Верховний головнокомандувач ОЗС НАТО в Атлантиці

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Верховний головнокомандувач ОЗС НАТО в Атлантиці
Supreme Allied Commander Atlantic
На службі 19522003
Належність НАТО НАТО
Штаб Норфолк (Вірджинія)
Прізвиська SACLANT

Верховний головнокомандувач ОЗС в Атлантиці (SACLANT) був одним з двох вищих командувачів Організації Північноатлантичного договору (НАТО). Іншим був Верховний головнокомандувач ОЗС в Європі (SACEUR). SACLANT керував Об'єднаним командуванням ОЗС в Атлантиці, що було розташовано в Норфолку (штат Вірджинія). Усе командування зазвичай також називалося «SACLANT».

Історія[ред.ред. код]

Незабаром після свого утворення ACLANT разом з Об'єднаним командуванням ОЗС в Європі провів великі навчання «Мейнбрейс». Протягом Холодної війни SACLANT провів багато інших навчань, такі як операція «Мерінер» в 1953 році та операція «Страйкбек» в 1957-му, а також серії військово-морських навчань «Нозерн веддінг» та «Оушен сафарі» протягом 1970-х і 1980-х років. Командування також відігравало вирішальну роль у щорічних навчаннях REFORGER, що проводилися з 1970-х років. Після закінчення Холодної війни статус та розмір командування було зменшено, а багато підлеглих йому штаб-квартир по всьому атлантичному регіону втратили свій статус та фінансування НАТО. Тим не менш, основна структура зберігалася до Празького саміту в Чехії 2002 року.

Авіаносні повітряні ударні операції в Норвезькому морі — вперше проведені під час операції «Страйкбек» — відповідно до морської стратегії ВМС США, стали наріжним каменем прямого захисту північного флангу НАТО. Морська стратегія була опублікована в 1984 році, відстоювалась міністром ВМС Джоном Леманом і керівником військово-морськими операціями адміралом Джеймсом Уоткінсом при адміністрації Рейгана і практикувалась у військово-морських навчаннях НАТО, таких як «Оушен сафарі» (1985) та «Нозерн веддінг» (1986)[1][2][3][4].

У статті 2008 року генерал у відставці Бернард Трейнор відзначав успіх цієї морської стратегії:

Йдучи на негайний наступ на крайній півночі і змушуючи росіян оборонятися в своїх рідних водах, морська стратегія служила не тільки для захисту Скандинавії, але і для пом'якшення проблеми морських шляхів зв'язку. Ймовірність своєчасного зміцнення НАТО з боку США тепер була більше, ніж благочестивою надією.
З виникненням наступальної стратегії в 1980-х роках одночасні різкі досягнення в американських технологіях, особливо в C4ISR і системах озброєння, які швидко компенсували радянську чисельну і матеріальну перевагу в Європі, збудили зміну в мисленні. Ніхто інший, як начальник Генерального штабу СРСР, маршал Ніколай Огарков, попереджав, що американська перевага переміщала «співвідношення сил» на користь НАТО. Він назвав це явище «військово-технічною революцією». До кінця десятиліття військова загроза з боку Радянського Союзу стала історією, а разом з нею і Холодна війна[5][6].

Командування ОЗС в Атлантиці було розформовано 19 червня 2003 року. Як його наступника було створено Командування з трансформації ОЗС (ACT). Це нове командування НАТО очолює Верховний головнокомандувач ОЗС з трансформації (SACT). До 2009 року цю посаду займали американські чотиризіркові адмірали або генерали, які суміщали посаду з керуванням Командуванням об'єднаними силами США (COMUSJFCOM), а колишні військові місії SACLANT увійшли в Об'єднане командування операцій НАТО (ACO)[7].

Роль[ред.ред. код]

Завданням командування було[джерело?]:

  • захищати морські шляхи зв'язку НАТО;
  • підтримувати десантні і наземні операції;
  • захищати розгортання ядерних систем стримування морського базування.

Зона відповідальності командування простягалася від Північного полюса до тропіка Рака та від східного узбережжя Північної Америки до західного узбережжя Африки і Європи, в тому числі Португалії, але за винятком Ла-Маншу, Британських островів і Канарських островів[8].

Структура[ред.ред. код]

У вищому командуванні ACLANT були такі посади:

  • Верховний головнокомандувач ОЗС (SACLANT) — відповідав за всі військові місії Альянсу в зоні відповідальності ACLANT. Посаду займав американський адмірал або генерал, який також служив головокомандувачем Атлантичного командування США — одного з об'єднаних командувань Міністерства оборони США.
  • Заступник Верховного головнокомандувача ОЗС (DSACLANT) — перший заступник SACLANT, посаду займав британський адмірал. У перші часи це був командувач Північноамериканської і Вест-Індської станції Королівського флоту.
  • Начальник штабу (COFS) — керував штатом штабу SACLANT.

