Ісламська революція в Ірані

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ісламська революція в Ірані
Mass demonstration in Iran, date unknown.jpg
Численні демонстрації у Тегерані
Дата: січень 1978 - лютий 1979
Місце: Іран
Привід: Чорна п'ятниця
Результат: Установлено ісламську республіку
Сторони
** Національний фронт Ірану, Рух за Вільний Іран, ОМИН,

Трудова партія Ірану, Ісламська республіканська партія, Ісламський революційний комітет

Шах
Лідери
Сейєд Рухолла Хомейні, Сейєд Мохаммад Бехешті, Махмуд Талегані, Хоссейн-Алі Монтазері, Мортеза Моттахарі, Акбар Хашемі-Рафсанджані, Ахмад Хомейні, Мохаммад Джавад Бахонар, Садег Халхалі, Мохаммад Мофатех, Сейєд Алі Хаменеї, Мехді Базарган, Шапур Бахтіяр, Абольхасан Банісадра, Ібрагім Йезди

Ісла́мська револю́ція (перс. انقلاب اسلامی‎ -Enghelâb-e eslâmi), Револю́ція 1357 (за іранським календарем) — послідовність подій в Ірані в період із січня 1978 до лютого 1979 року, унаслідок чого було вигнано шаха Мохаммеда, повалено монархію та встановлено нову адміністрацію, яку очолив аятола Хомейні.

Власне датою початку революції в Ірані прийнято вважати 8 січня 1978 року, коли першу велику антиурядову демонстрацію в Кумі було розігнано з необґрунтованою жорстокістю. Протягом усього 1978 року в різних містах Ірану представники ісламського духовенства організовували демонстрації, що їх шахська гвардія рішуче розганяла. До кінця року революціонери перейшли до тактики економічних страйків, що повністю паралізувала економіку. Не маючи сил більше утримувати владу в своїх руках, шах передав владу прем'єр-міністрові з числа помірних опозиціонерів і втік з країни.

1 лютого 1979 року в Іран повернувся опальний аятола Хомейні, який узяв владу у свої руки. Було призначено новий перехідний уряд. У березні було проведено референдум про новий політичний устрій, і 1 квітня 1979 року Іран було оголошено першою Ісламською республікою.

Ісламська революція в Ірані стала однією з ключових подій XX століття і мала величезне історичне значення для всього світу. Встановлення міцної ісламської влади в багатому вуглеводнями Ірані поставило під сумнів неформальне лідерство сунітської Саудівської Аравії в мусульманському світі.

Передісторія[ред. | ред. код]

Останній іранський монарх — шах Мохаммед Реза Пехлеві, прийшов до влади 1941 року одночасно з уведенням у країну радянських і британських військ. Його 38-літнє необмежене правління Іраном було перервано лише одного разу, 1953 роцку коли шах був змушений на короткий термін покинути країну через суперечності з прем'єр-міністром. Мохаммед Мосаддик націоналізував нафтовидобувні компанії, що знаходилися в основному в приватних (здебільшого британських) руках. США і Велика Британія у відповідь на це оголосили бойкот іранській нафті, а 19 серпня 1953 року внаслідок перевороту, підготовленого ЦРУ, Мосаддика було зміщено й кинуто до в'язниці. Шах повернувся до Ірану і знову приватизував нафтову промисловість.

Шах проводив радикальну вестернізацію Ірану. У зовнішній політиці він безумовно орієнтувався на США. Так, шахський Іран був єдиною ісламською державою, що підтримувала дружні відносини з Ізраїлем. Шах підтримував проамериканські режими в Чаді, Сомалі та Омані. Будь-яку опозицію монархії забороняла й суворо придушувала спецслужба САВАК. У її катівнях сиділи сотні тисяч іранців. Особливу загрозу шахові являло ісламське духовенство, оскільки «Біла революція» Паглаві не була популярною серед релігійного населення Ірану. Одним із найнепримиренніших критиків шаха був священик із Кума Рухолла Хомейні.

