Історія музики

За годинниковою стрілкою, з верхнього лівого кута:

• Епітафія Сейкіла, найдавніший відомий повний музичний твір із нотацією
• Скульптури на храмі Джагдіш в Удайпурі із зображенням музикантів, один із яких грає на інструменті, подібному до рудра-віни
• Вождь племені чорноногих Маунтін Чіф слухає запис Френсіс Денсмор у 1916 році
• Виконавці на фестивалі Самба де Рода, музично-танцювальному святі в регіоні Баїя, Бразилія
• Чоловік, який грає на гендері біля посольства Індонезії, Канберра
• Чоловік, який грає на диджериду, традиційному інструменті аборигенів Австралії
• Йозеф Гайдн у складі струнного квартету, на картині, написаній до 1790 року

Історія музики — історична дисципліна у музикознавстві, що вивчає розвиток музичних культур, а також намагається наблизитися до реконструкції умов їх виникнення. Хоча «визначення музики» у світі надзвичайно відрізняються, кожна відома культура бере в ній участь, і тому її вважають культурною універсалією. Походження музики залишається вкрай дискусійним; коментатори часто пов'язують його з походженням мови, при цьому тривають суперечки щодо того, чи виникла музика раніше, пізніше чи одночасно з мовою. Було висунуто багато теорій ученими з різних галузей, проте жодна не здобула широкого визнання. Більшість культур мають власні міфічні версії про винайдення музики, зазвичай укорінені у відповідних міфологічних, релігійних чи філософських уявленнях.

Доісторична музика уперше достеменно датується прибл. 38 000 роком до н. е. (пізній палеоліт) за свідченням кістяних флейт, хоча лишається незрозумілим, чи не сягають її справжні витоки більш раннього середнього палеоліту (300 000 —50 000 років до н. е.). Про доісторичну музику відомо небагато: сліди обмежуються здебільшого простими флейтами та ударними інструментами. Втім, ці знахідки свідчать, що музика певною мірою існувала в доісторичних суспільствах, таких як Династія Ся та цивілізації Інду. З появою писемності музика писемних цивілізацій — так звана стародавня музика — постала у провідних суспільствах Китаю, Єгипту, Греції, Індії, Персії, Месопотамії та Близького Сходу. Узагальнень щодо стародавньої музики зробити важко, проте з відомих свідчень випливає, що її часто характеризували одноголосся та імпровізація. У стародавніх пісенних формах тексти тісно поєднувалися з музикою; хоча з цього періоду дійшли найдавніші зразки музичної нотації, багато текстів збереглися без супровідної музики, наприклад Ріґведа і Ши цзін (класика поезії). Зрештою, поява Шовкового шляху та дедалі активніші культурні контакти спричинили передачу й обмін музичними ідеями, практиками та інструментами. Така взаємодія зумовила сильний вплив традицій Центральної Азії на музику династії Тан, тоді як музика Тан, японське ґаґаку і корейська придворна музика своєю чергою впливали одна на одну.

Історично релігії часто ставали каталізаторами музики. Веди індуїзму справили величезний вплив на індійську класичну музику, а П'ять класиків конфуціанства заклали основу для подальшого розвитку китайської музики. Після стрімкого поширення ісламу у VII столітті ісламська музика почала домінувати в Персії та арабському світі, а в період ісламського Золотого віку з'явилося багато видатних музичних теоретиків. Музика, написана для ранньої християнської церкви та у ній самій, започаткувала традицію західної класичної музики, яка продовжилася у музиці Середньовіччя, де сформувалися поліфонія, нотний стан та зародкові форми багатьох сучасних інструментів. Окрім релігії чи її відсутності, музика суспільства визначається всіма іншими аспектами його культури — соціальною й економічною організацією та досвідом, кліматом і доступом до технологій. Багато культур поєднували музику з іншими видами мистецтва, наприклад, чотирма мистецтвами Китаю чи середньовічним квадривіумом. Емоції та ідеї, які виражає музика, обставини її виконання й слухання, а також ставлення до музикантів і композиторів різняться залежно від регіону та епохи. У багатьох культурах розрізняли або продовжують розрізняти академічну музику (або «класичну музику»), народну музику та популярну музику.

Походження

«Але те, що музика є мовою, за допомогою якої розгортаються послання; що ці послання можуть бути зрозумілими для багатьох, але їх здатні надсилати лише небагато; і що лише вона серед усіх мов поєднує суперечливу властивість — бути водночас зрозумілою й неперекладною, — ці факти роблять творця музики істотою, подібною до богів, а саму музику — найвищою таїною людського знання».

Клод Леві-Строс, Сире та варене

Музику вважають культурною універсалією, хоча її визначення змінюються залежно від культури та історичного періоду. Як і в багатьох аспектах людського пізнання, тривають суперечки щодо того, наскільки ми коли-небудь зможемо зрозуміти витоки музики, і науковці нерідко займають протилежні позиції. Походження музики часто розглядають разом із походженням мови, причому характер їхнього зв'язку є предметом численних дискусій. Однак до середини — кінця XX століття обидві теми рідко привертали значну увагу академічної спільноти. Від часу відродження інтересу головні розбіжності зосереджуються довкола трьох підходів: чи почалася музика як різновид прамови (результат адаптації), що згодом привів до появи мови; чи вона є «антревольтом» (фенотиповим побічним продуктом еволюції), спричиненим виникненням мови; чи ж музика й мова мають спільне джерело.

Не існує загальноприйнятої теорії походження музики; до їхнього формування долучалися археологи, когнітивні науковці, етномузикологи, еволюційні біологи, лінгвісти, нейронауковці, палеоантропологи, філософи, а також психологи розвитку та соціальні психологи. Нижче наведено деякі з найбільш відомих теорій:

• Музика виникла як розгорнута форма статевого добору, можливо, походячи від шлюбних закликів. Цю теорію, ймовірно першу значну в дослідженні походження музики, зазвичай приписують Чарльзу Дарвіну. Вона вперше з'явилася у його книзі Походження людини і статевий добір (1871), і відтоді зазнала критики, оскільки немає доказів того, що якась зі статей є «більш музичною», а отже, немає доказів статевого диморфізму; наразі не відомо інших прикладів статевого добору, які б не включали виразного статевого диморфізму. Попри це, сучасні дослідники, посилаючись на використання музики у шлюбних системах інших тварин, розвинули й поширили дарвінівську теорію; серед таких науковців — Пітер Дж. Б. Слейтер, Кеті Пейн, Бйорн Меркер, Джеффрі Міллер та Пітер Тодд.
• Музика виникла разом із мовою, обидві з яких, як вважають, походять від «спільного попередника». Біолог Герберт Спенсер був одним із важливих ранніх прихильників цієї теорії, як і композитор Ріхард Вагнер, який називав спільного предка музики й мови «мово-музикою». Починаючи з XXI століття, низка науковців підтримали цю теорію, зокрема археолог Стівен Мітен.
• Музика виникла для задоволення практичних потреб. Серед припущень:
  • допомога в організації спільної праці (вперше висунуто економістом Карлом Бюхером);
  • полегшення й розширення можливостей спілкування на відстані (вперше запропоновано музикознавцем Карлом Штумпфом);
  • покращення спілкування з божественним або надприродним (вперше висунуто антропологом Фредом Наделем);
  • сприяння «координації, згуртованості та співпраці», особливо в контексті родин чи спільнот;
  • засіб для відлякування хижаків або ворогів певного роду.
• Музика мала два витоки — «від мовлення (логогенний) та від емоційного вираження (патогенний)», уперше висунуто музикознавцем Куртом Заксом. Розмірковуючи над різноманітністю музики у світі, Закс зауважив, що деякі її форми обмежуються або комунікативним, або експресивним характером, що свідчить про окремий розвиток цих аспектів.
• Музика представляє звуки, що походять із двох основних джерел: 1) звуки, які чує плід у лоні матері, і 2) емоційно зумовлені вокалізації — згідно з теорією емоційного походження музики, яку вперше висунув Девід Тейє. Ця теорія пояснює наявність музичних елементів, притаманних усім культурам, зокрема пульсу, метра, відокремлених одночастотних сегментів (нот), безперервності та інструментів, що створюють періодичні звуки, підсилені резонансом.

Багато культур мають власні міфічні оповіді про виникнення музики. Іноді створення музики приписують конкретним постатям, наприклад Ювалу в християнській міфології, легендарному шаху Джамшиду в перській/іранській міфології, богині Сарасваті в індуїзмі та музам в давньогрецькій міфології. Деякі культури визнають кількох першотворців музики; так, міфологія Стародавнього Єгипту пов'язує її з численними божествами, зокрема Амоном, Хатхор, Ісідою та Осірісом, але особливо з Айхі. У китайській міфології існує багато історій про походження музики, проте найвідомішою є оповідь про музиканта Лін Луна, який — за наказом Жовтого Імператора (Хуанді) — створив бамбукову флейту наслідуючи спів міфічних птахів фенхуан.

Доісторична музика

Угорі ліворуч, флейта Дів'є Бабе з Дів'є Бабе, Словенія; угорі праворуч — кістяна флейта оріньяцької культури з Ґайссенкльостерле, Німеччина; внизу — кістяна флейта гуді з сучасного Цзяху, «повіт Уян», провінція Хенань.

