Етномузикологія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Етномузиколо́гія — наукова дисципліна, присвячена фіксації, систематизації та дослідженню народної музики і, в широкому розумінні, вивченню традиційно-усних музичних культур[1].

Походження терміну[ред.ред. код]

Попри поширену думку про те, що термін "етномузикологія" англ. ethnomusicology був ведений у 1950 році Яапом Кунстом, цей термін уживався й раніше, зокрема польським дослідником Луціаном Камєнським у 1934 році; проте найраніша відома згадка, а також означення цього терміна належить Клименту Квітці, й датована 1928 роком[2] . У статті про збірник українських народних пісень Михайла Максимовича Квітка пише:

« Але наука про народню музику може бути конструована не тільки як парость етнографії; вона є рівночасно парость музикології, аналогічно до того, що й дослід инших родів народнього мистецтва є рівночасно і парость етнографії, і парость відповідного відділу мистецтвознавства. Із цього факта тільки досі не зроблено висновку, що на означення такого рівноправного напряму досліду варто було-б поруч із терміном “музична етнографія”, ввести в ужиток термін “етно-музикологія”[3].  »


Окрім терміну «етномузикологія» в Україні вживаються також паралельні назви, — зокрема: музична фольклористика[4], музична етнологія[5], етномузикознавство[6].

Історія етномузикологічної науки[ред.ред. код]

Витоки музичної етнографії пов'язані з творчістю філософів і вчених М. Монтея (XVI ст.) Ж.Ж. Руссо, І.Г. Гердера (XVIII ст.) та інших. В кінці XIX - на початку XX століття підвищення інтересу до народних джерел було пов'язане із національним відродженням в ряді країн, з яким прийшло і становлення національних музичних шкіл. Становлення етномузикології були підготовлені винайденням фонографу (1877), який стали застосовувати для запису музики усної традиції (1890), а також розробкою центової системи виміру звуковисотності А. Еллісом. 1899 у Відні, а 1900 у Берліні були засновані великі фоноархіви, на базі яких почали розвиватися наукові школи.

Разом з тим значний внесок у становлення етномузикології зробили композитори, що звернулись до народної творчості, зокрема українці М. Лисенко, Ф. Колесса, росіяни М.А. Римський-Корсаков, угорці Б. Барток і З. Кодаї. В 1901-1921 роках в Російській імперії діяла музично-етнографічна комісія при Російському географічному товаристві. 1921-1931 роках в Москві діяла етнографічна секція Державного інституту музичної науки, пізніше - сектори фольклору в Ленінргадському інституті театру, музики і кінематографії та Московській консерваторії. В 1955 році і США була заснована міжнародна асоціація етномузикологів (Society for Ethnomusicology), яка до сих пір є однією з найбільших організацій етномузикознавчого профілюю.


Українська етномузикологія[ред.ред. код]

Ранні етапи[ред.ред. код]

Попри те, що наукове вивчення музичного фольклору розпочалось лише в XIX столітті, письмові свідоцтва про наявність музичних фольклорних традицій збереглися із значно давніших часів. Уже в ранніх письмових пам'ятках Київської Русі згадуються різні явища фольклорного характеру (здебільшого в негативному відтінку, протиставляючи їх церковним традиціям): колядування, весільні звичаї й пісні, похоронні голосіння, гра на гуслях як акомпанемент до співу, скоморохи. Згадує про календарно-обрядові пісні й Іван Вишенський у своєму посланні до князя Острозького[7]. У рукописних співаниках та віршівниках із XVI і пізніших століть поміж кантами й духовними церковними піснями траплялись і народні. Так, у чеській граматиці Благослава, яка належить до середини XVI ст., збереглася пісня про воєводу Штефана із Закарпаття. Звичайно, такі записи не мали наукового призначення. Під кінець XVIII ст. у Росії починають з'являтись і друковані співаники, в яких теж трапляються народні пісні, зокрема й українські (напр. збірник Василя Трутовського «Собрание русских простых песен» в 4 випусках, датованих 1776–1790; збірник Яна Прача з 1790). 1790-м роком датований почаївський «Богогласник», куди увійшло багато пісень, що мають сильний зв'язок із фольклором.

Як зазначає Філарет Колесса, «Всі українські письменники, починаючи від Котляревського, стають рівночасно першими українськими етнографами та пильно записують і виучують українські народні пісні […]»[7]. Проте людьми філологічних професій записувались здебільшого лише словесні тексти пісень.

