Перейти до вмісту

Домашній Флот

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Домашній Флот
Home Fleet
HMS Нептун веде Домашній Флот.
Засновано1902 Редагувати інформацію у Вікіданих
КраїнаВелика Британія Велика Британія
Вид Королівські ВМС
Типвійськовий флот
Війни/битвиДруга світова війна і Перша світова війна Редагувати інформацію у Вікіданих
Командування
Визначні
командувачі		Джон Тові, Брюс Фрезер

Домашній Флот (англ. Home Fleet) — був флотом Королівських ВМС, який діяв у територіальних водах Об'єднаного Королівства з 1902 року, із перервами, до 1967 року. Перед Першою світовою війною він складався з чотирьох кораблів охорони портів; протягом Першої світової війни він включив деякі старі кораблі Королівського Флоту, але під час Другої світової війни він був основними бойовими силами Королівського Флоту у Європейських водах.

Перед Першою світовою війною

[ред. | ред. код]

1 жовтня 1902 року, адмірал суперінтендант військово-морського резерву, тоді віцеадмірал Жерар Ноель[en] отримав додаткове призначення головнокомандувачем Домашнього Флоту і йому виділили контрадмірала для служби під його керівництвом, як командир Домашньої Ескадри[1].

…ядро Домашнього Флоту мало складатися з чотирьох кораблів охорони портів, які мали бути відкликаними з різних розкиданих доків і перетворені на об'єднану та постійну морську команду — Домашню Ескадру — місце базування у Портланді. Також під керівництвом головнокомандувача Домашнього Флоту мали бути кораблі берегової охорони, які мали залишатися на стоянці у своїх гаванях відповідальності більшу частину часу задля виконання локальних обов'язків, але мали долучатися до Домашньої Ескадри для виходу у море не менше трьох разів на рік, і в цей момент об'єднані сили — Домашня Ескадра та кораблі берегової охорони — мали спільну назву, Домашній Флот[2].

Контрадмірал Джордж Аткінсон-Віллс[en] був заступником головнокомандувача Домашнього Флоту, зі своїм прапором на лінкорі HMS Імператриця Індії[en], на той час[3]. У травні 1903 року Ноель отримав наступником, як головнокомандувача Віцеадмірала Сера Артура Вільсона[en][4].

14 грудня 1904 року Флот Каналу був перетворений у Атлантичний Флот і Домашній Флот став Флотом Каналу.[5] У 1907 році Домашній Флот був реформований під командуванням віцеадмірала Френсіса Брідгемана[en], наступником якого став адмірал Сер Вільям Мей[en] у 1909 році. Брідгеман прийняв командування знову у 1911 році і у тому ж році його наступником став адмірал Сер Джордж Каллаган[en]. 4 серпня 1914 року, з початком Першої світової війни, Джон Джелліко отримав наказ взяти командування флотом, який за його наказом був перейменований у Великий Флот.

Головнокомандувачі протягом довоєнного періоду:

Зауваження: між 1904 та 1907 роками не існувало Домашнього Флоту

Міжвоєнний період

[ред. | ред. код]

Коли Великий Флот був розформований у квітні 1919 року, найпотужніші кораблі були переведені до складу Атлантичного Флоту, а старі кораблі переводились до складу Домашнього Флоту; такий розподіл тривав до осені 1919 року, коли кораблі Домашнього Флоту стали Резервним Флотом.

Назва «Домашній Флот» була відроджена у березні 1932 року, як нова назва для Атлантичного Флоту, після Інвергордонського заколоту[en]. Головнокомандувачем Домашнього Флоту у 1933 році був адмірал Джон Келлі. Домашній Флот включав флагман Нельсон, який вів сили, що включали 2-гу бойову ескадру[en] (ще п'ять лінійних кораблів), ескадру лінійних крейсерів (Гуд та Ріновн), 2-гу ескадру крейсерів (віцеадмірал Едвард Естлі-Раштон[en]), великих крейсерів, з гідропланами на борту «Дорсетшира» (три крейсери), три ескадри есмінців (27), флотилію підводних човнів (6), два авіаносці і закріплені за ними кораблі[6].

Головнокомандувачі у міжвоєнний період

Друга світова війна

[ред. | ред. код]

Домашній Флот був основними бойовим підрозділом Королівського флоту у європейських водах протягом Другої світової війни. 3 вересня 1939 року, під прапором адмірала Форбса на Нельсоні у Скапа-Флоу, він складався з 2-ї бойової ескадри[en], ескадри лінійних крейсерів, 18-ї ескадри крейсерів, контрадмірал, есмінців, контрадмірал, підводні човни (2-га флотилія підводних човнів, Данді, 6-та флотилія підводних човнів, Блайт, Нортумберленд), віцеадмірал, авіаносці (віцеадмірал Л. В. Уеллс, з кораблями Арк Роял, Фьюріос і Пегас), та бази у Оркні та Шетланді.[7] Його головним завданням було стримування Кріґсмаріне нацистської Німеччини від прориву за межі Північного моря. З цією метою була відновлена база часів Першої світової війни у Скапа-Флоу, оскільки її положення ідеально підходило для перехоплення кораблів, які намагалися прорватися крізь блокаду.

Двома найбільш непередбачуваними втратами Домашнього Флоту протягом раннього етапу війни були затоплення старого лінкора Ройал Оак у очікувано безпечній бухті Скапа-Флоу німецькою субмариною U-47 і втрата гордості флоту, лінійного крейсеру Гуд у бою з німецьким лінкором Бісмарк.

Оперативні зони Домашнього Флоту ніяк не обмежувались і окремі кораблі передавались до інших зон абсолютно вільно. З усім тим, у південних районах Північного моря і Ла-Маншу були створені окремі командування для легких сил і зростальна інтенсивність Битви за Атлантику призвела до створення Командування Західних підходів. Лише зі знищенням німецького лінкора Тірпіц у 1944 році пріоритетність Домашнього Флоту була зменшена і більша частина його важких одиниць була відкликана для відрядження на Далекий Схід.

Головнокомандувачі протягом Другої світової війни:[8]

Післявоєнний період

[ред. | ред. код]

Після Другої світової війни Домашній Флот прийняв назад усі свої довоєнні обов'язки Королівського Флоту у власних територіальних водах, а також у північній та південній Атлантиці. З початком Холодної війни основний фокус було зроблено на захисті північної Атлантики від Радянського Союзу у взаємодії з іншими країнами в рамках НАТО. Адмірал Сер Родерік Мак-Грігор[en] спостерігав за спільними навчаннями Західного Союзу, які включали кораблі британського, французького та нідерландського флотів у червні-липні 1949 року. Адмірал Мак-Грігор перебував на авіаносці Імплейсебл, який також брав участь у навчаннях, разом з Вікторіос і Енсон, поряд із крейсерами та есмінцями. Під час навчань об'єднані сили відвідали затоку Маунтсбей[en] у Корнуолі протягом 30 червня — 4 липня 1949 року[10].

Адмірал Сер Філіп Віан, який був головнокомандувачем протягом 1950–1952 років, тримав свій прапор на «Венгарді».[11] У кінці 1951 року Тесей приєднався до флоту, як флагман 2-ї авіаносної ескадри[12].

Головнокомандувач Домашнього Флоту отримав додаткові обов'язки у рамках НАТО, як головнокомандувач сил східної Атлантики, як частини SACLANT, коли було утворене військова структура командування НАТО у 1953 році зі штабом у Нортвуді[en] в північно-західному Лондоні. Проте, прапор головнокомандувача Домашнього Флоту продовжував знаходитись на Тайн у Портсмуті. Протягом навчань Мейнбрейс у 1952 році, військово-морські сили НАТО вперше були зібрані разом для навчань по захисту північної Європи; Данії та Норвегії. Результатом акту МакМехона[en] стали складнощі викликані потенційним британським контролем над ударними авіаносцями ВМС США озброєними ядерною зброєю і це призвело до створення до кінця 1952 року окремого Ударного Атлантичного Флоту, який безпосередньо підпорядковувався командуванню Атлантичного Флоту США, на своїй позиції у НАТО як SACLANT.[13]

Плавуча база підводних човнів Мейдстоун[en] була флагманом флоту в 1956 році. У 1960 році головнокомандувач Домашнього Флоту був переведений до Нортвуду і у 1966 році командування Каналу НАТО (пост який також займав головнокомандувач Домашнього Флоту) було перенесено з Портсмуту у Нортвуд.[14]

У квітні 1963 року було введено в експлуатацію військово-морську одиницю штабу Нортвуд[en], як HMS Уорріор під командуванням тодішнього Прапор-капітана. Домашній Флот був об'єднаний з Середземноморським Флотом у 1967 році. Зі значним розширенням зони відповідальності і зміною основних обов'язків із захисту територіальних вод, назву флоту було змінено на Західний Флот.

Головнокомандувачі після Другої світової війни[15]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Matthew S. Seligmann, A prelude to the reforms of Admiral Sir John Fisher: the creation of the Home Fleet, 1902-3[недоступне посилання з квітня 2019], Historical Research, 2009
  2. ↑ Seligmann 2009, drawing upon T.N.A.: P.R.O., ADM 1/7606, docket Coast Guard, 24 March 1902, proposal by Sir Gerard Noel, 14 May 1902, and memorandum by Lord Walter Kerr, 17 May 1902.
  3. ↑ Seligmann 2009
  4. ↑ Heathcote, p. 195
  5. ↑ National Archives record searches
  6. ↑ Home Fleet listing for 1933. Архів оригіналу за 22 жовтня 2009. Процитовано 26 жовтня 2009.
  7. ↑ Leo Niehorster, Home Fleet, 3 September 1939 [Архівовано 10 червня 2011 у Wayback Machine.], accessed January 2009
  8. ↑ Whitaker's Almanacks 1939–1945
  9. ↑ Unit Histories [Архівовано 3 березня 2016 у Wayback Machine.], accessed July 2009
  10. ↑ Visit of the Combined Western Union Fleet to Mount's Bay 30 June to 4 July. Архів оригіналу за 2 квітня 2015. Процитовано 9 березня 2015.
  11. ↑ Biography: Philip Vian [Архівовано 15 липня 2008 у Wayback Machine.] Royal Naval Museum, accessed November 2009
  12. ↑ Naval-history.net, HMS Theseus [Архівовано 4 березня 2016 у Wayback Machine.], accessed October 2011
  13. ↑ Sean Maloney, Securing Command of the Sea, Masters' thesis, University of New Brunswick, 1992, p.234-247
  14. ↑ Міністерство оборони Великої Британії, Northwood Headquarters [Архівовано 12 грудня 2012 у UK Government Web Archive], accessed July 2009
  15. ↑ Whitaker's Almanacks 1945–1963

Джерела

[ред. | ред. код]
  • Heathcote, Tony (2002). The British Admirals of the Fleet 1734 – 1995. Pen & Sword Ltd. ISBN 0-85052-835-6.

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Домашній_Флот&oldid=47801985