У найширшому розумінні доісторична музика — яку раніше частіше називали примітивною музикою — охоплює всю музику, створену в дописьменних культурах (преісторія), починаючи щонайменше 6 мільйонів років тому, коли люди та шимпанзе ще мали спільного предка. Музика вперше з'явилася в палеоліті, хоча достеменно незрозуміло, чи це був середній палеоліт (300 000–50 000 років тому) чи пізній палеоліт (50 000–12 000 років тому). Переважна більшість палеолітичних інструментів була знайдена в Європі й датується пізнім палеолітом. Цілком можливо, що спів з'явився набагато раніше, однак це практично неможливо підтвердити. Потенційно найдавнішим інструментом є флейта Дів'є Бабе з печери Дів'є Бабе у Словенії, виготовлена з стегнової кістки молодого печерного ведмедя й датована приблизно 43 000–82 000 років тому. Приписувана неандертальцям, флейта Дів'є Бабе привернула значну увагу науковців; однак питання, чи справді це музичний інструмент, чи об'єкт, створений тваринами, лишається предметом жвавих дискусій. Якщо перше припущення правильне, це буде найдавніший відомий музичний інструмент і доказ існування музичної культури в середньому палеоліті. Окрім флейти Дів'є Бабе та ще трьох сумнівних флейт, практично немає достовірних свідчень музики середнього палеоліту, що подібно до ситуації з образотворчим мистецтвом. Найдавнішими об'єктами, чиє визначення як музичних інструментів є загальноприйнятим, вважаються кістяні флейти із Швабського Альбу (Німеччина) — з печер Ґайссенкльостерле, Голе Фельс та Фогельхерд. Вони датуються ориньяком (верхній палеоліт) і використовувалися ранніми європейськими сучасними людьми. У трьох печерах виявлено вісім флейт: чотири виготовлені з кісток крил птахів і чотири — з бивнів мамонта; три з них збереглися майже повністю. Три флейти з Ґайссенкльостерле датуються як найдавніші — прибл. 43 150–39 370 років тому.

З огляду на відносну складність флейт, імовірно, що існували й раніші інструменти, подібні до предметів, поширених у пізніших суспільствах мисливців і збирачів таких як брязкальця, шейкери та барабани. Відсутність інших інструментів цього й попередніх періодів може пояснюватися використанням слабших — і отже, більш біорозкладних — матеріалів, таких як очерет, гарбузи, шкіра та кора. Вважається, що малюнок у печері Труа-Фрер датований прибл. 15 000 до н. е., зображує шамана, який грає на музичному луці.

Вважається, що доісторичні культури мали широкий спектр використання музики, причому майже без уніфікації між різними спільнотами. Музика, ймовірно, мала особливу цінність у часи нестачі їжі та інших базових потреб. Також імовірно, що доісторичні культури сприймали музику як невід'ємно пов'язану з природою та могли вірити, що її використання безпосередньо впливає на навколишній світ.

Найдавнішими інструментами, знайденими в доісторичному Китаї, є 12 кістяних флейт гуді з сучасного Цзяху, «повіт Уян», провінція Хенань, датовані прибл. 6 000 р. до н. е.. Єдиними інструментами, віднесеними до доісторичної династії Ся (прибл. 2070–1600 рр. до н. е.) є два інструменти цінь, два невеликі дзвони (один глиняний, один бронзовий) та сюнь. Через надзвичайну рідкість збережених інструментів і загальну невизначеність, що стосується більшості аспектів династії Ся, створення музичного наративу цього періоду є непрактичним. На Індійському субконтиненті доісторична Індська цивілізація (прибл. 2500–2000 рр. до н. е. у зрілий період) має археологічні свідчення використання простих брязкалець і посудинних флейт, тоді як іконографічні дані вказують на існування ранніх арф та барабанів. Одна ідеограма у пізнішій цивілізації Інду містить найдавніше відоме зображення аркової арфи, датоване періодом до 1800 р. до н. е.

Античність

Малюнок таблички з Гімном Ніккаль (прибл. 1400 р. до н. е.), найдавнішою з хурритських пісень

Після появи писемності, писемні цивілізації відносять до стародавнього світу, першою серед них вважається шумерська література Абу-Салабіха (нині Південний Ірак), що датується прибл. 2600 р. до н. е. Хоча музика стародавніх суспільств була надзвичайно різноманітною, у майже всіх них чітко простежуються деякі основоположні концепції, а саме: одноголосся, імпровізація та домінування тексту в музичних творах. У стародавніх культурах існували різні пісенні форми, включаючи Китай, Єгипет, Грецію, Індію, Месопотамію, Рим та Близький Схід. Текст, ритм і мелодії цих пісень були тісно пов'язані, так само, як і музика загалом, із магією, наукою та релігією. Складні пісенні форми розвинулися в пізніших стародавніх суспільствах, зокрема національні свята Китаю, Греції та Індії. У наступні епохи античності також зросла торгівля й поширення музичних ідей та інструментів, часто завдяки Великому шовковому шляху. Наприклад, ключ для налаштування цінь-цитри з Китаю IV—V століть до н. е. має значні перські іконографічні елементи. Загалом наявної інформації недостатньо, щоб робити інші узагальнення про стародавню музику між культурами.

Лише кілька справжніх зразків стародавньої музичної нотації збереглися, і вони зазвичай існують у вигляді написів на папірусі чи глиняних табличках. Відомості про музичні практики, жанри та музичну думку переважно доступні через літературу, візуальні зображення та, дедалі більше з перебігом епохи, інструменти. Найдавнішою відомою записаною музикою є хурритські пісні з Угариту, Сирія. Серед них найдавнішим є Гімн Ніккаль (хурритський гімн № 6), який зберігся у відносно повному вигляді та датується прибл. 1400 р. до н. е.. Водночас епітафія Сейкіла є найранішим повністю збереженим нотованим музичним твором. Вона датується II століттям н. е. або пізніше і є епітафією, можливо, дружині невідомого Сейкіла.

Китай

Шан і Чжоу

Вони б'ють у дзвони, дзінь, дзінь,
грають на се-цитрі, грають на цінь-цитрі,
Разом звучать шен і кам'яні дзвони;
співають оди Я та Нань,
і майстерно виконують на флейтах.

Ши цзін, Ода 208, Гу Чжун
Переклад Джона С. Мейджора

До середини XIII ст. до н. е. пізня династія Шан уже розвинула писемність, яка здебільшого збереглася як ворожильні написи на ритуальних кістках оракула, а також як бронзові написи. До 11 символів написів на ворожильних кістках певним чином можуть стосуватися музики, серед яких деякі, ймовірно, є іконографічними зображеннями самих інструментів. Кам'яні дзвони цінь були особливо популярними серед правлячого класу Шан, і хоча жодної флейти, датованої часом Шан, не знайдено, написи на ворожильних кістках свідчать про використання окарин (сюнь), поперечних флейт (сяо та діцзи), подвійних труб, губних органів (шен), а можливо й флейт Пана (пайсяо). Після появи бронзи близько 2000 р. до н. е., династія Шан використовувала цей матеріал для виготовлення дзвонів — лін (鈴), нао (鐃) та чжун (鐘) — які розрізнялися двома ознаками: наявністю чи відсутністю язичка та способом гри (удар зсередини чи ззовні). Барабани, які не засвідчені в період до династії Шан, іноді теж виготовляли з бронзи, хоча частіше вони були дерев'яними (баньґу). Згадані духові інструменти безсумнівно існували вже за часів династії Чжоу (1046—256 до н. е.), як і перші китайські струнні інструменти — цитри цінь (або ґуцінь) та се. Період Чжоу ознаменувався появою великих придворних ансамблів, а добре відома гробниця князя Ї з держави Цзен (після 433 р. до н. е.) містить різноманітні складні та декоровані інструменти. Серед них безумовно найвизначнішим є монументальний набір із 65 настроєних дзвонів бяньчжун, діапазон яких охоплює п'ять октав і для гри на яких потрібно щонайменше п'ять музикантів. Вони збереглися в робочому стані та мають рідкісні написи, присвячені музиці.

Монументальний Бяньчжун князя Ї держави Цзен, прибл. V століття до н. е., з Хубея

Стародавні китайські інструменти слугували як практичним, так і ритуальним цілям. Їх використовували для звернення до надприродних сил заради виживання, тоді як флейти Пана, можливо, застосовувалися для приваблення птахів під час полювання, а барабани були поширені в жертвопринесеннях і військових церемоніях. Китайська музика завжди була тісно пов'язана з танцем, літературою та образотворчим мистецтвом; багато ранніх китайських мислителів також ототожнювали музику з належною моральністю й управлінням суспільством. Упродовж династій Шан і Чжоу музика була символом влади імператорського двору, використовуючись у релігійних служіннях, а також у шануванні предків і героїв. Конфуцій (прибл. 551–479 рр. до н. е.) офіційно позначив музику, пов'язану з ритуалом і взірцевою моральністю, як вищу яюе (雅樂; «правильна музика»), на противагу суюе (俗樂; «народна/популярна музика»), до якої відносилася практично вся нецеремоніальна музика, особливо та, що вважалася надмірною або розпусною. У період Воюючих царств, який збігся з життям Конфуція, чиновники часто ігнорували цю відмінність, надаючи перевагу більш жвавій музиці суйюе і використовуючи старішу традиційну яйюе виключно в політичних цілях. Конфуцій і його учні, такі як Мен-цзи, вважали таку перевагу безчесною і засуджували невігластво правителів щодо теорії ґаньїна, яка стверджувала, що музика є нерозривно пов'язаною з Всесвітом. Таким чином, багато аспектів стародавньої китайської музики були узгоджені з космологією: дванадцятиступенева система люй-люй відповідала певним вагам і мірам; пентатонічна гама — п'яти елементам у-сін; а восьмитональна класифікація китайських інструментів баїнь — вісьмом символам баґуа. Жодної фактичної музики чи текстів про виконавські практики стародавніх китайських музикантів не збереглося. П'ять класичних праць доби династії Чжоу містять музичні коментарі; Книга змін і хроніка Чуньцю містять посилання, тоді як Книга обрядів (Лі цзі) містить докладне обговорення (див. розділ Опис музики (Юе цзі)). Хоча Юе цзин (Класика музики) втрачена, Ши цзін (Класика поезії) містить 160 текстів пісень періоду Західного Чжоу (1045—771 рр. до н. е.), самі мелодії яких нині втрачені.

