Війт
Війт — керівник тутешнього (міського чи сільського) управління або самоврядування в середньовічній Німеччині, Литовському князівстві, Польщі та Україні.
Слово війт походить через пол. wójt, woyt від нім. Vogt і далі від середньовіч. лат. vocatus, лат. advocatus («покликаний на допомогу», звідки також і «адвокат»).
У середньовічній Німеччині Vogt — намісник імператора (нім. Reichsvogt; розрізнялися міський /нім. Stadtvogt/ і земський /нім. Landvogt/ фогти), водночас і суддя. В містах Галицько-Волинської держави а згодом Речі Посполитої (Польщі, України, Литви й Білорусі), заснованих на магдебурзькому праві, у XIII—XVIII століттях спершу спадковий, а пізніше виборний голова місцевого суду та керівник місцевого самоврядування[1]. За твердженням Дениса Зубрицького, голова суду у Львові XIV-XVIII століть[2].
Війти у приватних (дідичних) містах призначались власником або вибирались громадою.[3]
Посада війта спочатку була спадковою, але з часом стала виборною. За свою службу війт брав частину податків і судових оплат. Він міг свій уряд відступити або продати. Подекуди саме місто відкуплювало війтівство, і тоді війт був виборним.
Грушевський стверджував, що викуп панами (шляхтою-дідичами) привілейованих війтівств у Галичині часто призводило до того, що експуатація селян зосереджувалась в одних руках, а привілеї селян, про які йшлось в локаційному акті, втрачали свого оборонця, яким мав бути війт.[4]
Прерогативи: загальна адміністрація, управління міською власністю і судові компетенції, виконувані за допомогою лави присяжних (див. Лавники). Свою владу війт ділив з міською радою, на вибір якої війт мав вплив.
Війтів у містах затверджував гетьман. На Лівобережній та Слобідській Україні війти (старости) були й у селах, де їх обирала сільська громада.
Посада війта існувала в українських селах до 18 століття, а в містах — до скасування магдебурзького права на початку 19 століття. У Галичині в складі Австро-Угорщини війт очолював сільську громаду, а в 1921–1939 роках на українських землях, був керівником найменшої адміністративно-територіальної одиниці — ґміни.
Уведена посада війта була як міського голови (був наприклад і в м. Києві); старшина, міський старшина; різновид поліцейського тисяцького або п'ятисотенного в містечках або посадах, або голова над декількома сотськими; місцями це сільський староста або навіть убраний на поле десяцький з робітниками. Різновид цього «ключвійт» — староста ключа, волості; голова поселення. Від слова «війт» підпорядкована земля й поселення його юрисдикції — війтівство, йому приналежний; війтівський, до нього стосовний; звання, посада особи війта. Війтувати — бути війтом, керувати війтівством[5].
Від цього слова походять такі прізвища як Войтович, Войтів, Війтович, Вайтовіч, Войтенко, Войт, Старовойт, Войтко, Войтюк
- ↑ Василь Яременко, Оксана Сліпушко (укладачі). Тлумачний словник української мови. — К. : Аконіт, 2000. — том 1 (А-Є). — С. 472. — ISBN 966-7173-02-X.
- ↑ Denys Zubryćkyj. Kronika miasta Lwowa [Архівовано 13 лютого 2015 у Wayback Machine.]. — Lwów : w księngarni Kajetana Jabłońskiego, 1844. — 492 s. — S. 21. (пол.)
- ↑ Созанський Іван. З минувшини міста Бродів. — Львів : НТШ, 1911. — 69 с. — С. 4.
- ↑ Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. V. — С. 177.
- ↑ Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка (Современное написание слов. Републикация выполнена на основе II издания 1880—1882 гг.) (рос.)
- Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях. — Луцьк : Вежа, 2000.
- Малий словник історії України / відпов. ред. В. А. Смолій. — К. : Либідь, 1997. — 464 с. — ISBN 5-325-00781-5.
- Сас П. М. Війт [Архівовано 2 червня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 555. — ISBN 966-00-0734-5.
- Війт [Архівовано 30 липня 2016 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1998—2004. — ISBN 966-749-200-1.
- Довідник з історії України [Архівовано 10 квітня 2009 у Wayback Machine.]. За ред. І. Підкови та Р. Шуста. — К.: Генеза, 1993.
Це незавершена стаття з права. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |
Це незавершена стаття з історії України. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |