Колодрібка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
село Колодрібка
Колодрібка церква.jpg
Країна Україна Україна
Область Тернопільська область
Район/міськрада Заліщицький
Рада/громада Колодрібська сільська рада
Код КОАТУУ 6122084901
Облікова картка Колодрібка 
Locator Dot2.gif
Розташування села Колодрібка
Основні дані
Засноване 1547
Населення 1 337
Територія 22.070 км²
Густота населення 60.58 осіб/км²
Поштовий індекс 48662
Телефонний код +380 3554
Географічні дані
Географічні координати 48°37′55″ пн. ш. 26°01′00″ сх. д. / 48.63194° пн. ш. 26.01667° сх. д. / 48.63194; 26.01667Координати: 48°37′55″ пн. ш. 26°01′00″ сх. д. / 48.63194° пн. ш. 26.01667° сх. д. / 48.63194; 26.01667
Водойми Дністер
Відстань до
районного центру
35 км
Місцева влада
Адреса ради 48662, с.Колодрібка
Карта
Колодрібка is located in Україна
Колодрібка
Колодрібка
Колодрібка is located in Тернопільська область
Колодрібка
Колодрібка

CMNS: Колодрібка на Вікісховищі

Коло́дрібка — село Заліщицького району Тернопільської області. Розташоване на річці Дністер, на сході району. Центр сільради.

Населення — 1337 осіб (2001).

Географія[ред.ред. код]

Село Колодрібка — найбільш висунена на схід місцевість у Заліщицькому районі. Вона розкинулась на широкій низовині на лівому березі Дністра. Річка Дністер, що пливе від сусіднього села Синькова в південно-східному напрямі, минаючи село Митків на буковинському боці, майже під прямим кутом повертає на північ у віддалі двох із половиною кілометрів перед Колодрібкою. Від Міткова аж до Мусорівки (Заставнівський район) впродовж двох кілометрів буковинський берег Дністра становить стрімка й висока на яких 150 м гора, вкрита дрібними кущами, що де-не-де світить нагими скелями. На колодрібському боці Дністер обливає широкі лани, колись власність графів Де ла Скала.

За півтора кілометра на південь від Мусорівки над берегом Дністра лежить закутаний у корони вікових тополь панський дворик, що творить південну межу поселень села Колодрібки. Від панського двору село тягнеться вздовж Дністра на приблизно три кілометри. Дальше на північ за селом Дністер пливе в тому самому напрямі ще приблизно цілий кілометр аж до другої гори, що замикає Колодрібську долину від півночі, «Степи» — найвища вершина понад Дністром — 240 метрів. Тут він повертає знову на схід, а потім на південь, у бік Устя Єпископського.

Гора на півночі села покрита ліском, званим «Глоди» (див. також «Урочище Глоди»). Але лісок швидко кінчиться, щоб відкрити голі скелі високої на яких 200 м гори, що стрімко спадає вниз до Дністра. Ця «гора», найвищий берег подільської височини і загалом над Дністром (240 метрів над рівнем), являє собою об'єкт зацікавлення для геологів своєю великою кількістю різних нашарувань. Північний бік Колодрібської долини не довший одного кілометра. Її замикає від півночі і заходу подільська високорівня, що густо порізана різної величини яругами, робить враження не одного суцільного горба, а цілого комплексу гір, тут і там вкритих невеличкими гайками, у тінях яких знаходились джерела холодної як лід води. Для прикладу «Фаринникова криничка», вода якої є цілющою і по яку приїжджають з різних областей. На більш стрімких місцях, які в селі звали «обочами», росли трави, на яких паслись вівці, а рідше худоба. Місцями ці гори світять нагими скелями, на яких не росте нічого крім моху. Тут залюбки бавились пастухи, бо під їхніми малими ногами завжди щось дудніло, немов би там знаходилась порожнеча чи величезна печера під тонкою верствою каменю, з якого селяни випалювали вапно до білення хат.

Через цю гору на півночі села провадило дві дороги, одна на північ понад лісок Глоди до шляху, що йшов із Заліщиків через Устя до Мельниці-Подільської, а друга на північний захід до цього самого шляху в напрямі села Шупарка, а звідти до Борщева, Чорткова і далі. Це була так звана «камінна дорога», бо вздовж неї під гору знаходились громадські каменоломні твердого, як мармур, каменю, з місцями були багаті зложжя білого піску, що його селяни використовували для своїх цілей.