Цінь і Хань

Двоє музикантів доби Східної Хань (25–220 рр. н. е.), Шанхайський музей

Династія Цінь (221—206 рр. до н. е.), заснована Цінь Ши Хуан-ді, проіснувала лише п'ятнадцять років, однак так зване спалення книг спричинило значну втрату попередньої музичної літератури. За часів Цінь ґучжен став особливо популярним інструментом: як портативніша та гучніша цитра, він відповідав потребам нової сцени народної музики. За часів династії Хань (202 р. до н. е. — 220 р. н. е.) здійснювалися спроби відтворити музику Шан і Чжоу, яку тоді ідеалізували як «досконалу». Музичне бюро, Юефу, було засноване (або досягло розквіту) щонайпізніше близько 120 р. до н. е. за імператора У династії Хань і відповідало за збирання народних пісень. Ця діяльність мала подвійну мету: вона дозволяла Імператорському двору краще зрозуміти думки простого народу, а також створювала можливість для Імператорського двору адаптувати й переробляти пісні відповідно до пропагандистських і політичних потреб. Бюро, до складу якого входили церемоніальні, розважальні та військові музиканти, також виступало на різних урочистостях, створювало нову музику та покладало її на вірші, замовлені у відомих поетів, зокрема Сима Сянжу. Династія Хань офіційно прийняла конфуціанство як державну філософію і теорія ґаньїн стала провідною ідеологічною основою. Однак на практиці багато чиновників ігнорували або применшували високу повагу Конфуція щодо музики яюе на користь музики суюе, віддаючи перевагу останній, оскільки вона була жвавішою та менш формальною. До 7 р. до н. е. Бюро налічувало 829 музикантів; того ж року імператор Ай-ді або розпустив, або скоротив відомство через фінансові обмеження та дедалі більш помітну в Бюро музику суюе, яка суперечила конфуціанству. Епоха династії Хань відзначалася потужним впливом іноземної музики з Близького Сходу та Центральної Азії: поява Шовкового шляху сприяла обміну музичними інструментами і дала змогу таким мандрівникам, як Чжан Цянь, знайомитися з новими музичними жанрами та техніками. Серед інструментів, що потрапили до Китаю завдяки цим культурним контактам, були металеві труби, а також інструменти, подібні до сучасного гобоя та уда (лютні), остання з яких згодом перетворилася на піпу. Інші вже існуючі інструменти значно зросли в популярності, зокрема цинь, флейти Пана, і особливо цінь-цитра (або ґуцинь), яка відтоді стала найшанованішим інструментом, пов'язаним із доброчесністю та моральністю.

Греція

Писемна історія Греції сягає часів Стародавньої Греції та відігравала важливу роль у давньогрецькому театрі. У Стародавній Греції хори, що складалися з виконавців обох статей, виступали з розважальними, святковими та духовними цілями^{[джерело?]}. Інструменти включали найважливіший духовий інструмент — подвійний язичковий авлос, а також щипковий струнний інструмент — ліру, зокрема її особливий різновид — кіфару.

Індія

Основними джерелами знань про музику Стародавньої Індії є текстові та іконографічні свідчення; зокрема, збереглися деякі теоретичні трактати санскритом, трапляються короткі згадки у художній літературі, а також існують численні скульптурні зображення музикантів і музичних інструментів Стародавньої Індії. Давня література санскритом, палі та пракритом часто містить музичні згадки — від Вед до творів Калідаси та епосу Сілаппадікарам Іланго Абігала. Попри це, про реальні музичні практики Стародавньої Індії відомо дуже мало, і наявна інформація змушує формувати дещо узагальнену картину музики того часу, хоча наявні свідчення вказують, що насправді вона була значно різноманітнішою.

Монументальний трактат про мистецтва Натья-шастра є одним із найдавніших і головних джерел знань про музику Стародавньої Індії; музичні розділи цього твору, ймовірно, належать до періоду Гуптів (IV—VI століття н. е.).

Персія та Месопотамія

До періоду Ахеменідів

Ліра з бичачою головою з Ура, знайдена в Царському некрополі Ура, є найвідомішою серед давніх лір Ура

Загалом неможливо створити повну картину найдавнішої музики Персії через брак збережених джерел. Зображення з Еламу (прибл. 3300–3100 рр. до н. е.) свідчать про існування аркових арф — це перше підтвердження перської музики, хоча, ймовірно, такі інструменти існували задовго до їх появи в мистецьких зображеннях. У Сузах знайдено еламські ліри, прикрашені бичачими головами (прибл. 2450 р. до н. е.), тоді як понад 40 маленьких труб з регіону Оксуса виявлено в Бактрії та Маргіані, вони належать до Бактрійсько-маргіанського археологічного комплексу (прибл. 2200–1750 рр. до н. е.). Ці труби з регіону Оксуса, ймовірно, мали тісний зв'язок як із релігійними обрядами, так і з тваринами; у зороастрійському міфі цар Джамшид приваблює тварин за допомогою труби, що натякає на можливе використання таких інструментів еламітами під час полювання. У багатьох аспектах найдавніші відомі музичні культури Ірану були тісно пов'язані з культурами Месопотамії. Стародавні аркові арфи (прибл. 3000 р. до н. е.) також відомі в Месопотамії, і через брак знахідок важко визначити, у якій культурі цей інструмент виник. Набагато більше лір із бичачими головами збереглося в Урі (Месопотамія), зокрема знаменита Ліра з бичачою головою з Ура, хоча вони майже ідентичні своїм сучасним еламським аналогам. Згідно з даними теракотових табличок, до II ст. до н. е. аркова арфа була витіснена кутовими арфами, які існували у двох варіантах — вертикальні на 20 струн і горизонтальні на 9 струн. Лютні, як вважають, використовувалися в Месопотамії щонайменше з 2300 року до н. е., але лише прибл. 1300 року до н. е. вони з'являються в Ірані, де стали основними струнними інструментами Західного Ірану, хоча наявні дані свідчать, що популярності вони набули переважно поза межами еліти. Скельні рельєфи Кул-е Фарах демонструють, що вже в I ст. до н. е. при перському дворі існували високорозвинені музичні ансамблі, центральним інструментом яких була аркова арфа. Виразна присутність музикантів на цих рельєфах свідчить, що вони відігравали важливу роль у релігійних церемоніях.

Як і для попередніх періодів, збереглося надзвичайно мало сучасних відомостей про музику Імперії Ахеменідів (550—330 рр. до н. е.). Більшість знань про музичну культуру ахеменідів походить від грецьких істориків. У своїй Історії Геродот зауважив, що жерці ахеменідів не використовували авлос у своїх церемоніях, тоді як Ксенофонт, описуючи свій візит до Персії в Кіропедії, згадував про наявність численних співачок при дворі. Афіней також згадує співачок, зазначаючи, що 329 із них були захоплені македонським полководцем Парменіоном у царя царів Дарія III. Пізніші перські тексти стверджують, що поети-музиканти-міністрелі гусани були впливовими й посідали значне становище при дворі.

Парфянський та Сасанідський періоди

Теракотова статуетка парфянського гравця на лютні

Під час Парфянської імперії (247 р. до н. е. — 224 р. н. е.) спостерігається зростання кількості текстових та іконографічних зображень музичної діяльності та інструментів. Парфянські ритони (питні роги) ІІ ст. до н. е., знайдені в стародавній столиці Ніси, містять одні з найвиразніших зображень музикантів того часу. Сюжетні свідчення, зокрема теракотові таблички, зображують жінок-арфісток, тоді як таблички з Вавилона показують флейти Пана, а також струнні (арфи, лютні й ліри) та ударні інструменти (бубни та клапери). Бронзові статуетки з Дура-Европоса зображують більші флейти Пана та подвійні авлоси. Музика, без сумніву, використовувалася в церемоніях і святкуваннях: парфянський кам'яний фриз із Хатри відтворює весілля, на якому присутні музиканти, що грають на трубах, бубнах і різноманітних флейтах. Інші текстові й візуальні джерела свідчать про збереження провідної ролі міністрелів-гусанів. Однак, як і в період ахеменідів, головними джерелами інформації про парфянську музику залишаються грецькі автори. Страбон згадує, що гусани вивчали пісні, які розповідали історії про богів і вельмож, тоді як Плутарх описує, як гусани уславлювали парфянських героїв і висміювали римських. Плутарх також зазначає — на власне здивування — що роптри (великі барабани) використовувалися парфянським військом для підготовки до війни.

прибл. 379 р. н. е. барельєф сасанідських жінок, що грають на чанзі у Так-е Бостані, Іран

Однак період Сасанідів (226—651 рр. н. е.) залишив по собі багато свідчень про музику. Ця сукупність сасанідських записів свідчить про розвинену музичну культуру в імперії, особливо в районах, де домінував зороастризм. Багато сасанідських шаханшахів були палкими покровителями музики, зокрема засновник імперії Ардашир І та Бахрам V. Найвидатнішим покровителем вважається Хосров II (прав. 590—628), чиє правління вважають золотою добою перської музики. Серед музикантів при дворі Хосрова були Азадвар-е Чанґі (або Азад), Бамшад, арфістка Наґіса (Накіса), Рамтін, Саркаш і найвідоміший із усіх — Барбад. Зазвичай ці музиканти виступали як менестрелі, виконавці, які поєднували ролі придворних поетів і музикантів; для Сасанідської імперії було властиве поєднання поезії й музики без чіткої межі між ними.

Інші арабські та африканські культури

Західноафриканська культура Нок (на території сучасної Нігерії) існувала прибл. 500–200 року до н. е. і залишила по собі значну кількість скульптур. Серед них є зображення, пов'язані з музикою, наприклад чоловіка, який трясе двома предметами, що, ймовірно, є маракасами. Інша скульптура показує чоловіка з відкритим ротом (можливо, під час співу), а також є зображення чоловіка, який грає на барабані.