Хомейні засуджував прозахідну зовнішню й внутрішню шахову політику. По його арешті 5 червня 1963 року Іраном пройшла серія демонстрацій і акцій протесту, унаслідок силового розгону якої загинуло від 86 (за офіційною інформацією) до 15 тисяч (за інформацією протестантів) осіб. Хомейні помістили, але через 8 місяців він ізнову вийшов на волю і провадив далі антишахську діяльність. У листопаді 1964 року Хомейні заарештували й вислализ країни.

В еміграції Хомейні продовжив революційну діяльність. У своїй головній праці «Ісламська держава» (перс. ولایت فقیه‎ -Велайят-е факіха) він виклав основні принципи державного устрою, який потім було названо ісламською республікою. Книги та аудіокасети з виступами імама контрабандою переправляли в Іран і поширювали серед населення, яке читало та слухало їх у мечетях.

Тим часом політика Паглаві практично не змінилася. У 1970-х сталася ціла низка подій, які погіршили становище монархії. Так, 1971 року широко відзначалося 2500-річчя перської монархії в археологічному комплексі Персеполіс. До спеціального прийому, на який запросили винятково зарубіжних гостей, влада заготовила більше тонни осетрової ікри. Особливе роздратування серед населення викликав той факт, що в той самий час у Сістані, Белуджистані, і навіть у Фарсі (місце проведення урочистостей) була сильна посуха і загроза голоду.[1][2]

Нафтовий бум, що настав за кризою 1973 року, став причиною небаченої інфляції[3]. При цьому в Іран було запрошено десяток тисяч іноземних фахівців, які почали впроваджувати американське обладнання нафтовидобутку. Держапарат був наскрізь корумпований. 1976 року шах вирішив замінити традиційний перський календар. Тепер літочислення йшло від сходження Кира Великого на царський престол. Останньою краплею стала суперечлива смерть сина Хомейні — Мустафи. Хоча за офіційною версією причиною смерті був серцевий напад, версія про вбивство була поширенішою.

Народження опозиції[ред. | ред. код]

1977 року під тиском адміністрації новообраного президента США Джиммі Картера шах послабив утиски проти критиків режиму і звільнив кілька сотень політичних ув'язнених. В Ірані почали на законній або напівзаконній основі з'являтися кола політичної опозиції: конституціоналісти, марксисти й ісламісти. Законна діяльність опозиції дозволила поширити протестні настрої в іранському суспільстві, пов'язані з утиском релігії, внутрішньополітичним курсом на перський націоналізм у поєднанні з проамериканською зовнішньою політикою, політикою «державного капіталізму» на тлі масової бідності.

Основну масу активних опозиціонерів складало духовенство та інтелігенція, які користувалися довірою широких верств населення, особливо в регіонах, населених національними меншинами (Курдистані, Лурестані та Азербайджані). У цілому опозиція групувалася навколо ідей наднаціонального «ісламського соціалізму», які залежно від конкретної політичної партії перетворились у ту чи ту сторону з різним ступенем радикалізму.

Конституціоналісти, кістяк яких становив Національний фронт Ірану, вимагали створити конституційну монархію з демократичними парламентськими виборами. Марксисти через погану організацію здали свої позиції. Найбільшою партією лівого спрямування в Ірані була «Партія народних мас Ірану», що користувалася безпосередньою підтримкою Радянського Союзу. Ліві виступали за силову зміну влади і фізичне усунення шаха. Вони зіграли свою роль у перемозі революції, проте через антиклерикальні позиції в перший вільно обраний парламент не увійшли.

Серед ісламістів особливо виділявся Рух за вільний Іран, у лавах якого був перший прем'єр-міністр післяреволюційного Ірану Мехді Базарган. Учасники руху виступали за зміну влади без крові, у рамках закону.

