Алі Шаріяті

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Алі Шаріяті
Східна філософія
Філософія XX століття
AliShariati.jpg
Алі Шаріяті
Ім'я при народженні Алі Шаріяті
Народився 23 листопада 1933(1933-11-23)
Кахак, Іран
Помер 10 червня 1977(1977-06-10) (43 роки)
Саутгемптон, Велика Британія
вбивство
Школа/Традиція антиімперіалізм  • ісламська теолоґія визволення  • ісламський соціялізм
Основні інтереси відчуження  • культурний імперіялізм  • соціяльна справедливість
Вплинули на нього шиїтський іслам  • Герберт Маркузе  • Жан-Поль Сартр  • Франц Фанон
Вплинув на Абдулазіз Сахедіна  • Моджахедін-е Халк

Алі Шаріяті (перс. علی شريعتی‎) (*23 листопада 1933, Кахак, Іран — †10 червня 1977, Саутгемптон, Велика Британія — іранський публіцист, проповідник, філософ та революціонер, один з теоретиків антиімперіалізму й ідеолоґів Іранської революції. Його твори та проповіді надихали борцов проти шахского режиму в 1970-х, зокрема Моджахедін-е Халк.

Життєпис[ред.ред. код]

Алі Шаріяті народився 1933 року в Кахаці, селищі в північному Ірані. Його батько був викладачем в медресе. За деякими відомостями, на початку 1950-х він був активним прихильником Національного фронту і після поразки Мохаммеда Мосаддика (1882-1967) підчас боротьби за націоналізацію іранської нафти (1953) був заарештований і кинутий до в'язниці.

1951 року Шаріяті закінчив педаґоґічне училище в Мешхеді і став працювати вчителем в Ахмадабаді. У 1953 він вступив до Мешхедского університету. Однак, оскільки Шаріяті був членом нелєґальної опозиційної ґрупи «Рух за свободу Ірану», що нею керував Мехді Базарґан, його заарештували і 1957 року засудили до короткочасного ув'язнення. Вийшовши з в'язниці, він 1958 року закінчив Мешхедский університет, після чого еміґрував до Франції. У Парижі Шаріяті закінчив Сорбонський університет, де здобув ступінь доктора історії.

1964 року Шаріяті повернувся до Ірану. Незабаром його було звинувачено в антиурядовій діяльності як член нелєґальної мусульманської орґанізації «Аль Джазайєр», що до її лав він вступив у Парижі, і знову посаджено у в'язницю. Після звільнення Шаріяті запросили на викладацьку роботу до університету ім. Фірдоусі в Мешхеді. З 1967 він став читати лекції (у формі повчань) і проводити диспути у «Хосейнійєйє Ершад» (спеціяльному приміщенні, що в ньому підчас молитви відбувається обряд оплакування імама Хусейна; в будні там ведуть реліґійні бесіди, читають лєкції з ісламу та проходять дискусії) в Тегерані. 1973 року влада закрила «Хосейнійєйє Ершад» і знову заарештувал Шаріяті. Цього разу його звинуватили в антиурядовій пропаґанді. Він втік з в'язниці, але, дізнавшись, що через нього перслідують батька та всю сім'ю, здався владі: його було вислано до Хорасану[1].

На початку 1977 Шаріяті був змушений вдруге еміґрувати. Спочатку він оселився у Парижі, але потім, боячись переслідувань САВАК (іранської служби безпеки), переїхав до Лондона. 19 червня 1977 Шаріяті було знайдено мертвим у себе в квартирі у передмісті Лондона[2]. Вважається, що його смерть була справою рук шахської охранки, що вважала його небезпечним для істнування монархії, боячись його популярности та авторитету серед проґресивно налаштованої інтеліґенції і студентства.