Посткласична епоха

Японська музика ґаґаку

Імператорський двір Японії розвинув музику ґаґаку ((雅楽); досл. «вишукана музика»), що походить від Імператорської музичної академії Ґаґакурьо, заснованої 701 року нашої ери в період Асука. Хоча слово ґаґаку походить від китайського терміна яюе — «урочиста музика», останній спершу позначав конфуціанську ритуальну музику, тоді як ґаґаку охоплює численні жанри, стилі та інструменти. У ранній історії традиції основними трьома жанрами були ваґаку (споконвічна японська музика), санканґаку (музика Трьох корейських держав) та тоґаку (музика китайської династії Тан), а також кілька другорядних жанрів, таких як тораґаку, ґіґаку, та рін'юґаку. Особливістю азійської музики того часу є те, що донині збереглося чимало нотних записів ґаґаку датованих VIII—XI століттями.

У IX столітті в музиці ґаґаку відбувся суттєвий зсув, а саме: виникнення розмежування між музикою тоґаку та комаґаку. Тоґаку був стилем із яскраво вираженим китайським впливом, який поєднувався з традицією рін'юґаку і отримав назву «Музика Лівої сторони» (сахо). Комаґаку відповідно називали «Музикою Правої сторони» (ухо), і вона охоплювала музику, що зазнала впливу Кореї (санканґаку) та держави Пархе (боккайґаку). Попри чітке розрізнення, цей поділ не був суворим — стилі тоґаку та комаґаку перепліталися та впливали один на одного. Упродовж тривалого періоду Хейан (794—1185) музика ґаґаку користувалася значною підтримкою імператорського двору, супроводжуючи численні свята й урочистості. Саме тоді з'явилися численні нові жанри, зокрема пісенні форми сайбара та роей. Ансамблі ґаґаку включають широкий спектр інструментів і є найбільшими за складом серед колективів традиційної японської музики.

Середньовічна Європа

Alleluia nativitas («Алілуя Різдва») Перотіна Перотіна з Кодексу Ґвельф.1099

Сучасні дослідники зазвичай визначають «середньовічну музику» як музику Західної Європи доби Середньовіччя, тобто приблизно від VI до XV століття. Музика, безперечно, посідала помітне місце вже в ранньому Середньовіччі, про що свідчать художні зображення інструментів, письмові згадки про музику та інші джерела; однак, єдиним репертуаром, що зберігся з часів до 800 року і до наших днів, є літургійна одноголоса музика Римо-католицької церкви, більша частина якої відома як григоріанський хорал. Папа Григорій I, чиє ім'я носить цей музичний репертуар і який, можливо, сам був композитором, зазвичай вважається засновником музичної частини літургії у її сучасній формі, хоча джерела, що містять відомості про його внесок, датуються більш ніж століттям після його смерті. Багато вчених вважають, що його репутацію було перебільшено легендою. Більшість репертуару хоралу було створено анонімно впродовж століть між часом Григорія та Карла Великого.

У IX столітті відбулися кілька важливих подій. По-перше, Церква доклала значних зусиль, щоб уніфікувати численні традиції хорального співу й приглушити більшість із них на користь григоріанської літургії. По-друге, виконувалися найраніші зразки багатоголосої музики — форма паралельного співу, відома як органум. По-третє — і це мало найважливіше значення для історії музики — було відновлено нотний запис після перерви приблизно у п'ятсот років, хоча система фіксації висоти та ритму з точністю й гнучкістю, до яких звикли сучасні музиканти, розвинулася лише через кілька наступних століть.

Після 1100 року розквітло кілька шкіл поліфонії: школа органуму Сен-Марсаля, для музики якої було характерне швидке ведення однієї партії над протяжною основною лінією; школа поліфонії Нотр-Дам, до якої належали композитори Леонін and Перотін і яка близько 1200 року створила перші твори для більш ніж двох голосів; своєрідний «музичний плавильний казан» Сантьяго-де-Компостела в Галісії — місця паломництва, де в пізньому Середньовіччі зустрічалися музиканти з різних традицій, чия музика збереглася в Кодексі Калікстуса; а також англійська школа, зразки музики якої дійшли до нас у Вустерських фрагментах і Старому Голлському манускрипті. Поряд із цими школами сакральної музики розвивалася жвава традиція світської пісні — її прикладом є творчість трубадурів, труверів і мінезингерів. Багато з пізніших зразків світської музики раннього Відродження постали з форм, ідей і музичної естетики трубадурів — придворних поетів і мандрівних музикантів, чия культура була значною мірою знищена під час Альбігойських хрестових походів на початку XIII століття.

Форми сакральної музики, що розвинулися наприкінці XIII століття, включають мотет, кондукт, дискант та клаузули. Одним із незвичних явищ стали ґайслерлід (Geisslerlieder) — пісні мандрівних гуртів флагелантів, які існували у дві хвилі: у середині XIII століття (доки їх не придушила Церква) та під час і невдовзі після Чорної смерті, близько 1350 року, коли їхня діяльність була добре задокументована, а музика — записана нотами. Ці пісні поєднували народні мелодії з покаянними або апокаліптичними текстами. XIV століття в історії європейської музики характеризується стилем ars nova, який за домовленістю відносять до середньовічної доби, хоча він мав чимало спільного з ідеалами та естетикою раннього Відродження. Більшість музики, що збереглася з цього періоду, є світською і має тенденцію використовувати formes fixes — сталих поетично-музичних формах: баладу, віреле, ле та рондо, які відповідають поетичним формам з однойменними назвами. Більшість творів у цих формах написано для одного–трьох голосів, ймовірно, з інструментальним супроводом. Серед найвідоміших композиторів цього часу — Гійом де Машо та Франческо Ландіні.

Візантія

Візантійська імперія, яка існувала з 395 по 1453 рік, мала розвинені й різноманітні музичні практики. І сакральна, і світська музика були поширеними: сакральна музика часто використовувалася у церковних богослужіннях, а світська — на численних подіях, зокрема церемоніях, драмах, балах, бенкетах, фестивалях і спортивних іграх. Однак, попри її популярність, світська візантійська музика зазнавала суворої критики з боку Отців Церкви, зокрема Єроніма. Композитори сакральної музики, особливо гімнів і співів, загалом добре задокументовані протягом історії візантійської музики. Проте ті, хто творив до правління Юстиніана I, практично невідомі: про монахів Анфіма, Авксентія та Тимокла повідомляють, що вони писали тропарі, але зберігся лише текст одного з них, авторства Авксентія. Першою значною формою був кондак, найвидатнішим композитором якого був Роман Солодкоспівець. Наприкінці VII століття канон витіснив кондак за популярністю; Андрій Критський став його першим визначним композитором і традиційно вважається засновником цього жанру, хоча сучасні дослідники ставлять це під сумнів. Канон досяг вершини розвитку у творчості Іоана Дамаскина та Косми Майюмського, а пізніше — Феодора Студита and Феофана Клеймованого у VIII—IX століттях відповідно. Композитори світської музики задокументовані значно гірше. Лише в останній період існування імперії відомі імена таких авторів, як Іоан Кукузель, Ксенос Коронес та Іоан Глікіс, які вважаються провідними постатями цієї традиції.

Як і їхні західні сучасники того самого періоду, візантійські композитори були переважно чоловіками. Суттєвим винятком є Касія — видатна й плідна авторка гімнів стихира, єдина жінка, чиї твори увійшли до візантійської літургії. Відомо також про кількох інших жінок-композиторок — Феклу, Феодосію, Марфу та доньку Іоана Кладаса (її власне ім'я не збереглося). Лише від останньої дійшов до нас один твір — антифон. Відомо також, що деякі візантійські імператори були композиторами, зокрема Лев VI Мудрий і Костянтин VII Багрянородний.

Ранньомодерний і модерний періоди

Індійська класична музика

У стародавній та середньовічний періоди класична музика Індійського субконтиненту становила переважно єдину традицію. До XIV століття соціально-політичні потрясіння, започатковані Делійським султанатом, почали відокремлювати Північну та Південну Індію, і в кожному регіоні почали формуватися незалежні музичні традиції. До XVI століття склалися два виразно відмінні стилі: індустанська класична музика Півночі та карнатична класична музика Півдня. Однією з головних відмінностей між ними є те, що північна індустанська традиція зазнала значного впливу перських і арабських музичних практик того часу. Карнатична музика здебільшого є релігійною; більшість пісень звернені до індуїстських божеств.

Індійська класична музика (марґа) є монодичною і ґрунтується на єдиній мелодійній лінії або разі, ритмічно впорядкованій за допомогою талів.

Західна класична музика

Відродження

Гійом Дюфаї (ліворуч) і Жиль Беншуа (праворуч) на копії ілюмінованого рукопису прибл. 1440 року Мартена ле Франка Захисник дам (фр. Le champion des dames)

Початок епохи Відродження в музиці не має такого чітко окресленого рубежу, як у інших видах мистецтва, і, на відміну від них, вона зародилась не в Італії, а в Північній Європі — зокрема на території, що нині охоплює центральну та північну Францію, Нідерланди, та Бельгію. Стиль бургундських композиторів, відомих як перше покоління франко-фламандської школи, спочатку був реакцією на надмірну складність і манірність пізнього XIV століття, властиву ars subtilior, і характеризувався виразною, співаною мелодією та врівноваженою поліфонією в усіх голосах. Найвідомішими композиторами Бургундської школи середини XV століття були Гійом Дюфаї, Жиль Беншуа та Антуан Бюнуа.

До середини XV століття композитори й співаки з Нижніх країн та прилеглих регіонів почали поширюватися по всій Європі, особливо в Італії, де їх наймали до папської капели та до дворів аристократичних меценатів мистецтва (таких як родини Медічі, Есте та Сфорца). Вони принесли із собою свій стиль — плавну поліфонію, яку можна було пристосовувати як до сакральної, так і до світської музики, залежно від обставин. Основними формами сакральної музичної композиції того часу були меса, мотет і лауда; до світських форм належали шансон, фротола, а згодом — мадригал.