Послідовники Хомейні організували «Товариство духівництва, що бореться», куди увійшли Мортеза Мотахарі, Мохаммад Бехешті і Алі Акбар Хашемі Рафсанджані, які після перемоги революції зайняли високі державні пости.

Початок революції[ред. | ред. код]

Безпосереднім початком Ісламської революції прийнято вважати події січня 1978 року в Кумі (традиційно релігійному місті), коли демонстрацію студентів проти наклепницької статті про Хомейні в державній газеті розстріляла поліція. За офіційними даними, у ході втихомирення безладдя загинуло два студенти. За даними демонстрантів — 70 осіб. За шиїтською традицією, поминальні служби за загиблим тривають 40 днів, і через 40 днів після розгону демонстрації в Кумі, 18 лютого бунт спалахнув в Тебризі (його придушення також призвело до людських жертв), потім усе повторювалося: 29 березня і 10 травня і далі заворушення виникали в усіх великих містах. Шах, щоб заспокоїти населення, обіцяв провести вільні вибори в червні 1978 року. Крім того, Мохаммед Реза Пехлеві спробував ужити термінових антиінфляційних заходів, які призвели лише до масових звільнень робітників. Без працівників, більшість яких долучились до демонстрантів, заводи почали простоювати. До листопада 1978 року економіка Ірану була остаточно підірвана масовими страйками.

Розстановка внутрішньополітичних сил в країні на початок революції[ред. | ред. код]

Реакція США[ред. | ред. код]

Не в змозі зробити щось іще, шах звернувся за допомогою до США. Однак, Президент США Картер не зважився надати військову підтримку режиму Паглаві, оскільки навіть у західній пресі його піддавали безжальній критиці за репресії проти опозиції і порушення прав людини. В адміністрації американського президента стався розкол щодо того, чи варто вводити в Іран війська. Радник з національної безпеки Збігнєв Бжезінський виступав за інтервенцію, тоді як багато співробітників Державного департаменту вважали, що революції вже неможливо запобігти ніякими засобами. Делегації американських державних діячів кілька разів протягом 19771978 років зустрічалися з шахом, однак ніякої єдиної позиції за цей час виробити не вдалося.

Воєнний стан[ред. | ред. код]

20 серпня 1978 року відбулася пожежа в кінотеатрі Рекс міста Абадан, унаслідок якої загинуло близько 500 осіб. Це спровокувало нову хвилю масових заворушень. У вересні 1978 року шах запровадив у країні воєнний стан, що передбачав заборону будь-яких демонстрацій. Незважаючи на заборону, масова акція протесту пройшла в Тегерані. За інформацією протестантів, у розгоні акції брала участь техніка. Загинуло 87 осіб, у тому числі 3 жінки.

Події в Тегеранi послужили початком загального страйку працівників нафтової промисловості. У жовтні практично всі нафтовидобувні підприємства, НПЗ, нафтоналивні порти зупинилися. Слідом за цим до кінця року припинили роботу всі підприємства важкої промисловості, машинобудування, металургії. 2 грудня в Тегерані пройшла двомільйонна демонстрація з вимогою змістити шаха.

Шахова втеча[ред. | ред. код]

Перша сторінка газети Кейхан 16 січня 1979: «Шах пішов» (Shâh raft)

16 січня 1979 року Мохаммед Реза Пехлеві разом із шахбану втекли з Ірану за вмогою прем'єр-міністра Шапура Бахтіяра. Ця подія викликала радість у колах протестантів. Юрби тегеранців зривали з будинків барельєфи, портрети та інші символи останньої іранської династії. Бахтіяр розпустив САВАК, звільнив політичних ув'язнених, а також велів армійському начальству не перешкоджати демонстрантам і пообіцяв найближчим часом провести в Ірані вільні вибори. Задеякий час він зв'язався з Хомейні і попросив його повернутися до Ірану, щоб допомоги скласти нову конституцію.