Дальшу частину «гори», що замикала Колодрібську долину від північного заходу, прорізував глибокий і стрімкий яр, яким протікав потік «Бурти», що розділяв долину і село на дві частини, північну і південну. На північ від потоку Бурти гора називалася «Фіцик», на південь;— «Мочарки». Обидва ці горби в західному напрямі розходяться із-поміж них підноситься ніби третя гора так звана «Середній горб», що відділений від гори Фіцик глибоким яром, покритим Колодрібським лісом, який простягається на північний захід у бік села Шупарки. Далі «Попів Яр» та «Біла Криниця» і найвища точка «Берестинець» через який пролягала кам'яна дорога, далі до Дністра лісок з мочарами і болотами в Яких пропадала худоба Від горба Мочарки, Середній горб відділений трохи меншим яром, дном якого пропливає головна віднога потоку Буртів (друга випливає із Колодрібського лісу). Стрімкі береги цього яру вкриті лісом, званим «Грабівкою», в якому було багато грабини, а також ліщини, нижче якої знаходилася величезна галявина так звана «Парцель». Дальше на Середньому горбі протягається на захід у бік села Винятинці декілька гонів урожайного подільського чорнозему. Це були найбільш на захід висунені поля, знані як «Вирлів». Інше поле називалося «За Чагаром» а ще інших куток «За хатами», які там були збудовані…

Горб Мочарки замикає Колодрібську долину від заходу і простягається від Буртів аж до Дністра. Вздовж понад ріку він зветься «Шелепівка», а стрімкий скелистий берег, що спадає до Дністра, вкритий лісом, називається «Дерисів». Дальше на захід від Дерисова понад Дністер, починаються скелистий берег, відділений від Дерисова малим потічком, але це вже терен села Синьків (так званий «Синьківський потік»). Навпроти з Буковинської сторони село «Брідок». Зараз на сьогодні на повороті Дністра знаходиться Водопоставляюча станція в Чернівці та область, глибина води в 25 метрів. Лісок Дерисів своїми деревами ховає вхід до підземної печери, чи може підземного ходу, про який у селі говорили по різному, але ніхто не постарався був його прослідити. Нібито він іде(пролягає) по під Дністром. Під кінець 30-х років завдяки дощовим зливам вдалося ствердити, що підземний хід із Дерисова простягався щонайменше на один кілометр, тобто до місця, де земля від дощів провалилась. Одначе й тоді ніхто не поцікавився тим ходом. Все, що було зроблено, це привезено величезний звій колючого дроту, якого не бракувало на Мочарках ще із фронтових ліній першої світової війни, і цим дротом яму закрито було зверху. Польські туристичні довідники спромоглись були тільки на коротку згадку про наявність печер, «досі недосліджених».

Через Шелепівку провадила найкоротша дорога до Заліщиків;— 32 км, з яких 16 км, з Колодрібки через Синьків аж до Городка над Серетом, була в дуже поганому стані. Вниз від Дерисова понад рікою є поле зване «Лука», яке відділене підйомом від загального рівня колодрібських полів і поділений вісьмома впадинами: перший називається «Глибока» в якому у 40-50 роках вирощували баштанні культури, а в низу на клині луки селекційні сорти фруктових дерев виведені садівником графа Де ла Скала. Решта впадин-ярів називали «Жолобами». На відстані 300 метрів від села перепад головної дороги називаний «Пасічна долинка». Звідти проводжали юнаків до Лав «Радянської Армії» в роках 1960-1970. Далі від дороги в напрямку до Мочарок і Шелепівки, розташований «Лісок ліщини» з кошарами, на фундаментах австрійської «Гуральні» біля збірника холодної води яка подавалась до них і також в село та тераси на яких були висаджені окремі абрикосові і персикові сорти дерев. Також клин в 0,70 га смородини чорної. Котрий був винищений місцевими радянськими колгоспниками в період «Сухого Закону» під час генерального секретарства М. Горбачова. Північною межею Томаківки є потік Бурти, що відділяє Томаківку так само, як і Жабирівку, від третього кута, званого Германи. Цей кут у дійсності складається із двох частин: одної у формі трикутника шириною на якого пів кілометра вздовж потоку Буртів та довжиною більш кілометра на північ вздовж Дністра. Друга частина;— це ряд господарств вздовж потоку Буртів, які у своєму щоденному контакті та громадським життям були пов'язані із Томаківкою. Цю частину села заснував нібито якийсь Герман. В селі чимало родин називались Германи, але в останніх роках вони знаходились у всіх частинах села. На «Германах» мешкали також нащадки татар, які своїм зовнішнім виглядом зраджували монгольське походження. Але душею і серцем як вони, так і Германи були щирими та свідомими українцями. Проте помічалось, що жителі частини Германів завжди держались осторонь від тих із Жабирівки чи Томаківки. Між останніми двома війнами різниці почали трохи затиратись; але коли парубок із Жабирівки одружувався із дівчиною із Германів, чи навпаки, він мусів викупляти свою молоду, ніби вона із другого села. Найбільше ці різниці відчувались між шкільною дітворою, які себе взаємно не долюблювали. Не раз бувало так, що жабирівська та томаківська дітвора виганяла германівську із жабирівської частини села, зокрема на Великдень, коли всі збирались на гаївки біля церкви. Через Жабирівку та Германи проходила головна дорога паралельно до Дністра із півдня на північ у напрямі Глодів. Від неї провадило п'ять коротких вуличок у напрямі Дністра. Було тут також п'ять малих толічок, а на двох із них пам'яткові кам'яні хрести. Через Германи, або докладніше, через германську долину (так називались поля між потоком Буртами і Германами) провадила на північний захід дорога до битого шляху у напрямі села Шупарки. Приблизно на 1/2 від впадіння до Дністра, яр Буртів розширюється, так що біля головної дороги із Жабирівки на Германи створився широкий приблизно на 100 м майдан, де відбувались різні громадські імпрези, як наприклад: фестини, фестивалі, танці а також часто і недільні танці. Всі вулиці села були обсаджені акаціями, яких цвіт весною запаморочував своїми пахощами.