Винахід друкарства мав величезний вплив на поширення музичних стилів і разом із рухом франко-фламандських музикантів сприяв становленню першого по-справжньому міжнародного стилю в європейській музиці з часів уніфікації григоріанського хоралу за Карла Великого^{[джерело?]}. До композиторів середнього покоління франко-фламандської школи належав Йоганнес Окегем, який писав музику у складному контрапунктичному стилі, з різноманітною фактурою та вишуканим використанням канонічних прийомів; Якоб Обрехт, один із найвідоміших композиторів мес останніх десятиліть XV століття; а також Жоскен Депре — мабуть, найзнаменитіший композитор Європи до Палестрини, якого протягом XVI століття вважали одним із найвидатніших митців у будь-якому жанрі. Музика покоління після Жоскена досліджувала дедалі більшу складність контрапункту; можливо, найекстремальніший її вираз — у музиці Ніколя Гомберта, чиї контрапунктичні витонченості вплинули на ранню інструментальну музику, зокрема канцону та ричеркар, що зрештою досягла кульмінації у фугальних формах бароко.

До середини XVI століття міжнародний стиль почав занепадати, і стали помітними кілька виразно різних стильових тенденцій: тенденція до спрощення сакральної музики спрямована Тридентським собором у межах Контрреформації, прикладом чого є музика Джованні П'єрлуїджі да Палестрини; тенденція до ускладнення та хроматизму в мадригалі, що досягла свого крайнього вияву в авангардному стилі Феррарської школи Луццаскі та мадригаліста кінця століття Карло Джезуальдо; а також грандіозна, звучна музика Венеційської школи, яка використовувала архітектуру базиліки Святого Марка для створення антифонних контрастів. Музика Венеційської школи включала розвиток оркестрування, орнаментованих інструментальних партій і басо контінуо — усі ці нововведення з'явилися протягом кількох десятиліть навколо 1600 року. Серед відомих композиторів Венеції були Андреа та Джованні Габрієлі, а також Клаудіо Монтеверді, один із найвизначніших новаторів кінця цієї епохи.

Нотний аркуш частини Missa Papae Marcelli Джованні П'єрлуїджі да Палестріни

До кінця століття в більшості частин Європи вже існували активні й добре диференційовані музичні традиції. В Англії такі композитори, як Томас Талліс і Вільям Берд, писали сакральну музику в стилі, подібному до континентального, тоді як активна група місцевих мадригалістів адаптувала італійську форму до англійських смаків; серед відомих композиторів — Томас Морлі, Джон Вілбі і Томас Вілкс. В Іспанії розвивалися власні інструментальні та вокальні стилі: Томас Луїс де Вікторія створював витончену музику, подібну до творів Палестріни, а численні інші композитори писали для нової гітари. У Німеччині культивувалися поліфонічні форми, засновані на протестантських хоралах, які замінили римсько-католицький григоріанський спів як основу сакральної музики, а також було запозичено стиль Венеційської школи (поява якої там визначила початок епохи бароко). Крім того, нідерландські та німецькі композитори, зокрема Ян Свелінк, писали величезну кількість органної музики, закладаючи основу для подальшого барокового стилю органу, що досяг кульмінації у творчості Й. С. Баха. У Франції розвинувся своєрідний стиль музичної дикції, відомий як musique mesurée, який застосовувався в світських шансонах; видатними представниками цього напряму були Гійом Котле та Клод Ле Жен.

Один із найреволюційніших рухів тієї епохи відбувся у Флоренції у 1570-х та 1580-х роках завдяки діяльності Флорентійської Камерати, яка, іронічно, мала реакційну мету: невдоволені тим, що вони вважали занепадом сучасної музики, її учасники прагнули відродити музику давніх греків. Провідними серед них були Вінченцо Галілей, батько астронома, та Джуліо Каччіні. Плодом їхніх зусиль став декламаційний мелодійний стиль співу, відомий як монодія, і відповідна сценічна драматична форма, яку нині називають оперою. Перші опери, написані близько 1600 року, також позначають кінець епохи Відродження та початок доби бароко.

Музика до 1600 року була радше модальною ніж тональною. Декілька теоретичних розробок кінця XVI століття, зокрема праці Джозеффо Царліно та Франкіно Ґафурі про гами та лади, безпосередньо привели до формування тональної системи загальної практики. Мажорні та мінорні гами почали переважати над старими церковними ладами — спершу це найвиразніше проявлялося у каденційних точках композицій, але з часом стало всепроникною рисою музики. Музику після 1600 року, починаючи з тональної музики доби бароко, зазвичай відносять до періоду загальної практики.

Бароко

Йоганн Себастьян Бах

Епоха бароко тривала з 1600 до 1750 року, коли художній стиль бароко розквітав по всій Європі, і саме в цей час музика музика розширила свої виражальні можливості та ускладнилася. Музика бароко почалася з появою перших опер — драматичних вокальних творів для соліста у супроводі оркестру. Упродовж епохи бароко важливе місце зберігала поліфонічна контрапунктична музика, в якій використовувалися кілька одночасних самостійних мелодійних ліній (контрапункт був суттєвим елементом вокальної музики середньовіччя)^{[прояснити]}. Композитори доби бароко — німецькі, італійські, французькі, нідерландські, польські, іспанські, португальські та англійські — писали музику для невеликих ансамблів, до складу яких входили струнні, мідні та дерев'яні духові інструменти, а також для хорів і клавішних інструментів, таких як орган, клавесин та клавікорд. У цей період сформувалися кілька основних музичних форм, які збереглися в наступних епохах, розвиваючись і ускладнюючись: фуга, інвенція, соната та концерт. Пізнє бароко відзначалося високою поліфонічною складністю та пишною орнаментальністю. Серед найвидатніших композиторів епохи бароко — Ян Свелінк, Йоганн Себастьян Бах, Арканджело Кореллі, Франсуа Куперен, Джироламо Фрескобальді, Георг Фрідріх Гендель, Жан Батіст Люллі, Жан-Філіпп Рамо, Клаудіо Монтеверді, Георг Філіпп Телеман, Доменіко Скарлатті та Антоніо Вівальді.

Класична музика

Головні композитори Класичного періоду та перехідної доби до романтизму, відомі під загальною назвою Віденська класична школа. За годинниковою стрілкою, зверху ліворуч: Йозеф Гайдн (Гарді, 1791); Вольфганг Амадей Моцарт (делла Кроче, 1781); Людвіг ван Бетховен (Штілер, 1820); і Франц Петер Шуберт (Рідер, 1875).

Музика Класичного періоду характеризується гомофонною фактурою, тобто виразною мелодією з акомпанементом. Ці нові мелодії мали майже вокальний, співучий характер, що дозволило композиторам фактично замінити співаків як головних носіїв музичного вираження. Тому інструментальна музика швидко витіснила оперу та інші вокальні жанри (як-от ораторію), ставши улюбленим видом мистецтва слухацької публіки та втіленням досконалої композиції. Однак опера не зникла: у класичний період кілька композиторів почали створювати опери для широкої публіки рідними мовами (попередні опери зазвичай писалися італійською).

Разом із поступовим відсуненням вокалу на другий план на користь виразніших, чіткіших мелодій, контрапункт також зазвичай перетворювався на декоративний прийом, який часто використовували наприкінці твору або в окремій частині. Його місце посіли прості фактурні моделі, такі як арпеджіо та, у фортепіанній музиці, бас Альберті (супровід із повторюваним малюнком, зазвичай у лівій руці), що пожвавлювали рух твору, не створюючи плутанини від додаткового голосу. Популярна нині інструментальна музика була представлена кількома чітко окресленими формами — сонатою, симфонією, та концертом, хоча жодна з них тоді ще не мала такого визначення чи не викладалася так, як це робиться нині в теорії музики. Усі три форми походять від сонатної форми, яка є як загальною структурою всього твору, так і побудовою окремої частини. Сонатна форма досягла зрілості в добу класицизму та стала основною формою інструментальних композицій упродовж XIX століття.

Ранній класичний період було започатковано Мангаймською школою, до якої належали такі композитори, як Ян Стаміц, Франц Ксавер Ріхтер, Карл Стаміц та Крістіан Каннабіх. Вона справила глибокий вплив на Йозефа Гайдна і, через нього, на всю подальшу європейську музику. Вольфганг Амадей Моцарт був центральною постаттю класичного періоду, а його феноменальна й різноманітна творчість у всіх жанрах визначає наше уявлення про цю епоху. Людвіг ван Бетховен і Франц Петер Шуберт були перехідними композиторами, що проклали шлях до романтизму, розширивши наявні жанри, форми й навіть функції музики.

Музика епохи романтизму

Клара та Роберт Шуман

У період романтизму музика стала більш експресивною та емоційною, розширюючись і охоплюючи літературу, мистецтво та філософію. Серед відомих композиторів раннього романтизму — Шуман, Шопен, Мендельсон, Белліні, Доніцетті та Берліоз. Кінець XIX століття ознаменувався значним розширенням складу оркестру та зростанням ролі концертів як частини міського суспільства. Серед визначних композиторів другої половини століття — Йоганн Штраус (син), Брамс, Ліст, Чайковський, Верді та Вагнер. Між 1890 та 1910 роками третя хвиля композиторів, серед яких були Гріг, Дворжак, Малер, Ріхард Штраус, Пуччіні та Сібеліус, розвинула творчість композиторів середнього періоду романтизму, створюючи ще більш складні та часто набагато довші музичні твори. Виразною ознакою музики пізнього XIX століття стала її націоналістична наснага, прикладом якої є творчість Дворжака, Сібеліуса та Гріга. До інших визначних постатей кінця століття належать Сен-Санс, Форе, Рахманінов, Франк, Дебюссі та Римський-Корсаков.