Шаріяті є автором циклу лєкцій, кількох книг і брошур. Його твори «З чого почати?», «Що робити?», «Реліґія і реліґія», «Людство й іслам», «ісламознавство», а також статті «До розуміння ісламу», «Мистецтво чекає на свого рятівника», «Роздуми стурбованого мусульманина» викликали значний інтерес не лише серед шиїтських теолоґів, але також в инших верствах іранського суспільства.

Найактивніший період діяльности Шаріяті — 1965-1973. Саме тоді в Тегерані було створено новий теолоґічний центр — «Хосейнійєйє Ершад». Незважаючи на те, що землю та кошти на його будівництво надав меценат Мохаммед Хомейні, а членами ради засновників разом з Шаріяті були аятолла Мотаххарі, моджтахед Сахаб, шиїтський теоретик Сеїд Хосейн Наср і Мехді Базарґан, дійсним натхненником створення цього реліґійного центру та керівником був саме Алі Шаріяті.

Його лєкції-диспути, що на них обговорювали не лише суто реліґійні, а й суспільно-політичні проблєми, пов'язані з обстановкою в Ірані, давали потужний імпульс для роздумів і активізації дій не лише студентів-теолоґів, але і світської молоді[3]. Лєкції Шаріяті приваблювали численних слухачів, що належали до духовенства, інтеліґенції та студентства, — від правих і консервативних елєментів до реформістські налаштованих і радикалів. На його лєкціях часто були присутні й представники правлячої буржуазії. Але реакція на діяльність Шаріяті в «Хосейнійєйє Ершад» не була однозначною. Шиїтські богослови висловлювали незадоволення тим, що він читав слухачам вищий курс мусульманської теолоґії, не маючи звання моджтахеда і законного права на іджтихад. Вони різко виступили проти характеристики, що її Шаріяті дав позиції шиїтського духовенства в 1960-і, звинувативши його в пасивності. Протест викликали і спроби Шаріяті створити нові форми богословської освіти, і його арґументи на користь необхідності внесення деяких змін до структури реліґійних інститутів[4].

Ідейна спадщина[ред.ред. код]

Алі Шаріяті був, напевне, найяскравішою постаттю серед світських ісламістів Ірану в 1960-70-ті. Бурхлива суспільно-просвітницька діяльність Шаріяті, що розпочалася в середині 1960-х і тривала майже до самого передодня Іранської революції, за тим відгуком, що вона викликала серед світської і духовної молоді, серед духовенства, а також серед світської інтеліґенції та окремих верств буржуазії, дає повну підставу назвати його ім'я серед імен тих представників громадської думки, що духовно підготували маси до виступів проти деспотизму монархії і засилля — духовного й економічного — імперіялізму.

Багато поглядів Шаріяті було взато на озброєння Орґанізацією моджахедів іранського народу (ОМІН, або Моджахедін-е Халк) при розробці своєї ідеолоґічної проґрами. Це — важливе свідчення причетности Шаріяті до формування ідеолоґічних передумов революції 1978-1979 рр.

Погляди Шаріяті, як і погляди инших світських ісламістів, не завжди наукові, часто еклєктичні, знайшли широкий відгук серед молоді (учнів як світських, так і духовних навчальних закладів) і студентства, що відкинули офіційну ідеолоґію монархізму. Ідеї Шаріяті шляхетністю цілей захопили молодь, хоча і не тільки її. Як часто буває, ненауковість ідеолоґії не завадила їй впливати на свідомість людей.

Погляди Шаріяті формувалися під впливом поглядів таких різних мусульманських діячів, як Мехді Базарґан, Махмуд Талеґані, Рухолла Хомейні. Шаріяті, що здобув европейську освіту, був також обізнаний із сучасними західними філософськими течіями — екзистенціялізмом, «західним марксизмом». Анґлійський сходознавець Майкл Фішер писав, що Шаріяті був «героєм молоді Ірану 1970-х і сприймався як один зі святих заступників у період революції 1977-1979.»[5].