Велике значення для української музичної фольклористики мали праці й збірки Зоріана Доленги Ходаковського (справжнє ім'я: Адам Чарноцький, роки життя: 1784–1825, зібрав 1254 українські народні пісні, більшість у рукописах), Миколи Цертелєва (публікації 1819, 1824 рр.), Михайла Максимовича (збірники 1827, 1834, 1849 він публікував як власноручно зібрані матеріали, так і Цертелєва, Ходаковського, Срезневського). У 1834 Максимович видає також першу в Україні збірку з мелодіями народних пісень «Голоса украинских песень, положенных на ноты для пения и фортепьяно Алабьевым» (сюди увійшло 25 мелодій). У Харкові збирацьку роботу ведуть Ізмаїл Срезневський (видає збірку «Запорожская Старина»), Левко Боровиковський, Амвросій Метлинський та Микола Костомаров. В Петербурзі Платон Лукашевич у 1836 р. видає збірку «Малорусския и Червонорусския народные думы и песни», куди увійшла, зокрема, дума про Самійла Кішку, «Пісня про Байду» й ін.

В Галичині, поміж інших, важливим опублікованим збірником були «Piesni polskie i ruskie ludu galicyjskiego» від 1833 року, укладачем якого був Вацлав Залеський. 1837 р. Маркіян Шашкевич, Яків Головацький, Іван Вагилевич, Григорій Ількевич та ін. видають альманах «Русалка Дністровая». До інших збірок належать збірка Йосипа Лозинського (1835), Жеготи Паулі (1839 і 1840), Якова Головацького (1846, 1847).

Початок XX століття[ред.ред. код]

Перші праці, присвячені вивченню українського музичного фольклору належать Д. Яворницькому, В. Верховицню, М. Лисенку, Ф. Колессі, П. Сокальському. 1922 року К. Квітка відкрив Кабінет музичної етнографії при Академії наук Української РСР у Києві. В 1930-х роках він, однак, був репресований за політичними мотивами, а з 1936 був змушений продовжувати працювати у Москві. Його новаторські теоретичні розробки по методології дослідження календарних пісень і народної інструментальної традиції стали основоположними для української науки.

Етнографічна комісія стали основою для створення Ін-ту укр. фольклору (1936) і на його базі — Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнографії. У другій половині XX століття співробітники Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського АН УРСР видали два навчальні посібники під назвою «Українська народна поетична творчість» (1958 та 1965). Активно працювали музикологи 3. Василенко, М. Гордійчук, А. Гуменюк, О. Правдюк, Л. Ященко; філо­логи І. Березовський, О. Дей, Г. Довженок, С.Мишанич, Г. Рубай, М. Шубравська, Н. Шума- да, В. Юзвенко та інші. Ін-т видав 28 томів серії «Українська народна творчість», поміж яких — 20 томів з жанрів словесно-муз. фольклору: «Історичні пісні» (1961), «Ігри та пісні» (1963), «Пісні Явдохи Зуїхи» (1965), «Колядки та щедрівки» (1965), «Жартівливі пісні» (1967), «Радянська пісня» (1967), «Коломийки» (1960), «Танцювальні пісні» (1970), «Весілля» (1970, у 2-х кн.), «Інстру­ментальна музика» (1872), «Співанки-хроніки» (1972); «Рекрутські та солдатські пісні» (1974), «Наймитські та заробітчанські пісні» (1975), «Чумацькі пісні» (1976), «Пісні літературного походження» (1978), «Весільні пісні», (1982 у 2-х кн.); «Дитячий фольклор» (1984), «Балади» (1987—88, у 2-х кн.), «Дитячі пісні та речитати­ви» (1991), «Українські народні думи» (2007); поза серією — «Пісні Поділля» (1976) та ін.

Значний поштовх до відновлення структурно-аналітичного напря­му Ф. Колесси — К. Квітки в Україні дали праці В. Гошовського («Украинские песни Закарпатья», 1968, «У истоков народной музыки славян», 1971), його ж розробки із застосування кібернетики в каталогізації пісень, роботи С. Грици й розроблювана нею теорія парадигматики («Мелос укра­їнської народної епіки», 1979). 1982 року опубліковано підручник М. Грицая, В. Бойка, Л. Дунаєвської «Українська народно-поетична творчість». У 1990-х — 2000-х роках ряд основоположних праць було підготовлено А. Іваницьким.

