Катерін-Домінік Періньйон

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Катерін-Домінік Періньйон
фр. Catherine-Dominique de Pérignon
Dominique-Catherine Pérignon.jpg
Народився 31 травня 1754(1754-05-31)
Гренад
Помер 25 грудня 1818(1818-12-25) (64 роки)
Париж
Поховання
Громадянство
(підданство)
Flag of France.svg Франція
Національність француз
Діяльність політик, військовий очільник
Знання мов французька
Учасник Наполеонівські війни
Членство Council of Five Hundredd
Титул маркиз
Посада Member of the Council of Five Hundredd, посол, пер Франції[d] і член Охоронного сенатуd
Військове звання Маршал Франції
Конфесія католицтво
У шлюбі з Елен Кетрін Греньє
Діти 2 доньки
Нагороди
Герб

Катерін-Домінік Періньйон (фр. Catherine-Dominique de Pérignon, *31 травня 1754 — †25 грудня 1818) — французький політичний діяч часів Першої імперії, маршал та пер Франції.

Життєпис[ред. | ред. код]

Походив із заможної родини з Лангедоку. Отримав гарну військову освіту у Тулузі. У 1769 році отримав звання молодшого лейтенанта у корпусі королівських гренадерів Гиєні. У 1770 році стає помічником графа Плезака. У 1781 році після наказу Сегюра, що перешкоджав просуванню недворян по військовій кар'єрі Періньйон йде у відставку. Повертається до свого рідного міста, де у 1786 році одружується.

З ентузіазмом сприйняв Французьку революцію 1789 року. Повертається до активної діяльності у 1791 році, коли обирається до Законодавчих зборів від департаменту Верхня Гаронна. Тут займався питаннями організації армії. У 1792 році у званні підполковника зараховується до Піренейської армії. У 1793 році звитяжив у битвах при Тюїрі та Мас-де-Серра. За це отримує звання полковника. Того ж року відзначився у битві при Пейреторті. Після цього стає бригадним генералом. Ще через 2 місяці отримує звання дивізійного генерала. Брав участь в обороні Перпіньяна, у битвах при Ла-Жункера, Сан-Люренс-да-ла-Муга та Ескола.

У 1795 році обирається до Ради п'ятисот. Того ж року призначається послом до Іспанії, де веде перемовини про укладання миру. Зрештою у 1796 році укладається вигідний для Франції Договір в Сан-Ільдефонсо. У 1797 році повертається до Парижа. Після заколоту 18 фрюктидора, як підозрюваного у прихильності до роялістів, його відсторонили від усіх посад.

Періньйон повернувся до політики лише у 1799 році. Тоді увійшов до складу Італійської армії, воював спочатку у Лігурії. Брав участь у битві при Нові, в якій французька армія зазнала поразки від австро-російської армії, а Періньйон потрапив у полон. У 1800 році повертається до Франції, де у 1801 році призначається віце-президентом Сенату. На цій посаді веде перемовини з Іспанією щодо вирішення спірних питань.

Після оголошення Наполеона Бонапарта імператором останній у 1804 році надав Періньйону звання маршала. Протягом 1804—1805 років отримує вищі ступені ордена Почесного легіону. У 1806 році стає губернатором Парми, а у 1808 році — військовим губернатором Неаполітанського королівства. Того ж роки отримує титул графа Імперії. В подальшому перебував на службі у Мюрата. У Неаполі Періньйон залишався до 1813 року, коли король Йоахім Мюрат втік з королівства.

Після зречення у 1814 році Наполеона I Періньйойн підтримав Людовика XVIII. На службі в останнього зробив гарну кар'єру — отримавши орден Святого Людовика, звання генерал-лейтенанта королівства, очоливши Комісії для перевірки права власності колишніх офіцерів армії емігрантів, стає пером Франції. У 1815 році очолював 10 військовий округ. На цій посади намагався протидіяти Наполеону під час Ста днів, втім марно. За це Наполеон I позбавив Періньйона звання маршала та титулів.

Після повернення Бурбонів його було поновлено в усіх званнях та титулах. У 1815 році брав участь у суді над маршалом Неєм, де голосував за страту. У 1816 році призначається військовим губернатором Парижа, у 1817 році отримує титул маркіза. Помер 25 грудня 1818 року. Поховано на цвинтарі Пер-Лашез.

Джерела[ред. | ред. код]

  • Joseph Valynseele, Les Maréchaux du Premier Empire, leur famille et leur descendance, Paris et La Roche-sur-Yon, Imprimerie centrale de l'Ouest, 1957.

Посилання[ред. | ред. код]