Державець (книга)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Назва «Державець»
Machiavelli Principe Cover Page.jpg

Титульний аркуш видання 1550 року
Автор Нікколо Мак'явеллі
Назва мовою
оригіналу
De Principatibus/Il Principe
Країна Італія
Мова італійська
Тема політологія
Жанр наукова література
Видавництво Антоніо Бладо д'Азола
Виданий 1532
Виданий
українською
1934
Переклад Михайло Островерх (1934)
Анатоль Перепадя (1998)
Валентина Балог (2015)
Сторінки 511
ISBN 978-966-03-3849-4
Наступний твір Роздуми про першу декаду Тита Лівія

CMNS: Державець на Вікісховищі

«Держа́вець», Держа́вотво́рець або «Воло́дар» (італ. Il Principe) — політичний трактат Нікколо Мак'явеллі (написаний 1513 року, опублікований 1531 року).

Трактат присвячено Лоренцо де Медичі.

У трактаті, мета якого «привести народ до створення нової держави», автор, бувши реалістичним політиком республіканського напряму, намагається пізнати загальні закони політичного життя, трактує роль, місце і значення державця, володаря, зверхника в Європі та Італії XVI ст.

Мак'явеллізм[ред.ред. код]

Цікаво, що Мак'явеллізм, себто приписувані Мак'явеллі погляди, далеко не відповідають змісту його вчення.

Макіявеллі претендував на створення нового методу, що його він визначав як видобування максим, або правил успішної політичної діяльності з історії і практичного досвіду в намаганнях написати щось «корисне для дослідника» («Державець», розділ 15…).

Цей метод проілюстровано в «Державці.» (розділ 3), де «загальне правило» (regola generale), згідно з яким «той, хто робить іншого могутнім, нищить себе», взяте з практичного досвіду Макіявеллі, набутого ним упродовж кампанії Людовика XII в Італії, після якої папи Олександр VI та Юлій II зміцнили свою владу за його ж кошти…

Метод Мак'явеллі було названо індуктивним, або науковим тому, що він виводив свої висновки з практичного, або ж історичного досвіду існування людської природи, що залишається незмінною за всіх політичних устроїв, які переживають природний цикл розквіту і занепаду. Хоча даний метод у викладі Макіявеллі містить необґрунтовані положення…, його самобутність полягає в зверненні уваги на стиль поведінки людини (що характерно для Відродження) на противагу наголосу на керівній ролі моральних настанов християнства як основи політики… Його метод заснований на прагматичному й утилітарному підході до політики, на намаганні бути корисним (utile) у виявленні істинної сутності проблеми (verit'a effettuale) на противагу розгляду чисто уявних ситуацій. Це передбачало реалістичне оцінювання політики з точки зору сили і контролю («…управління полягає не в чому іншому як у встановленні такого нагляду за своїми підданими, щоб вони були не в змозі й не мали підстав завдавати вам шкоди»), а оцінювання людської природи — з огляду на її пристрасті і тваринну натуру, тож щоб контролювати її, державець мусить уподібнюватися до кентавра — напівлюдини, напівзвіра, поєднуючи хитрість лисиці з лев'ячою силою, невблаганною чи виваженою залежно від того, чого вимагає «необхідність» («Державець», розділ 18).

На відміну від свого сучасника Гвіччіардіні (1483—1540) Мак'явеллі не вживав вислову ragione de stato (сутність держави) і не стверджував, що мета виправдовує засоби; скоріше він твердив, що успіх правителя підтверджується вердиктом народу, і йому пробачать вжиття певних заходів, якщо це спричиниться до успіху, оскільки в політиці, «де не існує морального суду, судять за результатами» («Державець», розділ 18)…

Мак'явеллі не ставив моральні стандарти в залежність від політичних, визнаючи, що «державцю годиться дотримувати свого слова, жити чесно, а не обманом», і що «не лише за християнськими канонами, а й за будь-якими людськими канонами неправильно» поводитися з людьми так негуманно, як це робив Філіп Македонський, переселяючи людей з провінції в провінцію" («Державець», розділ 18).

