Диліжанс (фільм, 1939)
Диліжанс | |
|---|---|
| Stagecoach | |
 | |
| Жанр | пригоди / вестерн |
| Режисер | Джон Форд |
| Продюсер | Вальтер Вангер |
| Сценарист | Дадлі Ніколс |
| На основі | Карета в Лордсбург Ернеста Гейкокса |
| У головних ролях |
Джон Вейн Клер Тревор Джон Керрадайн Томас Мітчелл |
| Оператор | Берт Гленнон |
| Композитор | Річард Гейгман |
| Художник |
постановник: Олександр Толубофф по костюмах: Волкер Планкетт |
| Кінокомпанія | Walter Wanger Productions |
| Дистриб'ютор | United Artists і Netflix |
| Тривалість | 96 хв. |
| Мова | англійська |
| Країна |
 США |
| Рік | 1939 |
| Дата виходу |
Прем'єра: 15.2.1939 (Лос-Анджелес) Прокат: 2 березня 1939 (США) |
| Кошторис | $531 374[1] |
| Касові збори | $ 1 103 757[1] |
| IMDb | ID 0031971 |
| Рейтинг |
IMDb:  |
 Диліжанс у Вікісховищі | |
«Диліжанс» (англ. Stagecoach) — американський фільм 1939 року, поставлений режисером Джоном Фордом, який заклав основи естетики фордівського вестерна[2]. Це перший вестерн, знятий Фордом в Долині монументів і перший з його фільмів з Джоном Вейном у головній ролі. «Диліжанс» створено за оповіданням «Карета в Лордсбург» Ернеста Гейкокса. Прем'єра стрічки відбулася 15 лютого 1939 року в Лос-Анджелесі. Фільм отримав сім номінацій на премію «Оскар», але переміг лише в двох категоріях 
.
У 1995 році «Диліжанс» було занесено до Національного реєстру фільмів Бібліотеки Конгресу США, як один з найвизначніших американських фільмів.
Сюжет[ред. | ред. код]
1880-ті роки[К 1]. Диліжанс під управлінням Бака (Енді Девайн) виїжджає з Тонто, маленького техаського містечка, і вирушає до Лордсбурга через небезпечну територію, де орудують апачі під проводом Джеронімо. На борту диліжанса знаходяться: Док Бун, лікар, алкоголік і філософ; Пікок, бродячий торговець віскі, заляканий городянин, що везе з собою саквояж зі зразками товару; повія Даллас, вигнана з міста Тонто тамтешніми благочестивими пані; Гетфілд, професійний гравець-мешканець півдня; Люсі Меллоре, вагітна дружина офіцера, що їде до чоловіка; Гейтвуд, банкір з Тонто, що втік з 50 000 казенних грошей; нарешті, шериф Кучерявий Вілкокс, що розшукує Риінго Кіда (Джон Вейн), «людини поза законом», якого знають і люблять усі в окрузі. Рінго теж сідає в диліжанс на виїзді з Тонто — і Вілкокс негайно бере його під арешт. Насправді Вілкокс, старий друг батька Рінго, хоче перешкодити йому поїхати до Лордсбурга на вірну погибель. Рінго має твердий намір розправитися там з трьома братами Пламмерами, помстившись за смерть батька і брата.
Першу зупинку диліжанс робить в Драй-Форк. Військовий конвой, що супроводжував диліжанс, тепер повинен їхати в інший бік. Майже усі пасажири диліжанса, за винятком Бака і Пікока, голосують за те, щоб продовжити шлях без охорони. Друга зупинка в Апач-Веллз. Місіс Меллорі дізнається, що її чоловіка поранено. Вона непритомніє і в неї починаються перейми: вона успішно народжує дівчинку ― за допомогою Дока, який заздалегідь проганяє хміль неабиякою кількістю кави. Даллас доглядає за дитиною. Бун і Даллас, два ізгої в групі, поступово знову заслуговують повагу супутників, на що неабиякою мірою впливає Рінго, який доглядає за Даллас і освідчується їй в коханні. Усі погоджуються з тим, що дні два доведеться почекати, поки місіс Меллорі не набереться сил. І тільки банкір Гейтвуд вимагає негайного від'їзду. Залишившись наодинці, він нарешті замовкає і, щоб якось загладити невигідне враження, пропонує докторові випити, але той відмовляється. Диліжанс знову вирушає в дорогу.