Вздовж Жабирівки на Дністрі лежать два острови. В часах великих повеней із високих верб на цих островах видно буде тільки вершки їхніх корон. Дністрові води заливали тоді всю долину Буртів, і зв'язок між Германами та Жабирівкою був можливий лише човном. В той час води заливали також буковинські поля та долішню частину буковинського села Мусорівки, що лежить за Дністром напроти Жабирівки. Щоправда, така повінь трапляється приблизно раз на десять років і вона є виїмком двох чи трьох господарств, побудованих у долині Буртів, Колодрібці жодної шкоди не робила.

Крім чудових краєвидів, яких чимало в Колодрібці, село мало ще одну атракцію. Це були два великі млини, побудовані на сплавах, що плавали ціле літо на бистрих хвилях Дністра, їх держали на місці довгі сталеві линви, прикріплені до землі на Дністрових островах. Не зважаючи на міждержавний кордон, ці млини працювали як ніч, так день, порушувані силою Дністрової течії впродовж літніх місяців. На зиму ці млини витягувались на берег, а сплави розбирались. Вони спочивали на суходолі до найближчої весни. Але восени 1939 р. їх витягнено з Дністрових вод передчасно і востаннє. З-за совєтської влади доступ до Дністра був заборонений, навіть і після того, як Буковину прилучено до Радянського Союзу. Крім цих оригінальних млинів на Дністрі було ще два млини над током Бурти, а по першій війні було побудовано ще один паровий млин на Германах, також у Буртах. Перед першою війною була ще за два кілометри на захід від села під Мочарками ґуральня, власність графів Де Ла Скала, яку зруйновано в часі війни. За Польщі мури ґуральні було відбудовано, навіть деякі цистерни вставлено, але, мабуть, із браку фондів її не докінчено. Гора Мочарки, у підніжжя якої стояла ґуральня, помітна ще із двох інших причин. У першій світовій війні тут проходила австрійська фронтова лінія, якої окопи місцями залишились були у первісному вигляді аж до 1944 р. Впродовж півтора року (1915–1916) в Колодрібці стояли російські війська, а в Синькові, по другому боці фронту австрійські. Тим то ця гора рясно зрошена людською, а передусім українською кров'ю. Очевидці оповідали, що не раз у часі наступів цілих російських батальйонів, що складались дуже часто із самих українців, верталось кілька вояків живими, а возами вивозили поляглих, як у жнива снопи. В 30-х рр. за часів Польщі, на цих самих Мочарках побудовано колонію Сміглувку, до якої спроваджено «мазурів», зголоднілий на землю український селянин не міг купити свою прабатьківську землю, хіба що перейшов на римо-католицький (латинський) обряд. А з українців ніхто віри не змінив, то й ніхто землі не дістав.

Історія[ред.ред. код]

Археологічні пам'ятки[ред.ред. код]

Колодрібська долина була місцем давнього оселення, про що свідчить знайдений у 1912 р. скарб римських монет із ІІ-ІІІ ст. н. е. Ці монети знайдено в глиняній посудині, що її відкопано випадково при земних роботах. Також над Дністром на полях недалеко Глодів є фундаменти колишніх забудов в які раз-у-раз орачі зачіпали плугами то тими знахідками не поцікавився раніше, аж у 1963 р. робила досліди спеціальна археологічна комісія Львівського університету. Під тими ж Глодами знайдено речі захоронення: плиту і «бабу» трипільської культури, оригінал якої в Польщі а лише копія в Тернопільському Краєзнавчому Музеї. Про це розповідав видатний краєзнавець і археолог, людина з багатьма титулами знана і у світі, вічної пам'яті син священика покійний пан Ігор Герета до семінаристів під час своїх лекцій…

Поблизу Колодрібки виявлено археологічні пам'ятки Трипільської, Гава-голіградської культури, Липицької культури, Черняхівської культури, слов'янської та давньоруської культур, знайдено скарб римських монет.