XX століття

У ХХ столітті відбулася справжня революція у способах прослуховування музики: радіо набуло популярності в усьому світі, а також з'явилися нові засоби й технології для запису, редагування та поширення музики. Музичні виступи дедалі більше набували візуального характеру завдяки їх трансляціям і записам.

Музика ХХ століття принесла нову свободу та широкі експерименти з новими музичними стилями й формами, які кидали виклик усталеним правилам музики попередніх епох^{[джерело?]}. Винахід музичного підсилення та електронних інструментів, особливо синтезатора, у середині ХХ століття спричинив революцію в класичній і популярній музиці та пришвидшив розвиток нових музичних форм.

Що стосується класичної музики, то напрям розвитку століття визначили дві основоположні школи — школа Арнольда Шенберга та школа Ігоря Стравінського. Втім, помітний вплив мали й інші композитори, зокрема Бела Барток, Антон Веберн, Дмитро Шостакович, Олів'є Мессіан, Джон Кейдж, Бенджамін Бріттен, Карлгайнц Штокгаузен, Софія Губайдуліна, Кшиштоф Пендерецький, Браян Фернехоу та Кайя Сааріаго.

У ХХ столітті відбулося безпрецедентне поширення популярної музики, тобто музики, яка приваблює широку аудиторію. Цей термін бере свій початок у музиці американської Тін Пен Еллі, групи відомих музикантів і видавців, які почали з'являтися у 1880-х роках у Нью-Йорку. Хоча популярну музику іноді називають «поп-музикою», ці терміни не завжди є взаємозамінними. Популярна музика охоплює різні жанри, що відповідають смакам широкої частини населення, тоді як попмузика зазвичай означає конкретний жанр у межах популярної музики. Пісні та твори популярної музики зазвичай відзначаються легкими для співу мелодіями. Структура пісні в популярній музиці часто передбачає повторення розділів, при цьому куплет і рефрен або приспів повторюються протягом усієї пісні, а бридж створює контрастну та перехідну частину всередині композиції.

Див. також

• Стародавня музика
• Історія звукозапису

Джерела

Всесвітні

• Bohlman, Philip V., ред. (2013). The Cambridge History of World Music. Cambridge: Cambridge University Press. ISBN 978-0-521-86848-8.
• Church, Michael, ред. (2015). The Other Classical Musics: Fifteen Great Traditions. Woodbridge: Boydell Press. ISBN 978-1-84383-726-8.
• Fletcher, Peter (2004). World Musics in Context: A Comprehensive Survey of the World's Major Musical Cultures. Oxford: Oxford University Press. ISBN 978-0-19-517507-3.
• Hijleh, Mark (2019). Towards A Global Music History. London and New York: Routledge. ISBN 978-1-138-08873-3.
• Nettl, Bruno (2001). Music. Grove Music Online (англ.). Oxford: Oxford University Press. doi:10.1093/gmo/9781561592630.article.40476. ISBN 978-1-56159-263-0. (subscription, Wikilibrary access, or UK public library membership required)
• Strohm, Reinhard (2018). Studies on a Global History of Music: A Balzan Musicology Project. Abingdon-on-Thames: Taylor & Francis. ISBN 978-1-138-05883-5.

Словники

• Apel, Willi (1969). Harvard Dictionary of Music. Cambridge: Harvard University Press. ISBN 978-0-674-37501-7.
• Randel, Don Michael, ред. (2003). The Harvard Dictionary of Music (англ.) (вид. 4th). Cambridge: Harvard University Press. ISBN 978-0674011632.

Походження та передісторія

• Goldstein, Ian (31 березня 2016). Music and Cognition. Oxford Bibliographies: Music (англ.). Oxford: Oxford University Press. doi:10.1093/obo/9780199757824-0169. (необхідна підписка)
• Hagen, Edward H.; Hammerstein, Peter (1 вересня 2009). Did Neanderthals and other early humans sing? Seeking the biological roots of music in the territorial advertisements of primates, lions, hyenas, and wolves. Musicae Scientiae (англ.). 13 (2): 291—320. doi:10.1177/1029864909013002131. S2CID 39481097.
• Killin, Anton (14 лютого 2018). The origins of music: Evidence, theory, and prospects. Music & Science (англ.). doi:10.1177/2059204317751971. hdl:1885/162771. S2CID 165905083.
• Lawergren, Bo (1988). The Origin of Musical Instruments and Sounds. Anthropos (англ.). Nomos Verlagsgesellschaft mbH. Bd. 83 (H. 1./3): 31—45. JSTOR 40461485.
• Levitin, D. J.; Tirovolas, A. K. (2009). Current Advances in the Cognitive Neuroscience of Music. Annals of the New York Academy of Sciences (англ.). 1156 (1): 211—231. Bibcode:2009NYASA1156..211L. doi:10.1111/j.1749-6632.2009.04417.x. PMID 19338510. S2CID 2856561.
• Merker, Björn; Morley, Iain; Zuidema, Willem (19 березня 2015). Five fundamental constraints on theories of the origins of music. Philosophical Transactions of the Royal Society (англ.). Royal Society. 370 (1664). doi:10.1098/rstb.2014.0095. eISSN 1471-2970. ISSN 0962-8436. PMC 4321136. PMID 25646518.
• Mithen, Steven (2005). The Singing Neanderthals: The Origins of Music, Language, Mind, and Body (англ.). London: Orion Publishing Group. ISBN 978-1-7802-2258-5.
• Montagu, Jeremy (20 червня 2017). How Music and Instruments Began: A Brief Overview of the Origin and Entire Development of Music, from Its Earliest Stages. Frontiers in Sociology (англ.). 2 (8). doi:10.3389/fsoc.2017.00008.
• Morley, Iain (2013). The Prehistory of Music: Human Evolution, Archaeology, and the Origins of Musicality (англ.). Oxford: Oxford University Press. ISBN 978-0-19-923408-0.
• Nadel, Siegfried (October 1930). Переклад: Baker, Theodore. The Origins of Music. The Musical Quarterly (англ.). Oxford University Press. 16 (4): 531—546. doi:10.1093/mq/XVI.4.531. JSTOR 738618.
• Nettl, Bruno (1956). Music in Primitive Culture (англ.). Cambridge: Harvard University Press. ISBN 978-0-674-59000-7.
• Peretz, Isabelle; Zatorre, Robert J., ред. (2003). The Cognitive Neuroscience of Music (англ.). Oxford: Oxford University Press. ISBN 978-0-19-852519-6.
  • Cross, Ian (2003). Music, Cognition, Culture and Evolution. The Cognitive Neuroscience of Music (англ.). (In Peretz, Zatorre, (2003, pp. 42—56))
  • Huron, David (2003). Is Music an Evolutionary Adaptation?. The Cognitive Neuroscience of Music (англ.). (In Peretz, Zatorre, (2003, pp. 57—75)
  • Trehub, Sandra (2003). Musical Predispositions in Infancy: An Update. The Cognitive Neuroscience of Music (англ.). (In Peretz, Zatorre, (2003, pp. 3—20))
• Pinker, Steven (1997). How the Mind Works (англ.). New York: W. W. Norton & Company. ISBN 978-0-393-04535-2.
• Rycroft, David K. (2001). Musical bow. Grove Music Online (англ.). Oxford: Oxford University Press. doi:10.1093/gmo/9781561592630.article.19417. ISBN 978-1-56159-263-0. (subscription, Wikilibrary access, or UK public library membership required)
• Wallin, Nils; Merker, Björn; Brown, Steven, ред. (2000). The Origins of Music (англ.). Cambridge: MIT Press. ISBN 978-0-262-73143-0.
  • Bickerton, Derek (2000). Can Biomusicology Learn from Language Evolution Studies?. The Origins of Music (англ.). (In Wallin, Merker, Brown, (2000, pp. 153—163))
  • Brown, Steven (2000). The "Musilanguage" Model of Music Evolution. The Origins of Music (англ.). (In Wallin, Merker, Brown, (2000, pp. 153—163))
  • Kunej, Drago; Turk, Ivan (2000). New Perspectives on the Beginnings of Music: Archeological and Musicological Analysis of a Middle Paleolithic Bone "Flute". The Origins of Music (англ.). (In Wallin, Merker, Brown, (2000, pp. 235—268))

Африка

• Anderson, Robert; Castelo-Branco, Salwa El-Shawan; Danielson, Virginia (2001). Egypt, Arab Republic of. Grove Music Online (англ.). Oxford: Oxford University Press. doi:10.1093/gmo/9781561592630.article.08621. ISBN 978-1-56159-263-0. (subscription, Wikilibrary access, or UK public library membership required)
  • Anderson, Robert (2001). I. Ancient music. Egypt, Arab Republic of. Grove Music Online (англ.). (In Anderson, Castelo-Branco, Danielson, (2001))
• Charry, Eric (March 1996). Plucked Lutes in West Africa: An Historical Overview. The Galpin Society Journal (англ.). 49: 3—37. doi:10.2307/842390. JSTOR 842390.
• Erlmann, Veit (1973–1974). Some Sources on Music in Western Sudan from 1300-1700. African Music. International Library of African Music. 5 (3): 34—39. doi:10.21504/amj.v5i3.1656. JSTOR 30249969.
• Kubik, Gerhard (2001). Africa. Grove Music Online. Oxford: Oxford University Press. doi:10.1093/gmo/9781561592630.article.00268. ISBN 978-1-56159-263-0. (subscription, Wikilibrary access, or UK public library membership required)
• Robotham, Donald Keith (8 квітня 2016). African music | Britannica. Encyclopædia Britannica. Chicago: Encyclopædia Britannica, Inc..
• Vansina, J. (1996). The Bells of Kings. The Journal of African History. Cambridge University Press. 10 (2): 187—197. doi:10.1017/S0021853700009464. JSTOR 179509. S2CID 162156236.
• Wachsmann, Klaus P. (1971). Wachsmann, Klaus P. (ред.). Essays on Music and History in Africa. Evanston: Northwestern University Press. doi:10.21985/N2VH9V. ISBN 978-0-8101-0333-7.