Західноевропейські та американські вчені в цілому розглядали Шаріяті як реліґійного ідеолоґа ліворадикального типу, що він терпимо ставився до ідеолоґії марксизму та інтерпретувати іслам шиїтського виду як революційну ідеолоґію боротьби за інтереси трудящих мас і створення «динамічного» безклясового суспільства. Як зазначав Еерванд Абрахаміян, Шаріяті прагнув створити еклєктичну систему на основі «західної соціолоґії», «частково-марксистської соціолоґії» і «мусульманської теолоґії», а також на базі ідей Франца Фанона (1925-1961)[6]. За його словами, Шаріяті пропаґував ідею «повернення до істинного ісламу» і вважав, що досягти цього зуміють «не улама, а проґресивна інтеліґенція» як єдина сила, здатна правильно інтерпретувати іслам[7].

Анґлійський дослідник Ґодфрі Янсен зазначав, що революційний іслам, як його уявляв Шаріяті, є ісламом «перським» і як такий добре сприймався молодим поколінням освічених іранців, що раніше ставилися критично до цієї реліґії, вважаючи її «арабською». Привабливість ідей Шаріяті для «молодого покоління освіченої кляси» Янсен пояснював тим, що «озахіднечений інтелєктуал», що намагався реформувати іслам шиїтського ріжновиду за допомогою «екзистенціялізму, марксизму та феноменолоґії», вважав шиїзм єдиним вченням, здатним вирішити всі проблєми, що стоять перед сучасною людиною, себто революційною націоналістичною ідеолоґією, привабливою для молоді[8]. Саме революційність ідей Шаріяті, на думку Янсена, привертала до них радикальну молодь і сприяла приєднання певної її частини до ОМІН[9].

Шаріяті, визначаючи іслам як реліґію Бога і народу, стверджував, що Бог справедливий і захищає інтереси трудящих мас. Як арґумент він наводив відо помсті про соціяльне походження пророків, підкреслюючи, що всі вони були вихідцями з народу (з пастухів). Пророки завжди боролися за інтереси народу, проти можновладців, що вони, спекулюючи на природному реліґійному почутті людей, перекрутили іслам. Близькість Бога та народу настільки велика, що слово «Бог» є синонімом слова «народ» [10]. У перекрученні народної суті ісламу Шаріяті звинувачував, зокрема, духовенство, яке стало на службу можновладцям і багатіям, а також европейців, що вони прагнули закабалити мусульман шляхом насадження своєї культури, моралі, ідеолоґії[11]. Іслам, що захищає інтереси можновладців і багатіїв, Шаріяті називав «ширк» (араб. «невіра» — визнання инших божеств співтоваришами аллаха, що є порушенням суворого єдинобожжя; сучасні шиїтські ідеолоґи трактують «ширк» як «поклоніння ідолам», до яких вони зараховують все, що викликає їх протест: владу, багатству тощо), трактуючи це поняття як антинародну реліґійну віру, а іслам, що відстоює інтереси народу, йменував «тоухідним ісламом» або «тоухідом» (єдинобожжям, монотеїзмом)[12].

Одним зі своїх найважливіших завдань Шаріяті вважав «повернення» до ісламської ідеолоґії. «Я мрію відродити іслам як ідеолоґію, — заявляв він. — Поки що ж іслам, це — культура»[13]. Першою умовою, що він висував до ісламу як до ідеолоґічної системи, була його відповідність інтересам народних мас і здатність бути доступною для сприйняття. Тому Шаріяті закликав своїх послідовників вчитися говорити з народом його мовою — мовлю реліґії, оскільки багатогранність, абстрактний характер реліґійної символіки зрозумілий кожному іранцю незалежно від його соціяльної приналежности. Кожен мусульманин по-своєму розуміє реліґійну символіку, вкладаючи в неї власний сенс, бажання і настрої. «Це реліґійна мова вічна, і вона має більшу цінність, ніж світська, що на ній поняття позбавлені таємничости», — говорив А. Шаріяті, підкреслюючи, що сучасна пропаґанда суспільних ідей на світській мові приречена на поразку[14]. У зв'язку з цим Шаріяті зазначав, що інтеліґенція відірвалась від народу, що не розуміє її світської мови, і глуха до нього. «Перш ніж слідувати за якимсь мактабом, — говорив Шаріяті, — ми маємо вивчити мову спілкування з народом. А доти ми німі. Ми втратили його мову ... і це відчуження — могила всіх наших надій і причина марности всіх наших зусиль»[15]. Реліґійна ідеолоґія, на думку Шаріяті, має бути революційною за своїм характером, закликати до зміни несправедливого ладу в ім'я свободи та справедливости[16].