Індіанці спалили міст, і коні йдуть через річку убрід. У диліжансі Пікок поранений стрілою, але рана не смертельна. Індіанці атакують і довго переслідують диліжанс. Бак легко поранений, Гетфілд гине, останньою кулею рятуючи життя місіс Меллорі. Помираючи, він устигає сказати Меллорі, що він її рідний братом, що збився з праведного шляху. Кавалерійський загін приходить на допомогу і рятує тих, хто залишився живим. У Лордсбурзі банкір потрапляє під арешт. Телеграф полагодили швидше, ніж він розраховував. Рінго просить шерифа дати йому кілька хвилин; той, бачачи наполегливість Рінго, відпускає його на побачення з Пламмерами. На темній міській вулиці починається поєдинок, з якого Рінго виходить живим, убивши усіх ворогів. На околиці містечка Рінго Кід прощається з Даллас. Вірний своєму слову, він повинен сісти до в'язниці. Але трапляється неймовірне: шериф, підійнявши з дороги камінчик, кидає його в коней і, здригнувшись, вони рушають. У возі від'їжджають з Лордсбурга щасливі Даллас і Рінго Кід.
В ролях[ред. | ред. код]
| Джон Вейн | ···· | Рінго Кід |
| Клер Тревор | ···· | Даллас |
| Джон Керрадайн | ···· | Гетфілд |
| Томас Мітчелл | ···· | доктор Джозайя Бун |
| Енді Девайн | ···· | Бак |
| Доналд Мік | ···· | Семюел Пікок |
| Луіза Плетт | ···· | Люсі Меллорі |
| Тім Голт | ···· | лейтенант Бленчерд |
| Джордж Бенкрофт | ···· | шериф Кучерявий Вілкокс |
| Бертон Черчілл | ···· | Генрі Гейтвуд |
| Том Тайлер | ···· | Генк Пламмер |
| Кріс Пін Мартін | ···· | Кріс |
| Френсіс Форд | ···· | Біллі Піккет |
Сценарій[ред. | ред. код]
З приводу сценарного рівня фільму існує багато суперечних думок. Сценарій Дадлі Николса, «підрихтований» Беном Гектом, оснований на новелі Ернеста Гейкокса «Карета в Лордсбург»[К 2]. Сам режисер пізніше стверджував, що при створенні фільму його надихав більш відоміший твір з явними сюжетними перекличками — «Пампушка» Мопассана[4][5]. У американського класика Брета Гарту також є оповідання на схожу тему.
Для свого часу «Диліжанс» був дуже незвичайним вестерном. Традиційні для жанру сцени погоні та перестрілок були урівноважені замальовками типажів, що населяли фронтир в середині XIX століття. Психологічне опрацювання персонажів надало фільму «низького» жанру респектабельну подібність з екранізаціями літературної класики XIX століття, між якими в Голлівуді 1930-х років було прийнято розподіляти найпрестижніші кінонагороди[2]. Характерний актор Томас Мітчелл за роль захмілілого доктора був навіть удостоєний «Оскара».
Підготовка до знімання[ред. | ред. код]
«Диліжанс» не характерний для студійної епохи в тому сенсі, що спочатку був авторським проєктом «короля вестерну» Джона Форда, який до початку знімання майже десятиліття працював в інших кіножанрах[К 3]. В оповіданні Гейкокса він побачив можливість повернути вестерну втрачений лиск вдумливого і «якісного» жанру. Для цього треба було заручитися відповідним бюджетом, що було непросто, оскільки вестерни того часу проходили у великих студіях по розряду малобюджетних пригодницьких фільмів.
Викупивши права на екранізацію оповідання і доручивши написання сценарію Ніколсу, Форд ще у 1937 році спробував зацікавити проєктом Девіда Селзніка[6]. Через його зайнятість виробництвом «Віднесених вітром» і затримок з початком знімання Форд перейшов на іншу незалежну студію, що належала Вальтеру Вангеру. Останній наполягав на тому, щоб головні ролі зіграли визнані зірки Гері Купер і Марлен Дітріх, проте Форд навідріз відмовився йти на поступки. В ролі Рінго він бачив лише Джона Вейна, який перестав вважатися перспективним актором після провалу вестерну «Велика стежка» (1930).