Східна Азія

• Birrell, Anne (1993) [1988]. Popular Songs and Ballads of Han China (англ.). Honolulu: University of Hawaiʻi Press. doi:10.2307/j.ctv9zcm2j. ISBN 978-0-8248-1548-6. JSTOR j.ctv9zcm2j.
• Brindley, Erica (2012). Music, Cosmology, and the Politics of Harmony in Early China (англ.). New York: State University of New York Press. ISBN 978-1-4384-4315-7.
• Fernald, Helen E. (December 1926). Ancient Chinese Musical Instruments: As Depicted on Some of the Early Monuments in the Museum. The Museum Journal (англ.). XVII (4): 325—371.
• Furniss, Ingrid (2009). Unearthing China's Informal Musicians: An Archaeological and Textual Study of the Shang to Tang Periods. Yearbook for Traditional Music. Cambridge University Press. 41: 23—41. doi:10.1017/S0740155800004124. JSTOR 25735477.
• Lawergren, Bo (2019). Music. У Dien, Albert E.; Knapp, Keith N. (ред.). The Cambridge History of China: Volume II: Six Dynasties, 220–589 (англ.). Cambridge: Cambridge University Press. с. 698—720. ISBN 978-1-107-02077-1.
• Harich-Schneider, Eta (1957–1958). Rōei. The Medieval Court Songs of Japan. Monumenta Nipponica (англ.). 13 (3/4): 183—222. doi:10.2307/2383043. JSTOR 2383043.
• Malm, William P. (19 листопада 2019). Chinese music | Characeristics, History, Instruments, Genres & Facts | Britannica. Encyclopædia Britannica (англ.). Chicago: Encyclopædia Britannica, Inc.. Архів оригіналу за 2 червня 2021.
• Marett, Allan (2001). V. Court music. Japan. Grove Music Online (англ.).
• Moore, J. Kenneth (September 2009). Music and Art of China (англ.). Metropolitan Museum of Art: Heilbrunn Timeline of Art History. Процитовано 24 червня 2021.
• So, Jenny F., ред. (2000). Music in the Age of Confucius (англ.). Washington: Smithsonian Institution. ISBN 978-0-295-97953-3.
  • So, Jenny F.; Major, John S. (2000). Music in Late Bronze Age China. Music in the Age of Confucius (англ.). (In So, Major, (2000, pp. 13—34)
  • Bagley, Robert (2000). Percussion. Music in the Age of Confucius (англ.). (In So, (2000, pp. 35—64)
  • Lawergren, Bo (2000). Strings. Music in the Age of Confucius (англ.). (In So, (2000, pp. 65—86)
  • Guangsheng, Feng (2000). Winds. Music in the Age of Confucius (англ.). (In So, (2000, pp. 87—100))
  • Falkenhausen, Lothar von (2000). The Zheng Hou Yi Finds in the History of Chinese Music. Music in the Age of Confucius (англ.). (In So, (2000, pp. 101—113))
• Thrasher, Alan R.; Lam, Joseph S.C.; Stock, Jonathan P.J.; Mackerras, Colin; Rebollo-Sborgi, Francesca; Kouwenhoven, Frank; Schimmelpenninck, A.; Jones, Stephen; Han Mei; Wu Ben; Rees, Helen; Trebinjac, Sabine; Lee, Joanna C. (2001). China, People's Republic of. Grove Music Online (англ.). Oxford: Oxford University Press. doi:10.1093/gmo/9781561592630.article.43141. ISBN 978-1-56159-263-0. (subscription, Wikilibrary access, or UK public library membership required)
  • Thrasher, Alan R. (2001). I. Introduction: historical, regional and study perspectives. China, People's Republic of. Grove Music Online (англ.). (In Thrasher, Lam, Stock, Mackerras, (2001)
  • Lam, Joseph S.C. (2001a). 2. Antiquity to the Warring States period (to 221 BCE).. China, People's Republic of. Grove Music Online (англ.). (In Thrasher, Lam, Stock, Mackerras, (2001))
  • Lam, Joseph S.C. (2001b). 3. Qin to Tang dynasties (221 BCE–907 CE).. China, People's Republic of. Grove Music Online (англ.). (In Thrasher, Lam, Stock, Mackerras, (2001))
  • Lam, Joseph S.C. (2001c). 4. Song to Yuan dynasties (960–1368).. China, People's Republic of. Grove Music Online (англ.). (In Thrasher, Lam, Stock, Mackerras, (2001))
  • Lam, Joseph S.C. (2001d). 5. Ming to Qing dynasties (1368–1911).. China, People's Republic of. Grove Music Online (англ.). (In Thrasher, Lam, Stock, Mackerras, (2001))
• Tokita, Alison McQueen; Hughes, David W., ред. (2016) [2008]. The Ashgate Research Companion to Japanese Music. SOAS Musicology Series (англ.). Milton Park: Ashgate Publishing. ISBN 978-0-7546-5699-9.
  • Nelson, Steven G. (2016) [2008]. Court and religious music (1): history of gagaku and shōmyō. The Ashgate Research Companion to Japanese Music (англ.). (In Tokita, Hughes, (2016, pp. 35—48))
• Tong, Kin-Woon (1983a). Shang Musical Instruments: Part One. Asian Music (англ.). 14 (2): 17—182. doi:10.2307/833936. JSTOR 833936.
• Tong, Kin-Woon (1983b). Shang Musical Instruments: Part Two. Asian Music (англ.). 15 (1): 102—184. doi:10.2307/833918. JSTOR 833918.
• Wade, Bonnie C. (2005). Music in Japan: Experiencing Music, Expressing Culture (англ.). New York: Oxford University Press. ISBN 978-0-19-514487-1.

Близький Схід

• Boyce, Mary (1957). The Parthian Gōsān and Iranian Minstrel Tradition. Journal of the Royal Asiatic Society (англ.). Cambridge University Press. 89 (1–2): 10—45. doi:10.1017/S0035869X0010735X. JSTOR 25201987. S2CID 161761104.
• Curtis, Vesta Sarkhosh (2003). Persian Myths. World of Myths (англ.). Austin: University of Texas Press. ISBN 978-0-292-70607-1.
• During, Jean; Mirabdolbaghi, Zia, ред. (1991a). The Art of Persian Music (англ.). Washington D.C.: Mage Publishers. ISBN 978-0-934211-22-2.
  • During, Jean (1991a). Historical Survey. The Art of Persian Music (англ.). с. 31—56. (In During, Mirabdolbaghi, (1991a))
  • During, Jean; Mirabdolbaghi, Zia (1991b). The Instruments of Yesterday and Today. The Art of Persian Music (англ.). с. 99—152. (In During, Mirabdolbaghi, (1991a))
  • During, Jean (1991b). Poetry and Music. The Art of Persian Music (англ.). с. 153—166. (In During, Mirabdolbaghi, (1991a))
• Ellerbrock, Uwe (2021). The Parthians: The Forgotten Empire (англ.). Abingdon-on-Thames: Taylor & Francis. ISBN 978-1-000-35848-3.
• Farhat, Hormoz (2004). The Dastgah Concept in Persian Music (англ.). Cambridge: Cambridge University Press. ISBN 978-0-521-54206-7.
• Farhat, Hormoz (2012). An Introduction to Persian Music (PDF). Catalogue of the Festival of Oriental Music (англ.). Durham: University of Durham. Архів (PDF) оригіналу за 9 жовтня 2022.
• Kilmer, Anne Draffkorn (1974). The Cult Song With Music From Ancient Ugarit: Another Interpretation. Revue d'Assyriologie et d'archéologie orientale (англ.). Presses Universitaires de France. 68 (1): 69—82. JSTOR 3282429.
• Lawergren, Bo; Farhat, Hormoz; Blum, Stephen (2001). Iran. Grove Music Online (англ.). Oxford: Oxford University Press. doi:10.1093/gmo/9781561592630.article.13895. ISBN 978-1-56159-263-0. (subscription, Wikilibrary access, or UK public library membership required)
  • Lawergren, Bo (2001). I. Pre-Islamic. Iran. Grove Music Online (англ.). (In Lawergren, Farhat, Blum, (2001))
  • Farhat, Hormoz (2001). II. Classical traditions. Iran. Grove Music Online (англ.). (In Lawergren, Farhat, Blum, (2001)
• Lawergren, Bo (2001a). Parthian Empire. Grove Music Online (англ.). Oxford: Oxford University Press. doi:10.1093/gmo/9781561592630.article.20973. ISBN 978-1-56159-263-0. (subscription, Wikilibrary access, or UK public library membership required)
• Lawergren, Bo (2009). Music History i. Pre-Islamic Iran. Encyclopædia Iranica (англ.). Leiden: Brill Publishers.
• Lucas, Ann E. (2019). Music of a Thousand Years: A New History of Persian Musical Traditions (англ.). Berkeley: University of California Press. ISBN 978-0-520-97203-2. JSTOR j.ctv1f884pp.
• Nettl, Bruno (2012) [2006]. Iran xi. Music. Encyclopædia Iranica (англ.). Leiden: Brill Publishers.
• Shehadi, Fadlou (1995). Philosophies of Music in Medieval Islam (англ.). Leiden: Brill Publishers. ISBN 978-90-04-24721-5.
• Touma, Habib Hassan (1996). The Music of the Arabs (англ.). Переклад: Schwartz, Laurie. Portland: Amadeus Press. ISBN 978-0-931340-88-8.
• Waele, Eric De (1989). Musicians and Musical Instruments on the Rock Reliefs in the Elamite Sanctuary of Kul-e Farah (Izeh). Iran (англ.). Taylor & Francis. 27: 29—38. doi:10.2307/4299814. JSTOR 4299814.
• Wright, Owen; Poché, Christian; Shiloah, Amnon (2001). Arab music. Grove Music Online (англ.). Oxford: Oxford University Press. doi:10.1093/gmo/9781561592630.article.01139. ISBN 978-1-56159-263-0. (subscription, Wikilibrary access, or UK public library membership required)
  • Wright, Owen (2001a). 2. The early period (to 900 CE). Grove Music Online (англ.). (In Wright, Poché, Shiloah, (2001))
  • Wright, Owen (2001b). 3. The later Abbasids (900–1258). Grove Music Online (англ.). (In Wright, Poché, Shiloah, (2001))
  • Wright, Owen (2001c). 4. Mongols and Mamluks (1258–1517). Grove Music Online (англ.). (In Wright, Poché, Shiloah, (2001))