Сучасність[ред.ред. код]

Музична фольклористика є предметом вивчення у вищих музичних навчальних закладах і предметом вивчення вчених і музикантів. За класифікацією Вищої атестаційної комісії дослідження етномузикознавчого напрямку відносяться до спеціальності 17.00.03 — «музичне мистецтво» і формулюються так:

дослідження синкретичних та автономних форм народної музичної творчості, їх етнічної своєрідності, специфіки музичного мислення народу, жанрово-стильової системи фольклору, взаємодії музичних, вербальних, хореологічних компонентів фольклорних текстів.[6]

Разом з тим етномузикологи розрізняють такі напрями досліджень:

  • Напрям мелогеографії і структурно-аналітичних дослі­джень фольклору розробляють фолькло­ристи Б. Луканюк, Є. Ефремов, І. Клименко [8], А. Іваницький[9], Л. Єфремова [10];
  • функціонально-структурний напрям та етносоціологічні дослідження з ува­гою до етнорегіональних процесів: С. Грица [11];
  • фольклор переселенців — Н. Супрун [12];
  • етнопедагогіка та сцієнтичні узагальнення національної етномузикології — А. Іваницький [13];
  • етнорегіональні монографічні дослі­дження в галузі етноінструментознавства — І. Мацієвський [14], М. Хай [15], Б. Яремко [16] та інші.

Виданням автентичного фольклору на CD в Україні активно займається "Арт Екзистенція УЕЛФ".

Література[ред.ред. код]

  • Колесса Ф. Музикознавчі праці. — К., 1970;
  • Квитка К. Избранные труды. — М., 1971—73. — Т. 1-2.;
  • Його ж. Вибрані статті. — К., 1985–1986. — Ч. I–II;
  • Правдюк О. Українська музична фолькло­ристика. — 1978;
  • Іваницький А. Українська музична фольклористика. — К., 1997;
  • Його ж. Основи логі­ки музичної форми (проблеми походження музи­ки). —К., 1997;
  • Бібліографія українського народо­знавства. Зібрав і впорядкував М. Мороз. — Л., 1999. — Кн. I–II;
  • Грица С. Українська фольклорис­тика XIX — початку XX століття і музичний фоль­клор. — К.; Тернопіль, 2007;
  • Бібліографія літератури українського фольклору. — К., 1930;
  • Земцовский И. Этномузыкология // Свод этнографических понятий и терминов. Этнография и смежные дисциплины. — М., 1988;
  • Луканюк Б. До історії терміна «етно- музикологія» // Вісник Львів, ун-ту. Серія філо­лог. — 2006. — Вип. 37;
  • Nett! В. Theory and method in ethnomusikology. 1964. — I;
  • Czekanowska A. Etnografia muzyczna. Metodologia і metodyka. — [Warszawa], 1970;
  • Analyse und klassifikation von volksmelodien. — Warszawa, 1973.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Этномузыкология (рос.)
  2. Луканюк Богдан. До історії терміна „етномузикологія” // Вісник Львівського університету: Серія філологічна. — Львів, 2006. — Вип. 37. — С. 257—275. Процитовано 25 грудня 2012.
  3. Квітка Климент. Максимович і Аляб'єв в історії збирання українських мелодій // Етнографічний вісник. — 1928. — Вип. кн. 6. — С. 126.
  4. Термін вжито в основоположній роботі А.Іваницького
  5. Цьому терміну віддає перевагу Музичний довідник Є.Юцевича 2003 р.
  6. а б див. Паспорти спеціальностей
  7. а б Колесса Філарет. Історія української етнографії. — Київ: НАН України. ІМФЕ ім. М. Т. Рильського, 2005. — 368 с.
  8. зб. "Проблеми етномузикології" (упоряд. О. Мурзіна, К., 1998. — Вип. 1; К., 2004. — Вип. 2)
  9. "Історична Хотинщина", 2007
  10. "Наспіви українських весільних пісень", 2006
  11. "Фольклор у промисловому середовищі", 1978; "Функція словесної і музичної мови в умовах міжетнічних фольклорних контактів", 1988; Час і простір у фольклорі, його стра­тифікація в зв'язку з етнографічним регіонуванням України" (зб.: "Українська художня культура", 1996); "Фольклор у просторі і часі", 2000
  12. "Українці Кубані та їхні пісні", 2005
  13. "Українська народна музична творчість", 1990, "Українська музична фолькло­ристика", 1997
  14. "Ігри і співголосся. Коннотація", 2002
  15. "Музика Бойківщини", 2002; "Музично-інструментальна культура українців", 2007
  16. "Етноінструментознавство", 2003

Джерела[ред.ред. код]