Польський період[ред.ред. код]

З історичних джерел відомо, що село Колодрібка існувала щонайменше з 15 ст. Перша писемна згадка

1446Сіреджук П. Першовитоки. К., 1994

1516 згадане як містечко Кодруб'є, яке зруйнували татари, того ж року отримало маґдебурзьке право. Від 1530;— знову село. У 1-й половині 17 ст. власником Колодрібки був рід Лянцкоронських. В першій половині XVI ст., цей герб «Задора», родом із Краківщини був одним із найзаможніших на Поділлі. Лянцкоронські отримали Ягольницьку волость разом з іншими посілостями у спадку по Іскжицьких. Разом це становило не більше 20 сіл, і між ними була, мабуть, і Колодрібка, бо в [1547] році Ланцкоронський віддав її у застав дідичеві села Гродовіце із Сандомирщини, Якову Гродовському Мисшурі. Діяли «Просвіта», «Рідна школа», «Сільський господар» та інші українські товариства. Польський історик А. Прохаска стверджує, що коли гетьман Станислав Жулкевський ішов на поміч молдовському господареві Яремі Могилі в 1600 р., то переправився через Дністер із своїм військом дня 6 вересня коло «містечка Колодрібки». Що Колодрібка була в тому часі помітнішою місцевістю, на те вказує ще й лист гетьмана коронного Ст. Жулкевського до польського короля, в якому він звітував про новий напад татар на Поділля в вересні 1612 р. Тут він каже, що 15 вересня 1612 р. татарське численне військо перейшло від «Волочиск уздовж Збруча до Сатанова, а звідти поміж Гусятином і Скалою до Дністра, який вони перейшли 15 вересня вище Хотина, а нижче Колодрібки і пішли на Волощину». З цих слів виходило б, що Колодрібка в тих часах була визначною місцевістю, найбільшою на просторі щонайменше на захід від Хотина. Потвердження цього здогаду знаходимо в праці М. Г. Крикуна, де він згадує, що у 1629 р. татари переправилися через Дністер і кіш свій розклали, а польські війська розташувалися в старостві (Скальському) з великими шкодами для селян. Внаслідок цього, в м. Колодрібці над Дністром, де було 150 домів, залишилося їх лише 15. Ще й сьогодні серед жителів села повторяється переказ про те, що колись це село було розташоване трохи більше на північ, тобто під Глодами й на Германах уздовж Дністра, якраз проти Долішнього Броду через ріку і воно було знищене татарами, а його населення вирізано або забрано в полон. В 1629 р. татари нападали двічі на Поділля. Другий раз це було в вересні. Із 27 на 28 вересня вони переправились через Дністер недалеко Колодрібки і ввійшли на Поділля, просуваючись на північний захід у напрямі Ягольниці і Чорткова. Як бачимо, наявність вводів через Дністер біля Колодрібки відбилась негативно на її існуванні. Нам поки що не вдалось відкрити сторінки історії дальшого минулого Колодрібки до 1809 р., коли західне Поділля було вже під владою австрійських імператорів. В 1809 р. Австрія програла другу з черги війну Із Наполеоном і 14 жовтня того року в цісарській палаті Шекбруні підписано договір, на підставі якого Австрія тратила в користь Наполеонового союзника, російського царя Олександра І частину земель на захід від Збруча. Величина території не була визначена за географічним принципом, але за кількістю населення. Тому, що до російської імперії повинна була відійти частина Галичини із 400.000 населення, в 1810 р. було переведено перепис населення. На підставі цього перепису нам відомо, що Колодрібка мала тоді 141 житлових будинків, в яких жило 161 родина, що разом нараховували 746 осіб.

Адміністративно село належало тоді до Заліщицького повіту. З того самого документу довідуємося, що Колодрібка була тоді власністю неназваного спадкоємця по графові Станіславові Козяковському, який проживав у Скалі. До домінування цього власника належали ще крім Колодрібки та сусіднього Синькова також Скала, Стара Скала і села в її околиці: Бережанка, Гуштинок, Іванків, Лосяч, Давидківці та Слобідка. Але ця частина, загарбана москалями з ласки Наполеона й названа Тернопільським краєм, не довго знаходилась у складі російської імперії. На підставі першої точки австро-російського договору з дня 1 травня 1815 р. весь «Тернопільський край» було повернено Австрії. Дня 6 серпня 1815 р. Австрія формально перебрала його від Росії і його дальша доля б) знову з австрійською монархією.