Перемога революції[ред. | ред. код]

Аятола Хомейні спускається трапом в аеропорту Мехрабад, ранок 1 лютого 1979

Шах пішов, Імам прийшов[ред. | ред. код]

1 лютого 1979 року аятола Хомейні повернувся до Ірану після 15-річного заслання. У столичнім аеропорту Мехрабад його зустрічали прихильні тегеранці. На вулиці міста з портретами аятоли вийшли мільйони людей, які кричали «Шах пішов, Імам прийшов!». У той самий день Хомейні відхилив Бахтіярову пропозицію створити уряд «національної єдності». Відразу по приземленні Хомейні попрямував на кладовище Бехешті-Захра у південному передмісті Тегерана. Там він виголосив свою 20-хвилинну промову, у якій назвав «самого Бахтіяра, його уряд, його парламент і всіх його поплічників незаконними» і обіцяв «вибити зуби цьому режимові»[4].

4 лютого він сам призначив прем'єр-міністра, яким став Мехді Базарган. Бійці сил правопорядку переходили на бік послідовників Хомейні. 9 лютого в аеропорту Мехрабад відбувся бій між «хомейністами» і лояльними Бахтіяру гвардійцями, що почався з дрібної сутички. Бій перекинувся на все місто і мав вуличний характер. Прихильники Хомейні взяли під контроль поліцейські дільниці, військові частини, і потім почали роздавати зброю населенню. У цих умовах Вища військова рада (Генштаб) 11 лютого оголосила про свій нейтралітет.

Бахтіяр Шапур втік до Франції, де заснував Національний рух опору, опозиційний до Хомейні. Його вбито 1991 року.

Тимчасовий уряд[ред. | ред. код]

Державна перебудова[ред. | ред. код]

У країні провели референдум, унаслідок якого 1 квітня 1979 року проголосили Ісламську Республіку Іран. У грудні того самого року було ухвалено нову конституцію країни, де було спеціально обумовлено, що вища влада в країні належить духовенству в особі імама Хомейні (по його смерті — його наступникові), а цивільну політичну владу здійснюють президент, меджліс і прем'єр[5].

Наслідки[ред. | ред. код]

Внутрішньополітичні наслідки[ред. | ред. код]

Іран До 1979 Жінки в Ірані Іран Нині
42.33% Грамотність (15-24)[6] 98.52%
69.42% Грамотність (>15)[6] 80.66%
48,845 Студенти[7] 2,191,409
122,753 Випускники[8] 5,023,992
2.4% Випускники (%)[8] 18.4%
19.7 Вік при першому шлюбі[9] 23.4

Державна, кооперативна і приватна власність — три сектори економіки нової республіки. Утручання і вплив західних держав скасовано. Країна принципово відкидає капіталізм і комунізм і протиставляє їм власний, «ісламський» шлях розвитку. Що це означає практично — не цілком ясно. Відомо лише, що розвиток країни тим шляхом, що його обрав шах, призупинився. Капіталістичний вільний ринок і надалі існує, як існує й найпотужніший, створений зусиллями шаха державний сектор в економіці. Але за таких умов різко загострилося протистояння Ірану спочатку мало не всьому світові, а потім, в основному, країнам Заходу (у першу чергу — США). Говорити про розвиток капіталістичних зв'язків доводилося з обережністю й застереженнями. Якщо вони й далі існували і більш-менш активно розвивалися, то тільки в тих галузях, які були життєво необхідні для країни, — у реалізації іранської нафти і в закупівлях зброї, яка була потрібна для війни[5].

Зовнішньополітичні наслідки[ред. | ред. код]

Пропаганда ісламської революції[ред. | ред. код]

Безпосередньо по поваленні шаха іранське суспільство знаходилось у стані ейфорії, багатьом здавалося, що з усуненням абсолютизму буде розв'язано всі проблеми, саме собою зникне хабарництво, настане свобода, люди почнуть жити великою родиною, дотримуючись при цьому добрих законів шаріату; доходів від нафти вистачить на те, щоб в умовах справедливого розподілу гарантувати населенню високий рівень життя, забезпечити хорошу інфраструктуру, зробити безкоштовними основні соціальні послуги. Ейфорія від революції спричинила те, що Іран організував активну пропаганду ісламської революції, ідей аятоли Хомейні з приводу ісламського способу життя та критику капіталізму з комунізму за кордоном. Пропаганда принесла зворотній результат — багато країн почали ставитися до Ірану з підозрою, а пізніше, під час ірано-іракської війни, були схильні підтримувати Ірак.