Після переговорів з Фордом студія Вангера все-таки дала проєкту «зелене світло», хоча і відчутно урізувала його фінансування. При цьому Форду було поставлено умову, що на всіх афішах великим шрифтом буде вказано не маловідомого Вейна, а популярну в ті роки актрорку Клер Тревор. Прийнявши цю умову, режисер представив Вейна (свого давнього протеже і друга) на кіноекрані пізніше за інших акторів, і притому в гранично ефектній манері[6]. Деякі з характерних акторів перекочували в «Диліжанс» з попереднього фільму Форда, «Ураган» (де групі людей також загрожує неминуча катастрофа).
Знімання фільму[ред. | ред. код]
За спостереженням кінознавця Дейва Кера, центральна тема руху до свободи (від лицемірної західної цивілізації до безкрайніх просторів неосвоєного континенту) виявлена творцями фільму через «візуальне протиставлення клаустрофобії інтер'єрів (віз, станції) з широчінню долини Монументів»[7]. У епоху, коли у більшості студійних фільмів використовувалися мальовані ландшафтні задники, природні фони американських прерій надавали стрічці Форда достовірності, а кадру — незвичної глибини[2]. Форд наполягав на тому, щоб інтер'єри знімалися в крихітних приміщеннях із справжніми стелями (у студійних приміщеннях стель не було), тому операторові доводилося освітлювати сцени потужними прожекторами з вікон і дверей[6].
Сцени погоні індіанців за диліжансом (і особливо стрибки людини з одного запряженого в диліжанс коня на інший) є унікальними для свого часу. У цих сценах Джона Вейна дублює каскадер Якима Кенутт, що серйозно злякав режисера падінням з коня під час здійснення знаменитого стрибка[6]. Критикам, яким сцена погоні здалася занадто довгою і неправдоподібною, Форд відповідав: «Чому індіанці не стріляють по конях? Якби вони це зробили, фільм би відразу закінчився». Окрім цього, режисер давав і серйозніші роз'яснення: «Коні цікавили індіанців більше, ніж блідолиці. Коні були їм потрібні. Крім того, індіанці дуже погано стріляли на скаку»[8].
Прокат і подальша доля[ред. | ред. код]
Як і інші вангеровські фільми, «Диліжанс» вийшов у прокат під егідою United Artists і несподівано приніс студії солідні касові збори. Для домашнього перегляду «Диліжанс» довгий час був доступний тільки в копіях низької якості. 2010 року після цифрової (комп'ютерною) реставрації «Диліжанс» вийшов на DVD у рамках проєкту Criterion Collection[10]. При реставрації за основу була прийнята плівка, знайдена в особистій колекції Джона Вейна.
«Диліжанс» став віхою в розвитку жанру вестерну і шанованим зразком жанру на десятиліття вперед. Його заведено вважати першим вестерном класичного типу[11]. Форду вдалося вивести вестерн з розряду дешевої пригодницької «кіномакулатури» в число респектабельних жанрів[2], що претендують на узагальнення з приводу історичного розвитку Америки. Саме участь у фільмі «Диліжанс» зробила Джона Вейна «обличчям» вестерну і зіркою американського кіно. Орсон Веллс стверджував, що навчився знімати кіно, понад 40 разів переглянувши «Диліжанс»[12]; цей фільм Форда також особливо виділяють Інгмар Бергман і Умберто Еко[13].