Дивлячись із гори на Колодрібку, в очі впадала пишна панорама села, захованого в деревах, серед яких маєстатично біліла нова трибанна церква Успення Пресвятої Богородиці. Побудовано її із власного будівельного матеріялу в рр. 1900–1506 при активній співпраці всіх парохіян. Крім церкви, при вході на цвинтар була ще й маленька капличка зараз при головній дорозі до Синькова. Дальше, по середині цвинтаря, була ще одна каплиця, що була побудована на гробниці родини Де ла Скала. Цією каплицею користувались латинники, коли до села приїжджав польський священик із Винятинців. В 30-х роках, коли було побудовано резиденцію для римо-католицького священика вище Буртів на Германах, горстка поляків мала свого пароха на місці. Колодрібка аж до 30-х р. не була окремою самостійною греко — католицькою парохією, вона належала до Синькова. Але в Коло дрібці постійно перебував священик— «сотрудник», згодом як самостійний експозит. І якраз цим священикам село завдячувало свою національну свідомість. Одним із найбільш заслужених і довго згадуваних священиків був о. Володимир Яворський, що справді належав до тих, що все поклали на жертовник національного відродження. Завдяки йому під кінець XIX ст. вже була читальня «Просвіта», кооператив «Єдність» та школа в повному розквіті, все це із власними будинками. Завдяки йому із села пів десятка хлопців пішли на науку до Учительської Семінарії в Заліщиках. Всі вони перебували там у бурсі, якої він був щедрим меценатом, В селі існувало також гімнастично-пожежне товариство для молоді аж до вибуху першої війни. Але не бракувало тоді і корчми із жидом — орендарем. Із молоді, що ходила до Заліщицької семінарії, слід згадати Прокопа Романюка, першого селянського юнака, що пішов до вищої школи, який опісля учителював на Буковині. По закінченні польсько-української війни він відмовився підписати заяву лояльності польській державі і через те не отримав більше учительської праці. За польських часів він виконував постійно уряд справника кооперативи, а помер за часів німецької окупації Галичини в 1942 р. Годі поминути мовчанкою колишніх учнів Заліщицької семінарії, а пізніше молодих старшин УГА: Якова Киктя, що загинув у польському таборі полонених, відмовившись підписати заяву лояльності, та Іллю Вірстюка, що згинув під час визвольних змагань на полі бою. Мешканці села— це в основному хлібороби, хоч не бракувало інших різних ремісників, як кушнірів, ткачів, шевців, ковалів та столярів. За виїмком ковальства всі ці зайняття були сезонними, бо коли надходив гарячий час жнив, возовиці тощо, все йшло до сільськогосподарських робіт. Загалом село не було багате, бо найбагатший господар за польських часів мав коло 30 моргів землі. Пересічно це були господарі від 5-10 моргів землі, але було і чимало родин зовсім безземельних. Вони звичайно служили на фільварку графів Де ла Скала, які розпоряджалися половиною орних земель села та всіма лісами та пасовиськами. Але господарювання на фільварку було незадовільне, а сам фільварок у великих боргах. Отож наприкінці 20-х р. стара панна графиня віддала в оренду більшу частину фільварку разом із двором у селі, а сама перейшла жити до дуже непомітного хутора на Шелепівці, над Дерисовом. Її брат, також неодружений, перебував здебільшого у своїх маєтках на Буковині. Визвольні змагання 1918—1920 р. та польська дискримінаційна політика по війні значно вплинули на національну свідомість села. Не зважаючи на всі перешкоди з боку окупанта, зараз по війні відбудовано читальню «Просвіти» та негайно відновлено діяльність кооперативи. Також засновано було гімнастично-спортивне товариство «Сокіл» для молоді, а коли поліція припинила його діяльність, то — товариство «Луг», що перед вибухом другої війни нараховував понад 300 активних членів і був найбільшою організаційною клітиною «Лугу» в повіті. Довгі роки головою «Лугу» був Петро Кикоть молодший, брат згаданого Якова Киктя; він згинув у рядах УПА в 1944 р. Читальня «Просвіти» нараховувала в роках перед другою війною поверх 200 дуже активних членів. Хор, аматорський гурток та різні товариства, як кружки «Рідної Школи», «Сільського Господаря», «Союзу Українок», товариство «Відродження», Дитячий Садок тощо, все це розміщувалось у читальні «Просвіти». Будинок показався рішуче замалий і на початку 30-х р. вирішено було побудувати новий, просторий будинок, з тією метою навезено навіть каменю із громадських каменоломень. Одначе польська влада не дала дозволу українцям на будову просторого «Народного Дому», за те вона примусила горстку сільських поляків збудувати просторий «Дом Людови» при допомозі з державних фондів. Але чим більше Польща тиснула, тим краще йшла організована праця в різних товариствах, що взаємно себе доповнювали. Колодрібка крім звичайних поліційних перешкод, як прикордонне село мала залогу КОП-у, що завжди давала відчути свою близькість. Також давався відчути брак інтелігенції. Насправді, тільки священик мав вільні руки до суспільно-громадської праці, бо учителі українці, залежні від уряду, мали зв'язані руки. На щастя, Колодрібка мала здебільшого добрих священиків. Перед війною на місце о. Володимира Яворського прийшов був о. Василь Мисевич, який перебував там кілька років аж до вибуху війни. В часі визвольних змагань був о. П. Вергун та о. В. Харжевський, під кінець 20-х років о. Роман Жолкевич, В 1929 р. на місце о. Р. Жолкевича прийшов о. Васипь Луцький, повний енергії та охоти до праці. В часі його перебування відбудовано зруйновані воєнними діями парохіяльні будинки. В 1933 р. прийшов йому на зміну о. Юліян Гординський, колишній учасник визвольних змагань та відданий патріот. Він перебув у селі першу окупацію більшовиків, але по закінченню другої світової війни більшовики вивезли його на Сибір, де він і загинув у примусових таборах праці. Із учителів, що найбільше спричинились до національного освідомлення, слід згадати Івана Стадника, що учителював тут ще з-перед першої війни, та Ягнича, а з часів польської окупації Зиновію Комарницьку, Володимира й Ольгу Свистунів та Варвару Ягмин-Панас. Велику роль в усвідомлюванні односельчан відіграв аматорський гурток, що зосереджував свою діяльність передусім на історичні п'єси. Визначними й талановитими акторами-аматорами були Петро Кикоть, Михайло Ничка, Марія Смук-Олійник, Марія Липка-Олійник, Федір Соколівський, та й інші. Із режисерів варто згадати І. Веригу, Петра Динського та Івана Манчуленка. При читальні був також хор, яким диригував звичайно дяк, на початку 29-х років І. Верига, пізніше студенти, як Володимир Жолкевич, що приїжджав на вакації до свого брата (о. В. Жолкевич, пізніше жив в Торонто), а після дяк Василь Москалюк. Крім хору була при читальні ще й духова оркестра. Читальня пронумерувала чимало українських часописів, як Новий Час, тижневики Народна Справа, Український Прапор, Українські Вісті, а також журнали, як Життя і Знання. Діючі тоді в Галичині політичні партії як УНДО та Українська Радикальна Партія, влаштовували віча, перед виборами до сейму. Явних комуністів у селі не було. У 20-х роках комунізм знайшов був декількох своїх однодумців. Один із них Антін Динський на власну руку одного разу з нагоди 1-го травня вивісив був на будинку читальні «Просвіти» червоний прапор, чим село було дуже обурене. Хоча Антін Динський походив був із знаної родини, сам він був людиною безхарактерною. Він поповнив бігамію, що й було також одною із причин його втечі до Канади, коли справа вийшла наверх. Другим комуністом, що виявив себе щойно із приходом більшовиків, був Іван Манчуленко, людина надзвичайно талановита, але політично зовсім збаламучена. Зрештою комуністів у селі не було, хоч село було в основному бідне. Село вперто держалось своїх стародавніх українських традицій та родинного одягу. В тридцятих роках засновано було також польські організації і «Стшельца», до якого належало 13 або 14 осіб включно із одним жидом. Коли українці зорганізували Дитячий садок, що його провадила пані Глинська із Станиславова, поляки негайно зорганізували свій садок, де було кільканадцятеро дітей. Насправді, все це організувало і давало субсидії Заліщицьке Староство. Засновано також і «Кулко Рольніче», щоб могло конкурувати з українською кооперативою. Але навіть і Староство не могло удержати при життю мертвонародженої дитини, «Кулко Рольчіче» саме зліквідувалось.