Південна Азія

• Arnold, Alison, ред. (2000). The Garland Encyclopedia of World Music: South Asia: The Indian Subcontinent (англ.). New York: Garland Publishing Inc. ISBN 978-0-8240-4946-1.
  • Flora, Reis (2000). Classification of Musical Instruments. The Garland Encyclopedia of World Music: South Asia: The Indian Subcontinent (англ.). с. 319—330. (In Arnold, (2000))
• Athavale, R. B. (1964). Ancient Sanskrit Drama and Music. Annals of the Bhandarkar Oriental Research Institute (англ.). Bhandarkar Oriental Research Institute. 45 (1/4): 19—28. JSTOR 41682440.
• Qureshi, Regula; Powers, Harold S.; Katz, Jonathan; Widdess, Richard; Geekie, Gordon; Dick, Alastair; Sen, Devdan; Jairazbhoy, Nazir A.; Manuel, Peter; Simon, Robert; Palackal, Joseph J.; Brar, Soniya K.; Kelting, M. Whitney; Henry, Edward O.; Lord, Maria; Arnold, Alison; Pinckney, Warren; Vatsyayan, Kapila; Wade, Bonnie C.; Kaur, Inderjit N. (2020) [2001]. India, subcontinent of. Grove Music Online (англ.). Oxford: Oxford University Press. doi:10.1093/gmo/9781561592630.article.43272. ISBN 978-1-56159-263-0. (subscription, Wikilibrary access, or UK public library membership required)
  • Powers, Harold S.; Katz, Jonathan (2020). II. History of classical music. India, subcontinent of. Grove Music Online (англ.). (In Qureshi, Powers, Katz, Widdess, Geekie, Dick, Sen, Jairazbhoy, Manuel, Simon, Palackal, Brar, Kelting, Henry, Lord, Arnold, Pinckney, Vatsyayan, Wade, Kaur, (2020)
• Rowell, Lewis (Autumn 1981). Early Indian Musical Speculation and the Theory of Melody. Journal of Music Theory (англ.). Duke University Press. 25 (2): 217—244. doi:10.2307/843650. JSTOR 843650.
• Rowell, Lewis (2015). Music and Musical Thought in Early India (англ.). Chicago: University of Chicago Press. ISBN 978-0-226-73034-9.
• Sorrell, Neil; Narayan, Ram (1980). Indian Music in Performance: A Practical Introduction (англ.). Manchester: Manchester University Press. ISBN 978-0-7190-0756-9.
• Te Nijenhuis, Emmie (1974). Indian Music: History and Structure (англ.). Leiden: Brill Publishers. ISBN 978-90-04-03978-0.

Європа

• Abraham, Gerald; Hughes, Dom Anselm, ред. (1960). Ars Nova and the Renaissance 1300-1540. The New Oxford History of Music (англ.). Т. III. Oxford: Oxford University Press. ISBN 978-0-19-316303-4.
• Antcliffe, Herbert (October 1949). What Music Meant to the Romans. Music & Letters (англ.). Oxford University Press. 30 (4): 337—344. doi:10.1093/ml/XXX.4.337. JSTOR 730675.
• Chew, Geoffrey; Mathiesen, Thomas J.; Payne, Thomas B.; Fallows, David (2001). Song. Grove Music Online (англ.). Oxford: Oxford University Press. doi:10.1093/gmo/9781561592630.article.50647. ISBN 978-1-56159-263-0. (subscription, Wikilibrary access, or UK public library membership required)
  • Chew, Geoffrey (2001). 2. Antiquity. Song. Grove Music Online (англ.). Revised by Thomas J. Mathiesen. (In Chew, Mathiesen, Payne, Fallows, (2001))
• Fassler, Margot (2014). Frisch, Walter (ред.). Music in the Medieval West. Western Music in Context: A Norton History (англ.) (вид. 1st). New York: W. W. Norton & Company. ISBN 978-0-393-92915-7.
• Grout, Donald Jay (1973). A History of Western Music (англ.). New York: W. W. Norton & Company. ISBN 978-0-393-09416-9.
• Hoppin, Richard (1978). Medieval Music. The Norton Introduction to Music History (англ.) (вид. 1st). New York: W. W. Norton & Company. ISBN 978-0-393-09090-1.
• Leach, Elizabeth Eva (2014). Guillaume de Machaut: Secretary, Poet, Musician (англ.). Ithaca, New York: Cornell University Press. ISBN 978-1-5017-0486-4.
• Levy, Kenneth (2001). Byzantine Chant. У Troelsgård, Christian (ред.). Grove Music Online (англ.). Revised by Christian Troelsgård. Oxford: Oxford University Press. doi:10.1093/gmo/9781561592630.article.04494. ISBN 978-1-56159-263-0.
• Mathiesen, Thomas J. (1999). Apollo's Lyre: Greek Music and Music Theory in Antiquity and the Middle Ages (англ.). Lincoln: University of Nebraska Press. ISBN 978-0-8032-3079-8.
• Mellas, Andrew (2020). Liturgy and the Emotions in Byzantium: Compunction and Hymnody (англ.). Cambridge: Cambridge University Press. doi:10.1017/9781108767361. ISBN 978-1-108-76736-1. S2CID 225623021.
• Murray, Penelope (2020). The Mythology of the Muses. У Lynch, Tosca A. C.; Rocconi, Eleonora (ред.). A Companion to Ancient Greek and Roman Music. Blackwell Companions to the Ancient World (англ.). Hoboken: Wiley. ISBN 978-1-119-27547-3.
• Reese, Gustave (1959). Music in the Renaissance (англ.) (вид. revised). New York: W. W. Norton & Company. ISBN 978-0-393-09530-2.
• Romanou, Katy; Mathiesen, Thomas J.; Lingas, Alexander; Maliaras, Nikos; Chaldaiakis, Achilleus; Plemmenos, John; Bamichas, Pyrros; Kardamis, Kostas; Kontossi, Sofia; Economides, Myrto; Tragaki, Dafni; Tsagkarakis, Ioannis; Chardas, Kostas; Seiragakis, Manolis; Chianis, Sotirios; Brandl, Rudolph M. (2019). Greece. Grove Music Online (англ.). Oxford: Oxford University Press. doi:10.1093/omo/9781561592630.013.3000000167. ISBN 9781561592630. (subscription, Wikilibrary access, or UK public library membership required)
• Stolba, Marie (1990). The Development of Western Music: A History (англ.). Dubuque: W.C. Brown Co.. ISBN 978-0-697-00182-5.
• Strohm, Reinhard (2005). The Rise of European Music, 1380-1500 (англ.). Cambridge: Cambridge University Press. ISBN 978-0-521-61934-9.
• Touliatos-Banker, Diane (Spring 1984). Women Composers of Medieval Byzantine Chant. College Music Symposium (англ.). 24 (1): 62—80. JSTOR 40374217.
• Touliatos, Diane (2001). Byzantine secular music. Grove Music Online (англ.). Oxford: Oxford University Press. doi:10.1093/gmo/9781561592630.article.48192. ISBN 978-1-56159-263-0. (subscription, Wikilibrary access, or UK public library membership required)
• Wolinski, Mary; Borders, James (26 лютого 2020). Medieval Music. «Oxford Bibliographies Online»: Music (англ.). Oxford: Oxford University Press. doi:10.1093/OBO/9780199757824-0269. ISBN 978-0-19-975782-4. (необхідна підписка)
• Yudkin, Jeremy (1989). Music in Medieval Europe (англ.) (вид. 1st). Upper Saddle River: Prentice Hall. ISBN 978-0-13-608192-0.

Література

• Мінімалізм в музиці: посіб. з курсу історії сучас. музики та муз. виконавства / Д. В. Андросова ; М-во культури і туризму України, Одес. держ. муз. акад. ім. А. В. Нежданової. — О. : Астропринт, 2009. — 180 с. : нот. — Бібліогр.: с. 135—148, в кінці розд. (225 назв). — ISBN 978-966-190-057-7.
• Музика двадцятого століття: Навч. посіб. для вищ. навч. закл. культури і мистец. I—IV рівнів акредитації / С. Павлишин; Львів. держ. муз. акад. ім. М. Лисенка. — Л. : БаК, 2005. — 232 c. — Бібліогр.: с. 228—230 (84 назви). — ISBN 966-7065-52-9

Посилання

• Music History from Primary Sources from the Moldenhauer Archives of the Library of Congress (англ.)
• All ten volumes of the Garland Encyclopedia of World Music (необхідна підписка) (англ.)
• Джерелознавство музичне // Українська музична енциклопедія / Гол. редкол. Г. Скрипник. — Київ : ІМФЕ НАНУ, 2006. — Т. 1 : [А – Д]. — С. 604-605.
• Палеографія музична // Українська музична енциклопедія. — Київ: Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Т. Рильського НАН України, 2018. — Том 5: ПАВАНА — «POLIКАРП».  — С. 48-49
• Music History Timeline. Архів оригіналу за 29 березня 2014.