Штаб-квартира SACLANT була розташована в Норфолку (штат Вірджинія) поруч з штаб-квартирою Атлантичного флоту США[9].

Об'єднане командування в Східній Атлантиці[ред.ред. код]

Головнокомандувач в Східній Атлантиці (CINCEASTLANT) від імені Верховного головнокомандувача в Атлантиці (SACLANT) ніс відповідальність за управління і використання Постійних військово-морських сил в Атлантиці (STANAVFORLANT). Посаду CINCEASTLANT займав британський чотиризірковий адмірал на базі Норсвуд (Велика Британія), який також служив головнокомандувачем Флоту метрополії (згодом головком Західного флоту, а пізніше CINCFLEET)[10][11].

EASTLANT було розділено на наступні підзони[12]:

  • Авіація ВМС у Східній Атлантиці
  • Північна підзона
  • Авіація ВМС у північній підзоні
  • Центральна підзона
  • Авіація ВМС у центральній підзоні
  • Підводний флот у Східній Атлантиці
  • Командувач острову Ісландія
  • Командувач островів Фарери

Об'єднане командування у Західній Атлантиці[ред.ред. код]

Головнокомандувач в Західній Атлантиці (CINCWESTLANT) був відповідальний за:

  • безпечний транзит підкріплення та поставок з Північної Америки до Європи для підтримки повного спектра сил НАТО в будь-якій точці в зоні відповідальності НАТО чи поза нею;
  • підтримку спільних багатонаціональних навчань у мирний час та заходів програми «Партнерства заради миру», а також за оперативний контроль та надання підтримки силам НАТО, приписаних до штаб-квартири.

Посаду CINCWESTLANT займав американський чотиризірковий адмірал на базі в Норфолку, який також був головнокомандувачем Атлантичного флоту США (CINCLANTFLT)[13]. До 1994 року WESTLANT було розділено на наступні підзони[12]:

  • Підводний флот у Західній Атлантиці
  • Океанічна підзона
  • Канадська атлантична підзона
  • Командувач островів Бермуди
  • Командувач островів Азори[14]

З 1994 по 2003 рік WESTLANT було розділено наступним чином[15]:

  • Підводний флот (SubWestLant)
  • Океанічна підзона
  • Канадська атлантична підзона
  • Командувач острову Ґренландія

Об'єднане командування у Південній Атлантиці[ред.ред. код]

Головнокомандувач у Південній Атлантиці (CINCSOUTHLANT) відповідав за військові переміщення і морські операції по всьому південно-східному кордону між Європейським об'єднаним командуванням (ACE) та Об'єднаним командуванням у Атлантиці (ACLANT). Посаду CINCSOUTHLANT займав португальський тризірковий адмірал на базі в Лісабоні (Португалія). Перед цим ця посада називалася головнокомандувач в Іберійській Атлантиці (CINCIBERLANT)[16]. Зараз це Об'єднане командування Лісабон.

Ударний флот в Атлантиці[ред.ред. код]

Ударний флот в Атлантиці (STRIKFLTLANT) був головним підлеглим морським командуванням SACLANT. Його головною задачею було стримувати агресію шляхом підтримання морської переваги в атлантичному регіоні та забезпечення цілісності морських шляхів зв'язку НАТО. Головною ударною силою було Авіаносне ударне з'єднання (певно, спеціальна група 401), що складалося з 1-ї та 2-ї авіаносних ударних груп. Судячи з усього, Авіаносне ударне з'єднання мало американське ядро на основі 4-ї авіаносної групи, а 2-га авіаносна ударна група мала британське ядро та пізніше стала 2-ю протичовновою групою[17]. Коли HMS Ark Royal брав участь у навчаннях «Роял найт» близько 1972 року, він був центральним елементом 2-ї авіаносної ударної групи і був флагманом спеціальної групи 401.2[18].

Командувачем Ударного флоту (COMSTRIKFLTLANT) був віце-адмірал ВМС США на базі в Норфолку, який також був командувачем 2-го флоту США[12][19]. Командування STRIKFLTLANT розформували під час церемонії на USS Iwo Jima (LHD-7) 24 червня 2005 року. Воно було замінено Центром багатонаціональних об'єднаних операцій морського десанту, який розташували в штаб-квартирі 2-го флоту[20].