І студентської молоді в селі за Польщі не було. Першим пішов до середньої школи у 1936 р. автор цих рядків, я Василь Вегера. По селах району ходили викладачі і виявляли найкращих та здатних до науки дітей, навіть якщо і дехто був дещо старший за віком від своїх ровесників.

З приходом більшовиків суспільно-громадське життя в селі завмерло. Що насправді являв собою комунізм, село мало нагоду переконатись вже в лютому 1940 р., коли в брутальний спосіб більшовики вивезли польських колоністів із новозбудованої колонії «Сміглувки» на Мочарках. Хоча й наші селяни цих колоністів недолюблювали, проте жорстокість у поведінці комуністів із жінками й дітьми не подобалась нікому. І хоча все це діялося серед найлютіших морозів та сніговій бурі, вночі і далеко під села, всі були добре проінформовані про все, що і як діялось. Село ще більше насторожилось.

І довго чекати не довелось. У березні 1940 р. оголошено евакуацію сіл з-понад кордону з Буковиною, між ними і Колодрібка. Впродовж цілої зими в селі йшла вже пропаганда за створенням колгоспів, щоправда, без примусу. Та на диво, найбільший опір ставили ті, що своєї землі не мали і завжди були на службі у фільварку. Агітація за колгосп не дала бажаних успіхів. Коли ж проголошено евакуацію села, кампанію за колгоспом відновлено. Хто записався до колгоспу, той мусів переїхати на колишню «Сміглувку», де організовано колгосп імені Сталіна. Тому, що кожне господарство одержувало тільки п'ять підвод на перевіз і не більше 600 крб. відшкодування за забудозання, більшість селян була призначена на цілковиту руїну. Але цим разом акція за колгосп була успішна і близько 50 родин зголосились «добровільно» до колгоспу. Декому вдалося розміститись у сусідніх селах подальше від кордону біля своїх рідних, але в основному село було розбите на три групи. Одна була поселена з районі Товстого, друга частина в районі Глубічка Великого, недалеко від Тернополя, а третя у Шумському районі на Кременеччині, яку більшовики включили до Тернопільської області. Всіх евакуйованих розміщено по господарствах колишніх колоністів-поляків, по дві, а то й три родини в одній хаті. Незабаром після цього почалось руйнування господарських забудов у селі Колодрібці. Варто згадати, що хоча в Колодрібці багачів не було, проте кожний господар мав амбіцію посідати гарну хату під бляхою, дахівкою чи черепицею. Руйнування почалося з найновіших та найкращих будинків. У висліді такого «соціалістичного» господарювання половину господарств, зокрема подальше від Дністра, зрівняно було із землею, ще поки наступило т. зв. «визволення» Буковини та Бесарабії. Після прилучення Буковини до Совєтського Союзу, по деякому часі дозволено було вертатись назад у село, що й зробили майже всі виселенці з незначними виїмками. Але колись «неначе писанка село» перестало було існувати, залишились були тільки всі старші забудови та цілковита руїна нових. Багатьом довелось замешкати в колишніх стайнях або таки копати землянку. Сам поворот до села умовний: кожний, хто вертається, вступає до колгоспу, або одержить ті землі, яких колгосп не оброблює. Хоча державний кордон тепер був пересунений більше, ніж на 50 км на південь, проте на Дністрі і надалі стояла прикордонна залога із «роти пограничників» (за Польщі було тільки 16 вояків] і на Буковину тепер було багато трудніше дістатись, коли вона була вже у складі «Української Радянської Республіки», ніж колись, коли вона знаходилась під Румунією, а Галичина під Польщею. На Дністер і далі не вільно було виходити без окремого дозволу, навіть щоб прати. Тепер самого командного складу для охорони неіснуючого кордону було більше, ніж за Польщі усіх пограничників разом. Щоб дістатись до Колодрібки на вакації, до власного дому до батьків, на те треба було окремого дозволу НКВД. Із поворотом людей до села посилилась і підпільна праця. Почались і частіші арешти та вивезення на Сибір. От так впродовж 20 місячного перебування московських окупантів крім жахливої руїни матеріальних довоєнних досягнень, знищення українського культурного життя, було вивезено три родини на Сибір, а двох молодих чоловіків, Андрія Антонюка та Ілька Вірстюка, замордовано в казематах НКВД. А далі слід врахувати призовників до Червоної Армії, що згинули, обороняючи свого власного ворога, бо з вибухом війни переведено частинну мобілізацію.

