Епістократія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Епістократія — тип структури політичної влади, при котрому більш знаючим або краще освіченим громадянам не тільки фактично, а й за законом, надається більше політичної влади. Виборча система вважається епістократичною в тому випадку, якщо право голосу розподіляється на основі критеріїв поінформованості чи політичної компетентності. Практичне впровадження таких систем призначене захистити суспільство від загрози неосвіченого популізму та інших відомих практичних та теоретичних недоліків сучасних демократій.

Термін епістократія (з грецьк. ἐπιστήμη «знання, уміння» + κράτος «влада») — неологізм, викуваний з метою критики філософом Девідом Естлундом[1] для позначення політичних систем, варіанти яких були описані ще Платоном у «Державі» та Джоном Стюартом Міллем в книзі «Роздуми про представницьке урядування», а також будь-яких дотичних систем з незагальним виборчим правом на основі знань. На відміну від поширених у XVIII-XIX ст. практичних і теоретичних обмежень виборчого права на основі статі чи майнового цензу[2], епістократична пропозиція зосереджується на принципі компетентності (див. нижче).

Основні тези епістократії[ред. | ред. код]

Оскільки голосування це не тільки індивідуальний вибір особисто для себе, а здійснення влади над іншими, епістократи послідовно обстоюють наступні положення: 1) електорат при демократії систематично незнаючий, дезінформований, нераціонально ставиться до політики; 2) як наслідок, демократичний електорат у цілому схильний підтримувати неоптимальну політику, яка не була б підтримана, якби виборці були більш поінформовані або більш раціональні; 3) політики при демократії орієнтуються на дезінформований електорат, і це призводить до збільшення шансів реалізовувати погану політику, що подобається такому електорату; 4) епістократи заперечують, що демократія є притаманно справедливою; 5) епістократи стверджують, що, незважаючи на можливі зловживання, в реальному світі епістократія здатна забезпечити суттєво справедливіші результати, ніж демократія[3].

Принцип компетентності[ред. | ред. код]

Для обґрунтування епістократичної пропозиції Джейсон Бреннан пропонує інструменталістське тверження про те, що несправедливо використовувати некомпетентну політичну систему прийняття відповідальних рішень, коли доступною є більш компетентна. В узагальненій формі принцип компетентності формулюється так:

«Є презумптивно несправедливим і порушує громадянські права примусове позбавлення громадянина життя, свободи або майна чи завдавання істотної шкоди його життєвим перспективам у результаті рішень, прийнятих некомпетентним деліберативним органом, або рішень, прийнятих некомпетентно чи недобросовісно. Політичні рішення є презумптивно леґітимні та правомочні тільки тоді, коли вироблені компетентними політичними органами компетентно та добросовісно.» (Джейсон Бреннан. Проти демократії. — К.: Дух і Літера, 2020. — С. 213.)


Форми епістократії[ред. | ред. код]

При епістократії можуть зберігатися більшість звичайних особливостей республіканського представницького урядування: політична влада поширена, а не зосереджена в руках небагатьох, є стримування та противаги, розділені гілки влади тощо. Але за законом при епістократії основоположна політична влада розподіляється не рівномірно, а на основі знань чи компетентності. Подібно до того, як існує багато форм демократії, у роботах сучасних філософів і політичних теоретиків (Каплан Б., Малліґан Т., Крістіано Т., Лопес-Ґерра К. та ін.) було запропоновано багато можливих форм епістократії. Зокрема, зведення найчастіше пропонованих форм епістократії зробив політичний філософ Джейсон Бреннан у книзі «Проти демократії»[4]:

  1. Обмежене виборче право. За замовчанням ніхто з громадян не має права голосу. Його можуть одержати тільки ті, хто складе іспит з політичної компетентності або здобуде певну освіту[5].
  2. Множинне голосування. Запропонована Джоном Стюартом Міллем в XIX ст. система заснована на тому загальному положенні, що мати право голосу не означає мати право рівного голосу. Всі мають за замовчанням принаймні один голос, але ті, хто може скласти іспит чи здобути освіту, одержують додаткові голоси. (Вага одного голосу може дорівнювати нулю.)
  3. Епістократичне вето. Закони й рішення приймаються в звичайний демократичний спосіб обраними демократичними органами влади, але певного типу епістократична рада знаючих чи експертів, на кшталт сучасного верховного суду, наділена правом накладати на них вето, при цьому не має права приймати самі закони чи рішення. (Може вважатися як епістократичною, так і демократичною формою.)
  4. Виключно ціннісне голосування. Виборці голосують виключно за цілі урядування, але не за засоби. При цьому технократичні уряди мають розробляти таку політику, що повинна реалізовувати ці цілі найкращим чином.
  5. Лотерея виборчого права. Випадковим жеребкуванням обираються виборщики, котрі зможуть здобути право стати виборцями тільки тоді, якщо пройдуть відповідні тренінги з формування компетентності (К. Лопес-Ґерра).
  6. Урядування за допомогою імітації всезнаючого оракула. При цій формі епістократії голосувати можуть усі, але під час виборів у виборців збирається певна демографічна інформація та проводиться тестування з основних політичних знань, щоб потім методами соціології («зважування» голосів) визначити те, чого хотів би демографічно ідентичний, але при цьому повністю поінформований електорат.

Перелік форм епістократії або таких структур влади, що можуть бути визначені водночас і як епістократичні, і як демократичні, цим не вичерпується. Наприклад, філософи Бен Сондерс та Алекс Ґерреро розглянули варіант лотократії, системи з випадковим розподілом права голосу. Економісти Робін Хенсон та Майкл Абрамович запропонували предиктократію або ж «футархію», що основана на запровадженні ринку ставок для визначення політики.

На думку епістократів, запропоновані системи обмеження електорату тільки знаючими виборцями не мають нічого спільного з правлінням вузької ради експертів, з Платонівською ідеєю «царів-філософів», або ж, наприклад, з дискримінаційними тестами на грамотність Джіма Кроу, що були колись запроваджені для дискримінованих груп виборців у США. Проте так само, як зловживань і викривлень зазнають реальні демократії, можливі реалізації епістократії також не будуть убезпечені від них. З інструментального погляду тип структури політичної влади — не більше, ніж інструмент, і на основі емпіричних даних має бути замінений кращим інструментом, якщо це можливо[6].

Критика[ред. | ред. код]

Новітнє повернення політичних філософів і теоретиків до питання епістократії розпочалося з критики цієї системи з деонтологічних, процесуальних підстав (т. зв. демографічне заперечення Девіда Естлунда[7]). З виходом у світ роботи Дж. Бреннана «Проти демократії» (2016), в котрій було розглянуто основні теоретичні заперечення та можливі відповіді на них, дискусія навколо епістократичної пропозиції предметно ведеться по кількох напрямах. Як з традиційних позицій захисту епістемічної та моральної цінності демократії та обстоювання тези, що епістократія, можливо, є притаманно несправедливою[8][9][10], так і з інструментального, консеквенціалістського погляду[11].

Демографічне заперечення[ред. | ред. код]

Найбільшу увагу критиків привертає відмічене в перших же критичних роботах демографічне заперечення деяких форм епістократії[12], яке стверджує, що оскільки політичні знання не розподілені однаково між усіма демографічними групами, то на практиці бідні, зубожілі, представники етнічних та расових меншин (зокрема, чорношкірі в США), жінки, безробітні та інші знедолені групи будуть менше представлені в епістократичному електораті, ніж привілейованіші групи[13]. Див. також відповіді на найчастіше повторювані критичні зауваження:

«Таким чином, якщо ви хочете одержати якісніше урядування з більш справедливими результатами, тоді повинні виступати за експериментування з епістократією на заміну демократії. Якщо ви хочете уникнути тих нарікань, що їх закидає «демографічне заперечення», то маєте ще більше причин схилятися на користь експериментування з епістократією на заміну демократії. Якщо ж ви наполягатимете на перевазі демократії перед епістократією, то це означає, що ви будете наполегливо захищати політичні системи, при котрих ті, хто мають гроші та вплив, фактично володіють більшою часткою влади, ніж бідні та знедолені. Звичайно, якби реальна демократія працювала саме так, як було задумано, це не становило би проблеми, але насправді демократія так, як було задумано, не працює.» (Джейсон Бреннан. Надаючи справі епістократії справедливий розгляд, 2019[14].)


