Війт

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Війт Микола (1867)

Війт або войт (пол. Wójt, Woyt — від нім. Vogt або середньовічн. європейськ. vocatus — від лат. advocatus, «покликаний на допомогу») — спочатку у середньовічній Німеччині під назвою «фогт» — намісник імператора (нім. Reichsvogt; розрізнялися міський /нім. Stadtvogt/ і земський /нім. Landvogt/ фогти), водночас і суддя; згодом у містах Речі Посполитої (Польщі, України, Литви й Білорусі), заснованих на магдебурзькому праві, у 1518 століттях, обраний (здебільшого серед шляхетних осіб) чільник маґістрату, керівник місцевого самоврядування[1]. За твердженням Дениса Зубрицького, голова суду у Львові 14-18 століть[2].

Війти у приватних (дідичних) містах призначались власником або вибирались громадою.[3]

Посада війта спочатку була спадковою, але з часом стала виборною. За свою службу війт брав частину податків і судових оплат. Він міг свій уряд відступити або продати. Подекуди саме місто відкуплювало війтівство, і тоді війт був виборним.

Грушевський стверджував, що викуп панами (шляхтою-дідичами) привілейованих війтівств у Галичині часто призводило до того, що експуатація селян зосереджувалась в одних руках, а привілеї селян, про які йшлось в локаційному акті, втрачали свого оборонця, яким мав бути війт.[4]

Прерогативи: загальна адміністрація, управління міською власністю і судові компетенції, виконувані за допомогою лави присяжних (див. Лавники). Свою владу війт ділив з міською радою, на вибір якої війт мав вплив.

Війтів у містах затверджував гетьман. На Лівобережній та Слобідській Україні війти (старости) були й у селах, де їх обирала сільська громада.

Посада війта існувала в українських селах до 18 століття, а в містах — до скасування магдебурзького права на початку 19 століття. У Галичині в складі Австро-Угорщини війт очолював сільську громаду, а в 19211939 роках на українських землях, був керівником найменшої адміністративно-територіальної одиниці — ґміни.

Уведена посада війта була як міського голови (був наприклад і в м. Києві); старшина, міський старшина; різновид поліцейського тисяцького або п'ятисотенного в містечках або посадах, або голова над декількома сотськими; місцями це сільський староста або навіть убраний на поле десяцький з робітниками. Різновид цього «ключвійт» — староста ключа, волості; голова поселення. Від слова «війт» підпорядкована земля й поселення його юрисдикції — війтівство, йому приналежний; війтівський, до нього стосовний; звання, посада особи війта. Війтувати — бути війтом, керувати війтівством[5].

Від цього слова походять такі прізвища як Войтович, Войтів, Війтович, Вайтовіч.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Василь Яременко, Оксана Сліпушко (укладачі). Тлумачний словник української мови. — К. : Аконіт, 2000. — том 1 (А-Є). — С. 472. — ISBN 966-7173-02-X.
  2. Denys Zubryćkyj. Kronika miasta Lwowa. — Lwów : w księngarni Kajetana Jabłońskiego, 1844. — 492 s. — S. 21. (пол.)
  3. Созанський Іван. З минувшини міста Бродів. — Львів : НТШ, 1911. — 69 с. — С. 4.
  4. Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. V. — С. 177.
  5. Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка (Современное написание слов. Републикация выполнена на основе II издания 1880—1882 гг.) (рос.)

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]