Але 7 липня 1941 р. у село прийшли перші німецькі стежі, а Червона Армія неславно відступила, не знаходячи жадного співчуття серед населення. Німецька окупація Галичини розпочала нову сторінку в історії села, що проіснувала до березня 1944 р. тобто 42 місяці. Хоч німці не називали себе «братами», то не зважаючи на воєнні вимоги та поновлення кордону з Румунією на Дністрі, в селі було далеко вільніше жити, ніж це було за більшовиків. Навіть «татарські» напади німців на село, щоб здобути людей на роботи до Німеччини не були такими безнадійними, як більшовицькі вивезення на Сибір.

На весну 1943 р. проголошено організацію української військової формації «СС» Стрілецької Дивізії Галичина. Не зважаючи на чужу назву та на жорстоку поведінку німецької цивільної адміністрації в повіті, проголошення Дивізії народ сприйняв з ентузіазмом, бо люди вірили, що це буде зав'язок українського війська. З Колодрібки зголосились більше сотні добровольців, але під кінець 1943 р. в рядах Дивізії знаходилось 52 особи.

В березні 1944 р. Колодрібка знайшлась знову під окупацією радянської армії, яка негайно проголосила мобілізацію всіх боєздатних до війська. Та радянські підрозділи одержали пропорційно небагато боєздатних, бо в цей час уже близько пів сотні молодих хлопців і чоловіків були в рядах УПА, якої відділ обороняв Колодрібку. Результат був трагічний, більша частина з них згинула, а частину захоплено та відіслано на Сибір, щоб у скорому часі приділити їх до карних батальйонів і вислати на фронт. Проте декому з них удалось дістатись на Захід. Після встановлення совєтської адміністрації почались нові переслідування і нищення українського населення.

Населення[ред.ред. код]

Населення Колодрібки за нечисленними винятками становили українці. Розмовною мовою з селі була українська мова навіть для латинників, що по-польськи не тільки що не говорили, але навіть не вміли говорити. Щойно по першій світовій війні під впливом польських «ксьондзів» вони задекларували себе поляками і намагалися говорити по-польськи, принаймні у присутності представників державної влади. Крім тих «поляків» у селі було перед другою війною ще й сім жидівських родин, які для свого внутрішнього вжитку користувались своїм жаргоном; але всі вони говорили поправно також українською мовою села. Деякі з них не мали навіть питомого їм акценту.

Мовні особливості[ред.ред. код]