Література[ред. | ред. код]


Посилання[ред. | ред. код]

  1. David Estlund. Why Not Epistocracy. Desire, Identity, and Existence: Essays in Honor of T. M. Penner, 2003, 53-69; David Estlund. Democratic Authority: A Philosophical Framework. Princeton University Press, 2007.
  2. Див., напр., зауваженння Іммануїла Канта про самостійність (економічну) як необхідну умову для голосування: І. Кант «Про приказку...» (1793). Або висловлювання Бенджаміна Франкліна про те, що правом голосу мають володіти тільки землевласники (Лист 1766 року). Також треба взяти до уваги стандартний для сучасних форм демократії віковий ценз, тобто обмеження виборчого права для тих, хто не досяг певного віку «зрілості», що слугує прикладом того, що і при демократії загального виборчого права представникам певної демографічної групи припустимо забороняти голосувати на підставі несамостійності чи некомпетентності цілої групи, хай які якості демонструватимуть її окремі представники.
  3. Джейсон Бреннан. Проти демократії. — К.: Дух і Літера, 2020. — С. 330.
  4. див.: Джейсон Бреннан. Проти демократії. — К.: Дух і Літера, 2020. — С. 328-329.
  5. Епістократичне обмеження виборчого права за законом на основі іспиту слід відрізняти від пропозицій заохочувати виборців здобувати суспільно-політичні знання в рамках демократичної системи з загальним виборчим правом за допомогою складання додаткових іспитів. Наприклад, Брайан Каплан запропонував як «дешевий, необразливий спосіб зробити демократію кращою» проводити національний «Іспит на визначення рівня знань виборців», за складання якого виплачуватиметься певна винагорода. Bryan Caplan, “A Cheap, Inoffensive Way to Make Democracy Work Better,” Library of Economics and Liberty, 2013.
  6. Джейсон Бреннан. Проти демократії. — К.: Дух і Літера, 2020.
  7. David Estlund. Why Not Epistocracy. Desire, Identity, and Existence: Essays in Honor of T. M. Penner, 2003, 53-69.
  8. Paul Gunn. Against Epistocracy. Critical Review, 2019, 31(1): 26–82; Justin Klocksiem. Epistocracy is a Wolf in Wolf's Clothing. Journal of Ethics, 2019, 23 (1): 19-36.
  9. Linsey McGoey. How John Stuart Mill can help tame ideological Brexit free-riders. LSE, 2019, Nov. 19.
  10. Див. також: John Rawls. A Theory of Justice, 1971. P. 233. Джон Роулз, розглядаючи пропозицію множинного голосування Дж. Ст. Мілля, зауважує в «Теорії справедливості», що за певних припущень «множинне голосування може виявитися абсолютно справедливим», для того, щоб потім піддати сумніву це твердження на етичних піставах.
  11. Julian Reiss. Expertise, Agreement, and the Nature of Social Scientific Facts or: Against Epistocracy. Social Epistemology, 2019, 33 (2):183-192; Ilya Somin, The promise and peril of epistocracy. Inquiry, 2019, 1–8: «Принаймні принцип компетентності Дж. Бреннана є серйозним викликом загальновизнаному погляду на демократію».
  12. Не всіх. Наприклад, епістократія у формі «лотереї виборчого права» цілком уникає цього заперечення.
  13. Це заперечення носить ентимематичний характер, приховано пропонуючи водночас дві його версії — версію демографічного заперечення про несправедливість та версію про погані результати. Докладний розбір у статті «Чи досягає мети демографічне заперечення епістократії?» В кн.: Джейсон Бреннан. Проти демократії. — К.: Дух і Літера, 2020. — С. 325-353.
  14. Jason Brennan, Giving epistocracy a Fair Hearing. Inquiry, 2019, 1–15.

Див. також[ред. | ред. код]