Підводне об'єднане командування в Атлантиці[ред.ред. код]

Командувач Підводним об'єднаним командуванням в Атлантиці (COMSUBACLANT) був головним радником SACLANT з питань підводних човнів і підводних засобів війни. Посаду COMSUBACLANT займав американський тризірковий адмірал на базі в Норфолку, який також був командувачем підводним флотом Атлантичного флоту (COMSUBLANT)[21]. Йому підпорядковувались командувач підводними човнами у Західній Атлантиці (COMSUBWESTLANT) і командувач підводними човнами в Східній Атлантиці (COMSUBEASTLANT). Посаду COMSUBEASTLANT займав флагман підводного флоту британського ВМФ[22]. У 1978 році штаб-квартира флагмана підводного флоту була переміщена з HMS Dolphin у Госпорті на базу Норсвуд на північному заході Лондона.

Постійне військово-морське з'єднання в Атлантиці[ред.ред. код]

Постійне військово-морське з'єднання в Атлантиці (STANAVFORLANT) було постійною мирною багатонаціональною ескадрою, що складалася з есмінців, крейсерів і фрегатів з флотів різних країн НАТО. З моменту свого створення в 1967 році STANAVFORLANT функціонувало, проводило тренування та навчання як група, забезпечуючи щоденну перевірку поточних морських методик, тактики та ефективності НАТО, а також брало участь в спільних і національних військово-морських навчаннях, покликаних сприяти готовності і здатності до взаємодії[23]. 1 січня 2005 року STANAVFORLANT було перейменовано на 1-шу постійну військово-морську групу сил реагування НАТО.

Командувачі[ред.ред. код]

Список Верховних головнокомандувачів в Атлантиці[ред.ред. код]

Дата Ім'я Приналежність
1 30 січня 1952 ‒ 12 квітня 1954 Адмірал Лінде Маккормік USN
2 12 квітня 1954 ‒ 29 лютого 1960 Адмірал Джеральд Райт USN
3 29 лютого 1960 ‒ 30 квітня 1963 Адмірал Роберт Деннісон USN
4 30 квітня 1963 ‒ 30 квітня 1965 Адмірал Гарольд Пейдж Сміт USN
5 30 квітня 1965 ‒ 17 червня 1967 Адмірал Томас Мурр USN
6 17 червня 1967 ‒ 30 вересня 1970 Адмірал Ефрем Холмс USN
7 30 вересня 1970 ‒ 31 жовтня 1972 Адмірал Чарльз Дункан USN
8 31 жовтня 1972 ‒ 30 травня 1975 Адмірал Ральф Казінс USN
9 30 травня 1975 ‒ 30 вересня 1978 Адмірал Айзек Кідд-молодший USN
10 30 вересня 1978 ‒ 30 вересня 1982 Адмірал Гаррі Трейн II USN
11 30 вересня 1982 ‒ 27 листопада 1985 Адмірал Візлі Макдональд USN
12 27 листопада 1985 ‒ 22 листопада 1988 Адмірал Лі Баггетт-молодший USN
13 22 листопада 1988 ‒ 18 травня 1990 Адмірал Френк Келсо II USN
14 18 травня 1990 ‒ 13 липня 1992 Адмірал Ліон Едні USN
15 13 липня 1992 ‒ 31 жовтня 1994 Адмірал Пол Девід Міллер USN
16 31 жовтня 1994 ‒ 24 вересня 1997 Генерал Джон Шихан USMC
17 24 вересня 1997 ‒ 5 вересня 2000 Адмірал Гарольд Геман-молодший USN
18 5 вересня 2000 ‒ 2 жовтня 2002 Генерал Вільям Кернан USA
(в. о.) Жовтень 2002 ‒ 19 червня 2003 Адмірал сер Іен Форбс[24] RN

Список заступників Верховного головнокомандувача в Атлантиці[ред.ред. код]

Другим за званням в командуванні був заступник Верховного головнокомандувача в Атлантиці[25]:

Дата Ім'я Приналежність
1 1952‒1953 Віце-адмірал сер Вільям Ендрюс RN
2 1953‒1955 Віце-адмірал сер Джон Стівенс RN
3 1955‒1956 Віце-адмірал сер Джон Ітон RN
4 1957‒1960 Віце-адмірал сер Вілфрід Вудс RN
5 1960‒1962 Віце-адмірал сер Чарльз Еванс RN
6 1962‒1964 Віце-адмірал сер Річард Смітон RN
7 1964‒1966 Віце-адмірал сер Вільям Белоу RN
8 1966‒1968 Віце-адмірал сер Девід Клаттербак RN
9 1968‒1970 Віце-адмірал сер Пітер Компстон RN
10 1970‒1973 Віце-адмірал сер Джон Мартін RN
11 1973‒1975 Віце-адмірал сер Джерар Менсфілд RN
12 1975‒1977 Віце-адмірал сер Джеймс Джунгіус RN
13 1977‒1980 Віце-адмірал сер Девід Лорем RN
14 1980‒1982 Віце-адмірал сер Кемерон Расбі RN
15 1983‒1984 Віце-адмірал сер Девід Халліфакс RN
16 1984‒1987 Віце-адмірал сер Джеффрі Далтон RN
17 1987‒1989 Віце-адмірал сер Річард Томас RN
18 1989‒1991 Віце-адмірал сер Джеймс Везеролл RN
19 1991‒1993 Віце-адмірал сер Пітер Вудхед RN
20 1993‒1995 Віце-адмірал сер Пітер Ебботт RN
21 1995‒1998 Віце-адмірал сер Ян Гарнетт RN
22 1998 ‒ 2002 Віце-адмірал сер Джеймс Пероун RN
23 Січень—жовтень 2002 Віце-адмірал сер Іен Форбс RN

Примітки[ред.ред. код]

  1. Trainor, Bernard E. (March 23, 1987). Lehman's Sea-War Strategy Is Alive, but for How Long?. New York Times. Процитовано 2008-11-03. 
  2. Ocean Safari '85: Meeting the Threat in the North Atlantic (PDF). All Hands (826). January 1986. с. 20–29. Процитовано 2008-10-10. 
  3. Connors, Tracy (January 1987). Northern Wedding '86 (PDF). All Hands (838). с. 18–27. Процитовано 2008-10-10. 
  4. Tangen, Odd F. (1989). The Situation In The Norwegian Sea Today. CSC. Globalsecurity.org. Процитовано 2008-10-10. 
  5. Trainor, Bernard E. (February 2008). Triumph in Strategic Thinking. United States Naval Institute Proceedings 134 (2). p. 42. 
  6. Про «співвідношення сил» див. Major Richard E. Porter, USAF. «Correlation of Forces: Revolutionary Legacy» Air University Review, March-April 1977
  7. New NATO Transformation Command Established in Norfolk. American Forces Press Service. United States Department of Defense. 19 June 2003. Процитовано 2008-09-09. 
  8. Allied Command Atlantic. NATO Handbook. Архів оригіналу за 2001-11-07. Процитовано 2008-09-03. 
  9. Key, Jr., David M. (2001). Admiral Jerauld Wright: Warrior among Diplomats. Manhattan, Kansas: Sunflower University Press. с. 299–304. ISBN 978-0-89745-251-9. 
  10. Regional Headquarters, Eastern Atlantic. NATO Handbook. Архів оригіналу за 2009-01-15. Процитовано 2008-09-03. [недоступне посилання з 01.10.2011]
  11. Офіційна інформація НАТО на GlobalSecurity.org.
  12. а б в IISS Military Balance 1981-82, p.26
  13. Regional Headquarters, Western Atlantic. NATO Handbook. Архів оригіналу за 2009-05-12. Процитовано 2008-09-03. [недоступне посилання з 01.10.2011]
  14. Контр-адмірал португальського флоту. Library of Congress Country Study: Portugal: Navy, January 1993, accessed 21 June 2008
  15. NATO's Sixteen Nations, Special Issue, 1998, p.15
  16. Regional Headquarters, Southern Atlantic. NATO Handbook. Архів оригіналу за 2001-05-31. Процитовано 2008-09-03. 
  17. Proceedings, August 2001, 'Commanding NATO operations from the sea'
  18. Rowland White, Phoenix Squadron, Bantam Press, 2009, 99.
  19. Striking Fleet Atlantic. NATO Handbook. Архів оригіналу за 2007-07-17. Процитовано 2008-09-03. 
  20. NATO Striking Fleet Atlantic to Deactivate. Commander, U.S. 2nd Fleet Public Affairs. U.S. Navy. June 23, 2005. Процитовано 2009-04-20. 
  21. Submarine Allied Command Atlantic. NATO Handbook. Архів оригіналу за 2001-05-31. Процитовано 2008-09-03. 
  22. UK MOD, Northwood Headquarters
  23. Standing Naval Force Atlantic. NATO Handbook. Архів оригіналу за 2009-01-15. Процитовано 2008-09-03. 
  24. Nato Review
  25. Senior Royal Navy appointments

Джерела[ред.ред. код]