Іслам, за визначенням Шаріяті, є «серединним мактабом між матеріялізмом і ідеалізмом, між капіталізмом і комунізмом»[17]. Обидві системи Шаріяті розглядав як ворожі мусульманському світу, що проводять щодо країн «третього світу» однакову політику[18].

Важливе місце в системі поглядів А. Шаріяті займала проблєма революційного перетворення світу. Загалом він дотримувався концепції, що поєднувала вимогу радикального перетворення суспільства із захистом принципу ненасильства щодо всіх соціяльних верств (за винятком злочинців). Революційна, в тому числі збройна, боротьба для Шаріяті — спосіб досягнення проґресивних змін суспільного ладу в ім'я «вищих цінностей», втілених в ідеях реліґійного соціялізму, що проголошується «кінцевим ідеалом»[19]. При цьому Шаріяті оперував поняттям «соціялізм» як катеґорією, що позначає тип суспільного ладу, заснованого на принципах реліґійної моралі та створеного реліґійними людьми. «Інтеліґентний віруючий теж будує соціялізм, але на основі свого, особливого, духовного світогляду», згідно з яким природа жива, розумна, лоґічна, кожне явище закономірне та природне. Революційну, насильницьку зміну суспільства, що виводить його з кризового стану, в який, як вважав Шаріяті, з часом занурюється будь-яка соціяльна система, він визнавав правомірною (хоча й не заперечував можливість «виправлення» суспільства мирними засобами, себто шляхом здійснення реформ). Разом з тим він заперечував клясову боротьбу. Шаріяті заявляв, що в сучасних умовах важливішу ролю у революційному русі грає не клясова боротьба, а націоналізм, що націоналізм є найбільш революційною силою сучасности. При цьому він звинувачував марксистів у нерозумінні суті націоналістичних рухів як реакції на пригнічення ззовні[20].

Шаріяті виділяв чотири етапи революції, що співпадали з етапами, що їх виділяли хомейністи (послідовники Рухолли Хомейні): особистісний, національний, загальномусульманський і світовий. Перший етап — моральне вдосконалення індивіда, що виховує себе як борця проти несправедливості. (Недарма за своє життєве кредо Шаріяті обрав девіз Альбера Камю: «Я протестую — значить, істную»[21].) Другий етап передбачає боротьбу за національне визволення, за створення незалежної національної держави. Третій етап означає експорт революції за рямці однієї держави, до реґіону мусульманської віри, що «тягнеться від Північної Африки до Азії і Перської затоки»[22]. Четвертий етап — боротьба за створення світової держави загальної справедливости.

Твори[ред.ред. код]

