М. М. Щербатов[2].

Імператор Олександр I іменним указом від 31 жовтня 1803 року дарував звання історіографа Миколі Михайловичу Карамзіну; до звання тоді ж було додано 2 тис. крб. щорічної платні, що дорівнювало «професорській» зарплаті. Титул історіографа в Росії після смерті Карамзіна не поновлювався, хоча його і намагалися отримати М. П. Погодін і С. М. Соловйов.

У науково-популярних виданнях згадується, що наступником Карамзіна як історіографа став у липні 1831 року А. С. Пушкін[3]. Насправді існує тільки резолюція Миколи I на прохання поета про дозвіл працювати в архівах, викладена А. Х. Бенкендорфом: «Написати гр. Нессельроде, що государ велів його прийняти в Іноземну колегію з дозволом ритися в старих архівах для написання історії Петра Першого»[4].

У 1911 році клопотав про присвоєння звання історіографа В. С. Іконников, аргументуючи своє прохання тим, що він займається історією історичної науки. Але Міністерство імператорського двору, у віданні якого перебувала ця посада, не став вникати в такі тонкощі і клопотання відхилив[5].

Примітки[ред.ред. код]

  1. https://books.google.com/books?id=HCqT0balkSMC&pg=RA2-PA128
  2. https://books.google.ru/books?id=eiP_AgAAQBAJ&pg=PA207
  3. Большая школьная энциклопедия, Т. 2.
  4. ФЭБ: Томашевский. Примечания. — 1979 (текст)
  5. Историография истории России до 1917 г. В 2 т. / Под ред. М. Ю. Лачаевой. — М., 2004. — Т. 1. — С. 12.

Посилання[ред.ред. код]