Мак'явеллі також не заперечував важливої ролі релігії в державі як чинника, що робить людей добрими й покірними. Однак, ставлячи політиків перед вибором між публічним успіхом та особистим добробутом, Макіявеллі створює загрозу традиційній моралі. Оскільки чесність хоч і гідна схвалення, людська природа є такою, що «мудрий державець… не може і не повинен дотриматися свого слова, якщо йому це невигідно» («Державець», розділ 18)…

В Європі часів Реформації «Державець» був затаврований як книга, «написана рукою диявола» (бл. 1539), «Коран французьких придворних і довідник для французьких політиків» (1576). Хоча Берлін стверджує, що для Макіявеллі немає ніякої суперечності між двома ціннісними системами, що їх він обстоював, — християнською і язичницькою, — питання про те, чи можна виправдовувати аморальну поведінку політичним успіхом, залишається таким же суперечливим, як і в часи Макіявеллі. Віра Мак'явеллі в те, що доля контролює половину нашого життя («Державець», розділ 25), теж має важливий моральний і політичний підтекст. Правителю необхідно бути «готовим повернути туди, куди віють вітри Долі і як того вимагає від нього мінлива ситуація», і саме це зобов'язує його «часто діяти наперекір обіцянкам, наперекір гідності, наперекір людяності та наперекір релігійним настановам» («Державець», розділ 18). Це також зачіпає питання політичних чеснот і питання про те, хто має правити. Змінити свій стиль поведінки для того, щоб пристосуватися до поворотів долі, людині не просто, але ще невідомо, чи забезпечить успіх правильна поведінка: жорстокий Ганнібал і благочестивий Сципіон домагалися однакових успіхів за допомогою різних засобів («Державець», розділ 17). Отже, для Макіявеллі політичні чесноти (virtur) не мають нічого спільного з традиційною обережною поведінкою, натомість до них входять відвага, сміливість і гнучкість…

Погана слава[ред.ред. код]

Уже протягом 500 років громадянин Флоренції Нікколо Мак'явеллі (1469—1527) має дуже погану репутацію — йому закидають цинізм, аморальність, неповагу до людей, особливо до політиків. Жахатися цього письменника стало гарним тоном, ознакою доброчесності.

Поганою славою Мак'явеллі завдячує написаним у вигнанні книгам «Державець» і «Міркування», де автор викладає свої погляди на потаємні пружини управління державою, на те, якими мають бути правителі, щоб досягати успіхів. Мак'явеллі відверто пише, що успіх для політика — то не що інше, як досягнення поставленої перед собою мети, не важливо, гарна вона чи погана. Автора згаданих книг традиційно звинувачують у безпідставних обурливих наклепах не тільки на державців, а й на політику як таку. Мабуть, тому що Макіявеллі наважився описати дійсну поведінку людей при владі, а не те, як вони повинні поводитися. І вже зовсім не те, як самі політики інтерпретують свої наміри та дії…

Найімовірніше Мак'явеллі був не циніком чи сатириком, а тільки об'єктивним проникливим науковцем-спостерігачем сучасного йому суспільного життя. З мікроскопом (тоді лінзами) та скальпелем у руках. Нечисленні захисники Макіявеллі вважають, що більшість патетичних звинувачень на його адресу — то обурення лицемірів, які чинять зло, прикриваючи його шляхетними словами. Людей, які найбільшим гріхом вважають щирість, відвертість.

Зв'язок з сучасністю[ред.ред. код]

Бертран Рассел, видатний учений сучасності, слушно вважав, що «методи, про які пише Мак'явеллі, наче взяті з політичного життя XX століття». Дуже ймовірно, що з політичного життя України. Вочевидь деякі наші сучасні політики були об'єктами дослідження флорентійського політолога й таким чином стали «співавторами» його цинічних постулатів. Для підтвердження наведемо кілька цитат із політичної доктрини Нікколо Мак'явеллі.

«Треба вміти добре приховувати свій характер і обов'язково опанувати майстерність прикидатися і вдавати. Люди такі простакуваті й так готові коритися сьогочасній необхідності, що кожен охочий завжди знайде тих, хто дозволяє себе обдурювати».

«Поміркований правитель не може й не повинен бути вірним своїй обіцянці, якщо це стає йому невигідним або якщо щезли ті причини, що примусили його дати слово. Якби люди були чесними, це була б погана порада. Але всі вони схильні до зла, схильні свідомо чи несвідомо перейти на бік тих, хто заслуговує не похвали, а осуду. Тому правитель не зобов'язаний бути вірним людям».

«Марно йти до політичної мети, використовуючи такі засоби, що приречені на невдачу. Без огляду на те, яка мета обрана — добра чи зла. Це справедливо як для святих політиків, так і для грішних. Адже святий, як і грішник, прагне успіху».

«Для досягнення політичної мети завжди потрібна сила. Якщо якась сторона перемагає, то це означає, що вона має більше сили, а не більше права».

«Існують періоди хаосу, протягом яких часто досягають успіху очевидні пройдисвіти. Тоді незмірно зростає цинізм — люди не гребують нічим заради вигоди. Але навіть у такі часи вигідно вдавати доброчесність, обманюючи нею простаків».

«Заради успіху політик обов'язково й завжди повинен удавати щиру побожність».

«Людина при владі, яка бажає творити тільки добро, неминуче загине серед натовпу злих».