Мова села Колодрібки, подібно як і Синькова, становила своєрідним острів серед довколишніх говірок. Тут не було зміни «я» на «є», напр: завжди вимовлялось «теля», а не телє". З другого боку м'які голосні після «ц» вимовлялись твердо, наприклад, «пшеница», а не «пшениця», «дійницу» а не «дійницю», що нагадувало гуцульський говір. Східно-українські говірки пригадувала відміна деяких дієслів, як напр.: ходити;— «ходю» у першій особі однини, так само просити;— «просю», а не прошу, платити;— «платю», а не плачу тощо. Географічно село поділялося на три частини, звані «кутами». Центральним та найбільшим кутом була Жабирівка. Згідно з усним переданням назва походила нібито від жаб, яких колись у давнину тут мусило бути дуже багато. Щоправда, їх не бракувало в останніх часах і при мілких берегах Дністра. Жабирівка;— це південно-східна частина села, між Дністром із сходу і потоком Буртами від півночі. Тут знаходився в південно-східному розі панський двір із парком. При головній дорозі, що вела зі сходу на захід у бік Синькова, стояла парохіяльна резиденція, за нею школа, а дальше читальня «Просвіти» із кооперативою «Єдність» під одним дахом. На північному боці дороги пишалась велика мурована церква Успіння Пресвятої Богородиці, оточена старими липами. Від заходу церковне подвір'я відділялось залізним парканом і брамою, де й був головним вхід до церкви. З усіх інших сторін церковне подвір'я обведене муром на приблизно півтора метра висоти. У східній частині подвір'я височіла стара, також мурована, дзвіниця із п'ятьма мелодійними дзвонами. На півночі за церковним муром ріс маленький, вирощений між обома війнами овочевий садок, що був власністю читальні «Просвіти». На схід від дзвіниці через дорогу знаходився невеликий морелевий (абрикосовий) сад, власність школи.

Пам'ятки[ред.ред. код]

Пам'ятник Шевченкові

Є церква Успіння Пресвятої Діви Марії (1906), римо-католицька каплиця, споруджена 1910 на кошти графа Де ля Скаля.

Споруджено пам'ятники полеглим у німецько-радянській війні воїнам-односельцям (1985), Тарасу Шевченку (1991, скульптор М. Посікіра, арх. М. Федик), встановлено пам'ятні хрести на честь скасування панщини, тверезості, на могилі УСС (1990), насипана могила Борцям за волю України (1998).

Біля села знаходиться ботанічна пам'ятка природи загальнодержавного значення Урочище Глоди.

Пам'ятки польського періоду[ред.ред. код]

Сама церква побудована так, що її оточують дороги з усіх сторін. На захід від церкви стоїть пам'ятник знесення панщини в 1848 р. Це невелика квадратова підмурівка, на якій стоять три хрести та ростуть три липи. За цим пам'ятником дальше на захід через дорогу ген аж під цвинтарем стоїть ще один громадський невеликий будинок із двома кімнатами: одна;— це трупарня, а друга;— громадська в'язниця, що вживались дуже рідко. Дальше за цим будинком простягалось місце вічного спочинку колодрібчан;— цвинтар із маленькою капличкою при дорозі. Тут закінчувалась Жабирівка, село, і починались поля, звані «Долиною».

При шляху, що провадив із півдня на північ паралельно до бігу Дністра, знаходилась громадська канцелярія, а також за Польщі великий «Дом Людови», якого поляки ніколи не могли заповнити своїми людьми. За польських часів Жабирівка удостоїлась ще одного державного будинку, щоправда, дещо на боці від села: це станиця сторожі для охорони кордону, який пробігав уздовж Дністра, відділяючи Буковину від Галичини, тобто польського окупанта від румунського. Кут Жабирівка нараховує більш десятка вулиць, з яких п'ять провадить до берегів Дністра, та шість більших або менших громадських площ, званих у селі «толічками». На захід від Жабирівки розкинувся другий кут у формі трикутника, званий Томаківка. Довжина Томаківського трикутника не сягала більше Півтора кілометра вздовж потічка Буртів. Крім двох головних доріг на цьому куті є ще шість менших вуличок, які перетинають кут із півдня на північ. Оповідали, що перший поселився на цьому куті якийсь козак Лукашевич над берегом потоку Бурти.

Статистичні дані[ред.ред. код]

Загальна площа 2099 га, (в тому числі 87 двірської посілості), з того 1559 орного поля. Число домів: 1921 р. —405, 1931 р.;— 486. Число населення: 1900р;— 2068, 1910 р.;— 2072, 1921 р.;— 1827, 1931 р.;— 2076. За австрійською статистикою 1900 р. в громаді: 1906 гр. кат.,39 р. кат.,82 євреїв; в дворі: 18 гр — кат., 13 р — кат., 10 євреїв. Мова: в громаді 1902 укр., 125 поляків.; в дворі 16 укр., 25 поляків. Пошта і залізниця: станція Заліщики (32 км), також станція Іване— Пусте (19 км). Школа за Австрії 2-клясна з українською мовою, за Польщі 5-клясна утраквістична.

Соціальна сфера[ред.ред. код]

Працюють загальноосвітня школа 1-2 ступенів, Будинок культури, бібліотека, ФАП, фермерське господарство, торговельні та рекреаціїні заклади.

Відомі люди[ред.ред. код]

Народилися[ред.ред. код]

  • Похований педагог, літератор Г. Тимчук.
  • громадсько-політичний діяч, бібліотекар, історик, журналіст, автор-дослідник і редактор багатьох книг про ОУН; УПА — Верига Василь Іванович. В. Верига, вихованець Заліщицької Гімназії ім. Маковея, Голова «Патріархату»…
  • фольклорист, краєзнавець, історик, літератор І. Манчуленко
  • Середа Марія Степанівна (1939) — Герой соціалістичної праці (1971)

Примітки[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]