Учасники подій[ред. | ред. код]

Ісламська революція в мистецтві[ред. | ред. код]

  • Персеполіс — повнометражний мультфільм, подання новітньої історії Ірану (із прозахідної точки зору) через долю волелюбної молодої жінки, захопленої західною рок-музикою і вимушеної покинути країну. Прем'єра — 23 травня 2007 року. (Франція).

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

Історія революції[ред. | ред. код]

  • Семён Агаев. Иран: рождение республики. — Москва: Политиздат, 1984. — 336 с.(рос.)
  • Артём Арабаджян (отв. ред.). Иранская революция 1978–1979. Причини и уроки. — Москва: «Наука», 1989. — 557 с.(рос.)
  • Ісламська революція (1977–1979) // Е. Ченовет, М. Дж. Стефан. Чому ненасильницький спротив ефективний. Стратегічна логіка громадянського конфлікту. — Київ: Видавництво «Кліо», 2014. — С. 108–136.
  • А. В. Резников. Иран: падение шахского режима. — Москва: Политиздат, 1983. — 160 с.(рос.)
  • James Buchan, Days of God: The Revolution in Iran and Its Consequences, John Murray, 2012, 482 pp.(англ.)
  • Adam Shatz, «A Little Feu de Joie», in London Review of Books, Vol. 35, No. 8 (25 April, 2013), pp. 6-8.(англ.)
  • Robin Wright, The Last Great Revolution: Turmoil And Transformation In Iran, New York: Vintage, 2000, 384 pp.(англ.)

Історія Ірану[ред. | ред. код]

  • Артём Арабаджян (отв. ред.). Иран: очерки новейшей истории. — Москва: «Наука», 1976. — 470 с.(рос.)
  • Ervand Abrahamian, Iran between Two Revolutions, Princeton University Press, 1982, 561 p.(англ.)
  • Ervand Abrahamian, A History of Modern Iran, Cambridge University Press, 2008. 228 p.(англ.)
  • Nikki R. Keddie, Modern Iran: Roots and Results of Revolution, Yale University Press, 2003, 448 pp.(англ.)

Ідеологія революції[ред. | ред. код]

  • M. Abedi, «Ali Shariati: The Architect of the 1979 Islamic Revolution in Iran», in Iranian Studies, Vol. XIX, Nos. 3-4, 1986.(англ.)
  • Ervand Abrahamian, «Ali Shariati: Ideologue of the Iranian Revolution», in MERIP Report, No. 102.(англ.)
  • Ervand Abrahamian, Khomeinism: Essays on the Islamic Republic, University of California Press, 1993, 200 pp.(англ.)
  • A. Bayat, «Shariati and Marx: A Critique of an ‘Islamic’ Critique of Marxism», in Alif, No. 10, 1990, pp. 19-41.(англ.)
  • M. Bayat, «Iran's Real Revolutionary Leader», in Christian Science Monitor, May 24, 1977.(англ.)
  • K. Hayama, «Dr. Ali Shari'ati's Revolutionary Ideology and the Role of the Raushanfekr in Social Change», The Institute of Middle Eastern Studies, International University of Japan, Working Papers Series No. 1 (1985).(англ.)
  • S. Irfani, Revolutionary Islam in Iran: Popular Liberation or Religious Dictaroship?, London: Zed Books, 1983, 268 pp.(англ.)
  • John L. Esposito (ed.), Voices of Resurgent Islam. New York: Oxford University Press, 1983, 304 pp.(англ.)