  • До розуміння ісламу.
  • З чого почати?
  • ісламознавство.
  • Людство й іслам.
  • Марксизм й инші західні хиби.
  • Мистецтво чекає на свого рятівника.
  • Реліґія і реліґія.
  • Роздуми над долею людства.
  • Роздуми стурбованого мусульманина.
  • Хадж.
  • Що робити?.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Akhavi S'h. Religion and Politics in Contemporary Iran. — Clergy-State Revolution in the Pehlevi Period. 1980, №4.
  2. «Аяндеган» (Тегеран). 20.11.1979.
  3. Akhavi Sh. Religion..., pp. 143-144; «Кейхан» (Тегеран). 16.10.1975.
  4. Akhavi Sh. Religion..., pp. 144.
  5. M.M.J.Fisher. Iran from Religious Dispute to Revolution. Cambridge (Mass.), London, 1980, p. 5.
  6. Abrahamlan E. Ali Shariati. Ideologist of the Iranian Revolution. — MERIP Reports. Washington, 1982, No. 102, pp. 24-28. Шаріяті переклав перською кілька творів Фанона і в своїх творах, слідом за Фаноном, критикував західну цивілізацію за руйнування «цілісної» особистости, ставив питання про «ціну поступу» в антиколоніальній площині, закликав до відмови від проґресу, що купується ціною гибелі особистости, протиставляв «народ» «еліті» і буржуазії; захищав національні традиції, критикуючи водночас консервативні тощо.
  7. Idem, p. 28.
  8. G.H.Jansen. Militant Islam. New York, 1979, p. 159.
  9. Idem
  10. А.Шаріяті. Мазхаб алейхе мазхаб. [Б.м., б.р.]
  11. А.Шаріяті. Рузгаре ма ва зане мосалман. — Зане руз. Техран, 1979, №707, стор. 58-59.
  12. А.Шаріяті. Базгяшт бе ход. [Б.м., б.р.], стор. 384.
  13. А.Шаріяті. Есламшенасі. [Б.м., б.р.], стор. 97.
  14. A.Shariati. Hajj. [Б.м., б.р.], p. 2.
  15. А.Шаріяті. До васійят. [Б.м., б.р.], стор. 16.
  16. А.Шаріяті. Мазхаб алейхе мазхаб, стор. 16.
  17. А.Шаріяті. Есламшенасі, стор. 230.
  18. А.Шаріяті. Базгяшт бе ход, стор. 162
  19. А.Шаріяті. Есламшенасі, стор. 324.
  20. А.Шаріяті. Базгяшт бе ход, стор. 80, 183, 369.
  21. А.Шаріяті. Есламшенасі, стор. 232.
  22. Там саме, стор. 230.

Література[ред.ред. код]

  • А. К. Лукоянов. Али Шариати // Иранская революция 1978-1979 гг. Причины и уроки. — Москва: «Наука», 1989. — С. 85-89.
  • M. Abedi, “Ali Shariati: The Architect of the 1979 Islamic Revolution in Iran”, Iranian Studies, vol. XIX, nos. 3-4, 1986.
  • E. Abrahamian, “Ali Shariati: Ideologue of the Iranian Revolution”, MERIP Report, no. 102.
  • A. Bayat, “Shariati and Marx: A Critique of an ‘Islamic’ Critique of Marxism”, Alif, no. 10, 1990, pp. 19-41.
  • M. Bayat, ”Iran’s Real Revolutionary Leader”, Christian Science Monitor, May 24, 1977.
  • K. Cragg, The Pen And The Faith, London: Allen & Unwin, 1985 (Chapter 5, "Ali Shariati Of Tehran").
  • H.Dabashi, “Ali Shari`ati's Islam: Revolutionary Uses of Faith in a Post-Traditional Society”, Islamic Quarterly, vol. XXVII, no. 4, 1983, pp. 203-222.
  • K. Hayama, “Dr. Ali Shari`ati's Revolutionary Ideology and the Role of the Raushanfekr in Social Change”, The Institute of Middle Eastern Studies, International University of Japan, Working Papers Series No. 1 (1985).
  • S. Irfani, Revolutionary Islam in Iran, London: Zed Books, 1983 (Chapter 7, "Ali Shariati: Teacher of the Revolution").
  • A. A. Sachedina, "li Shariati: Ideologue of the Iranian Revolution" // Esposito (ed.), Voices of Resurgent Islam. New York: Oxford University Press, 1983.
  • E. H. Thomas, “Ali Shari`ati on the Role of the Muslim Woman”, The Muslim World, vol. LXXXI, no. 1, 1991, pp. 1-8.

Див. також[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]