Визнання[ред. | ред. код]
| Нагороди та номінації фільму «Диліжанс»[14] | |||||
|---|---|---|---|---|---|
| Рік | Кінофестиваль/кінопремія | Категорія/нагорода | Номінант | Результат | |
| 1939 | Національна рада кінокритиків США | ТОП-10 фільмів | Диліжанс | Включення | |
| Спільнота кінокритиків Нью-Йорка | Найкращий режисер | Джон Форд | Перемога | ||
| 1940 | Премія «Оскар» | Найкращий фільм | Диліжанс | Номінація | |
| Найкраща режисура | Джон Форд | Номінація | |||
| Найкраща чоловіча роль другого плану | Томас Мітчелл | Перемога | |||
| Найкраща операторська робота | Берт Гленнон | Номінація | |||
| Найкраща робота художника-постановника | Олександр Толубофф | Номінація | |||
| Найкраща музика | Річард Гейгман, В. Френк Гарлінг, Джон Лейпольд, Лео Шакен |
Номінація | |||
| Найкращий звуковий монтаж | Ото Ловерінг, Дороті Спенсер | Номінація | |||
| 1995 | Національний реєстр фільмів | Диліжанс | Включення | ||
| 2011 | Ойлайн асоціація кіно та телебачення | Зал слави фільмів | Включення | ||
Ремейки[ред. | ред. код]
- Диліжанс (фільм, 1966)
- Диліжанс (фільм, 1986) — телефільм за участю зірок кантрі (Віллі Нельсон, Джоні Кеш, Кріса Крістоферсон, Вейлон Дженнінгс)
Джерела[ред. | ред. код]
- Лурселль, Жак. Stagecoach/Дилижанс // Авторская энциклопедия фильмов. — СПб. : Rosebud Publishing, 2009. — Т. 2. — С. 1637-1642. — 3000 прим. — ISBN 978-5-904175-02-3.(рос.)
- Мусский И. А. «Дилижанс» // 100 великих зарубежных фильмов. — М. : Вече, 2008. — С. 156-163. — ISBN ISBN 978-5-9533-2750-3.
- Клод Бейли. 1939. Дилижанс // Кино: фильмы, ставшие событиями = Les films-clés du sinéma. — СПб. : Академический проект, 1998. — С. 158-159. — 3000 прим. — ISBN 5-7331-0127-Х.
Коментарі[ред. | ред. код]
- ↑ Історичний момент у фільмі позначено телеграфним повідомленням про те, що плем'я вождя Джеронімо готується стати на стежку війни, тобто, дія відбувається у 1880-ті роки.[3].
- ↑ У літературному першоджерелі Рінго не злочинець-утікач, а цілком пристойний громадянин.
- ↑ Після настання епохи звукового кіно вовтузитися з мікрофонами і зображувати прерії в малореалістичних студійних декораціях Лос-Анджелеса він вважав нижчим своєї гідності.
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ а б Matthew Bernstein, Walter Wagner: Hollywood Independent, Minnesota Press, 2000 p439
- ↑ а б в г 46399 Stagecoach — Trailers, Reviews, Synopsis, Showtimes and Cast — AllMovie[недоступне посилання]
- ↑ И. А. Мусский, 2008, с. 157.
- ↑ Архівована копія (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 11 жовтня 2011. Процитовано 2 січня 2016.
{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання) - ↑ У французькій новелі, як і у фільмі Форда, пасажири диліжанса охарактеризовані через призму свого ставлення до жінки легкої поведінки.
- ↑ а б в г Stagecoach: Taking the Stage — From the Current — The Criterion Collection. Архів оригіналу за 16 березня 2016. Процитовано 2 січня 2016.
- ↑ Stagecoach | Chicago Reader. Архів оригіналу за 24 вересня 2015. Процитовано 2 січня 2016.
- ↑ Жак Лурселль, 2009, с. 1641.
- ↑ Жак Лурселль, 2009, с. 1640.
- ↑ Stagecoach (1939) — The Criterion Collection. Архів оригіналу за 10 серпня 2018. Процитовано 2 січня 2016.
- ↑ Stagecoach Review. Movie Reviews — Film — Time Out London. Архів оригіналу за 7 листопада 2012. Процитовано 2 січня 2016.
- ↑ И. А. Мусский, 2008, с. 156.
- ↑ Умберто ЭКО: «…Именно о нас, о том, что с нами может случиться» — Культура — Новая Газета [Архівовано 23 січня 2016 у Wayback Machine.](рос.)
- ↑ Нагороди та номінації фільму «Диліжанс» [Архівовано 26 березня 2016 у Wayback Machine.] на сайті IMDb
Посилання[ред. | ред. код]
 |
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Диліжанс (фільм, 1939) |
Диліжанс на сайті IMDb (англ.) 
(станом на 2.1.2016)- Диліжанс на сайті AllMovie (англ.)
- Диліжанс на TCM Movie Database (англ.)
- Диліжанс на сайті American Film Institute Catalog[en] (англ.)
|