«Якщо уважно придивитися, то завжди можна побачити, як часто те, що здається доброчесністю, веде до погибелі, а через те, що здається пороком, можна досягнути безпеки й добробуту».

«Політики стануть кращими, якщо правитимуть людьми, що поважають чесноти, а не тими, які байдужі до моралі. Поведінка політиків може поліпшитися й тоді, коли всі скоєні ними злочини негайно стають загальновідомими, коли людям не забороняють відкривати рота».

«Природі людей не вистачає гнучкості… Вони хочуть жити день за днем і не вірять, що може настати те, чого досі не було… Люди дуже рідко міняють свої думки про когось, зокрема про політиків».

«Краще робити й каятися, ніж не робити й каятися» (Боккаччо). Адже дії породжують нові рішення, які у бездіяльності залишилися б непоміченими".

«Якщо ти сам собі допоможеш, тобі стануть допомагати всі»[1].

Переклади українською[ред.ред. код]

Вперше українською «Державця» переклав Михайло Островерха, який переклав назву книги як «Володар». Цей переклад з'явився друком у 1934 році у книгозбірні львівського часопису «Літературно-науковий вісник» з ініціативи тодішнього редактора - Дмитра Донцова. Ось як про це згадує сам Михайло Островерха:

«Було це під весну 1934. На Академічній, у Львові, припадково, стрінув я д-ра Дмитра Донцова, редактора „Вістника“. Привіталися. Він поспитав — як довго зупинюся я у Львові, коли вертаюся до Риму й зараз же поставив справу: чи не схотів би я перекласти на українське „Іль Прінчіпе“ Макіявеллія, а він це видасть. Припускаю, що, на це предложення, очі в мене блиснули радістю: знову Донцов сягає глибше й дальше поза наше ґетто? Очевидно, я вхітно погодився на це».

Виправлений та доповнений переклад Островерхи знову вийшов у 1976 року у нью-йоркському видавництві G.A Press, з обкладинкою роботи Едварда Козака.

Вдруге твір Мак'явелі переклав з італійської Анатолій Перепадя який переклав назву книги як «Державець». Цей переклад з'явився друком у 1998 році в київському видавництві «Основи». У 2007 та 2013 роках харківське видавництво «Фоліо» перевидало переклад Перепаді.[2]

Втретє твір Мак'явелі переклала з італійської Валентина Балог яка переклала назву книги як «Державотворець». Цей переклад з'явився друком у 2015 році в київському видавництві «Арій».

Список видань[ред.ред. код]

  • Микола Макявель. Володар. Переклад з італійської: Михайло Островерх. Львів: Книгозбірня Вістника, 1934. 117 стор.
    • (передрук) Ніккольо Макіявеллі. Володар. Переклад з італійської: Михайло Островерх. Нью-Йорк: G. A. Press, 1976. 162 стор.
  • Нікколо Мак'явеллі. Флорентійські хроніки. Державець. Переклад з італійської: Анатоль Перепадя. Київ: Основи, 1998. 492 стор. ISBN 966-500-101-9
    • (передрук) Нікколо Мак'явеллі. Флорентійські хроніки. Державець. Переклад з італійської: Анатоль Перепадя; передмова: Ада Бичко. Харків: Фоліо, 2007. 511 стор. ISBN 978-966-03-3847-0
    • (передрук) Нікколо Мак'явеллі. Флорентійські хроніки. Державець. Переклад з італійської: Анатоль Перепадя; передмова: Ада Бичко. Харків: Фоліо, 2013. 511 стор. ISBN 978-966-03-3849-4
    • (передрук) Нікколо Мак'явеллі. Флорентійські хроніки. Державець. Переклад з італійської: Анатоль Перепадя. Харків: Будинок друку, 2013. 470 стор. ISBN 978-966-97238-5-7
  • Нікколо Макіавеллі. Державотворець. Переклад з італійської: Валентина Балог. Київ: Арій, 2015. 223 стор. (Антологія мудрості) ISBN 978-966-498-396-6

Різне[ред.ред. код]

Номер 31 у Рейтингу 100 найкращих книг усіх часів журналу Ньюсвік[3].

Примітки[ред.ред. код]

  1. Клара Гудзик «Заповіти Макіавеллі сучасним політикам» — «День», № 95, 28 травня 1999
  2. Нікколо Мак'явеллі. Флорентійські хроніки. Державець. Переклад з італійської: Анатоль Перепадя; передмова: Ада Бичко. Харків: Фоліо, 2007. 511 стор. ISBN 978-966-03-3847-0
  3. Newsweek's Top 100 Books — список 100 найкращих книг усіх часів журналу Ньюсвік (англ.)